Справа № 509/2838/22
25 серпня 2022 року смт Овідіополь
Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:
головуючого судді Бочарова А.І.,
при секретарі Сірман Г.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду смт. Овідіополь цивільну справу за позовом
ОСОБА_1
до
ОСОБА_2
про розірвання шлюбу,
відібрання дитини у матері без позбавлення її батьківських прав,-
27 липня 2022 року позивач звернувся до Овідіопольського районного суду Одеської області з зазначеною позовною заявою, предмет позову в якій був у подальшому змінений, в якій просив суд розірвати шлюб між ним та відповідачкою, і після розірвання шлюбу відібрати дитину у матері без позбавлення її батьківських прав.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 05.12.2014 року між позивачем та відповідачкою було зареєстровано шлюб у відділі ДРАЦС Овідіопольського районного управління юстиції в Одеській області, актовий запис № 320.
Від шлюбу мають малолітнього сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач з відповідачкою не проживають разом більше дев'яти місяців, не мають спільних інтересів, спільних прав та обов'язків, не ведуть спільного господарства, не бажають навіть тимчасово проживати разом. Подальше спільне життя і збереження сім'ї неможливі. Поновлювати шлюбні відносини позивач і відповідачка не бажають.
Після початку війни відповідачка залишила територію України, знайшла роботу за кордоном, де на даний момент проживає і працює.
Малолітній син залишився з позивачем в Україні, вони проживають разом у Києві, де позивач забезпечений житлом, переважну більшість свого робочого часу - адвокатської діяльності, - позивач працює віддалено, перебуває в постійному контакті з дитиною, забезпечує дитині фізичний, емоційний, особистісний, інтелектуальний розвиток. Отже, на думку позивача, для дитини кращим вихованням буде - з батьком. Разом із тим, з метою гарантування дитині безпеки, унеможливлення впливу на неї воєнних дій при безпосередній загрозі для її життя або здоров'я, важливим для дитини буде надати можливість негайного вивезення батьком за межі України, з огляду на те, що матір перебуває не з дитиною за кордоном.
Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 01.08.2022 р. провадження у справі відкрито. Розгляд справи вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження.
Відповідно до ч.5 ст.279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Позивач в судове засідання не з'явився, надав суду заяву, відповідно до якої просить суд позовні вимоги задовольнити в повному обсязі та слухати справу за його відсутності.
Відповідачка в судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце слухання справи повідомлена належним чином, надала суду відзив, у якому позов визнала в повному обсязі, обставини, викладені в позові, визнає, просить слухати справу за її відсутності.
Дослідивши письмові докази по справі, суд дійшов до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Судом встановлено, що 05.12.2014 року між позивачем та відповідачкою було зареєстровано шлюб у відділі ДРАЦС Овідіопольського районного управління юстиції в Одеській області, актовий запис № 320.
Від шлюбу сторони мають малолітнього сина, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач з відповідачкою не проживають разом більше дев'яти місяців.
З початком війни відповідачка залишила територію України, знайшла роботу за кордоном, де проживає і працює. Аліменти не сплачувала. Малолітній син залишився з позивачем в Україні, вони проживають разом у Києві, де позивач забезпечений житлом. Позивач здійснює адвокатську діяльність індивідуально, працюючи у віддаленому режимі. Отже, протягом дії на території України воєнного стану позивач фактично самостійно виховує сина, переважну більшість свого часу перебуває в постійному контакті з дитиною, забезпечує дитині фізичний, емоційний, особистісний, інтелектуальний розвиток.
Позивач і відповідачка фактично не мають спільних інтересів, спільних прав та обов'язків, не ведуть спільного господарства, не бажають навіть тимчасово проживати разом. Збереження їхнього шлюбу буде суперечити інтересам обох сторін, які спрямовані на проживання окремо. Подальше спільне життя і збереження сім'ї неможливі. Поновлювати шлюбні відносини позивач і відповідачка не бажають.
Відповідно до Конвенції про права дитини 1989 року, яка була ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів, а також забезпечують, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.
За практикою ЄСПЛ врахування того, що слугує найкращим інтересам дитини, має вирішальне значення в кожній справі такого типу («Ельшольц проти Німеччини»). Наразі існує: широкий консенсус на підтримку ідеї того, що в усіх рішеннях щодо дітей мають переважати їхні найкращі інтереси («Нойлінґер і Шурук проти Швейцарії»). При визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два фактори: по-перше, збереження її зв'язків з сім'єю, окрім випадків, коли доведено, що сім'я непридатна або явно дисфункціональна; і по-друге, забезпечення її розвитку в безпечному, надійному і стабільному середовищі та в середовищі, що не є дисфункціональним («Мамчуп проти України»).
З метою гарантування дитині безпеки, надання їй захисту, унеможливлення впливу на неї воєнних дій, що ведуться в Україні, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, найкращим для дитини буде надати можливість миттєвого її вивезення батьком за межі України, хоча б на деякий час, при загостренні воєнної ситуації або її повторенні в Києві, Київській області чи інших областях України.
Суд наголошує, що відібрання дитини у матері є крайньою мірою впливу і застосовується в крайніх випадках. Проте в даній справі відібрання дитини у матері є не заходом впливу на матір, а переслідуванням найкращих інтересів дитини, що полягають в обмеженні впливу на неї воєнних дій при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, можливості вивезення батьком дитини за кордон у випадку загострення воєнних дій.
Згідно зі ст. 170 Сімейного кодексу України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування.
У відповідності з ч. 4, 5 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду обов'язковою є участь органу опіки та піклування, який подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. При цьому суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Суд не вбачає необхідності залучати зазначений орган до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог, з огляду на наступне.
Судом встановлено, що матір одноосібно виїхала за кордон, фактично залишивши дитину на виховання батьку, та з причин, не залежних від неї (знаходження України в стані війни та глибокої економічної кризи), не може належно виконувати свої обов'язки щодо виховання дитини. Позивач самостійно виховує дитину, проживає в Києві, здійснює адвокатську діяльність індивідуально, в режимі віддаленої роботи. Проте в умовах дії в Україні воєнного стану, у випадку загострення воєнних дій, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, позивач не матиме можливості вивезення дитини за кордон через законодавчі обмеження.
Відповідно до Закону України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» затверджено Указ Президента України від 12 серпня 2022 року №573/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», яким на часткову зміну статті 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб. Також урядом обмежено виїзд за кордон чоловікам віком від 18 до 60 років.
Згідно з п. 2-6 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених Постановою КМ України від 27.01.1995 р. № 57, у разі введення на території України надзвичайного або
воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". До інших військовозобов'язаних відносяться також жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років (абзац 5 частини першої ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію").
У даній цивільній справі суд вирішує питання про відібрання дитини у матері, яка не тримає її в себе, що не підпадає під обов'язкове регулювання частиною 4 ст. 19 СК України. По-друге, суд не вирішує спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, адже такий спір відсутній. За загальним правилом, за відсутності спору щодо того, з ким із батьків будуть проживати малолітні діти, або на вихованні кого з батьків будуть вони знаходитися - суд може вирішити питання про залишення проживання дитини або знаходження її на вихованні з матір'ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу. По-третє, суд розглядає справу в умовах дії в Україні воєнного стану, і у випадку загострення воєнних дій, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, з метою слугування найкращим інтересам дитини, позивач повинен отримати можливість вивезти дитину за кордон.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 03.07.2014 року у справі «Мала проти України» (Заява № 4436/07) у п.47-49 наголосив, що статтею 6 Конвенції гарантується право на справедливий розгляд справи, нею не встановлюється жодних правил щодо прийнятності доказів або способу, у який вони повинні бути оцінені, що, таким чином, є у першу чергу предметом регулювання національного законодавства та національних судів (див. рішення у справі «Гарсія Руїс проти Іспанії» (Garsia Ruiz v. Spain) [ВП], заява № 30544/96, п. 28, ECHR 1999-1). Аналогічним чином, у першу чергу саме національні органи влади, зокрема суди, мають тлумачити національне право, а Суд не замінить своє тлумачення їхнім за відсутності свавільності. З урахуванням вищезазначеного Суд все одно має переконатися у тому, чи були справедливими процедури у їхній сукупності, включаючи спосіб, у який приймалися докази та процесуальні рішення (див. рішення від 15 червня 2004 року у справі «Таммінен проти Фінляндії» (Tamminen v. Finland), заява № 40847/98, п. 38).
Ключовим для концепції справедливого розгляду справи як у цивільному, так і кримінальному провадженні є те, щоб скаржник не був позбавлений можливості ефективно представляти свою справу в суді та мав змогу нарівні із протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін (див. рішення у справі «Стіл та Морріс проти Сполученого Королівства» (Steel and Morris v. the United Kingdom), заява № 68416/01, п.59, ECHR 2005-11). Принцип рівності сторін вимагає «справедливого балансу між сторонами», і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом (див. рішення від 26 травня 2009 року у справі «Бацаніна проти Росії» (Batsanina v. Russia), заява № 3932/02, п. 22). Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті б Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18 липня 2006 року, та «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21 квітня 2011 року).
Ситуація в Україні, пов'язана з воєнними діями, негативно впливає на психологічне життя дитини, існує реальна загроза її здоров'ю, життю, психічному стану та моральному вихованню.
Відповідачка проживає за межами України, залишивши дитину на виховання позивачу, тому суд вважає, що дитина підлягає відібранню без позбавлення відповідачки батьківських прав.
Таким чином, усталене й існуюче протягом останніх дев'яти місяців проживання дитини разом з позивачем відповідає її найкращим інтересам. Позивач має можливість забезпечити своєму сину належні умови проживання, повною мірою займатися вихованням дитини, чого відповідачка забезпечити наразі не в змозі. Разом з тим, позивач не чинитиме жодних перешкод для спілкування відповідачки з дитиною і готовий зі свого боку сприяти тому, щоб дитина не була позбавлення піклування матері.
Питання про стягнення з відповідачки аліментів судом не вирішується з огляду на те, що такі позовні вимоги позивачем не заявлялися. З цих самих причин суд не вирішує питання про розподіл судових витрат (судового збору), понесених позивачем.
З наведених підстав суд приходить до висновку, що позов обґрунтований і підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 170 СК України, ст.ст. 4, 5, 27, 43, 49, 76, 174, 175, 178, 258, 263, 265, 279, ЦПК України, суд,-
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, відібрання дитини у матері без позбавлення її батьківських прав - задовольнити.
Розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , - зареєстрований 05.12.2014 року Відділом ДРАЦС реєстраційної служби Овідіопольського районного управління юстиції в Одеській області, актовий запис № 320, залишивши за відповідачкою прізвище ОСОБА_4 .
Відібрати дитину, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у матері, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , без позбавлення її батьківських прав. Залишити дитину, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на виховання батьку, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його ухвалення.
Суддя: А.І. Бочаров