Справа № 703/3237/21
2/703/262/22
18 серпня 2022 року м. Сміла
Смілянський міськрайонний суд Черкаської області в складі:
головуючого судді Биченка І.Я.,
за участю секретаря судового засідання Литвин Г.Т.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Смілі в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до Смілянського міськрайонного суду Черкаської області з позовом до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що 12 лютого 2020 року за усним договором позики ним було передано подружжю ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в позику на їх сімейні потреби кошти в сумі 1050 доларів США, що відповідно за офіційним курсом НБУ по відношенню до долара США складало 25641 грн.
При фактичному отриманні вказаної суми коштів ОСОБА_2 була написано власноручно розписка, яку також підписала ОСОБА_3 . Вона підтвердила, що кошти взяті на потреби сім'ї та в разі неповернення їх ОСОБА_2 зобов'язалась їх повернути, тобто надала згоду своєму чоловіку на укладення договору позики.
Відповідачі повинні були повернути отримані кошти до 20 травня 2020 року та при невиконанні умов договору зобов'язались за кожен день прострочення сплачувати по 1 відсотку від суми боргу, які позивач визначив як пеню.
На виконання взятих на себе зобов'язань відповідачами 11 березня 2020 року було повернуто лише 80 доларів США. Станом на 21 травня 2020 року борг відповідачів складав 970 грн.
30 липня 2020 року відповідачами було повернуто 70 доларів США, 30 серпня 2020 року - 90 доларів США, 30 вересня 2020 року - 90 доларів США, 06 листопада 2020 року - 70 доларів США.
Позивач стверджує, що після 6 листопада 2020 року відповідачі добровільно позичені кошти не повертають та продовжують користуватись рештою в сумі 650 доларів США.
В зв'язку з цим, просив стягнути з них в солідарному порядку 650 доларів США боргу за договором позики та 1300 доларів США пені, розмір якої розраховано в межах річного строку спеціальної позовної давності.
Ухвалою від 03 листопада 2021 року суд постановив розгляд справи проводити за правилами спрощеного провадження з викликом сторін.
У судове засідання сторони не з'явились.
Позивач подав до суду заяву, в якій просив розгляд справи проводити без його участі, позов підтримав у повному обсязі, не заперечував проти винесення заочного рішення.
Відповідач ОСОБА_2 про причини неявки не повідомив, будь-яких заяв чи клопотань до суду не направив, хоча про день, час та місце розгляду справи був повідомлений шляхом направлення судової повістки та через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, відзиву на позов у встановлений судом строк до суду не подав.
Відповідач ОСОБА_3 про причини неявки не повідомила, будь-яких заяв чи клопотань до суду не направила, хоча про день, час та місце розгляду справи була повідомлена шляхом направлення судової повістки та через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, відзиву на позов у встановлений судом строк до суду не подала.
За таких обставин суд проводить розгляд справи у відсутності сторін без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу за правилами ч. 2 ст. 247 ЦПК України.
У зв'язку з повторною неявкою в судове засідання відповідачів, за наявності згоди позивача, розгляд справи проведено в порядку заочного розгляду, передбаченого гл. 11 ЦПК України, про що судом постановлено ухвалу.
Судом встановлено, що між сторонами виник спір з приводу виконання зобов'язань.
Як встановлено з наданої суду розписки від 12 лютого 2020 року ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 1050 доларів США терміном на 3 місяці, які зобов'язався повернути до 20 травня 2020 року. За умовами розписки відповідач зобов'язався щомісячно до 15 числа сплачувати по 80 доларів США, а за невиконання умов договору - сплатити по 1% від загальної суми боргу за кожен день прострочення.
В розписці містяться відомості про те, що ОСОБА_3 з умовами вказаного договору ознайомлена і підтримує. При невиконанні умов договору ОСОБА_2 зобов'язання його виконання бере на себе. Вказала, що кошти взяті на потреби сім'ї.
На звороті розписки наявні відомості про повернення грошових коштів: 11.03.2020 - 80 доларів США, 30.07.2020 - 70 доларів США, 30.08.2020 - 90 доларів США, 30.09.2020 - 90 доларів США, 06.11.2020 - 70 доларів США. В загальному за договором позики повернуто 400 доларів США. Вказаний факт визнає і позивач у своїй позовній заяві.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Частиною другою статті 1047 ЦК України встановлено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Таким чином, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
При цьому, наявність оригіналу розписки у позивача (позикодавця) згідно з положеннями статті 545 ЦК України вказує на те, що зобов'язання з повернення позики позичальником не виконано.
Відповідно до частини першої статті 36 Сімейного кодексу України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Отже інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв'язку і характер такого зв'язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім'ї.
Законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім'ї.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (частина третя статті 65 СК України).
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньої участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї з набуттям майна у спільну сумісну власність, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року в справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї (пункт 61).
Велика Палата Верховного Суду погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня
2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.
В наданій позивачем розписці ОСОБА_3 надала згоду на отримання ОСОБА_2 грошових коштів у борг та вказала, що кошти беруться на потреби сім'ї, зобов'язалась повернути кошти в разі невиконання ОСОБА_3 своїх зобов'язань.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Грошові кошти, з урахуванням часткового погашення боргового зобов'язання, позивачу не повернуті, а тому його порушене право підлягає захисту в судовому порядкую.
Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Гривня є законним платіжним засобом на території України. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 1, 2 ст. 192 ЦК України).
За умовами статті 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Отже, гривня як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України.
Разом з тим, тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики і в іноземній валюті.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зроблено висновок, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Окрім того, відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яку викладено у постанові від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18, зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, вносить двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
Враховуючи наведене, а також наявність у позивача оригіналу розписки про отримання коштів, суд вважає, що з відповідачів як солідарних боржників на користь позивача належить стягнути несплачений борг за договором позики у валюті, що визначена договором, в розмірі 650 доларів США.
Щодо стягнення пені за прострочення виконання зобов'язання, то суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
Визначаючи правову природу розписки в частині того, що у випадку не повернення грошових коштів позичальник зобов'язується сплачувати 1% від суми боргу за кожен день прострочення, то суд вважає, що у даному випадку йде мова саме про пеню, враховуючи спосіб їх обчислення за кожен день прострочення.
В позовній заяві ОСОБА_1 здійснив обрахунок 1 відсотку за кожен день прострочення як пені за порушення строків виконання зобов'язання і початковим відліком її нарахування визначив 21 травня 2020 року.
Суд зазначає, що право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом та неустойку припиняється у разі закінчення строку кредитування або пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Вказаний правовий висновок висловлений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 359/2703/15-ц, постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 753/22661/14-ц від 21 квітня 2021 року.
Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Враховуючи, що строк дії договору закінчив свою дію 20 травня 2020 року у позивача відсутні правові підстави нараховувати передбачену розпискою пеню за несвоєчасність виконання зобов'язань. У даному випадку позикодавець має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення пені. Однак таких вимог позивачем заявлено не було.
Відтак, вимоги ОСОБА_1 про стягнення 1300 доларів США пені не підлягають до задоволення.
Питання судових витрат суд вирішує відповідно до ст. 141 ЦПК України.
За змістом ч.1,2 наведеної статті судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.
Відповідно до квитанції від 04.10.2021 ОСОБА_1 сплатив 908 грн. 00 коп. судового збору за звернення до суду з наведеним позовом.
Крім того, судом установлено, що згідно договору про надання правничої допомоги від 30.09.2021 та квитанції №16-21 від 30.09.2021 позивач сплатив адвокату Холодняку В.М. за надання правничих послуг з питань, пов'язаних з його позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , 1000 грн. 00 коп.
Відповідно до акту виконаних робіт до договору про надання правничої допомоги від 30 вересня 2021 року адвокатом Холодняком В.М. надані ОСОБА_1 наступні послуги: консультації правового характеру; складання позовної заяви.
Згідно Єдиного реєстру адвокатів України Холодняк В.М. є адвокатом, здійснює адвокатську діяльність на підставі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №484, виданого 02.07.2012 року.
Отже, судом встановлено документальне підтвердження понесення позивачем витрат на правничу допомогу в сумі 1000,00 грн.
При цьому, суд враховує, що дані витрати пов'язані з розглядом справи, розмір останніх є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.
Таким чином, судові витрати в справі складаються із сплаченого судового збору в розмірі 908 грн. 00 коп. та витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката в сумі 1000 грн. 00 коп., які позивач просить стягнути з відповідача.
Зважаючи на те, що позов підлягає до часткового задоволення, понесені ОСОБА_1 судові витрати на підставі ст.141 ЦПК України підлягають стягненню з відповідачів пропорційно до задоволеної частини вимог.
Водночас, згідно норм ЦПК України, Закону України «Про судовий збір», а також постанови Пленум ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17 жовтня 2014 року № 10, при повному або частковому задоволенні позову майнового характеру до кількох відповідачів судовий збір, сплачений позивачем, відшкодовується ними пропорційно до розміру задоволених судом позовних вимог до кожного з відповідачів.
При цьому, солідарне стягнення суми судових витрат законом не передбачено.
Аналізуючи зазначені норми права, суд звертає увагу, що навіть у випадку солідарного стягнення заборгованості з декількох відповідачів судові витрати підлягає пропорційному стягненню з усіх відповідачів в рівних частках.
З урахуванням наведених норм з відповідачів на користь позивача належить стягнути 302 грн. 67 коп. судового збору та 333 грн. 33 коп. витрат на правничу допомогу, які розраховано пропорційно до задоволеної частини вимог, в рівних частках.
На підставі наведеного, керуючись ст. 4, 5, 12, 13, 141, 263, 265, 268, 280-282 ЦПК України суд,-
ухвалив :
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики задоволити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 650 доларів США боргу за договором позики від 12 лютого 2020 року.
В решті позову відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 151 грн. 34 коп. судового збору та по 166 грн. 67 коп. витрат на правничу допомогу, а всього по 318 грн. 01 коп. з кожного.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Рішення може бути оскаржене позивачем безпосередньо до Черкаського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня його проголошення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом цих строків не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ;
відповідач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Суддя: І.Я. Биченко