ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
22 серпня 2022 року м. Київ № 640/1220/22
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Смолія І.В., розглянувши заяву про відвід судді в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової служби України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку
встановив:
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної податкової служби України, у якому просила суд:
- визнати недійсним у частині визначення строку його дії Контракт про проходження державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, від 15.10.2020 року, з урахуванням внесених змін Додатковою угодою № 243 до Контракту про проходження державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, від 15.10.2020 року;
- визнати протиправними та скасувати наказ Державної податкової служби України №2291-о від 25.11.2021 року “Про звільнення ОСОБА_1 ” і поновити ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу розгляду звернень платників податків Департаменту електронних сервісів Державної податкової служби або на іншій рівнозначній посаді у Державній податковій службі України, що відповідає освіті, фаху і досвіду ОСОБА_1 , з 04 грудня 2021 року;
- визнати бездіяльність Державної податкової служби України щодо нездійснення обов'язкового працевлаштування ОСОБА_1 протиправною та зобов'язати працевлаштувати ОСОБА_1 на посаді головного державного інспектора відділу розгляду звернень платників податків Департаменту електронних сервісів Державної податкової служби України або на іншій рівнозначній посаді у Державній податковій службі України, що відповідає освіті, фаху і досвіду ОСОБА_1 , з 04 грудня 2021 року;
- визнати протиправною бездіяльність Державної податкової служби України, що полягає у ненарахуванні у жовтні та листопаді 2021 лікарняних та перерахунку відпускних ОСОБА_1 , затримки у нарахуванні лікарняних та перерахунку відпускних за період з листопада 2021 року до 09 грудня 2021 року;
- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України на користь ОСОБА_1 середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу - з 04 грудня 2021 року по день фактичного поновлення на посаді у розмірі 656,29 гривень за кожен день прогулу, з урахуванням податків і зборів, нарахувань Єдиного соціального внеску та індексу інфляції;
- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України на користь ОСОБА_1 заборгованість із виплати належних сум при звільненні у загальному розмірі 103 339,91 (сто три тисячі триста тридцять дев'ять гривень 91 коп.) гривень, що підлягали виплаті при звільненні, з урахуванням податків і зборів, нарахувань Єдиного соціального внеску та індексу інфляції;
- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки здійснення повного розрахунку, починаючи з 04.12.2021 року і по день фактичного розрахунку з розрахунку середньоденної заробітної плати позивача у розмірі 656,29 гривень, з урахуванням податків і зборів, нарахувань Єдиного соціального внеску та індексу інфляції;
- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , завдану моральну шкоду в сумі 100 000,00 (сто тисяч) гривень;
- допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення з Державної податкової служби України, на користь ОСОБА_1 середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 січня 2022 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у підготовчому судовому засіданні.
До суду через систему “Електронний суд” 10 серпня 2022 року надійшла заява позивача ОСОБА_1 про відвід судді.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 серпня 2020 року визнано заяву ОСОБА_1 про відвід судді у справі №640/1220/22 необґрунтованою. Передано заяву ОСОБА_1 про відвід судді Шейко Т.І. у справі №640/1220/22 для вирішення питання про відвід до автоматичного розподілу для визначення судді, який не входить до складу суду, що розглядає дану справу щодо розгляду заяви про відвід.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17 серпня 2020 року, адміністративну справу №640/1220/22 передано судді Смолію І.В. для розгляду заяви про відвід судді.
Частиною восьмою статті 40 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суддя, якому передано на вирішення заяву про відвід, вирішує питання про відвід в порядку письмового провадження.
Розглянувши подану заяву, оцінивши обставини, на які посилається позивач, суд доходить висновку, що заява про відвід судді є необґрунтованою, безпідставною та такою, що задоволенню не підлягає з огляду на наступне.
Частиною третьою статті 39 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що відвід (самовідвід) повинен бути вмотивованим і заявленим протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження. Заявляти відвід (самовідвід) після цього дозволяється лише у виняткових випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) заявнику не могло бути відомо до спливу вказаного строку, але не пізніше двох днів з дня, коли заявник дізнався про таку підставу.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 36 Кодексу адміністративного судочинства України суддя не може брати участі в розгляді адміністративної справи і підлягає відводу (самовідводу) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості або об'єктивності судді.
При цьому частини четверта статті 36 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.
Як неодноразово зазначав у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, для визначення неупередженості суду належить виходити не тільки з суб'єктивного критерію, але й об'єктивного підходу, який визначає, чи були забезпечені достатні гарантії, аби виключити будь-які законні сумніви з цього приводу (Рішення у справі Ferrantelli et Santangelo).
Стаття 15 Кодексу суддівської етики затвердженого на XI з'їзді суддів України 22.03.2013 року зазначає, що: “Неупереджений розгляд справ є основним обов'язком судді”.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини (рішення від 09.11.2006 року у справі "Білуга проти України", від 28.10.1998 року у справі "Ветштайн проти Швейцарії" тощо) важливим питанням є довіра, яку суди повинні вселяти у громадськість у демократичному суспільстві. Судді зобов'язані викликати довіру в учасників судового розгляду, а тому будь-який суддя, стосовно якого є підстави для підозри у недостатній неупередженості, повинен брати самовідвід.
Відповідно до частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків.
Розглядаючи питання безсторонності з двох точок зору, Європейський Суд з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначив, що по-перше, йдеться про суб'єктивний підхід, для того щоб спробувати визначити переконання та особисту поведінку конкретного судді у конкретній обстановці. Зокрема, суд не повинен суб'єктивно виявляти будь-яку упередженість або особисті переконання. По-друге, слід застосувати об'єктивний підхід, метою якого є пересвідчитися, чи надає суд необхідні гарантії, щоб зняти з цього приводу можливість будь-якого правомірного сумніву; крім того, поняття незалежності та об'єктивної безсторонності тісно пов'язані між собою (справи "Пуллар проти Сполученого Королівства" і "Томанн проти Швейцарії", а також "Екедемі Трейдинг ЛТД та інші проти Греції" і "Дактарас проти Литви").
Важливим питанням є довіра, яку в демократичному суспільстві суди мають викликати в громадськості (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Ветштайн проти Швейцарії”).
Довіра це суб'єктивне ставлення особи на підставі внутрішнього переконання з урахуванням зовнішніх обставин й цілком очевидно, що дії та рішення, які судом вчинені в межах закону, але всупереч інтересам однієї зі сторін, сприймаються цією стороною як негативні й у зв'язку з цим викликають недовіру до суду.
При цьому, можливість переконання особи у протилежному залежить не тільки від обґрунтування законності вчинених судом дій, а й від бажання та здатності особи сприймати це обґрунтування та розуміти дії, які можуть не відповідати її прямим інтересам.
У відповідності до положень п. 2.5 Бангалорських принципів поведінки суддів, суддя заявляє самовідвід від участі в розгляді справи в тому випадку, якщо для нього не є можливим винесення об'єктивного рішення у справі, або в тому випадку, коли у стороннього спостерігача могли б виникнути сумніви в неупередженості судді.
У світлі прецедентної практики Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ) об'єктивно безстороннім є судовий орган, діяльність якого відповідає таким критеріям: забезпечується не лише здійснення правосуддя, а й зовнішній вияв того, що відбувається свідчить про неупередженість суду; судом створено достатні гарантії для усунення підстав і навіть потенційної можливості побоюватися, що він, незалежно від особистої поведінки, не є безстороннім.
Так, стосовно об'єктивної неупередженості у справі "Фей проти Австрії" ЄСПЛ вказав, що вона полягає у відсутності будь-яких законних сумнівів в тому, що її забезпечено та гарантовано судом, а для перевірки на об'єктивну неупередженість слід визначити чи є факти, які не залежать від поведінки судді, що можуть бути встановлені та можуть змусити сумніватися у його неупередженості.
Мова йде про ту довіру, яку суди у демократичному суспільстві повинні апріорно викликати в учасників процесу.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, наявність безсторонності має визначатися, для цілей пункту 1 етапі 6 Конвенції захист прав і основних свобод людини, за допомогою суб'єктивного та об'єктивного критеріїв.
За суб'єктивним критерієм оцінюється особисте переконання та поведінка конкретного судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об'єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності (див., зокрема, рішення у справах “Фей проти Австрії”, рішення від 24.02.1993 року, серія А, № 255, с. 12, п. 27, 28 і 30, та “Веттштайн проти Швейцарії” (заява №33958/96. п. 42. ЄСПЛ 2000-ХІІ).
У кожній окремій справі слід визначити, чи мають стосунки, що розглядаються, таку природу та ступінь, що свідчать про те. що суд не є безстороннім (див. рішення у справі “Пуллар проти Сполученого Королівства” (рішення від 10.06.1996 року Reports 1996-III, с. 794. п. 38).
Застосовуючи об'єктивний критерії, слід з'ясувати, чи існують, окрім самої поведінки судді, певні факти, які можуть служити підставою для сумнів в його безсторонності. Тобто при визначенні наявності у відповідній справі законних підстав сумніватися в безсторонності певного судді позиція особи, про яку йдеться, має важливе, але не вирішальне значення. Вирішальне значення при цьому матиме можливість вважати такі сумніви об'єктивно обґрунтованими (див. згадане вище рішення у справі Веттштайна, (п. 44. та рішення у справі “Феррантеллі та Сантанджело проти Італії” (рішення від 07.08.1996 року. Reports 1996-ІІІ, с. 951- 952. п. 58).
У цьому зв'язку навіть видимі ознаки можуть мати певне значення або іншими словами, “має не лише здійснюватися правосуддя - ще має бути видно, що воно здійснюється” (див. рішення у справі “Де Куббер проти Бельгії” (рішення від 26.10.1984 року, серія А. №86. с. 14. п. 26). Адже йдеться про необхідність забезпечення довіри, яку суди в демократичному суспільстві повинні вселяти у громадськість (див. згадане вище рішення у справі Веттштайна, там само, та рішення у справі “Кастільо Альгар проти Іспанії” (рішення від 28.10.1998 року. Reports 1998-УІІІ. с. 3116. п. 45).
Крім того, як вказав Європейський суд у справі “Мироненко і Мартенко проти України” (рішення від 10.10.2009 року), наявність безсторонності має визначатися, для цілей п. 1 ст. 6 Конвенції, за допомогою суб'єктивного та об'єктивного критеріїв. За суб'єктивним критерієм оцінюється особисте переконання та поведінка конкретного судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у цій справі. Відповідно до об'єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності (див., зокрема, рішення у справах “Фей проти Австрії”, “Веттштайн проти Швейцарії”. У кожній окремій справі слід визначити, чи мають стосунки, що розглядаються, таку природу та ступінь, що свідчать про те, що суд не є безстороннім (див. рішення у справі “Пуллар проти Сполученого Королівства” (рішення від 10.06.1996 року. Reports 1996- ІІІ. с. 794. п. 38).
Європейських суд з прав людини неодноразово акцентував увагу на тому, що посадові особи держави не мають права виказувати будь-які думки щодо певних юридичних обставинах, які є предметом розгляду судовими інстанціями, так як в країнах, де є реальний поділ гілок влади, виконавчі та законодавчі органи влади не мають будь-яким чином впливати на судову владу.
В рішенні ЄСПЛ “Тhe Sunday Times проти Сполученого Королівства” від 26.04.1979 року, вказано: “Якщо спірні питання обговорюються публічно і в такий спосіб, що громадськість може передчасно зробити свої висновки стосовно них, існує небезпека втрати довіри до суду. Крім того, якщо люди звикають до псевдо-процесів у ЗМІ, із часом це може спричинити невизнання суду єдиним органом, створеним для вирішення правових спорів”.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Посилання заявника, на обставини викладені в заяві про відвід, судом відхиляються, як такі, що не можуть бути підставою для відводу судді, відповідно до статті 36 Кодексу адміністративного судочинства України.
Як зазначено Верховним Судом України, суддя також не може брати участі у розгляді адміністративної справи і за наявності інших обставин, які можуть викликати сумнів у його неупередженості, однак конкретного і вичерпного переліку цих підстав не передбачено. Тобто, із змісту закону вбачається, що особа, яка заявляє відвід судді, має навести конкретні обставини, які можуть викликати сумнів у неупередженості (постанова Верховного Суду України від 11.10.2006 року). Водночас, для того, що б ці обставини можливо було покласти в основу заяви про відвід, вони повинні бути доведеними.
Враховуючи вищевикладене, підстави для задоволення заяви про відвід судді Шейко Т.І. у даній справі відсутні.
Крім того, суд звертає увагу, що згідно з пунктом 9 частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України однією із основних засадам (принципом) адміністративного судочинства є неприпустимість зловживання процесуальними правами.
Відповідно до частини першої статті 45 Кодексу адміністративного судочинства України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 45 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у урахуванням конкретних обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню адміністративного судочинства, зокрема: заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, які спрямовані на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що заява позивача про відвід судді Шейко Т.І. є безпідставною та про відсутність підстав для її задоволення.
На підставі викладеного та керуючись статтями 36, 39, 40, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва,
ухвалив:
В задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід судді Шейко Т.І., відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя І.В. Смолій