Номер провадження 2/754/762/22
Справа №754/11372/21
Іменем України
17 серпня 2022 року Деснянський районний суд міста Києва в складі:
головуючого судді Таран Н.Г.,
секретаря судового засідання: Довгань Г.А.
за участю:
представника позивача: адвоката Шевчука Г.М.
відповідача: ОСОБА_1
представника відповідача: адвоката Кудій М.О. розглянувши цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: ОСОБА_6 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення
Позивач звернулась до Деснянського районного суду м. Києва із позовом до відповідачів,про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що на підставі ордеру № 54079 серії Б від 19.12.1984 року ОСОБА_6 надано у користування квартиру АДРЕСА_1 . До ордеру було вписано членів сім'ї наймача ОСОБА_6 , а саме, чоловіка ОСОБА_7 (помер в 2005 році), сина ОСОБА_1 , доньок ОСОБА_8 , ОСОБА_3 , ОСОБА_9 . Позивачка зареєстрована у спірній квартирі з 25.04.1985 року . Одночасно з цим, у вказаній квартирі за період з 25.04.1985 року по теперішній час зареєстровано 8 осіб, зазначені обставини підтверджуються паспортними даними позивачки та відповідачів, а також довідкою № 58002490 від 26.02.2021. квартира АДРЕСА_1 належить до державного житлового фонду та у власність в порядку приватизації не передавалась. На даний час у спірній квартирі проживає позивачка разом зі своєю матір'ю ОСОБА_6 . Відповідачі тривалий час не проживають у зазначеній квартирі без поважних причин. Відсутність відповідачів за адресою реєстрації є безперервною, та такою, що перевищує 6 календарних місяців, що підтверджується актами про не проживання осіб, складеними за період з грудня 2020 по червень 2021 року. Враховуючи фактичне тривале і безперервне не проживання відповідачів у спірній квартирі, не сплату комунальних послуг, та інших витрат на утримання житла, позивачка вважає достатніми підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою, у зв'яку з чим і звернулася до суду.
Ухвалою суду від 26.07.2021 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
21.09.2021 на адресу суду надійшли пояснення третьої особи ОСОБА_6 , яка вказує, що вона є наймачем даної квартири, та проживає в ній разом з донькою - позивачем ОСОБА_2 , інші діти - відповідачі по справі ще з 2008 року не спілкуються та її життям не цікавляться через їхні власні переконання щодо обраного ними способу життя. Разом з нею не прождивають починаючи з 2006 року. Їх місце проживання не відоме. Вважає, що позов може бути задоволено судом, проти задоволення позову не заперечує.
11.10.2021 року на адресу суду надійшов відзив відповідача ОСОБА_1 , в якому він позовні вимоги не визнає, вважає, що позовні вимоги є безпідставними та не обгрунтованими, та такими, що не підллягають задоволенню, з наступних причин, а саме: Відповідач з 03.02.2007 перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_10 , з якою вони мають спільну неповнолітню дитину ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дійсно, відповідач останній час тимчасово відсутній за адресою своєї реєстрації, але відсутній за вказаною адресоюсм з поважних причин, а саме в наслідок неправомірних дій з боку інших зареєстрованих за вказаною адресою членів родини, а саме з боку позивача ОСОБА_2 та її чоловіка ОСОБА_12 . Спірна квартира складається з чотирьох жилих кімнат. Відповідач ОСОБА_1 з часу реєстрації постійного проживав в даному житловому приміщенні. З часу реєстрації шлюбу в 2007 році в даному приміщенні почала проживати його дружина, а згодом з часу народження і син. На час вселення дружини жодних заперечень з приводу її проживання від інших зареєстрованих членів родини не було. У період з 2005 - 2010 рік у квартирі за участю відповідача ОСОБА_1 був виконаний капітальний ремонт, було відремонтовано мпідлогу, стіни, стелю, замінено електричну проводку, 8 міжкімнатних дверей, сантехніку, батареї опалення. Витрати на ремонт в рівних частинах несли родина відповідача та родина позивача. Включно по час виселення з квартири ОСОБА_1 сплачував всі комунальні послуги, що підтверджується відповідними квитанціями. Нерпавомірні дії ОСОБА_13 та її чоловіка виявилися у перешкоджанні відповідачу ОСОБА_1 його дружині та неповнолітній дитині у їх проживанні за вказаною адресою, створенні нестерпних умов для проживання, психологічному тиску та фактичному примусовому виселенні відповідача з спірного жилого приміщення. Таким чином, відповідач ОСОБА_1 разом з власною родиною покинув спірне жиле приміщення не за власною волею, а примусово внаслідок неправомірних дій позивачки та її чоловіка.
11.10.2021 року до суду надійшла зустрічна позовна заява відповідача ОСОБА_1 , де останній просив зобов'язати ОСОБА_2 не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та вселити ОСОБА_1 в вищевказану квартиру.
03.11.2021 відповідно до розпорядження № 387 керівника апарату суду було призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 754/11372/21.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи від 03.11.2021 судова справа № 754/11372/21 розподілена судді Таран Н.Г.
Ухвалою суду від 05.11.2021 року, справа прийнята до провадження судді Таран Н.Г., розгляд справи проводиться за правилами загального позовного провадження.
Представник позивача за первісним позовом ОСОБА_2 - адвокат Шевчук Г.М. в судовому засіданні підтримав первісний позов та просив задовольнити в повному обсязі, зустрічний позов не визнає, вважає його безпідставним, необгрунтованим та таким що не підлягає задоволенню.
Відповідач та представник відповідача за первісним позовом у судовому засіданні первісний позов не визнають, просили в задоволенні відмовити, зустрічний позов підтримали та просили задовольнити.
На адресу суду 11.01.2022 надійшов відзив відповідача за зустрічним позовом ОСОБА_2 зустрічні позовні вимоги не визнає, з доводами позивача ОСОБА_1 не погоджується , вважає їх надуманими та такими що не відповідають дійсним обставинам справи, а позовні вимоги - необгрунтованими та не доведеними у встановленому законом порядку.
Суд зауважує, що згідно ч. 3 ст. 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд, а відповідно до ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням процесуальних дій.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши дійсні обставини справи, оцінивши доводи сторін і надані ними докази, суд приходить до висновків, які наведені нижче.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду, або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів (ч.1 ст. 9 ЖК України).
Позивач в заявленому нею позові та з урахуванням пояснень наданих у судовому засіданні представником позивача вважає, що оскільки відповідачі з 2006 року постійно не проживають у спірній квартирі, не користується нею на рівні з усіма членами сімї наймача і не несуть відповідальності, що випливають із договору найму житлового приміщення, тому вони підлягають визнанню такими, що втратили право користування спірною квартирою. Крім цього вказувала на те, що відповідачі з позивачкою в одному приміщенні не проживають, витрат на утримання спірної квартири ніколи не несли та не несуть, тому її позовні вимоги підлягають задоволенню.
На підтвердження того факту, що відповідачі самовільно звільнили спірну квартиру та не проживають в ній позивачем надано акти від 09.12.2020 року, від 11.01.2021, від 10.02.2021, від 12.03.2021, від 09.04.2021, 18.05.2021, від 30.06.2021 складених за участю мешканців будинку АДРЕСА_2 завірених підписом начальника та печаткою ЖЕД № 305 зазначено, що на момент складання відповідних актів відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 в квартирі АДРЕСА_1 дійсно не проживають.
Частиною четвертою статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Статтею 64 ЖК України визначено, що члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач і члени його сім'ї.
Громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом (ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).
Відповідно до ч.1 ст. 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Як роз'яснено у пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це.
На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Тимчасова відсутність особи може бути безперервною, але не повинна перевищувати шести місяців. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.
При цьому, під тимчасовою відсутністю розуміються такі випадки, коли особа протягом певного часу не проживає в жилому приміщенні, але інтересу щодо користування ним не втрачає в силу закону. Тимчасова відсутність повинна нести безперервний характер. Якщо особа повертається на місце проживання, вважається, що переривається і строк тимчасової відсутності. Разом із тим обставиною, яка перериває шестимісячний строк, не може вважатися епізодичні появи особи не з метою постійного проживання, а з метою лише утримати за собою житло.
Відповідач ОСОБА_14 заперечуючи проти позову суду пояснив, що з 03.02.2007 перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_10 , з якою вони мають спільну неповнолітню дитину ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Дійсно, відповідач останній час тимчасово відсутній за адресою своєї реєстрації, але відсутній за вказаною адресоюсм з поважних причин, а саме в наслідок неправомірних дій з боку інших зареєстрованих за вказаною адресою членів родини, а саме з боку позивача ОСОБА_2 та її чоловіка ОСОБА_12 . Спірна квартира складається з чотирьох жилих кімнат. Відповідач ОСОБА_1 з часу реєстрації постійного проживав в даному житловому приміщенні. З часу реєстрації шлюбу в 2007 році в даному приміщенні почала проживати його дружина, а згодом з часу народження і син. На час вселення дружини жодних заперечень з приводу її проживання від інших зареєстрованих членів родини не було. У період з 2005 - 2010 рік у квартирі за участю відповідача ОСОБА_1 був виконаний капітальний ремонт, було відремонтовано мпідлогу, стіни, стелю, замінено електричну проводку, 8 міжкімнатних дверей, сантехніку, батареї опалення. Витрати на ремонт в рівних частинах несли родина відповідача та родина позивача. Включно по час виселення з квартири ОСОБА_1 сплачував всі комунальні послуги, що підтверджується відповідними квитанціями. Нерпавомірні дії ОСОБА_13 та її чоловіка виявилися у перешкоджанні відповідачу ОСОБА_1 його дружині та неповнолітній дитині у їх проживанні за вказаною адресою, створенні нестерпних умов для проживання, психологічному тиску та фактичному примусовому виселенні відповідача з спірного жилого приміщення. Таким чином, відповідач ОСОБА_1 разом з власною родиною покинув спірне жиле приміщення не за власною волею, а примусово внаслідок неправомірних дій позивачки та її чоловіка.
При розгляді цивільної справи суд керується положеннями статей 77-79 ЦПК України, згідно яких належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування, не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом, а обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
У відповідності до положень статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Керуючись положеннями статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду зазделегіть встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
У відповідності до положень частини 1 статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
В силу приписів статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом не беруться до уваги, як належні та допустимі докази - акти обстеження квартири АДРЕСА_1 на предмет підтвердження не проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , від 09.12.2020 року, від 11.01.2021, від 10.02.2021, від 12.03.2021, від 09.04.2021, 18.05.2021, від 30.06.2021, складених за участю мешканців будинку АДРЕСА_2 завірених підписом начальника та печаткою ЖЕД № 305, оскільки не зрозуміло, як саме виявлено відсутність в спірній квартирі речей відповідачів, адже за твердженням самої позивачки у спірній квартирі на момент не проживання відповідачів проживала її сім'я та мати ОСОБА_6 , отже чоловічі та жіночі речі у спірній квартирі повинні були бути присутні у будь-якому випадку. Крім того у зв'язку з можливим проживанням в квартирі інших осіб чоловічої та жіночої статті, є незрозумілим чи можливо взагалі ідентифікувати речі саме відповідачів по справі - ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 .
Більше того, звертаючись до суду із даним позовом, позивачем не обгрунтовано чим саме порушено її права як члена сімї наймача, враховуючи що наймодавцем даної квартири є територіальна громада м. Києва, а наймачем третя особа у даній справі - ОСОБА_6 .
Також, позивачем не надано жодних доказів того, що між наймачем квартири та відповідачами не існує домовленостей щодо можливості тимчасового не проживання у квартирі.
У відповідності до положень ст.263 ЦПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
На основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які були посилання як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, про відмову у задоволенні первісної позовної вимоги про визнання ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у зв'язку з її необґрунтованістю та недоведеністю.
Що стосується зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 , про усунення перешкод в користуванні жилим приміщенням шляхом вселення, слід зазначити наступне.
Відповідно до ч.1, 2 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч.1 ст. 5 ЦПК України).
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч.2 ст. 5 ЦПК України).
Виходячи з системного аналізу ст. ст.15, 16 ЦК України та ст. 5 ЦПК України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).
Таким чином, надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, у пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, що не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)».
Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (рішення від 06.09.2005 у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, п. 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення від 26.10.2000 у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland), заява №30210/96, п. 158) (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 р. у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine), заява №20390/07).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.
На основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які були посилання як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, враховуючи, що основною підставою на яку посилається сторона, неможливості позивача за зустрічним позовом разом із своєю сімєю проживати у спірній квартирі - є конфліктна ситуація, яка виникла із позивачем за первісним позовом та її чоловіком, у звязку з чим він змушений був залишити спірну квартиру, однак бажає на даний час там проживати.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності поданих у справі доказів, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, про відмову у задоволенні зустрічного позову, оскільки позивачем за зустрічним позовом жодного доказу на підтвердження неможливості потрапити до квартири, там проживати та користуватися квартирою - суду не надано та судом не встановлено.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 9, 64, 71, 72 ЖК України, ст.ст. 12, 13, 76-81, 89, 141, 178, 263-265, 273, 279, 354, 355 ЦПК України, суд, -
позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: ОСОБА_6 , про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням - залишити без задоволення.
Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням шляхом вселення - залишити без задоволення.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Повний текст рішення складено 23.08.2022 року.
Суддя: Н.Г.Таран