ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
05 липня 2022 року м. Київ № 640/5590/21
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Вєкуа Н.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби
України у м. Києві та Київській області
про скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, код ЄДРПОУ 42552598), в якому, з урахуванням клопотання про зміну предмету позову, просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 83 від 18.03.2021 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_2 яка є громадянкою Ісламської Республіки Іран;
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києва та Київської області від 29.10.2020 року № 80112300005142 про відмову обміні посвідки на постійне проживання;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києва та Київської області винести нове рішення про видачу тимчасової посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києва та Київської області у дозвіл на імміграцію в Україну від 09.08.2007 року №115964 внести наступні виправлення: ім'я - ОСОБА_6; прізвище - ОСОБА_3 ; ім'я батька - ОСОБА_4 .
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що ОСОБА_1 , яка народилась 1971 року у місті Тегеран і наразі є громадянкою Ірану, було отримано тимчасову посвідку на постійне проживання на території України від 09.09.2007 року серії: НОМЕР_1 , на підставі народження дитини на території України 07.01.2006 року, що підтверджується відповідним свідоцтвом про народження серії: НОМЕР_2 від 27.08.2020 року. Разом з тим,12.10.2020 року на виконання вимог пп. 5 п. 7 постанови КМУ від 25.04.2018 року № 321 Позивач звернулась до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (з метою обміну Посвідки, оскільки нею було досягнуто 45 річного віку. У свою чергу, 29.10.2020 року відповідачем прийнято рішенні про відмову у оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання № НОМЕР_3 . Підставою такої відмови було названо обставини, передбачені пп.3 п.62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затверджене постановою. Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 321. Позивач вважає, що спірне рішення протиправним та таким, що грубо порушує законодавство України, права, свободи та законні інтереси позивача, та підлягає скасуванню. Крім того, наголошено на тому, що Позивачем було надано всі необхідні документи, що підтверджують у неї наявність підстав для отримання дозволу на інформацію згідно чинного законодавства. Відповідач не надав жодних пояснень стосовно того, які саме випадки настали, що передбачені Законом України «Про імміграцію» та не надав відповідних доказів, що підтверджують настання випадків, які є підставою для скасування дозволу на імміграцію. При цьому, позивач зауважив, що він не може нести відповідальність за порушення порядку видачі посвідки на постійне проживання, допущені самим органом міграційної служби.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення учасників справи (письмове провадження), встановлено відповідачу строк для надання відзиву та витребувано від останнього докази та відповідні матеріали.
Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що жодного документа, який би підтверджував наявність у іноземки підстав для отримання дозволу на імміграцію згідно підстав, визначених законодавством, подано не було. Також, відповідачем зазначено, що позивачем не подавалася копія паспортного документа дитини та документа, що підтверджує факт перебування неповнолітньої дитини на території України на момент подачі документів на отримання дозволу на імміграцію, не подавались довідки про місце проживання дитини в Україні. Крім того, представником відповідача зауважено, що іноземка при подачі клопотання про надання дозволу на імміграцію повідомила про себе завідомо неправдиві відомості. У зв'язку з зазначеним, відповідач вважає, що ним правомірно складено висновок про скасування рішення про надання дозволу на імміграцію та визнання такої посвідки недійсною.
Позивач, не погоджуючись з доводами відповідача, викладеними у відзиві, подав до суду відповідь на відзив, в якому зазначив, що позивач та ОСОБА_5 мають всі законні підстави для отримання дозволу на імміграцію.
Відповідно до частини 3 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, розгляд яких проводився за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), заявами по суті справи є позов та відзив.
Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та відзив на позов, встановив наступне.
ОСОБА_1 (громадянка Ірану), яка народилась 1971 року у місті Тегеран було отримано тимчасову посвідку на постійне проживання на території України від 09.09.2007 року серії: НОМЕР_1 (термін дії безстроково), на підставі народження дитини на території України 07.01.2006 року, що підтверджується відповідним свідоцтвом про народження серії: НОМЕР_2 від 27.08.2020 року.
Позивачем було отримано дозвіл на еміграцію в Україну, а також разом із Позивачем дозвіл на еміграцію від 09.08.2007 року № НОМЕР_5 отримав її неповнолітній син ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
12 жовтня 2020 року, на виконання вимог пп. 5 п. 7 постанови КМУ від 25.04.2018 року № 321 Позивач звернулась до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області з метою обміну Посвідки, оскільки нею було досягнуто 45 річного віку.
29 жовтня 2020 року рішенням Відповідача № 80112300005142 щодо обміну посвідки на постійне проживання у зв'язку із досягненням 45-річного віку відмовлено в оформленні посвідки на постійне проживання на підставі пп.3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року № 321.
Після цього головним спеціалістом відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та ОБГ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області був складений висновок перевірки матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянам Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , яким вважати за доцільне скасувати рішення управління ГІРФО ГУМВС України в м. Києві від 09.08.2007 про надання дозволу на імміграцію громадянці Ісламської Республіки Іран ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та її сину громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , скасувати, византи недійсною видану на підставі цього дозволу ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_4 від 09.08.2007 року.
Вказаний висновок був затверджений начальником Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області 18.03.2021 року.
18 березня 2021 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийнято рішення №83, яким було скасовано виданий позивачу дозвіл на імміграцію в Україну від 09.08.2007 разом з її сином ОСОБА_5 на підставі п. 1,6 ч. 1 ст. 12 Закону N 2491 та скасовано посвідку позивача на постійне проживання серії НОМЕР_4 від 09.08.2007 на підставі вимог п. п. 1 п. 64 Порядку N 321.
Однак, не погоджуючись з правомірністю прийняття рішення про відмову в обміні посвідки на постійне проживання в Україні та висновку про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що склалась між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (Закон N 3773-VI) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Частиною першою статті 4 Закону № 3773-VI визначено, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про імміграцію" (Закон № 2491-III) імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закон № 2491-III
З аналізу змісту статті 9 Закон № 2491-III вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж ненадання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та дозвіл на імміграцію не видається.
Матеріали справи свідчать, що документи, подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені Управлінням у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУ МВС України в м. Києві, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства, та приймав рішення про надання дозволу на імміграцію
Отже, компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з'ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.
Відповідно до статті 12 Закону № 2491-III дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Згідно з частиною першою статті 13 Закону № 2491-III центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, не пізніш як у тижневий строк надсилає копію рішення про скасування дозволу на імміграцію особі, стосовно якої прийнято таке рішення, та вилучає у неї посвідку на постійне проживання.
Відповідно до пунктів 21-24 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок), дозвіл на імміграцію скасовується органом, який його видав.
Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
У разі коли ініціатором скасування дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення цим органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Про прийняте рішення письмово повідомляються протягом тижня ініціатори процедури скасування дозволу на імміграцію та іммігранти.
Рішення про скасування дозволу на імміграцію надсилається протягом тижня органом, що його прийняв, до територіального підрозділу за місцем проживання для вилучення посвідки на постійне проживання в іммігранта та вжиття заходів відповідно до статті 13 Закону України "Про імміграцію". Копія рішення надсилається Держприкордонслужбі.
Статтею 12 Закону № 2491-III встановлено вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну.
Так, пунктом 1 частини першої статті 12 Закону № 2491-III визначено, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.
Відповідач зазначає, що при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію громадянам Ірану ОСОБА_6 ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , було грубо порушені вимоги статей 4 та 9 Закону України «Про імміграцію», що призвело до прийняття рішення без наявних на те підстав та документів, які ці підстави повинні підтверджувати.
При цьому, надання позивачу у 2007 році дозволу на імміграцію в Україну на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, відповідачем не встановлено.
Суд зазначає, що при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну та видачі посвідки на постійне місце проживання в Україні, відповідач проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивача. Підстав для відмови позивачу у наданні дозволу на імміграцію, визначених Законом України "Про імміграцію", не виявив, у зв'язку з чим видав посвідку на постійне місце проживання в Україні.
Саме по собі допущення міграційними органами помилки при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію, за умови відсутності передбачених статтею 12 Закону України "Про імміграцію" обставин, не є підставою для скасування такого дозволу.
Правовий висновок з цього питання викладений у постанові Верховного Суду від 28.08.2018 у справі N 808/3878/17.
Як встановлено судом, первинно, видача посвідки на постійне проживання позивачу здійснювалась віна підставі народження дитини на території України 07.01.2006 року, що підтверджується відповідним свідоцтвом про народження серії: НОМЕР_2 від 27.08.2020 року.
Зазначені підстави для видачі посвідки на постійне проживання були самостійно визнані міграційним органом.
З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтування скасування дозволу на імміграцію. Відповідачем у справі зазначені обставини не наводяться і документально не підтверджуються.
Згідно з абз. 6 ст. 1 Закону України "Про імміграцію" (в редакції, чинній на момент видачі посвідки), посвідка на постійне проживання - документ, що підтверджує право іноземця чи особи без громадянства на постійне проживання в Україні.
Так, згідно абз. 6 п. 4 Розділу V Прикінцеві положення Закону України "Про імміграцію" особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію. На них поширюється чинність статей 12-15 цього Закону.
Тобто, з аналізу вказаної норми вбачається, що посвідка на постійне проживання видається уповноваженим органом за заявою, та не передбачає попереднього оформлення дозволу на імміграцію, а відтак, позивач отримав посвідку на постійне проживання в межах законодавства.
При наданні у 2007 році позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні ВГІРФО Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві проводило перевірку законності залишення його на постійне проживання на території України та керувалось положеннями абз. 4 п. 4 розділу V Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявлено та надано посвідку на постійне місце проживання в Україні.
За результатами аналізу цієї ж норми Закону міграційний орган прийняв протилежне рішення, що міститься у висновку Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 29.10.2020 року.
Доказів того, що посвідка на постійне проживання ОСОБА_1 є підробленою або отримана позивачем у не передбаченому законом порядку, відповідачем не надано.
Між тим, доказів притягнення до відповідальності посадової особи, яка складала, затверджувала та видала посвідку на постійне проживання за прийняття безпідставного рішення не надано.
Згідно положень ст. 12 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо: 1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
Зі змісту висновку вбачається, що пунктом 9 частини сьомої статті 9 Закону України «Про імміграцію» (у редакції, яка діяла на час подачі іноземкою документів) було визначено, що для осіб, зазначених у пункті 3 частини третьої статті 4 цього Закону, - документи, які підтверджують, що вони або хоча б один з їх батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до статті 5 Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
Виходячи з вказаної норми, жодних підстав у неповнолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на отримання дозволу на імміграцію не було. Крім цього, до матеріалів справи не долучено довідки про реєстрацію особи громадянином України, тобто на момент розгляду заяви ОСОБА_2 про надання дозволу на імміграцію та прийняття відповідного рішення її син ОСОБА_5 громадянства України не набував.
Суд зауважує, що п.3 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» визначає, що право на імміграцію надається особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.
Таким чином, суд приходить до висновку, що Позивач не має жодного відношення до можливості набуття громадянства за територіальним походженням і має підстави для його набуття лише згідно п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію».
Окрім того, при прийнятті рішення, суд враховує наявність у позивача дітей, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням.
Відповідач, скасовуючи дозвіл на імміграцію, мав би виходити з правових та фактичних наслідків такої дії, а тому був зобов'язаний обґрунтувати суттєву суспільну необхідність прийняття такого рішення та врахувати наявність у позивачки дітей, які народилися та проживають в Україні, а відтак - право позивачки на сім'ю, інтереси для добробуту дітей та міцність соціальних, культурних і родинних зв'язків.
Згідно з судовою практикою Європейського суду з прав людини "для матері/батька і дитини головним елементом сімейного життя є можливість постійного спільного проживання" (постанова по справі "МакМайкл проти Сполученого Королевства" (McMichael v. UnitedKingdom) від 24.02.95 р., Series A, N 307, р. 55, § 86).
Таким чином, втручання органу державної влади в сімейне життя позивача є неправомірним, під час прийняття рішення не враховувалися наявність дітей та їх законне право на проживання разом з батьками.
Правовий висновок з цього питання викладений у постанові Верховного Суду від 26.05.2020 у справі N 815/6555/16.
З огляду на наведене, скасування дозволу на імміграцію, здійснене відповідачем за формальних обставин без дослідження всіх обставин необхідності прийняття такого рішення, зумовило порушення необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямовані норми статті 12 Закону України "Про імміграцію".
Відповідачем не було вказано, які саме неправдиві відомості були надані позивачем при отриманні дозволу на імміграцію, які саме підроблені документи чи документи що втратили чинність були використані позивачем для отримання такого дозволу.
Окрім цього, суд враховує, що у справі "Беєлер проти Італії" Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини 1 статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, лише якщо забезпечено "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання щодо того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним.
Водночас, при прийнятті рішення у даній справі судом враховано, що приписами п.п. 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини у справі RYSOVSKYY v. UKRAINE (Рисовський проти України) заява №29979/04 проаналізовано поняття "належне урядування", згідно з яким, аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява №36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
Слід зазначити, що 09.09.2007 року Позивач отримала тимчасову посвідку на постійне проживання в Україні з терміном дії безстроково та користувався нею.
Наведене свідчить, що позивач користувався протягом досить тривалого часу посвідкою на постійне проживання в Україні, а саме у період з 2007 року по 2020 рік включно, маючи обґрунтоване сподівання на належне виконання суб'єктом владних повноважень (міграційним органом) своїх повноважень під час її первісного оформлення.
Відтак, у межах спірних правовідносин позивач не повинен нести негативні наслідки протиправної поведінки державного органу (у даному разі міграційного органу), оскільки порушення відбулося не з її вини.
При розгляді питання щодо підстав прийняття рішення про скасування посвідки на постійне проживання в Україні, суд також вважає за необхідне зазначити, що перебування іноземця чи особи без громадянства на території України на законних підставах є визначальним для встановлення його правового статусу.
Так, відповідно ст.26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
За наведеного, суд дійшов до висновку про скасування рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області № 83 від 18.03.2021 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_2 яка є громадянкою Ісламської Республіки Іран, оскільки останнє винесено без дотримання процедури прийняття таких рішень, без врахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без врахування принципу пропорційності, без проведення додаткової перевірки та зібрання доказів, без урахування права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Механізм оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання (далі - посвідки) іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну на постійне проживання або прибули в Україну на тимчасове проживання передбачений Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321.
Відповідно до п. 7 Порядку №321 обмін посвідки здійснюється у разі:
1) зміни інформації, внесеної до посвідки;
2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки;
3) закінчення строку дії посвідки;
4) непридатності посвідки для подальшого використання;
5) досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія).
Згідно з п. 16 Порядку №321 документи для оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміну подаються до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центру надання адміністративних послуг (далі - уповноважений суб'єкт), територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС, за місцем проживання іноземця або особи без громадянства.
Пунктом 21 Порядку №321 передбачено, що працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта під час приймання документів від іноземця або особи без громадянства перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32 - 34 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства, своєчасність їх подання, наявність підстав для оформлення та видачі посвідки, наявність відмітки про перетинання державного кордону чи продовження строку перебування або наявність документа, що підтверджує законність перебування/проживання іноземця або особи без громадянства на території України, звіряє відомості про іноземця або особу без громадянства, зазначені в паспортному документі іноземця або документі, що посвідчує особу без громадянства, з даними, що містяться в заяві-анкеті.
У разі відповідності поданих документів вимогам цього Порядку працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта з використанням електронного цифрового підпису та із застосуванням засобів Реєстру формує заяву-анкету (в тому числі здійснює отримання біометричних даних, параметрів). Реєстрація заяви-анкети здійснюється із застосуванням засобів Реєстру під час її формування (п. 22 Порядку №321).
Після перевірки іноземцем або особою без громадянства правильності внесених до заяви-анкети відомостей про особу заява-анкета перевіряється та підписується (із зазначенням дати, прізвища та ініціалів) працівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта, який прийняв документи та сформував заяву-анкету (п. 25 Порядку №321).
Прийняті уповноваженим суб'єктом заява-анкета та скановані документи (у тому числі отримані біометричні дані, параметри) із застосуванням засобів Реєстру автоматично розподіляються та надсилаються до територіального органу/територіального підрозділу ДМС, який обслуговує відповідного уповноваженого суб'єкта, що здійснив прийняття документів від іноземця або особи без громадянства (п. 27 Порядку №321).
Працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС не пізніше наступного дня після надходження для розгляду документів, прийнятих уповноваженим суб'єктом, перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32 і 33 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства (п. 29 Порядку №321).
Після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім'я якої оформляється посвідка, та перевірку поданих нею документів (п. 36 Порядку №321).
Пунктом 37 Порядку №321 передбачено, що ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, отриманих з баз даних Реєстру, та відомчої інформаційної системи ДМС.
Перевірка законності перебування іноземця або особи без громадянства на території України здійснюється з використанням засобів інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон, "Аркан" або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби, відповідь на які Адміністрація Держприкордонслужби надає протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.
Чинність дозволу на імміграцію, копія якого надана іноземцем або особою без громадянства, перевіряється шляхом вивчення матеріалів справи про надання такого дозволу.
У разі коли дозвіл на імміграцію виданий одним територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, а документи для оформлення посвідки подані до іншого територіального органу/територіального підрозділу ДМС у зв'язку із зміною іноземцем або особою без громадянства місця проживання, чинність дозволу на імміграцію перевіряється шляхом надсилання відповідних запитів до місця видачі дозволу, відповідь на які надається протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.
У разі необхідності підтвердження відомостей з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть до Мін'юсту в електронній формі захищеними каналами зв'язку надсилаються відповідні запити, відповідь на які Мін'юст надає протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів. У разі відсутності можливості надіслання запитів у електронній формі запити надсилаються у паперовій формі.
У разі необхідності підтвердження інших відомостей про іноземця або особу без громадянства або дійсності поданих ними документів надсилаються запити до відповідних державних органів або їх територіальних органів (підрозділів), які надають відповідь протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів.
Відповідно до п. 38 Порядку №321 рішення про оформлення посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих документів та відсутності підстав для відмови в її видачі.
Підстави для відмови в оформленні та видачі посвідки передбачені п. 62 Порядку №321.
Так, вказаним пунктом Порядку №321 визначено, що територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли:
1) іноземець або особа без громадянства мають посвідку чи посвідку на тимчасове проживання (крім випадків обміну посвідки або оформлення посвідки іноземцю або особі без громадянства, які тимчасово проживали на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання), посвідчення біженця чи посвідчення особи, якій надано додатковий захист, які є дійсними на день звернення;
2) іноземець або особа без громадянства перебувають на території України з порушенням встановленого строку перебування або щодо них діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в'їзду;
3) дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію;
4) встановлено належність особи до громадянства України;
5) за видачею посвідки звернувся законний представник, який не має документально підтверджених повноважень для її отримання;
6) іноземцем або особою без громадянства подано не в повному обсязі або з порушенням строків, визначених пунктами 17 і 18 цього Порядку, документи та інформацію, необхідні для оформлення і видачі посвідки;
7) отримано від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу інформацію про те, що дії іноземця та особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні;
8) паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, підроблений, зіпсований або не відповідає встановленому зразку чи належить іншій особі або строк його дії закінчився;
9) встановлено факт подання іноземцем або особою без громадянства завідомо неправдивих відомостей, підроблених документів або встановлено факт скасування наданого їм дозволу на імміграцію;
10) виявлено факти невиконання іноземцем або особою без громадянства рішення суду чи державних органів, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи ті, що пов'язані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в'їзду в Україну;
11) в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до п. 63 Порядку №321 копія рішення про відмову в оформленні чи видачі посвідки із зазначенням причин відмови не пізніше ніж через п'ять робочих днів з дня його прийняття видається іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається рекомендованим листом такій особі і приймаючій стороні.
Таким чином, Порядком №321 чітко визначено, що повноваження територіального органу ДМС при вирішенні питання про обмін посвідки на постійне проживання обмежені перевіркою лише підстав для такого обміну та підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки, передбачених п. 62 Порядку №321.
Отже, повноваження відповідача як суб'єкта владних повноважень мають чіткі обмеження які, у даному випадку зводяться до того, що під час вирішення питання про обмін посвідки на постійне проживання він позбавлений можливості надавати оцінку правомірності видачі посвідки на постійне проживання за відсутності на це підстав, передбачених пунктами 21-22 Порядку №1983 та пунктами 63-64 Порядку 321.
Суд зазначає, що на момент прийняття рішення про документування позивача посвідкою на постійне проживання, ВГІРФО Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві була проведена перевірка законності залишення його на постійне проживання на території України.
При цьому, ВГІРФО Оболонського РУ ГУ МВС України в м. Києві приймаючи рішення про документування позивача посвідкою на постійне місце проживання, керувалося абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні не було.
З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтованого скасування посвідки на постійне місце проживання в Україні.
Отже, доводи відповідача про те, що рішення про видачу позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні прийнято з порушенням вимог законодавства є необґрунтованими.
Так, згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 №7 "Про судове рішення в адміністративній справі" зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов'язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб'єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Таким чином, оскільки будь-які інші підстави для відмови в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання відповідачем зазначені не були, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.
Крім того, суд зауважує, що відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".
Оскільки наявність обставин щодо прийняття рішення від 29.10.2020 року №80112300005142 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання, що прийнято відповідачем на підставі п. п. 3 п. 63 Порядку N 321, спростовано судом, суд вважає, що належним та остаточним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання відповідача винести нове рішення про видачу тимчасової посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 .
Крім того, судом при задоволенні вказаних вимог у наведений спосіб було враховано правові висновки Верховного Суду, викладені в Постановах від 24.07.2018 у справі №806/2254/15, від 01.03.2018 у справі №826/22282/15, від 29.03.2018 у справі №816/303/16, від 03.04.2018 у справі №815/6881/16, від 13.06.2018 у справі №815/6768/15, від 24.04.2019 у справі №810/4277/16, які підлягають обов'язковому врахуванню у спірних правовідносинах.
Згідно з ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Водночас, суд не вбачає правових підстав для задоволення позову в частині вимог про зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києва та Київської області у дозвіл на імміграцію в Україну від 09.08.2007 року №115964 внести наступні виправлення: ім'я - ОСОБА_6; прізвище - ОСОБА_3 ; ім'я батька - ОСОБА_4 . Належним способом захисту у даному випадку є саме визнання протиправним та скасування рішення від 29.10.2020 року № 80112300005142 та зобов'язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання.
Крім того, позивач, з посиланням на закріплений в рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" принцип належного урядування, зазначає, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Крім того, згідно з пунктом 41 висновку N 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено принцип законності, який вимагає, щоб органи державної влади та їх посадові особи діяли тільки на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частинами першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На виконання цих вимог відповідач як суб'єкт владних повноважень належних і достатніх доказів, які б спростували доводи позивача, не надав.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню частково.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, сплачений позивачем судовий збір у розмірі 908,00 грн. підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 9, 14, 73-77, 139, 242 - 246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 83 від 18.03.2021 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_2 яка є громадянкою Ісламської Республіки Іран;
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києва та Київської області від 29.10.2020 року № 80112300005142 про відмову обміні посвідки на постійне проживання;
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києва та Київської області винести нове рішення про видачу тимчасової посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 .
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) судові витрати у сумі 908,00 (дев'ятсот вісім) гривень за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, код ЄДРПОУ 42552598).
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Суддя Н.Г. Вєкуа