ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
08 липня 2022 року м. Київ № 640/2766/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Літвінової А.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Державної податкової служби у місті Києві
про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 16.04.2019 №192340-1305-2615,
ОСОБА_1 (далі-позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Головного управління Державної податкової служби у місті Києві (далі-відповідач), в якій просить визнати протиправними та скасувати податкове повідомлення-рішення від 16.04.2019 №192340-1305-2615.
В обгрунтування позовних вимог вказано, що позивач є фізичною особою підприємцем з 25.02.2010 із видами діяльності - купівля та продаж власного нерухомого майна та надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, перебуває на спрощеній системі оподаткування (3 група) та займається господарською діяльність з надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна. Перебування на спрощеній системі оподаткування на думку позивача, звільняє платника єдиного податку від обов'язку сплачувати плату за землю з урахуванням того, що нежиле приміщення, які розташоване на земельній ділянці, податок за яке був нарахований ДПІ, використовується позивачем для здачі в оренду, тобто в підприємницькій діяльності з метою отримання прибутку. Проте на думку позивача, відповідачем було протиправно та безпідставно нараховано ОСОБА_1 податкове зобов'язання за 2019 рік по земельному податку з фізичних осіб у сумі 48 265,20 грн.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.02.2020 відкрито спрощене позовне провадження без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі. Запропоновано відповідачу протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі надати відзив на позовну заяву, копію відзиву одночасно надіслати позивачу.
Представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому останній просив відмовити в задоволенні позову, зазначивши, що правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку».
Позивачем подано відповідь на відзив, в якій додатково наголошено на обгрунтованності позовних вимог.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 на праві приватної власності належать нежилі приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , загальна площа 214,3 кв.м. на підставі договору купівлі продажу від 26.02.2010 №460.
ОСОБА_1 зареєстрований Оболонською районною у місті Києві державною адміністрацією 25.02.2010 як фізична особа -підприємець (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ), що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи -підприємця серії В03 №843925.
Позивач зареєстрований платником єдиного податку, що підтверджується свідоцтвом платника єдиного податку від 28.01.2012 серії А №300698, згідно з яким, з 01.01.2012 позивачем обрано спрощену систему оподаткування, а видом господарської діяльності обрано, зокрема, здавання в оренду власного нерухомого майна.
Контролюючим органом в автоматичному режимі було сформоване податкове повідомлення - рішення (форми «Ф») від 16.04.2019 №192340-1305-2615, згідно з підпунктом 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України та відповідно до пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України визначено суму податкового зобов'язання за платежем - «Земельний податок з фізичних осіб» за 2019 рік на суму - 48 265,20 грн.
Не погоджуючись з вказаними податковим повідомленням-рішенням позивачем подано до Державної податкової служби України скаргу, однак рішенням Державної податкової служби України від 24.12.2018 «Про результати розгляду скарги» скаргу позивача залишено без розгляду та повернуто останньому.
Вважаючи зазначене податкове повідомлення-рішення протиправними та такими, що підлягає скасуванню, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства, регулює Податковий кодекс України.
Статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону (статті 206 Земельного кодексу України).
Згідно з підпунктом 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Як визначено підпунктом 14.1.72, підпунктом 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу); землекористувачі - юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.
Згідно з підпунктом 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України, платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи
Відповідно до пункту 269.1 статті 269 Податкового кодексу України, платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі.
Об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні (підпункт 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 Податкового кодексу України).
Підпунктом 271.1.1 пункту 271.1 статті 271 Податкового кодексу України визначено, що базою оподаткування є нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом.
Згідно з пунктом 287.1 статті 287 Податкового кодексу України, власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
Отже, обов'язок платника податку сплачувати плату за землю виникає у власників з дня виникнення права власності на земельну ділянку.
У ході розгляду справи судом було встановлено, що позивач з 26.02.2010 є власником нежилого приміщення (в літ. Б) (нежилий будинок (літ. Б) загальною площею 214,30 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .
Відповідно до свідоцтва платника єдиного податку від 28.01.2012 серії А №300698 позивач з 01.01.2012 перебуває на спрощеній системі оподаткування, якому визначено 3 групу платника єдиного податку за видом господарської діяльності згідно купівля та продаж власного нерухомого майна, здавання в оренду власного нерухомого майна.
Згідно з пунктом 291.3 статті 291 Податкового кодексу України юридична особа чи фізична особа - підприємець може самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим цією главою, та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.
За пунктом 291.2 статті 291 Податкового кодексу України спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.
Відповідно до пункту 269.2 статті 269 Податкового кодексу України особливості справляння податку суб'єктами господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, встановлюються главою 1 розділу XIV цього Кодексу.
Статтею 297 Податкового кодексу України передбачено особливості нарахування, сплати та подання звітності з окремих податків і зборів платниками єдиного податку.
Протягом 2019 року підпункт 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України передбачав, що платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.
З аналізу наведених правових норм, суд дійшов висновку, що у значенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб'єкта господарювання від виконання податкових зобов'язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 статті 297 Податкового кодексу України, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.
Судом встановлено, що 20.11.2017 між підприємством у формі товариства з обмеженою відповідальністю «Казус» та Фізичною особою підприємцем ОСОБА_1 було укладено договір оренди.
Пунктом 1.1 розділу 1 "Предмет договору" Договору передбачено, що Орендодавець зобов'язується передати Орендареві в строкове платне користування та для здійснення діяльності передбаченої установчими документами ТОВ «Казус» та законодавством, нежитлове приміщення (нежитловий будинок) та території за адресою: АДРЕСА_1 ., далі по тексту («Приміщення»), а Орендар зобов'язується прийняти це майно та територію, своєчасно сплачувати орендну плату та після припинення цього Договору повернути орендоване майно Орендодавцеві в належному стані.
Таким чином, належне позивачу нежитлове приміщення (що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ) використовується ним для здійснення господарської діяльності, а саме: здавання в оренду власного нерухомого майна.
При цьому, суд наголошує, що умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.
Відтак, суд, звертає увагу на те, що здача в оренду нежилих приміщень, тобто використання таких приміщень у господарській діяльності, не свідчить про використання у такій діяльності також і земельних ділянок, на якій розташовані такі приміщення.
Звідси, у розумінні положень підпункту 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпункту 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпункту 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 291.2 статті 291, підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 Податкового кодексу України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.
Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто, з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.
Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом з майном наймачу передається й обов'язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване.
Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права міститься у постановах Верховного Суду від 24.01.2019 у справі №826/7169/16, від 15.02.2019 у справі №826/9948/16, від 25.04.2019 у справі №815/5165/16, від 13.06.2019 у справі №820/5042/16 та від 06.02.2020 у справі №820/3488/16, які в силу вимог частині п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України враховуються судом при прийняті даного рішення.
У ході розгляду справи позивачем не долучено до матеріалів справи жодних актів приймання-передачі та/або надання послуг, з яких би вбачалося, що обумовлені земельні ділянки у період з 2019 року були предметом фактичного орендного користування інших юридичних чи фізичних осіб.
Оскільки умовою звільнення від сплати земельного податку за спрощеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю земельну ділянку для ведення господарської діяльності, звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли нежиле приміщення здається в оренду окремо без земельної ділянки, на якій розміщена вказана нерухомість, законом не передбачено.
З огляду на зазначене, суд дійшов висновку, що незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належним йому на праві власності нежилим приміщенням, виходячи з принципу пріоритетності норм Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), обов'язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 14 лютого 2019 року у справі №820/855/17, від 13 березня 2019 року у справі №808/8734/15, від 14 травня 2019 року у справі №826/13773/16, від 23 травня 2019 року у справі №826/1430/16, від 11 червня 2019 року у справі №826/14720/16.
Відповідно до пунктів 286.5, 286.6 статті 286 Податкового кодексу України нарахування фізичним особам сум податку проводиться контролюючими органами, які видають платникові до 1 липня поточного року податкове повідомлення-рішення про внесення податку за формою, встановленою у порядку визначеному статтею 58 цього Кодексу.
Також, відповідно до пункту 287.8 статті 287 Податкового кодексу України, власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
При цьому, суд зазначає, що власники будівель, споруд (їх частини), що розташовані на земельній ділянці, сплачують податок за земельні ділянки на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, натомість, власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
Виходячи з принципу офіційного з'ясування обставин справи, в ході розгляду справи перевірено правильність обчислення відповідачем податкового зобов'язання позивачу за 2019 рік в розмірі 48265,20 грн, яке нараховане на підставі рішень Київської міської ради від 26 липня 2007 року №43/1877 «Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Києва та Порядку її визначення», від 03 липня 2014 року №23/23 «Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Києва» (що введено в дію з 01 липня 2015 року (згідно із рішеннями Київської міської ради від 10 грудня 2014 року №565/565), наказу Міністерства аграрної політики та продовольства України від 25 листопада 2016 року №489 із змінами та доповненнями, листа Держземагенства від 14 січня 2015 року №6-28-0 22-215/2-15; листа Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 11 січня 2016 року №6-28-0.22-201/2-16; листа Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 11.01.2018 №6-28-0.22-244/2-18 «Про індексацію нормативної грошової оцінки земель».
В межах спірних правовідносин підлягає оцінці також розрахунок визначеного позивачу податкового зобов'язання зі сплати податку на землю фізичних осіб.
Так, згідно з пунктом 29.1 статті 29 Податкового кодексу України обчислення суми податку здійснюється шляхом множення бази оподаткування на ставку податку із/без застосуванням відповідних коефіцієнтів.
Як вже було зазначено судом вище, положеннями пункту 271.1 статті 271 Податкового кодексу України визначено, що базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.
Згідно з пунктом 274.1 статті 274 Податкового кодексу України ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки, а для сільськогосподарських угідь та земель загального користування - не більше 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки.
Нормативна грошова оцінка земельних ділянок несільськогосподарського призначення визначається відповідно до пункту 2 рішення Київської міської ради від 26 липня 2007 року №43/1877 зі змінами та доповненнями окремо в межах економіко-планувальних зон за формулою:
Цн = Цнм х Пз х Кф х Кл х Кі, де:
Цн - нормативна грошова оцінка земельної ділянки в гривнях:
Цнм - середня вартість одного квадратного метра землі в гривнях в межах конкретної економіко-планувальної зони;
Пз - площа земельної ділянки в квадратних метрах;
Кф - коефіцієнт, який характеризує функціональне використання земельної ділянки;
Кл - узагальнюючий локальний коефіцієнт, який характеризує місце розташування земельної ділянки і визначається як добуток значень окремих локальних коефіцієнтів, що впливають на місце розташування цієї земельної ділянки (при цьому значення узагальнюючого локального коефіцієнта не повинно бути нижче 0,50 і вище 1,50);
Кі - коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки.
Як вбачається з матеріалів справи, та, зокрема, розрахунку, наведеного відповідачем, нормативно грошова оцінка в 2019 році за земельну ділянку, що розташована за адресою: вул. Сагайдачного, буд. 27-Б, м. Києві, загальна площа 0.02143 га., становить: 214,3 х 2931,18 х 3 х 1,35 х 1,249 х 1,433 х 1,06 х 1 %= 48 265,20 грн., де:
214,3 кв. м. - площа земельної ділянки (частка);
2931,18 грн. за 1 кв. м. - базова вартість 1 кв. м. території в межах економіко- планувальної зони (Рішення Київської міської Ради від 03.07.2014 №23/23, введено в дію з 01.07.2015 Рішенням Київської міської ради від 10.12.2014 №565/565);
З - коефіцієнт на функціональне використання землі (Наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 25.11.2016 №489 «Про затвердження Порядку нормативної грошової оцінки земель населених пунктів» із змінами та доповненнями в редакції Наказу Міністерства аграрної політики та продовольства України від 27.03.2018 №162 «Про внесення змін до Порядку нормативної грошової оцінки земель населених пунктів»);
1,35 - узагальнюючий локальний коефіцієнт на місцезнаходження земельної ділянки (Рішення Київської міської Ради від 03.07.2014 №23/23 «Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Києва»);
1,249 - коефіцієнт індексації грошової оцінки, відповідно до листа Державного агентства земельних ресурсів України від 14.01.2015 №6-28-0.22-215/2-15 та статті 289 Податкового кодексу України;
1,433 - коефіцієнт індексації грошової оцінки, відповідно до листа Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 11.01.2016 №6-28-0.22-201/2-16 та статті 289 Податкового кодексу України;
1,06 - коефіцієнт індексації грошової оцінки, відповідно до листа Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від №22-28-0.22-443/2-16 та статті 289 Податкового кодексу України;
1 - коефіцієнт індексації грошової оцінки (відповідно до порядку проведення індексації грошової оцінки земель,затвердженого витягом з листа Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру від 11.01.2018 №6-28-0.22-244/2-18 «Про індексацію нормативної грошової оцінки земель»);
1% - ставка земельного податку (відповідно до таблиці 1 до додатку 3 Положення «Про плату за землю в місті Києві» затвердженого Рішенням Київської міської ради «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві та акцизного податку» від 23.06.2011 №42/5629 із змінами та доповненнями у редакції рішення Київської міської ради від 18.10.2018 №1910/5974).
Згідно із визначенням, наведеним в частині першій статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України).
Достовірними, в силу частини першої статті 75 Кодексу адміністративного судочинства України, є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Згідно з частиною першою статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відтак, оскільки контролюючим органом вірно здійснено ОСОБА_1 розрахунок суми земельного податку за 2019 рік виходячи з площі нежитлового приміщення, що належить на праві власності ОСОБА_1 та пропорційно частці прибудинкової території, при цьому не допущено арифметичних помилок, суд приходить висновку про правомірність податкового повідомлення рішення від 16.04.2019 №1923240-1305-2615 та відсутність підстав для його скасування.
Аналогічного висновку щодо здійсненого розрахунку дійшов Верховний Суд у постанові від 07 грудня 2020 року у справі №826/16910/18.
Згідно частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи представників сторін стосовно заявлених позовних вимог, суд приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись статтями 72-77, 139, 241- 246, 250, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Літвінова А.В.