Провадження № 22-ц/803/4644/22 Справа № 201/1575/19 Суддя у 1-й інстанції - Антонюк О. А. Суддя у 2-й інстанції - Демченко Е. Л.
23 серпня 2022 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Демченко Е.Л.
суддів - Куценко Т.Р., Макарова М.О
при секретарі - Кругман А.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 квітня 2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи - ОСОБА_4 , приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Щетілова Ольга Валеріївна, про визнання договору дарування недійсним, -
У лютому 2019 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_3 , треті особи - ОСОБА_4 , ПН ДМНО Щетілова О.В., про визнання договору дарування недійсним, мотивуючи його тим, що у 2009 році ОСОБА_5 склала заповіт, яким усе своє майно заповідала своїм трьом онукам - позивачу ОСОБА_1 , відповідачу ОСОБА_3 та їх брату ОСОБА_4 .
Зазначали, що від тяжкої хвороби ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла та після смерті баби позивачка ОСОБА_1 запропонувала сестрі ОСОБА_3 , брату ОСОБА_4 та матері ОСОБА_2 звернутись до нотаріальної контори для отримання спадщини, оскільки всі правовстановлюючі документи на будинок та заповіт зникли. На її пропозицію відповідачка ОСОБА_3 повідомила, що звертатись нікуди не потрібно, оскільки вона є власницею будинку.
Вказували, що згодом їм стало відомо про те, що ОСОБА_5 20 вересня 2017 року уклала договір дарування, за яким подарувала будинок ОСОБА_3 .
Посилаючись на те, що добровільно подарувати будинок лише ОСОБА_3 баба не могла, так як все життя казала, що будинок отримають усі онуки тільки після її смерті, договір дарування було вчинено під час тяжкої хвороби, коли баба не могла усвідомлювати своїх дій та вільно виражати своє волевиявлення, просили суд визнати недійсним з моменту його вчинення договір дарування від 20 вересня 2017 року житлового будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 , укладений ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 , посвідчений ПН ДМНО Щетіловою О.В.
Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 квітня 2022 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просять скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким їх позовні вимоги задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не встановив дійсних обставин справи, безпідставно залишив їх вимоги без задоволення, зробив хибні висновки. ОСОБА_5 тяжко хворіла та не могла в період укладання оспорюваного правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними. В апеляційну скаргу включено заперечення на ухвалу Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 квітня 2022 року, якою було відмовлено в задоволенні клопотання про призначення судової комплексної експертизи.
22 серпня 2022 року від представника апелянтів адвоката Бляхарської Ю.О. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв'язку з неможливістю прибуття до суду через участь в судовому засіданні у іншій області України.
Вказане клопотання до задоволення не підлягає оскільки до нього не долучено жодних належних та допустимих доказів (а.с.225-226).
Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належно сповіщених учасників справи.
Правом на надання відзиву на апеляційну скаргу учасники справи не скористались.
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку про відсутність передбачених законом підстав для задоволення апеляційної скарги, з огляду на наступне.
Статтями 12,81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Розглядаючи позов суд має встановити фактичні обставини справи, виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Встановлено судом першої інстанції, що у 2009 році ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , баба позивачки ОСОБА_1 та матір позивачки ОСОБА_2 , склала заповіт на все своє майно: житловий будинок по АДРЕСА_1 та заповідала це майно своїм онукам: ОСОБА_1 , сестрі останньої ОСОБА_3 (відповідачка) і брату ОСОБА_4 (третя особа).
ІНФОРМАЦІЯ_1 від тяжкої хвороби ОСОБА_5 померла.
Позивачі збиралися йти до нотаріуса подавати заяву на прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 , але відповідачка повідомила про існування договору дарування від 20 вересня 2017 року.
Позивачі і третя особа ОСОБА_4 вважають, що ОСОБА_5 сама не могла укласти цей договір дарування, так як на момент його складання і нотаріального посвідчення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта №12 від 01 липня 2021 року ОСОБА_5 на момент укладання договору дарування житлового будинку від 20 вересня 2017 року на будь-який психічний розлад не страждала та за своїм психічним станом на той час ОСОБА_5 могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив саме з того, що позивачами не доведено належними та допустимими доказами, а судом не встановлено правових підстав для задоволення позову.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду у зв'язку з наступним.
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.
З урахуванням принципів приватного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/ встановлення/припинення прав взагалі).
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Тлумачення статей 215,216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (частина перша статті 225 ЦК України).
Правила статті 225 ЦК України поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Виходячи зі змісту статей 203,717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2022 року у справі №208/9102/15-ц (провадження №61-21308св21) зазначено: «правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (частина перша статті 225 ЦК України). Правила статті 225 ЦК України поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі статті 225 ЦК України звертається: (а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними; (б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними»; «правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).Тобто, для визнання правочину недійсним необхідна наявність факту, що особа саме у момент укладення договору не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України 2004 року (пункт 2 частини першої статті 105 ЦПК України) зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року (стаття 89 ЦПК України). Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях. Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку, що для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалася на те, що ОСОБА_5 під час вчинення оспорюваного правочину не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, оскільки хворіла раком поперечно-оболочної кишки 4 стадії.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З метою встановлення стану здоров'я ОСОБА_5 в ході розгляду справи були витребувані медичні документи та призначено по справі посмертну психіатричну експертизу.
Згідно з висновком від 01 липня 2021 року №12 посмертної судово-медичної експертизи КП “Дніпропетровська багатопрофільна клінічна лікарня з надання психіатричної допомоги” ДОР, відповідно до медичних карт стаціонарного хворого, які були надані експертній комісії, у ОСОБА_5 мали місце наступні захворювання: гіпертонічна хвороба, ішемічна хвороба серця багато років. Попередній діагноз виразкова хвороба шлунку, стадія загострення, вторинна анемія важкого ступеню, дифузний кардіосклероз. Хронічний холецистопанкреатит. Захворювання поперечно-ободочної кишки. З 06 лютого 2018 року по 23 лютого 2018 року ОСОБА_5 знаходилась на стаціонарному лікуванні у терапевтичному відділенні “Міська клінічна лікарня №4” ДМР, після проведеного лікування встановлено діагноз: рак поперечно-ободочної кишки 4 ст.4 кл.г. з пророщенням у шлунок, канцероматоз кишківника. Інтоксикація, вторинна анемія». Супутній діагноз діагноз: «Виразкова хвороба шлунку, стадія загострення. Дифузний кардіосклероз. Гіпертонічна хвороба 2 ст.гіпертензивне серце. Хронічний холецисто-панкреатит фаза ремісії». Будь-яких даних щодо наявності у гр. ОСОБА_5 психічних порушень в наданих документах не міститься. Комісія експертів констатувала, що ОСОБА_5 на момент укладання договору дарування житлового будинку від 20 вересня 2017 року на будь-яке хронічне психічне захворювання на страждала. У цей період часу у неї не було й ознак будь-якого тимчасового хворобливого розладу психічної діяльності або недоумства (т.2 а.с.92-93).
Колегія суддів звертає увагу на те, що експертиза була проведена на основі всіх письмових доказів, що містились в матеріалах справи. Місцевий суд відповідно до вимог ЦПК України сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та повідомив експерта про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а тому доводи апеляційної скарги в частині незгоди з ухвалою Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 квітня 2022 року, якою було відмовлено в задоволенні клопотання про призначення судової комплексної експертизи, відхиляються.
Перевіривши матеріали справи та доводи сторін,колегія суддів вважає, що позивачі не надали належних і допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_5 на момент укладання спірного договору дарування не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Волевиявлення ОСОБА_5 спрямоване на передачу спірного нерухомого майна саме ОСОБА_3 було вільним та відповідало її волі. Доказів протилежного позивачі в порядку статті 81 ЦПК України не надали.
Доводи апеляційної скарги стосовно наявності правових підстав для задоволення позову не можуть бути прийняті до уваги оскільки не знайшли свого підтвердження.
Посилання скарги на процесуальні порушення в частині передчасного закриття підготовчого засідання не є такими, що призвели до невірного вирішення справи.
Хворобливий стан ОСОБА_5 не є підставою для задоволення позову.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд неправомірно відмовив у задоволенні позову зводяться до необхідності переоцінки доказів, що в силу положень статті 367 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень суду апеляційної інстанції.
Інші аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення має бути залишено без змін.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 квітня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий: Демченко Е.Л.
Судді: Куценко Т.Р.
Макаров М.О.