печерський районний суд міста києва
Справа № 757/4985/19-ц
11 серпня 2021 року Печерський районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді Новака Р.В.,
при секретарі судового засідання - Талдоновій М.Є.,
за участю: представника позивача - Любаренко Дениса Олеговича
представника відповідача - Войнаровського Олександра Вацлавовича
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у місті Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору довічного утримання припиненим та таким, що втратив чинність, -
Позивач звернулася до суду з позовом до відповідача, в якому просила визнати договір довічного утримання укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 від 09.12.1995 припиненим та таким, що втратив чинність. В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що 05.09.2016 між нею та її тіткою ОСОБА_5 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 . Після смерті ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона як спадкоємець прийняла спадщину. Посилаючись на те, що відповідачем умови договору довічного утримання не виконувалися, зокрема, ОСОБА_6 проживав за межами України, перед смертю ОСОБА_5 лікуванням та похованням померлої займалися ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , а отже вважає, що є всі підстави для припинення договору довічного утримання.
Ухвалою суду від 24.02.2020 у справі відкрито провадження та призначено до розгляду за правилами позовного (загального) провадження.
30.07.2020 представник відповідача подав відзив, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог посилаючись на їх необґрунтованість. Вказав, що у позивача відсутнє право на звернення із визначеним предметом спору, оскільки її права ніяк не порушуються оспорюваним договором довічного утримання. Також зазначив, що право відповідача, як набувача спірної квартири за договором довічного утримання від 09.12.1995, було вже визнано на підставі рішення Верховного Суду у справі №757/32769/15-ц в силу відсутності підстав для розірвання цього договору. Крім того, вважає, що посилання позивача на невиконання зобов'язань за договором довічного утримання є недоведеними, оскільки будь-яких належних доказів позивачем надано не було. Також просив відшкодувати витрати на правничу допомогу у розмірі 20000,00 грн.
Ухвалою суду від 03.11.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Любаренко Д.О. просив вимоги позову задовольнити.
Представник відповідача - адвокат Войнаровський О.В. просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України, принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ст. 3 ЦПК України, правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Статтею 5 ЦПК України, визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Судом встановлено, що 09.12.1995 між ОСОБА_5 (відчужувач) та ОСОБА_4 (набувач) було укладено договір довічного утримання, відповідно до якого ОСОБА_4 одержав у власність квартиру АДРЕСА_1 .
За умовами договору ОСОБА_5 передала відповідачу у власність належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , взамін чого відповідач зобов'язався по життєво повністю утримувати ОСОБА_5 , забезпечуючи її харчуванням, одягом, доглядом, необхідною допомогою, ліками, платити квартплату і комунальні послуги і зберігати в її безкоштовному по життєвому користуванні квартиру. Вартість матеріального забезпечення визначається сторонами у розмірі 3000000 карбованців.
З матеріалів справи вбачається, що у вересні 2015 року ОСОБА_5 звернулась до Печерського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_4 про розірвання договору довічного утримання з підстав того, що він не виконує свої обов'язки за укладеним між ними договором.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 23.03.2016, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду міста Києва від 14.06.2016, позов задоволено, договір довічного утримання, укладений ОСОБА_5 та ОСОБА_4 розірвано.
23.08.2016 ОСОБА_5 зареєструвала своє право власності на зазначену квартиру. Реєстрацію права власності провів приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іценко О.Г.
05.09.2016 ОСОБА_5 та ОСОБА_9 уклали договір дарування квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 22.07.2017 Деснянським районним в м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Проте, постановою Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду від 02.05.2018 рішення Печерського районного суду від 23.03.2016 скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про розірвання договору довічного утримання відмовлено.
Постанова касаційного суду обґрунтована тим, що законодавством України та договором довічного утримання не встановлено обов'язку набувача щодо саме особистого догляду за відчужувачем, тому суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про задоволення позову та розірвання договору довічного утримання.
Відповідно до статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувана утриманням та (або) доглядом довічно.
Набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу (стаття 748 ЦК України).
Крім того, постановою Київського апеляційного суду від 05.04.2021 у справі №757/49502/19-ц було витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 .
Також, слід зазначити, що стаття 755 ЦК України встановлює, що договір довічного утриманння (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини; на вимогу набувача. Договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача.
При цьому, позивач не є стороною договору довічного утримання від 09.12.1995.
За положеннями ч. 2-4 ст.12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
А відтак, розглядаючи справу виходячи з диспозитивності цивільного судочинства на підставі ст. 13 ЦПК України, оцінюючи належність, допустимість та достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному і повному з'ясуванні обставин справи, суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог і приходить до висновку про їх недоведеність.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року).
В порядку ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що в межах даного спору судом ухвалено рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі, судові витрати покладаються на позивача.
Щодо вимог відповідача про стягнення судових витрат, пов'язаних із розглядом справи, а саме, витрат на правничу допомогу у розмірі 20000,00 грн., слід зазначити наступне.
Частиною першою статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до частини першої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами
Пунктами 1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
За правилами ч. 2-4 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Таким чином, розподіляючи витрати, понесені відповідачем на професійну правничу допомогу, слід дійти висновку про те, що наявні в матеріалах справи документи, надані відповідачем не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на професійну правничу допомогу, адже цей розмір має бути доведений та документально підтверджений.
Однак стороною відповідача не надано документи на підтвердження оплати позивачем професійних послуг адвоката, тому суд приходить до висновку про відсутність підстав для стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Керуючись ст.ст. ст.ст. 10, 11, 60, 141, 179, 208, 209, 212-215, 263-265 ЦПК України, суд, -
В задоволені позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору довічного утримання припиненим та таким, що втратив чинність - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Апеляційні скарги подаються учасниками справи до Київського апеляційного суду або через Печерський районний суд м. Києва, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності ЦПК України в редакції від 15 грудня 2017 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
позивач: ОСОБА_3 : АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2
відповідач: ОСОБА_4 : АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3
Суддя Р.В. Новак