79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"12" вересня 2022 р. Справа №914/3886/21
Західний апеляційний господарський суд у складі колегії:
Головуючого судді: Плотніцького Б.Д.,
Суддів: Галушко Н.А.,
Матущак О.І.,
розглянувши матеріали апеляційної скарги Приватного акціонерного товариства «Львівський локомотиворемонтний завод» вих..№916 від 29.03.2022 (вх..№ЗАГС 01-05/828/22 від 13.04.2022)
на рішення Господарського суду Львівської області від 22.02.2022 (повний текст рішення складено 28.02.2022, суддя Трускавецький В.П.)
у справі №914/3886/21
за позовом: Львівського міський центр зайнятості, м. Львів,
до відповідача: Приватне акціонерне товариство «Львівський локомотиворемонтний завод», м. Львів,
про: стягнення 99'722,17 грн.
В порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Короткий зміст позовних вимог.
Львівський міський центр зайнятості звернувся до Господарського суду Львівської області з позовною заявою до ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» про стягнення 99'722,17 грн допомоги по безробіттю.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 працював у відповідача на посаді начальника планово-економічного відділу. З 04.09.2019 був звільнений з роботи. З 04.11.2020 на підставі рішення суду ОСОБА_1 був поновлений на роботі з 04.09.2019 як незаконно звільнений. У період після звільнення до моменту поновлення на роботі, саме: з 07.10.2019 по 30.09.2020 ОСОБА_1 був зареєстрований у позивача як безробітний та отримував допомогу по безробіттю. Центр зайнятості звернувся до роботодавця з повідомленням про повернення виплаченої незаконно звільненому працівнику допомоги по безробіттю, однак відповідач повідомив позивача, що у нього немає правових підстав для повернення вказаних коштів.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 22.02.2022 позов задоволено повністю. Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Львівський локомотиворемонтний завод» (79018, місто Львів, вулиця Залізнична, будинок 1А; ідентифікаційний код 00740599) на користь Львівського міського центру зайнятості (79060, місто Львів. Вулиця Княгині Ольги, будинок 122; ідентифікаційний код 25555035) 99'722,17 грн відшкодування витрат на виплату допомоги по безробіттю та 2'270,00 грн відшкодування витрат на оплату судового збору.
При ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанції прийшов до висновку, що законодавством передбачено право позивача стягувати з відповідача суму страхових коштів і вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду та обов'язок відповідача як роботодавця відшкодувати суму виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та аргументи учасників справи.
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, Приватне акціонерне товариство «Львівський локомотиворемонтний завод» оскаржило таке в апеляційному порядку.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що вважає оскаржуване рішення таким, що винесено з порушенням норм процесуального права через нез'ясування обставин, що мають значення для справи.
Апелянт зазначає, що саме ОСОБА_1 умисно не виконав покладених на нього обов'язків щодо подання відомостей про обставини, що впливають на умови виплати забезпечення, отримуючи при цьому і соціальну допомогу, і заробітну плату, внаслідок зловживання своїми правами, з урахуванням ч. 3 ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», сума усього виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг, підлягає стягненню саме з ОСОБА_1 .
Крім того, апелянт вказує, що до матеріалів позовної заяви, так само, як і матеріалів справи, не долучено заяви ОСОБА_1 про припинення реєстрації, або ж його заяви про надання копії наказу про його поновлення на роботі в ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод», та вказані заяви не витребовувались судом.
Апелянт стверджує, що неспростовним залишилось твердження відповідача про недопустимість доказів сплати соціальної допомоги, так, як надана копія листа АТ КБ «Приватбанк» від 12.10.2021 за №20.1.0.0.0/7-211006/13802 не може вважатись належним і допустимим доказом, оскільки не відповідає вимогам законодавства, встановленим до первинних документів.
З огляду на вищенаведене, апелянт просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 22.02.2022 року у справі №914/3886/21, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Позивач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався та відзив на позовну заяву не надав.
Відводів суддям в порядку ст.ст. 35, 36, 37 ГПК України на адресу суду не надходило.
Відповідно до ч. 13 ст. 8 ГПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, за наявними у справі матеріалами. Судове засідання не проводилось. Учасники провадження не викликались.
Фіксування судового засідання за допомогою технічного засобу не здійснювалося, відповідно до ч.3 ст. 222 ГПК України.
Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанції.
02 вересня 2019 року ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» згідно з наказом № 1387-ОС «Про звільнення ОСОБА_1 » звільнено ОСОБА_1 з роботи 04.09.2019 у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників п. 1 ст. 40 КЗпП України (а.с. 23).
ОСОБА_1 30.09.2019 звернувся до позивача із заявами про надання (поновлення) статусу безробітного (а.с. 36) та про призначення (поновлення) виплати допомоги по безробіттю (а.с. 39). В останній заяві просив призначити відповідну допомогу з 07.10.2019.
Позивачем створено персональну картку ОСОБА_1 (а.с. 20-21), додатком 4 до якої є Нарахування допомоги по безробіттю та платежі (а.с. 27-34).
Відповідно до Витягів з наказів позивача (а.с. 37) ОСОБА_1 надано статус безробітного (наказ від 04.10.2019 №НТ191004), призначено допомогу по безробіттю (наказ від 07.10.2019 №НТ191007), розпочато виплату допомоги по безробіттю відповідно до ст. 22 ЗУпЗДССВБ (наказ від 07.10.2019 №НТ191007).
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 03.11.2020 у справі №463/8520/19 визнано незаконним та скасовано наказ ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» від 02 вересня 2019 року №1387-ОС про звільнення з роботи ОСОБА_1 , начальника планово-економічного відділу, у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників. Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника планово-економічного відділу ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод». Стягнуто з ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 вересня 2019 року по 03 листопада 2020 року в розмірі 317'820,03 грн (а.с. 13-14).
ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» 04 листопада 2020 року згідно з наказом №1559-ОС «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 » скасовано наказ про звільнення ОСОБА_2 від 02.09.2019 № 1387-ОС, забезпечено допуск до роботи ОСОБА_1 на посаді начальника планово-економічного відділу з 04.11.2020, тощо (а.с. 22).
28 липня 2021 року позивач повідомленням № 10-2743/21 щодо повернення коштів у сумі 99'722,17 грн звернувся до відповідача та пропонував у 15-денний термін з моменту отримання повідомлення повернути вказані кошти (а.с. 18-19).
Відповідач листом від 11.08.2021 № 2453 у відповідь на повідомлення №10-2743/21 повідомив позивача, що останній не має підстав для стягнення вказаних у повідомленні коштів, виплачених як допомога по безробіттю ОСОБА_1 адже триває розгляд апеляційної скарги на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 03.11.2020 у справі №463/8520/19 (а.с. 25-26).
Постановою Львівського апеляційного суду від 19.08.2021 рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 03.11.2020 у справі № 463/8520/19 залишено без змін (а.с. 16-17).
Львівський МЦЗ листом №10-3309/21 від 27.09.2021 звернувся до ПАТ КБ «ПриватБанк» у якому просив підтвердити зарахування ОСОБА_1 99'722,17 грн допомоги по безробіттю у період з 07.10.2019 по 30.09.2020 (а.с. 35). У відповідь, Банк підтвердив, що вказані у листі суми були зараховані на рахунок ОСОБА_1 (а.с. 24).
Норми права та висновки, якими суд апеляційної інстанції керувався при прийнятті постанови.
Відповідно до ч.1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Предметом позову є стягнення з Головного управління Пенсійного фонду в Івано-Франківській області коштів у сумі 54572 грн 41 коп., виплачених фізичній особі ОСОБА_3 як допомоги по безробіттю.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи і заперечення, які наведені в апеляційній скарзі, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом першої інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Згідно з ч.1 ст.2 Закону України "Про зайнятість населення" відносини у сфері зайнятості населення регулюються Конституцією України, цим Законом, Кодексом законів про працю України, Господарським та Цивільним кодексами України, Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", іншими актами законодавства.
Відповідно до п.1 ст.1 Закону України "Про зайнятість населення" безробіття - соціально-економічне явище, за якого частина осіб не має змоги реалізувати своє право на працю та отримання заробітної плати (винагороди) як джерела існування.
Пунктом 2 статті 1 Закону України "Про зайнятість населення" передбачено, що безробітний - особа віком від 15 до 70 років, яка через відсутність роботи не має заробітку або інших, передбачених законодавством доходів як джерела існування, готова та здатна приступити до роботи.
Статусу безробітного може набути особа працездатного віку до призначення пенсії (зокрема на пільгових умовах або за вислугу років), яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, готова та здатна приступити до роботи (п. 1 ч. 1 ст. 43 Закону України "Про зайнятість населення").
Згідно з положеннями частини 2 статті 43 Закону України "Про зайнятість населення" статус безробітного надається зазначеним у частині першій цієї статті особам за їх особистою заявою у разі відсутності підходящої роботи з першого дня реєстрації у територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, незалежно від зареєстрованого місця проживання чи місця перебування.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття (далі - страхування на випадок безробіття) - система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Згідно з п.8 ст.1 Закону України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” страховим випадком є подія, через яку застраховані особи втратили заробітну плату (грошове забезпечення) або інші передбачені законодавством України доходи внаслідок втрати роботи з незалежних від них обставин та зареєстровані в установленому порядку як безробітні, готові та здатні приступити до підходящої роботи і дійсно шукають роботу.
У відповідності з абзацом 1 ч.1 ст.7 Закону України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” видами забезпечення за цим Законом є допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітним підприємницької діяльності.
Допомога по безробіттю здійснюється за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Фонд є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фондом (ст. 8 Закону України Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”).
Згідно з п.2 ч.1 ст.31 вищезазначеного Закону виплата допомоги по безробіттю припиняється у разі поновлення безробітного на роботі за рішенням суду.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_1 до 02.09.2019 працював на посаді начальника планово-економічного відділу ПрАТ “Львівський локомотиворемонтний завод” та отримував заробітну плату саме на цьому підприємстві. Львівським міським центром зайнятості в період з 07.10.2019 по 30.09.2020 ОСОБА_1 було нараховано та виплачено допомогу по безробіттю в сумі 99 722,17 грн.
Як зазначалось вище, рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 03.11.2020 у справі №463/8520/19 визнано незаконним та скасовано наказ ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» від 02 вересня 2019 року №1387-ОС про звільнення з роботи ОСОБА_1 , начальника планово-економічного відділу, у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників. Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника планово-економічного відділу ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод». Стягнуто з ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 вересня 2019 року по 03 листопада 2020 року в розмірі 317'820,03 грн. Також в даному рішенні визначено, допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнути заробітну плату за один місяць. Тобто, вказаним рішенням визнано незаконним звільнення, яке було підставою для втрати останнім заробітної плати, а в подальшому ця подія стала підставою для призначення та виплати йому допомоги по безробіттю.
Згідно з ч.1 ст.34 Закону України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття має право стягувати з роботодавця суму страхових коштів та вартість соціальних послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду, а також незаконно виплачені безробітному суми матеріального забезпечення в разі неповідомлення роботодавцем Фонду про прийняття його на роботу.
Відповідно до ч.4 ст.35 цього ж Закону з роботодавця утримується сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду.
Обов'язок роботодавця відшкодувати Фонду вартість послуг, наданих безробітному в разі поновлення його на роботі за рішенням суду виникає тільки у випадку, коли працівника звільнено незаконно і саме через цю подію застрахована особа втратила заробітну плату і була вимушена стати на облік як безробітна та отримувати страхові виплати.
Враховуючи те, що рішенням суду, яке набрало законної сили, було поновлено на посаді ОСОБА_1 , колегія суддів приходить до висновку про те, що позивач має право на відшкодування відповідачем суми виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітньому ОСОБА_1 у відповідності до ст.ст. 34, 35 Закону України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”.
Суд апеляційної інстанції вважає безпідставними доводи апелянта про те, що місцевий господарський суд в порушення норм права не витребував особової справи ОСОБА_1 та заяв ОСОБА_1 про припинення реєстрації, про надання копії наказу про поновлення ОСОБА_1 на роботі в ПрАТ “Львівський локомотиворемонтний завод” з огляду на таке.
Згідно з частиною першою статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема письмовими, речовими та електронними доказами, відповідно до частини другої наведеної норми.
Відповідно до частини третьої статті 74 ГПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. При цьому докази, які подаються до суду, повинні бути належними, тобто стосуватися предмета доказування, інакше суд не бере їх до розгляду згідно з частиною першою статті 76 ГПК України. Сторона, яка подає доказ на підтвердження обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, здійснює це саме таким чином, щоб поданий нею доказ був належним, тобто вказує, для доведення яких саме належних до предмету доказування обставин сторона подає цей доказ, або стверджує про обставини і посилається при цьому на доказ існування цих обставин.
Як вбачається з матеріалів справи, до останніх долучені додаток №4 до персональної картки №135019093000021 ОСОБА_1 про нарахування допомоги по безробіттю, лист-звернення Львівського МЦЗ № 10-3309/21 від 27.09.2021 до ПАТ КБ «Приват Банк», у якому позивач просив підтвердити зарахування ОСОБА_1 99'722,17 грн допомоги по безробіттю у період з 07.10.2019 по 30.09.2020 (а.с. 35). У відповідь, Банк підтвердив, що вказані у листі суми були зараховані на рахунок ОСОБА_1 .
Слід зазначити, що факт нарахування та виплати допомоги по безробіттю в сумі 99 722,17 грн. за період з 07.10.2019 по 30.09.2020 судом першої інстанції встановлено на підставі зазначених вище документів в сукупності, а не лише на підставі копії листа АТ КБ «Приватбанк» від 12.10.2021 за №20.1.0.0.0/7-211006/13802.
Відтак, колегія суддів відхиляє твердження апелянта про те, що суд першої інстанції не дослідив факту нарахування соціальної допомоги по безробіттю, а саме, на думку апелянта, недопустимості в якості доказу копії листа АТ КБ «Приватбанк» від 12.10.2021 за №20.1.0.0.0/7-211006/13802.
З вказаних документів, в сукупності, вбачається, що ОСОБА_1 нарахована та виплачена допомога по безробіттю в сумі 99 722,17 грн. за період з 07.10.2019 по 30.09.2020.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції враховує висновки Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006), в якому зазначено, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У даній справі, суд вважає, що сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин згідно з нормами матеріального та процесуального права.
Колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що внаслідок протиправних дій ПрАТ «Львівський локомотиворемонтний завод», завдано матеріальної шкоди (збитків) Львівському міському центру зайнятості у розмірі отриманої ОСОБА_1 допомоги по безробіттю. Між завданою шкодою і неправомірними діями відповідача є причинний зв'язок. Матеріали судової справи не містять доказів щодо відсутності вини відповідача у заподіянні шкоди позивачу.
Вищенаведеним підтверджується наявність усіх передбачених чинним законодавством складових елементів правопорушення, яке є підставою цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди.
За таких обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано та підставно задоволив позовні вимоги та стягнув з Приватного акціонерного товариства «Львівський локомотиворемонтний завод» на користь Львівського міського центру зайнятості 99 722,17 грн. шкоди, завданої неправомірними діями, внаслідок виплати допомоги з безробіття.
Таким чином, доводи скаржника не знайшли свого підтвердження в ході розгляду апеляційної скарги, ці доводи не спростовують фактів, покладених в основу рішення Господарського суду Львівської області від 22.02.2022 року у справі №914/3886/21.
За приписами ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Матеріали справи свідчать про те, що місцевий господарський суд ухвалив оскаржуване рішення з дотриманням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права.
Доводи заявника апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів апеляційного господарського суду не вбачає.
З огляду на зазначене колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення місцевого господарського суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред'явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу.
Відповідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV практика Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права.
Згідно практики Європейського суду з прав людини щодо тлумачення поняття «розумний строк» вбачається, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ і було б неприродно встановлювати один і той самий строк для всіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин (рішення у справі «Броуган та інші проти Сполученого Королівства»).
Європейський суд з прав людини в своїй практиці виходить із того, що розумність тривалості судового провадження необхідно оцінювати у світлі обставин конкретної справи, враховуючи критерії, вироблені судом. Такими критеріями є: 1) складність справи, тобто, обставини і факти, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки; 2) поведінка заявника; 3) поведінка державних органів; 4) перевантаження судової системи; 5) значущість для заявника питання, яке знаходиться на розгляді суду, або особливе становище сторони у процесі (Рішення «Бараона проти Португалії», 1987 рік, «Хосце проти Нідерландів», 1998 рік; «Бухкольц проти Німеччини», 1981 рік; «Бочан проти України», 2007 рік).
Таким чином, суд, враховуючи обставини справи, а також те, що на території України запроваджено воєнний стан, застосовує принцип розумного строку тривалості провадження відповідно до зазначеної вище практики Європейського суду з прав людини.
Судові витрати.
У зв'язку з залишенням апеляційної скарги без задоволення, апеляційний господарський суд на підставі ст. 129 ГПК України дійшов до висновку про покладення на апелянта витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.
Керуючись ст. 8, 126, 129, 232, 233, 236, 269, 270, 275, 276, 281, 282 Господарського процесуального кодексу України, суд,
1. Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Львівський локомотиворемонтний завод» вих..№916 від 29.03.2022 (вх..№ЗАГС 01-05/828/22 від 13.04.2022) залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Львівської області від 22.02.2022 у справі №914/3886/21 залишити без змін.
3. Судовий збір за розгляд справи в апеляційному порядку покласти на апелянта.
4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Строки та порядок оскарження постанов (ухвал) апеляційного господарського суду визначені § 1 глави 2 Розділу IV ГПК України.
Веб-адреса судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень: http//reyestr.court.gov.ua.
Головуючий суддя Плотніцький Б.Д.
Судді Галушко Н.А.
Матущак О.І.