Справа № 509/3324/22
07 вересня 2022 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:
головуючого судді Кириченко П.Л.
при секретарі Осадченко С.В.,
розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Овідіопольської селищної ради Одеської області, про визначення місця проживання дитини, шляхом відібрання дитини у відповідачки без позбавлення батьківських прав,
учасники цивільного провадження по справі:
позивач ОСОБА_1 , відповідачка ОСОБА_2 , третя особа служба у справах дітей Овідіопольської селищної ради Одеського району Одеської області (далі по тексту орган опіки та піклування), -
19 серпня 2022 року позивач звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, відповідачка проживає на території Одеського (кол. Овідіопольського) району Одеської області.
Позиція сторін.
29 червня 2019 року сторони зареєстрували шлюб, під час окремого проживання у них виник спір, щодо проживання дитини, а тому позивач просить суд визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , шляхом відібрання ОСОБА_3 , у відповідачки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , без позбавлення батьківських прав.
Позивач в судове засідання не з'явився, надав суду заяву, відповідно до якої просить суд позовні вимоги задовольнити в повному обсязі та слухати справу без його участі.
Відповідачка в судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце слухання справи повідомлена належним чином, надала суду заяву в якій позов визнала в повному обсязі, просить слухати справу за її відсутності.
Представник третьої особи копію позову та матеріали до нього отримав належним чином , просить справу розглянути з урахуванням інтересів дитини .
Дослідивши письмові докази по справі суд дійшов до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно ч. 3 ст. 200 ЦПК України, за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно із ст. 76 ЦПК України, доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.
Обставини, які встановлені судом.
29 червня 2019 року між позивачем та відповідачкою було зареєстровано шлюб у Овідіопольському районному відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області, актовий запис № 90.
Від шлюбу мають малолітнього сина: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (свідоцтво про народження Серія НОМЕР_1 видане Чорноморським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Одеській області 06 грудня 2019 року).
Позивач разом з відповідачкою не проживають близько двох років.
Після початку війни, 28.02.2022 року, відповідачка залишила територію України разом з сином, не поставивши позивача до відома та без його дозволу.
У квітні 2022 року відповідачка разом з дитиною повернулась до України, однак повідомила позивача, що у вересні 2022 року збирається виїхати з України на тривалий час, з метою працевлаштування, а сина планує залишити на виховання своїм батькам.
В зв'язку з цим, позивач запропонував відповідачці передати сина йому на виховання, однак вона категорично відмовилась.
Позивач має роботу, самостійний дохід і постійне місце проживання. Спиртними напоями він не зловживає, за місцем роботи і проживання характеризується позитивно, добре відноситься до сина та має з ним співпорозуміння.
Відповідно до Конвенції про права дитини 1989 року, яка була ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів, а також забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.
За практикою ЄСПЛ врахування того, що слугує найкращим інтересам дитини, має вирішальне значення в кожній справі такого типу («Ельшольц проти Німеччини»). Наразі існує: широкий консенсус на підтримку ідеї того, що "в усіх рішеннях щодо дітей мають переважати їхні найкращі інтереси («Нойлінґер і Шурук проти Швейцарії»). При визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два фактори: по-перше, збереження її зв'язків з сім'єю, окрім випадків, коли доведено, що сім'я непридатна або явно дисфункціональна; і по-друге, забезпечення її розвитку в безпечному, надійному і стабільному середовищі та в середовищі, що не є дисфункціональним («Мамчуп проти України»).
В окремій думці у справі «М.С. проти України» суддя Карло Ранзоні наголошує, що, згідно з позицією ЄСПЛ, батьки повинні мати рівні права в спорах про опіку («Зоммерфельд проти Німеччини») і що найкращі інтереси дитини, залежно від їхнього характеру і серйозності, можуть переважати інтереси батьків («Сахін проти Німеччини»).
Слід зазначити і те, що Велика Палата Верховного Суду України змінила судову практику у спорах про визначення місця проживання дитини, відступивши від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6- 2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов'язковість брати до уваги принцип 6 цієї Декларації стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю. Судді Великої Палати ВС вважають, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року .(постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/1 б-ц)
У відповідності з ч. 4, 5 ст. 19 Сімейного кодексу України при розгляді судом спорів щодо місця проживання дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування, який подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. У зв'язку з цим зазначений орган необхідно залучити до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог.
Велика Палата Верховного Суду України змінила судову практику у спорах про визначення місця проживання дитини, відступивши від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов'язковість брати до уваги принцип 6 цієї Декларації стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.
Судді Великої Палати ВС вважають, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц).
Згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кобець проти України» (заява № 16437/04, п.43, 14 лютого 2008 року) суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey), п.282). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 03.07.2014 року у справі «Мала проти України» (Заява № 4436/07) у п.47-49 наголосив, що статтею 6 Конвенції гарантується право на справедливий розгляд справи, нею не встановлюється жодних правил щодо прийнятності доказів або способу, у який вони повинні бути оцінені, що, таким чином, є у першу чергу предметом регулювання національного законодавства та національних судів (див. рішення у справі «Гарсія Руїс проти Іспанії» (Garsia Ruiz v. Spain) [ВП], заява № 30544/96, п. 28, ECHR 1999-1). Аналогічним чином, у першу чергу саме національні органи влади, зокрема суди, мають тлумачити національне право, а Суд не замінить своє тлумачення їхнім за відсутності свавільності. З урахуванням вищезазначеного Суд все одно має переконатися у тому, чи були справедливими процедури у їхній сукупності, включаючи спосіб, у який приймалися докази та процесуальні рішення (див. рішення від 15 червня 2004 року у справі «Таммінен проти Фінляндії» (Tamminen v. Finland), заява № 40847/98, п. 38).
Ключовим для концепції справедливого розгляду справи як у цивільному, так і кримінальному провадженні є те, щоб скаржник не був позбавлений можливості ефективно представляти свою справу в суді та мав змогу нарівні із протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін (див. рішення у справі «Стіл та Морріс проти Сполученого Королівства» (Steel and Morris v. the United Kingdom), заява № 68416/01, п.59, ECHR 2005-11). Принцип рівності сторін вимагає «справедливого балансу між сторонами», і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом (див. рішення від 26 травня 2009 року у справі «Бацаніна проти Росії» (Batsanina v. Russia), заява № 3932/02, п. 22). Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті б Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18 липня 2006 року, та «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21 квітня 2011 року).
Відповідно до ч.1 ст. 160 Сімейного кодексу України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Частиною 1 ст. 161 Сімейного кодексу України встановлено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання - малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Частиною 2 ст. 161 СК України передбачено що орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу.
Відповідно до Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24 лютого 2022 року постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Згідно з Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 133/2022 від 14 березня 2022 року постановлено на часткову зміну статті 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб.
Відповідно до Закону України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затверджено Указ Президента України від 17 травня 2022 року №341/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», яким на часткову зміну статті 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ (зі змінами, внесеними Указом Президента України від 14 березня 2022 року №133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року №2119-ІХ, та Указом Президента України від 18 квітня 2022 року №259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року №212-IX), строк дії воєнного стану в Україні продовжується з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб.
Така ситуація негативно впливає на психологічне життя доньки та є реальна загроза здоров'ю, життю, психічному стану та моральному вихованню дитини.
Відповідачка бажає виїжджати за територію України залишивши дитину на виховання своїм батькам, тому суд вважає, що дитина підлягає відібранню, без позбавлення відповідачки батьківських прав.
Насамкінець, згідно з практикою Суду, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов'язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи (див. вищенаведене рішення у справі «Гарсія Руїс проти Іспанії» (Garsia Ruiz v. Spain), п. 26 із подальшими посиланнями).
Таким чином, проживання сина разом з позивачем відповідає його інтересам. Позивач має можливість забезпечити йому належні умови проживання, повного мірою займатися вихованням дитини, чого відповідач забезпечити не в змозі. Разом з тим, позивач не чинитиме жодних перешкод для спілкування відповідача із сином і готовий зі свого боку усіма силами сприяти тому, щоб дитина не була позбавлення піклування матері.
З наведених підстав суд приходить до висновку, що позов обґрунтований і підлягає задоволенню.
Судові витрати.
При подані позову позивач сплатив судовий збір в розмірі 992.40 грн., позивач не ставить питання про розподіл судових витрат, а тому відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись ст.ст.2-13,76-80,141,258,263-265,266 ЦПК України, ст.ст.19,161 СК України, суд -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Овідіопольської селищної ради Одеської області, про визначення місця проживання дитини, шляхом відібрання дитини у відповідачки без позбавлення батьківських прав - задовольнити.
Визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , із ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , шляхом відібрання ОСОБА_3 , у відповідачки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , без позбавлення батьківських прав.
Копію рішення направити сторонам у справі.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя: Кириченко П.Л.