Справа № 761/11009/20
Провадження № 2/761/2288/2022
15 липня 2022 року суддя Шевченківського районного суду м.Києва Притула Н.Г., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі та гідності, -
14 квітня 2020 року до суду надійшла зазначена позовна заява, яка була розподілена судді Кондратенко О.О.
На підставі розпорядження керівника апарату Шевченківського районного суду м.Києва від 05.10.2020 року та протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.10.2020 року справа надійшла в провадження судді Притули Н.Г.
В позовних вимогах з врахуванням заяви від 10.04.2020 року позивач просить:
визнати недостовірною та такою, що принижує честь та гідність позивача, інформацію поширену відповідачем у письмових поясненнях до суду по справі №761/47716/19: « ОСОБА_1 є відомим шахраєм, який притягався неодноразово за шахрайські дії за підозрою у скоєнні злочинів групою осіб по ст.212 ч.3 КК України.» та зобов'язати відповідача спростувати таку інформацію шляхом розміщення спростування у такий самий спосіб, яким і було поширено недостовірну інформацію (подача письмових пояснень по справі №761/47761/19 до Шевченківського районного суду м.Києва).
Вимоги обгрунтовані тим, що 11.03.2020 року позивач отримав письмові пояснення відповідача по справі №761/47761/19, аналогічні пояснення були направлені до суду. Як зазначає позивач, у зазначеній справі відповідач також має статус відповідача та заінтересований у відмові в задоволенні позову, тому і надав недостовірну інформацію, зокрема щодо притягнення позивача до кримінальної відповідальності за шахрайські дії. Позивач вказує, що не існує вироку суду та він не притягувався до кримінальної відповідальності за вказані діяння.
13.08.2020 року до суду надійшов відзив відповідача на заявлені вимоги в яких він просить відмовити в задоволенні заявлених вимог з тих підстав, що зазначені слова підтверджуються постановами Богунського районного суду м.Житомира від 10.03.2011 року у справі №4-631/11 та від 10.03.2011 року у справі №4-629/11. Також відповідач зазначає, що позивач не надав суду доказів, що вказані пояснення були направлені до суду та вони судом досліджувались при розгляді справи. В той же час відповідач зазначає, що вказані пояснення були приєднані до матеріалів справи в підготовчому судовому засіданні яке відбулось 25.03.2020 року та на момент написання відзиву не досліджувалися судом. Відповідач зазначає, що зазначена ним інформація є оціночним судженням після ознайомлення із зазначеними постановами суду та відповідно буде оцінена при вирішенні справи по суті.
15.09.2020 року до суду надійшла відповідь на відзив в якій позивач наполягає на задоволенні заявлених вимог та зазначає, що відповідач поширює недостовірну інформацію та вона не є оціночним судженням.
Ухвалою суду від 06.10.2020 року справу прийнято до провадження та вирішено розгляд справи проводити в порядку спрощеного провадження без виклику сторін.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов'язок доказування покладений на сторони.
Оцінивши надані суду докази, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні заявлених вимог за наступних підстав.
Стаття 4 ЦПК України визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
У відповідності з ст.32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
В свою чергу ст.34 Конституції України передбачено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Разом з тим відповідно до ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов'язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
У відповідності з ст. 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
Відповідно до положень ст. 297 ЦК України, кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.
Згідно з ч. 2 ст. 9 Закону України "Про інформацію" реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначав, що 11.03.2020 року він отримав копію письмових пояснень за підписом ОСОБА_2 по справі №761/47761/19 та вказані пояснення містять недостовірну інформацію.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечувалось сторонами, в провадженні Шевченківського районного суду м.Києва перебувала справа №761/47761/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та збитків.
У вказаній справі 04.03.2020 року на адресу ОСОБА_1 (позивача у справі) були направлені пояснення ОСОБА_2 від 03.03.2020 року на заявлені вимоги.
Як вбачається з пояснень, ОСОБА_2 виклав свою позицію щодо заявлених позовних вимог, виклав відомі йому обставини, які передували виникненню між ними правовідносин, пояснив, чому в нього склалось негативне враження про ОСОБА_1 , просив відмовити у задоволенні позову. У поясненнях, серед іншого ОСОБА_2 зазначив наступне: «В подальшому мені стало відоме, що ОСОБА_1 є відомим шахраєм, який притягався неодноразово за шахрайські дії за підозрою скоєні злочинів групою осіб по ст.212 ч.3 КК України».
Під час розгляду справи, суд прийняв до спільного розгляду з первісним позовом зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів.
Ухвалою суду від 07.04.2021 задоволено клопотання представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Дьяконової О.М. та залишено вказаний первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та збитків без розгляду. Ухвала суду не оскаржувалась.
Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 04 листопада 2021 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Як вбачається з тексту рішення (так як сторони суду текст рішення не надали, судом досліджено рішення з Єдиного державного реєстру судових рішень), пояснення ОСОБА_2 не оцінювались.
В той же час відповідач, як він зазначив у відзиві, посилається на постанови Богунського районного суду м.Житомира від 10.03.2011 року у справі №4-631/11 та від 10.03.2011 року у справі №4-629/11, які були надані як додатки до пояснень.
Як вбачається із зазначених постанов, вони постановленні суддею в межах кримінальної справи №249001/10 за поданням старшого слідчого з ОВС ПМ ДПА у Житомирській області про проведення виїмки документів. Як зазначено в постановах, в провадженні СВ ПМ ДПА в Житомирській області знаходиться кримінальна справа порушена за фактом умисного ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах вчиненого службовими особами ВАТ «Івано польський цукровий завод» та ТОВ «Укрбудкомплекс», за ознаками складу злочину, передбаченого ч.3 ст.212 КК України. В ухвалі зазначено, що в ході досудового розслідування встановлено, що в період 2009-2010 року була створена, діяла організована група осіб на території м.Києва, метою якої було сприяння підприємствам - фактичним платникам податку на додану вартість в ухиленні від сплати податку до державного бюджету. До складу організованої злочинної групи постійно входили, зокрема ОСОБА_1 .
Суду не було надано інформації про хід розслідування кримінальної справи №249001/10.
В той же час, позивач надав до суду довідку №1499817 від 10.09.2019 року з якої вбачається, що станом на 10.09.19 року ОСОБА_1 на території України до кримінальної відповідальності не притягується, не знятої чи не погашеної судимості не має.
Пункт 17 постанови Пленуму Верховного суду України від 27.02.2009 N 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» роз'яснює, що інформація, зазначена у позовній заяві чи іншій заяві, адресованій суду, а також в процесуальних документах (запереченнях на позов, апеляційних чи інших скаргах тощо), може бути підставою для захисту гідності, честі чи ділової репутації, за винятком випадків, коли ця інформація була визначена підставою пред'явленого позову і стосувалася його предмета, була доказому справі, а так само предметом апеляційного чи іншого перегляду в порядку, встановленому процесуальним законом.
Відповідно до ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції, кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 15 Постанови "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" від 27 лютого 2009р. за № 1, що при розгляді справ зазначеної категорії суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
В той же час, відповідно до вимог частин першої, другої статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» зазначено, що необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
У свою чергу фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об'єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Враховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об'єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом.
Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов'язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування.
У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам роз'яснено, що відповідно до статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки дійсності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні статті 10 Конвенції.
Європейський суд із прав людини також підтвердив, що правдивість оціночних суджень не припускає можливості доказування, і оціночні судження дійсно слід відрізняти від фактів, існування яких може бути підтверджене та виділив три можливі варіанти фундаменту, на якому можна побудувати свою оцінку: І) факти, що вважаються загальновідомими; 2) підтвердження висловлювання яким-небудь джерелом; 3) посилання на незалежне дослідження.
Таким чином, враховуючи висновок Європейського суду з прав людини, фактичні твердження та оціночні судження є різними поняттями, а розмежовування цих термінів лежить в основі захисту права на честь та гідність, як особистих немайнових прав.
Стаття 200 ЦК України визначає, що інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Суб'єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями.
Аналогічні положення містяться в статті 1 Закону України «Про інформацію».
Стаття 5 Закону України «Про інформацію» передбачає, що кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.
Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
В той же час стаття 2 Закону України «Про інформацію» визначає, що основними принципами інформаційних відносин є: достовірність і повнота інформації.
Стаття 269 ЦК України визначає, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом. Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою.
Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (стаття 270 ЦК України).
Згідно із положеннями статті 302 ЦК України, фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію.
Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності.
Так, позивач зазначає, що відомості, які він просить визнати такими, що не відповідають дійсності ганьблять його честь та гідність, були поширені шляхом направлення до суду пояснень.
В той же час представник відповідача у відзиві наголошував, що поширена інформація є оціночним судженням.
Отже, провівши системний аналіз діючого законодавства України, взявши до уваги відповідну судову практику та роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, вивчивши процесуальні заяви сторін у справі, дослідивши матеріали справи, суд дійшов до висновків, що в ході судового розгляду не доведено факту вчинення відповідачем правопорушення, яке полягало саме в поширенні інформації, яка у відповідності до вимог закону може мати статус «недостовірної», такої, що порушує особисті немайнові права, або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі позивача повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Крім того, варто зауважити, що стороною позивача не надано суду доказів, що внаслідок поширення зазначених в позовній заяві відомостей, позивачу завдана шкода відповідним особистим немайновим благам.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, а тому в задоволенні позову слід відмовити.
Керуючись ст. ст. 3, 32, 34, 68 Конституції України; ст. ст. 23, 201, 277, 280, 297, 1167 ЦК України; ст. 9 Закону України "Про інформацію"; ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та Протоколів № 2, 4, 7, 11 до цієї Конвенції; Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" від 27 лютого 2009р. за № 1, ст.ст. 77-83, 89, 95, 259, 263, 265 ЦПК України суд, -
вирішив:
В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі та гідності - відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня отримання рішення суду безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: Н.Г.Притула