17 серпня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/19234/21 пров. № А/857/9744/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Шавеля Р.М.,
суддів Бруновської Н.В. та Улицького В.З.,
з участю секретаря судового засідання - Дутки І.Р.,
а також сторін (їх представників):
від позивача - не з'явився;
від відповідача - не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу представника адвоката Гірник Оксани Олегівни, діючої на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 21.04.2022р. про залишення без розгляду позовної заяви представника адвоката Гірник Оксани Олегівни, діючої на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України в частині вимог про визнання протиправною бездіяльності щодо непроведення розрахунку при звільненні та невиплати грошової компенсації за неотримане речове майно, зобов'язання виплатити грошову компенсацію за неотримане речове майно (суддя суду І інстанції: Грень Н.М. , час та місце постановлення ухвали суду І інстанції: 21.04.2022р., м.Львів; дата складання повного тексту ухвали суду І інстанції: не зазначена),-
Оскаржуваною ухвалою від 21.04.2022р. залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_1 в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо непроведення розрахунку при звільненні - невиплату ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно та зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане під час проходження військової служби речове майно у розмірі 19446 грн. 87 коп. згідно довідки № 99 від 17.09.2021р., із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб /ПДФО/ відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затв. постановою КМ України № 44 від 15.01.2004р.
Не погодившись із вказаною ухвалою, її оскаржила представник адвокат Гірник О.О., діюча на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , яка в апеляційній скарзі просить судову ухвалу скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до помилкового залишення позову без розгляду (а.с.49-51).
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про те, що строк на звернення до суду із вимогою про стягнення компенсації за неотримане речове майно повинен обчислюватися з моменту звільнення військовослужбовця з військової служби.
Водночас, Порядком виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затв. постановою КМ України № 178 від 16.03.2016р., визначено, що військовослужбовці після звільнення їх з військової служби зберігають право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно.
Більше того, суд першої інстанції не взяв до уваги ту обставину, що приписами зазначеного Порядку не визначений строк, протягом якого військовослужбовці після звільнення повинні звернутися за отриманням грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
Також право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно не залежить від факту закінчення проходження військової служби (виключення військовослужбовця зі списків особового складу).
Таким чином, позивачу при звільненні не була виплачена компенсація за неотримане під час проходження військової служби речове майно.
Окрім цього, згідно усталеної судової практики строк звернення до суду із позовною заявою про виплату компенсації вартості за неотримане речове майно обчислюється з моменту отримання позивачем відмови у виплаті такої компенсації. Оскільки, лист-відповідь на заяву позивача про надання довідки про вартість речового майна, що належить до видачі та виплату компенсації за неотримане речове майно датований 20.09.2021р., тому саме з цього моменту повинен обчислюватися місячний строк на звернення до суду із розглядуваним позовом. Позовна заява ОСОБА_1 скерована до суду засобами поштового зв'язку 18.10.2021р., тобто в межах строку звернення до суду, який обчислюється з моменту отримання відповіді відповідача на заяву про виплату грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
Інший учасник справи не подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, визначеного в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
У зв'язку з неявкою в судове засідання учасників справи фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до вимог ч.4 ст.229 КАС України не здійснювалося. Також в порядку ч.2 ст.313 КАС України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з наступних підстав.
Як слідує із матеріалів справи, 15.11.2017р. позивач ОСОБА_1 був звільнений з військової служби в запас та виключений зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (а.с.9).
При звільненні відповідачем не було виплачено позивачу компенсацію вартості за неотримане речове майно.
09.09.2021р. представник позивача звернулася із адвокатським запитом № 0909/21-8 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України із вимогою про надання інформації щодо виплати ОСОБА_1 компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки учасникам бойових дій та надання довідки про розмір компенсації за неотримане речове майно.
У своїй відповіді на адвокатський запит № 50/14/33-А3-1349 від 20.09.2021р. Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України надала довідку № 99 від 17.09.2021р. про вартість речового майна, що належить до видачі ОСОБА_1 , на загальну суму 19446 грн. 87 коп. (а.с.11).
Ухвалою суду від 15.02.2022р. позовна заява в частині позовних вимог залишена без руху та встановлено позивачу строк для усунення зазначених у ній недоліків п'ять днів з дня отримання вказаної ухвали (а.с.26-30).
У встановлений строк позивачем та його представником не були усунуті недоліки позовної заяви, зокрема, не подано заяви про поновлення строку звернення до суду із доказами поважності причин пропуску строку звернення до суду.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 21.04.2022р. залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_1 в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо непроведення розрахунку при звільненні - невиплату ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно та зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане під час проходження військової служби речове майно у розмірі 19446 грн. 87 коп. згідно довідки № 99 від 17.09.2021р., із одночасною компенсацією сум ПДФО відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затв. постановою КМ України № 44 від 15.01.2004р.
Постановляючи спірну ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено строк звернення до суду; причини його пропуску, наведені позивачем (його представником) у позовній заяві, є неповажними.
Водночас, позивачем на виконання вимог ухвали суду про залишення позовної заяви без руху не подано повторне клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до суду із доказами поважності причин пропуску цього строку.
Отже, станом на 21.04.2022р. позивач не виконав вимоги ухвали суду від 15.02.2022р. та не усунув недоліки позовної заяви у визначені судом спосіб та строк.
Колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для залишення позову без розгляду через пропуск строку звернення до суду без поважних причин правильними та обґрунтованими, виходячи з наступного.
Предметом спору у цій справі є невиплата грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
Залишаючи позовні вимоги щодо грошової компенсації вартості за неотримане речове майно без розгляду, суд першої інстанції дійшов висновку про звернення позивача до суду поза межами встановленого місячного строку, передбаченого ч.5 ст.122 КАС України.
Натомість, позивач стверджує, що лише з відповіді на його звернення від 09.09.2021р. він отримав від відповідача інформацію про перелік неотриманих ним предметів речового забезпечення та нараховану йому компенсацію у розмірі 19446 грн. 87 грн., а тому вважає, що, звернувшись до суду 08.11.2021р., позивач не пропустив строк звернення до суду.
Отже, спірним питанням є визначення строку звернення до адміністративного суду з таким позовом та його дотримання позивачем.
Згідно з п.2 ч.1 ст.19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Відповідно до п.17 ч.1 ст.4 КАС України публічною службою є діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
За характером спірних правовідносин і їх суб'єктним складом цей спір є публічно-правовим спором з приводу проходження і звільнення з публічної служби, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Відповідно до ч.1 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Положеннями ч.5 ст.122 КАС України обумовлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Згідно з ч.3 ст.122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у ч.2 ст.122 цього Кодексу.
За змістом ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Частиною 2 ст.233 КЗпП України передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Таким чином у цій справі слід визначити правову природу такої компенсації, оскільки як уже зазначено, стаття 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а норми ст.117 цього Кодексу передбачають санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Відповідно до ч.7 ст.21 Закону України № 876-VII від 13.03.2014р. «Про Національну гвардію України» порядок продовольчого та речового забезпечення військовослужбовців Національної гвардії України, а також грошової компенсації вартості за неотримані продукти харчування та речове майно визначаються відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
За приписами ст.2 Закону України № 2011-ХІІ від 20.12.1991р. «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачено, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Згідно з ч.1 ст.9-1 вказаного Закону продовольче забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що встановлюються Кабінетом Міністрів України. Речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до п.3 Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затв. постановою КМ України № 178 від 16.03.2016р., грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення у разі: звільнення з військової служби; загибелі (смерті) військовослужбовця.
Грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації (п.4 Порядку).
У відповідності до п.242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 10.12.2008р., після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. (…) Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
З наведеного висновується, що грошова компенсація за неотримане речове майно виплачується після звільнення зі служби та на підставі заяви, а отже речове забезпечення не має характеру винагороди за виконану працю.
Такі гарантії щодо забезпечення доречно порівняти із подібними категоріями трудового законодавства, а саме п.3 ч.1 ст.29 КЗпП України, відповідно до якого власник або уповноважений ним орган зобов'язаний до початку роботи за укладеним трудовим договором забезпечити працівника необхідними для роботи засобами.
Варто також мати на увазі, що речове майно може бути різноманітним: майном особистого користування (предмети форми одягу, взуття та спорядження, які видаються у власне користування) та інвентарним майном, яке є власністю установ та використовується особовим складом тимчасово під час проведення спеціальних робіт, несення чергування, варти тощо. Лише перший вид майна, у разі його неотримання, підлягає грошовій компенсації.
Отже, речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням).
Подібний висновок міститься у постанові судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного Суду від 30.11.2020р. у справі № 480/3105/19, в якій вирішувалось питанням наявності чи відсутності підстав для застосування ст.ст.116, 117 КЗпП України у разі невиплати (несвоєчасної виплати) військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.
Враховуючи визначену правову природу грошової компенсації за неотримане речове майно, спеціальним строком звернення до суду з цим позовом є місячний строк, установлений ч.5 ст.122 КАС України.
Строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у ст.122 КАС України і частина п'ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців.
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору в публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом місячного строку від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду.
В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду регламентовані ст.123 КАС України, згідно із частиною третьою якої якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановлено строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.
Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Загальне правило щодо необхідності вчинення особою активних дій з метою нарахування та виплати грошової компенсації за неотримане речове майно після звільнення зі служби слідує з вищенаведених приписів Порядку виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затв. постановою КМ України № 178 від 16.03.2016р.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду також необхідно чітко диференціювати поняття «дізнався» та «повинен був дізнатись».
Так, під поняттям «дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.
Поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені
Отже, з дня звільнення позивача з військової служби він вважається таким, що повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи законних інтересів.
Винятком з цього правила є випадок, коли така особа без зайвих зволікань, в розумний строк після звільнення з військової служби, демонструючи свою необізнаність щодо видів та розміру речового майна, яким вона не була забезпечена під час служби, звернулась до відповідача із заявою про надання їй відповідної інформації. В цьому випадку особа вважається такою, що дізналась про порушення її прав при отриманні відповіді на подану нею заяву.
Таке обмеження на законодавчому рівні права звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів відповідними строками узгоджується із принципом «Leges vigilantibus non dormientibus subveniunt», згідно з яким закони допомагають тим, хто пильнує.
З урахуванням наведеного, реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавляє себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою.
Таким чином, саме із датою виключення позивача зі списків особового складу військової частини (15.11.2017р.) слід пов'язувати початок перебігу місячного строку звернення до суду із розглядуваним позовом.
Водночас, тривала бездіяльність позивача стосовно звернення до відповідача із заявою про виплату спірної компенсації не може призводити до перенесення початку місячного строку звернення до суду із розглядуваним позовом до дати результатів розгляду такої заяви.
Оскільки з метою захисту своїх прав та інтересів позивач звернувся до суду лише 18.10.2021р. (згідно з відбитком поштового штемпеля на конверті), тому останній пропустив встановлений процесуальним законом місячний строк звернення до суду.
Щодо звернення представника позивача 09.09.2021р. із адвокатським запитом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо надання інформації щодо виплати ОСОБА_1 компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки учасникам бойових дій, надання довідки про розмір компенсації за неотримане речове майно та отримання відповіді № 50/14/33-А3-1349 від 20.09.2021р., то наведені обставини, що мали місце після спливу значного проміжку часу - біля чотирьох років від дати звільнення з військової служби, не змінюють момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права.
Отже, вказана дата звернення із адвокатським запитом не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду в цьому випадку.
Водночас, доводів, які б свідчили про наявність об'єктивно непереборних обставин, пов'язаних з дійсними істотними перешкодами та труднощами для своєчасного вчинення дій щодо звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, протягом установленого законом строку, позивачем суду не наведено.
Аналіз практики Європейського суду з прав людини /ЄСПЛ/ свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних причин, внаслідок непереборних, незалежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено поважності пропущеного ним строку звернення до суду (який є досить тривалим), колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач пропустив строк звернення до суду з цим позовом, не навівши при цьому поважних та об'єктивних причин пропуску вказаного строку.
Додатково колегія суддів наголошує на тому, що в поданій апеляційній скарзі представник позивача не наводить будь-яких причин невиконання вимог ухвали суду від 15.02.2022р. про залишення позовної заяви без руху і нескерування на адресу повторного клопотання про поновлення пропущеного строку звернення до суду із доказами поважності причин пропуску цього строку.
Згідно з ч.13 ст.171 КАС України суддя, встановивши після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 160, 161 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня вручення позивачу ухвали.
Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, суд продовжує розгляд справи, про що постановляє ухвалу не пізніше наступного дня з дня отримання інформації про усунення недоліків (ч.14 ст.171 КАС України).
Відповідно до ч.15 ст.171 КАС України якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду.
Оскільки представником позивача не були усунуті недоліки позовної заяви, тому в суду першої інстанції були наявними також процесуальні підстави для залишення позову без розгляду через невиконання вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху.
Відповідно до п.7 ч.1 ст.240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, якщо провадження в адміністративній справі було відкрито за позовною заявою, яка не відповідає вимогам статей 160, 161, 172 цього Кодексу, і позивач не усунув цих недоліків у строк, встановлений судом.
Враховуючи, що вимоги ухвали суду від 02.09.2021р. залишились не виконаними зі сторони позивача, судом не визнано поважними причини пропуску строку звернення до суду, тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду.
Частиною другою ст.6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У низці рішень Європейського суду з прав людини, юрисдикцію якого в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.
Так, у справі «Мушта проти України» (Заява № 8863/06) від 18.11.2010р. в пункті 32 Європейський суд з прав людини нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.
У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Ілхан проти Туреччини» зазначено, що правило встановлення обмежень звернення до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи (Ilhan v. Turkey № 22277/93).
Стосовно решти покликань апелянта колегія суддів виходить з того, що всі конкретні, доречні та важливі доводи, наведені в апеляційній скарзі, були перевірені та проаналізовані апеляційним судом та їм було надано належну правову оцінку.
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) ЄСПЛ вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Інші зазначені в апеляційній скарзі доводи та обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин, норм матеріального та процесуального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Оцінюючи в сукупності вищезазначене, в суду першої інстанції були достатні і належні підстави для залишення без розгляду позову (в частині вимог) в адміністративній справі № 380/19234/21 на підставі ч.3 ст.123 та п.7 ч.1 ст.240 КАС України, а тому оскаржувана ухвала суду відповідає вимогам закону.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків судового рішення, а тому підстави для скасування ухвали колегія суддів не вбачає і вважає, що апеляційну скаргу на неї слід залишити без задоволення.
За правилами ст.139 КАС України підстав для розподілу судових витрат у цій справі немає.
Керуючись ст.139, ч.4 ст.229, ч.3 ст.243, ст.ст.310, 312, ч.2 ст.313, п.1 ч.1 ст.315, ст.316, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу представника адвоката Гірник Оксани Олегівни, діючої на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 21.04.2022р. про залишення без розгляду позовної заяви (в частині вимог) в адміністративній справі № 380/19234/21 залишити без задоволення, а згадану ухвалу суду - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення; у випадку оголошення судом апеляційної інстанції лише вступної та резолютивної частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. М. Шавель
судді Н. В. Бруновська
В. З. Улицький
Дата складання повного тексту судового рішення: 18.08.2022р.