Справа № 451/1552/21 Головуючий у 1 інстанції: Семенишин О.З.
Провадження № 22-ц/811/1773/22 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О.
Категорія: 39
31 серпня 2022 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Шеремети Н.О.
суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
секретаря: Матяш С.І.
з участю: представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Радехівського районного суду Львівської області від 27 червня 2022 року, -
у жовтні 2021 року ОСОБА_3 , в інтересах якого діє адвокат Огородник Олег Ігорович, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за розпискою.
В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що 10 лютого 2020 року надав відповідачу в позику 12 000 доларів США, з умовою повернення боргу не пізніше 02 липня 2020 року. Стверджує, що розписка позичальника є підтвердженням передання йому коштів в борг на умовах, що визначені договором позики та на встановлений в договорі строк. Вказує, що у визначений сторонами строк відповідач позичені кошти не повернув, а на неодноразові вимоги щодо повернення боргу позичальник не реагує. Вважає, що несплата відповідачем суми боргу у строк, визначений борговою розпискою, є простроченням виконання грошового зобов'язання, відтак, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з врахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Звертає увагу, що три відсотки річних є засобом компенсації, а не штрафною санкцією, та мають нараховуватися у валюті боргу, тому за період з 03 липня 2020 року по 06 жовтня 2021 року з відповідача підлягає стягненню 3 % річних в розмірі 454.19 доларів США. З наведених підстав просить стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики згідно з розпискою від 10 лютого 2020 року в розмірі 12000 доларів США та 3 % річних в розмірі 454.19 доларів США.
Рішенням Радехівського районного суду Львівської області від 27 червня 2022 року позов ОСОБА_3 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики згідно з розпискою від 10.02.2020 року в сумі 12000,00 доларів США та 3% річних в сумі 454,19 доларів США.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 3735.72 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 20000 гривень.
Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.
Апелянт стверджує, що надав суду першої інстанції електронний доказ у вигляді переписки з позивачем, в якій останній визнає часткове погашення боргу, однак суд безпідставно не взяв до уваги поданий ним доказ, що перешкодило всебічно дослідити обставини справи та призвело до неправильного вирішення спору. Зазначає, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві грошові кошти в такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем, однак валютою позики був гонконгський долар, а тому стягнення з нього суми боргу в доларах США є безпідставним, оскільки таких умов розписка ОСОБА_1 не містить. Вказує, що факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можна встановити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця. Вважає, що не зазначення в договорі, якої саме іноземної держави валюта бралася в борг, може вплинути на визначення розміру заборгованості, що підлягає доказуванню, відтак позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, а рішення суду не може грунтуватися на припущеннях. Звертає увагу, що на підтвердження валюти позики не можуть братися до уваги покази свідків, оскільки договір позики має бути укладений у письмовій формі, відтак поясненнями сторони та показами свідка не може доводитися факт виконання зобов'язання за договором позики чи надання такої позики. На думку апелянта, зробивши висновок про те, що декларація особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, підтверджує валюту, в якій здійснювалася позика, суд першої інстанції фактично прирівняв декларацію до боргового документа, який визначає умови договору позики та валюту позики, відтак необгрунтовано прийшов до висновку про задоволення позовних вимог. З наведених підстав просить заочне рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України).
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами виникли правовідносини на підставі договору позики, відповідач, отримавши від позивача в борг 12 000 доларів США, кошти в добровільному порядку не повернув, що є підставою для задоволення позовних вимог, а враховуючи, що відповідачем прострочено виконання грошового зобов'язання з нього також підлягає стягненню 3 % річних в розмірі 454.19 доларів США за період з 03 липня 2020 року по 06 жовтня 2021 року.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику.
Водночас, за змістом частин 1, 2 ст. 207 і ч.2 ст. 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладенні договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов'язанням її повернення), так і дати її отримання.
За своє суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем та відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Частина 1 ст. 1049 ЦК України передбачає, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Таким чином, розписка, як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошових коштів із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 11.11.2015 року у справі №6-1967 цс15.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) зроблено висновок про те, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
До аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 березня 2020 року у справі № 632/2209/16, у постанові від 19 травня 2020 року у справі № 757/21587/16-ц, та у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 194/1126/18.
З долученого до матеріалів справи оригіналу боргової розписки від 10 лютого 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 позичив в ОСОБА_3 12 000 доларів та зобов'язався повернути вказану суму до 02 липня 2020 року.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що боргова розписка від 10 лютого 2020 року написана ОСОБА_1 та ним підписана, містить інформацію про позику в ОСОБА_3 коштів із зобов'язанням їх повернути до 02 липня 2020 року, що не заперечується відповідачем.
Відповідач не заперечує суму отриманих коштів, а заперечує лише валюту отриманих коштів, стверджуючи про те, що отримав 12000.00 гонконгських доларів, а не 12000.00 доларів США.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач позичав кошти в гонконгських доларах, а відтак саме в такій валюті необхідно стягувати заборгованість за договором позики, є голослівними та не підтверджуються належними та допустимими доказами.
Незазначення у розписці, якої саме іноземної держави валюта бралася в борг, може вплинути на визначення розміру боргу, що підлягає доказуванню в установленому законодавством порядку, а не бути підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення боргу.
Аналогічна правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та постанові Верховного Суду від 19 липня 2021 року у справі № 527/31737/13.
Доводи апелянта про те, що зі змісту розписки неможливо встановити країну погодження грошової одиниці, а оскільки він брав у позику 12 000 гонконгських доларів, то відсутнє підтвердження, що країна походження доларів США, є необґрунтованими та не підтверджуються матеріалами справи.
За звичаями ділового обороту, що склався на Україні, в боргових зобов'язаннях між громадянами у випадку укладання договору позики в іноземній валюті використовуються, як правило, долари США.
За усталеною практикою поняття «долар» є вираженням саме долару США, а не будь-якої іншої валюти, тому саме зазначену у договорі позики суму доларів США має повернути відповідач, зважаючи на те, що в борговій розписці від 10 лютого 2020 року не зазначено, що божник позичав долари іншої країни, а не США.
Крім того, матеріали справи не містять жодних підтверджень сплати боргу, в тому числі і часткової, в гонконгських доларах, а також того, що таке виконання грошового зобов'язання шляхом повернення гонконгських доларів приймалося позикодавцем.
Покликання апелянта на те, що судом першої інстанції неправомірно не взято до уваги подані ним електронні докази, які містять переписку, зі змісту якої, на думку апелянта, вбачається, що позивачем визнається, що борг частково сплачено відповідачем, не заслуговують на увагу, оскільки зі змісту переписки вбачається, що позивачу повернули кошти в розмірі 2150 євро та 860 євро, які він позичав до 23 лютого, однак за умовами договору позики згідно з борговою розпискою від 10 лютого 2020 року позика надана в доларах на строк до 02 липня 2020 року, відтак подані представником відповідача докази не підтверджують факту часткового погашення боргу за договором позики згідно з борговою розпискою від 10 лютого 2020 року.
Частиною 2 ст. 545 ЦК України передбачено, що якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Відповідно до ч. 3 ст. 545 ЦК України наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Відповідачем, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не надано належних та допустимих доказів на підтвердження повернення ОСОБА_3 частково чи повністю коштів за борговою розпискою від 10 лютого 2020 року, а наявність у позивача оригіналу розписки свідчить про те, що позичені відповідачем грошові кошти йому не повернуті.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів в розмірі 12 000 доларів США, отриманих ним у позику, оскільки такі добровільно не повернуті в строк, визначений в борговій розписці.
Звертаючись до суду з позовними вимогами, крім заборгованості за договором позики на підставі боргової розписки від 10 лютого 2020 року, ОСОБА_3 просив стягнути з ОСОБА_1 3 % річних в розмірі 454.19 доларів США.
В борговій розписці від 10 лютого 2020 року відповідач зобов'язався повернути суму позики до 02 липня 2020 року, однак у визначений сторонами строк отримані в борг кошти не повернув, відтак прострочив виконання грошового зобов'язання.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
З огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики.
Оскільки передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, та виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 3 % річних в розмірі 454.19 доларів США.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо мотивовані.
Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. (п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України).
Статтею 137 ЦПК України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
4. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
24 серпня 2022 року представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 звернувся до суду із заявою про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 10 000 грн.
На підтвердження понесених позивачем витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 надав договір про надання правничої допомоги № 30/2020 від 02 грудня 2020 року, додаток № 2 до договору про надання правничої допомоги № 30/2020 та акт № 2 про надані послуги згідно договору про надання правничої допомоги № 30/2020 від 02 грудня 2020 року.
За умовами договору про надання правничої допомоги № 30/2020 від 02 грудня 2020 року адвокат Огородник О.І. зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види професійної правничої допомоги ОСОБА_3 .
Згідно з додатком № 2 до договору про надання правничої допомоги № 30/2020 від 02 грудня 2020 року сторони договору домовилися, що адвокат надає клієнту правову допомогу у справі № 451/1552/21 у Львівському апеляційному суді.
Додатком № 2 до договору про надання правничої допомоги № 30/2020 від 02 грудня 2020 року передбачено, що гонорар адвоката є фіксованим в розмірі 10 000 грн. за надання усіх послуг з правничої допомоги у Львівському апеляційному суді.
Враховуючи те, що колегія суддів прийшла до висновку про залишення без задоволення апеляційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , позивачем надано докази на підтвердження понесених ним витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, розмір яких визначений в додатку № 2 до договору про надання правничої допомоги № 30/2020 від 02 грудня 2020 року та є фіксованим, а відповідачем не заявлялося клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу, колегія суддів приходить до висновку, що такі підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 в розмірі 10 000 грн.
Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Радехівського районного суду Львівської області від 27 червня 2022 року- залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 10 000 грн. судових витрат за надання правничої допомоги.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складено 05.09.2022 року.
Головуючий: Н.О. Шеремета
Судді: О.М. Ванівський
Р.П. Цяцяк