Постанова
Іменем України
05 серпня 2022 року
м. Київ
справа № 442/3303/20
провадження № 61-16808св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2021 року у складі судді Хомика А. П. та постанову Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
Короткий зміст заявлених вимог
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ спільного майна подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що у період з 04 вересня 2004 року до 06 квітня 2020 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_4 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 - син ОСОБА_5 .
За час шлюбу сторонами за спільні кошти на відведеній ОСОБА_6 земельній ділянці загальною площею 0,12 га, кадастровий номер 4621284900:01:001:0386, яка розташована у селі Модричі Дрогобицького району Львівської області, збудований житловий будинок, якому присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_1 .
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 21 лютого 2020 року право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3 .
Позивач зазначає, що вказаний будинок збудовано сторонами під час шлюбу за спільні кошти, тому він є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу в рівних частках.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила задовольнити її позовні вимоги та визнати житловий будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя й визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину житлового будинку.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
РішеннямДрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2021 року позов задоволено.
Визнано житловий будинок АДРЕСА_1 спільною власністю подружжя ОСОБА_6 та ОСОБА_3 .
В порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_7 право власності на 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції виходив з того, що на підставі належних та допустимих доказів позивач довела, що спірне нерухоме майно було збудовано у період перебування сторін у шлюбі за спільні кошти подружжя, тому на підставі статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу.
Оскільки сторони не досягли згоди щодо способу поділу спільного майна, тому наявні підстави його поділу виходячи з рівності часток співвласників у праві спільної сумісної власності, як передбачено частиною другою статті 372 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Відповідач, заперечуючи належність спірного будинку сторонам на праві спільної сумісної власності подружжя, не надав доказів, що будинок є його особистою власністю, оскільки збудований за його особисті кошти.
Сам по собі факт реєстрації права власності на будинок за одним із подружжя (відповідачем) не свідчить, що це майно належить лише цій особі.
Згідно з договором про встановлення права користування земельною ділянкою для забудови від 27 червня 2016 року, ОСОБА_6 як власник земельної ділянки надала в користування ОСОБА_3 земельну ділянку для будівництва житлового будинку та господарських споруд, а після закінчення будівництва ОСОБА_2 зобов'язувався ввести збудовані ним об'єкти в експлуатацію та оформити право власності на них.
Посилання відповідача, що на підставі укладеного між сторонами договору (суперфіцій) будинок є його особистою власністю, є безпідставним, оскільки цим договором не передбачено право особистої власності відповідача на збудоване на земельній ділянці майно, а лише встановлено право користування земельною ділянкою, призначеною для будівництва будинку.
Постановою Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2021 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, вірно застосував норми матеріального права та дотримався норм процесуального права у зв'язку з чим прийняв справедливе рішення.
При цьому апеляційний суд зазначив, що на підставі належних та допустимих доказів позивач довела обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а саме, що спірний будинок збудований у період шлюбу та за спільні кошти подружжя.
Відповідач не спростував доводи позивача та не надав доказів, які б підтверджували, що будинок збудований за його особисті кошти, тобто майно є його особистою власністю.
Суд першої інстанції правильно відхилив доводи відповідача, що спірний будинок є його особистою власністю на підставі укладеного між сторонами договору від 27 червня 2016 року (суперфіцій), оскільки умовами зазначеного правочину не передбачено права особистої власності відповідача на житловий будинок.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції й ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зазначає, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц (провадження № 61- 61-30273св18), від 29 липня 2020 року у справі № 728/2080/18 (провадження № 61-1907св20), від 19 серпня 2020 року у справі № 757/34950/14-ц (провадження № 61-2245св19).
Касаційна скарга мотивована тим, що виникнення суперфіціарного права передбачає суттєве обмеження відповідних правомочностей власника, оскільки обсяг можливостей забудовника наближається до правових можливостей самого власника. При цьому майже увесь зміст права власності переходить останньому.
Спростовуючи презумпцію спільності права власності подружжя на будинок відповідач зазначав, що земельну ділянку, на якій збудовано будинок, передано позивачем відповідачу саме з метою будівництва будинку відповідачем за свої особисті кошти.
Факт укладення між сторонами договору від 27 червня 2016 року (суперфіцію) свідчить про те, що позивач самоусунулась від здійснення будівництва будинку і передала таке право відповідачу.
Договір від 27 червня 2016 року (суперфіцій) є дійсним, ніким не оспорений та не скасований, за його умовами позивач підтвердила, що будинок буде будуватися виключно відповідачем та виключно за його кошти, а право власності на збудований будинок підлягає реєстрації відповідачем.
Тобто спірний будинок є особистою власністю відповідача та не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя і не підлягає поділу.
Поведінка позивача є недобросовісною, оскільки вона спочатку уклала з відповідачем договір (суперфіцій), за змістом якого підтвердила право особистої власності відповідача на будинок, а згодом звернулася до суду з позовом про визнання будинку об'єктом спільної сумісної власності подружжя та його поділ.
Суди не звернули увагу, що в період будівництва спірного будинку сторони, хоча і перебували у зареєстрованому шлюбі, проте відповідач проживав окремо від позивача, зокрема місця реєстрації сторін не є ідентичними, а відповідач значний час перебував за кордоном.
Суди безпідставно послались на те, що спірний будинок будувався батьком позивача, оскільки батько позивача працює охоронником і в період будівництва будинку отримував мінімальну заробітну плату.
Суди попередніх інстанцій не встановили джерело походження коштів, що були використані для будівництва будинку, а усі обставини встановлено виключно на припущеннях.
Також як на підставу оскарження судових рішень заявник послався на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме поширення права спільної сумісної власності подружжя на об'єкти нерухомого майна побудовані одним із подружжя на земельній ділянці, право забудови якої передано іншому подружжю.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу та зазначала, що наведені заявником обставини є надуманими і не заслуговують на увагу.
Відповідач не надав належних та допустимих доказів, що спірний будинок є його особистою власністю.
Визначальним для встановлення юридичного статусу майна (особисте чи спільне) є не факт реєстрації права власності на це майно, який мав місце під час перебування сторін у шлюбі, а факт набуття (створення) майна (зведення будинку під час перебування сторін у шлюбі), що і доведено позивачем у суді.
Суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права до спірних правовідносин, тому оскаржувані судові рішення ухвалено з додержання норм матеріального і процесуального права.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2021 року поновлено ОСОБА_3 строк на касаційне оскарження рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2021 року та постанови Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року, відкрито касаційне провадження та витребувано справу з Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області.
У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що 04 вересня 2004 року ОСОБА_2 та ОСОБА_8 зареєстрували шлюб у Дрогобицькому міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів). Прізвище після реєстрації шлюбу дружини ОСОБА_2 (а. с. 8).
ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_4 (а. с. 15).
ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_5 (а. с. 14).
Згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 05 березня 2014 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки загальною площею 0,12 га, кадастровий номер 4621284900:01:001:0386, з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована у селі Модричі Дрогобицького району Львівської області (а. с. 11 зворот).
27 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір про встановлення права користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), за умовами якого ОСОБА_1 як власник земельної ділянки надала у користування ОСОБА_3 земельну ділянку з метою будівництва житлового будинку та господарських споруд (а. с. 51-52).
Згідно з пунктами 7, 8 договору від 27 червня 2016 року (суперфіцій) землекористувач ( ОСОБА_2 ) зобов'язується здійснювати будівництво житлового будинку та господарських споруд на земельній ділянці після отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Після закінчення будівництва землекористувач зобов'язується ввести збудовані ним об'єкти в експлуатацію та оформити право власності на них (а. с. 52).
Рішенням виконавчого комітету Модрицької сільської ради Дрогобицького району Львівської області від 23 квітня 2018 року № 10 вирішено: надати новозбудованому житловому будинку поштову адресу: АДРЕСА_1 ; оформити право власності на новозбудований житловий будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 ; державному реєстратору Модрицької сільської ради Дрогобицького району Львівської області підготувати і видати свідоцтво про право власності (а. с. 7).
Заочним рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 06 квітня 2020 року у справі № 442/1104/20 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу, яке набрало законної сили, розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .. Прізвище ОСОБА_1 після розірвання шлюбу залишено без змін (а. с. 9-10).
18 липня 2020 року ОСОБА_11 та ОСОБА_1 уклали шлюб. Після державної реєстрації шлюбу прізвище дружини є ОСОБА_1 (свідоцтво про шлюб від 18 липня 2020 року) (а. с. 61).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Касаційна скарга ОСОБА_3 не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частиною першою статті 69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
Згідно з положеннями частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).
Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція статті 60 СК України свідчить про застосування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати в судовому порядку поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається саме на того з подружжя, який її спростовує.
Подібні правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та у постановах Верховного Суду 13 липня 2022 року у справі № 473/4520/18 (провадження № 61-13722св21), від 19 липня 2022 року у справі № 752/20382/15-ц (провадження № 61-13892св21).
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суди попередніх інстанцій, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, встановили, що житловий будинок збудований у період перебування подружжя у шлюбі та за спільні кошти подружжя, тому на нього розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя.
Право користування чужою земельною ділянкою для забудови врегульовано главою 161 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).
Так відповідно до частини першої статті 1021 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.
Наведена норма кореспондується з положеннями статей 413-415 ЦК України, згідно з якими власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Власник земельної ділянки має право володіти, користуватися нею в обсязі, встановленому договором із землекористувачем. Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в обсязі, встановленому договором, а також має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.
Відповідно до частини другої статті 415 ЦК України землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-40гс19) звернуто увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за землею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
Тому не допускається набуття права власності на об'єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або іншого речового права на земельну ділянку, яке передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на такій земельній ділянці.
При цьому Велика Палата Верховного Суду виклала правовий висновок, що виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності набуває той, хто має речове право на землю.
У справі, яка переглядається, суди установили, що 27 червня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір про встановлення права користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), за умовами якого ОСОБА_1 як власник земельної ділянки надала у користування ОСОБА_3 земельну ділянку з метою будівництва житлового будинку та господарських споруд.
Згідно з пунктами 7, 8 договору від 27 червня 2016 року (суперфіцій) землекористувач ( ОСОБА_2 ) зобов'язується здійснювати будівництво житлового будинку та господарських споруд на земельній ділянці після отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Після закінчення будівництва землекористувач зобов'язується ввести збудовані ним об'єкти в експлуатацію та оформити право власності на них.
Оскільки суб'єктом права постійного користування земельною ділянкою є ОСОБА_2 , тобто саме йому надане право будівництва на цій ділянці, то лише ОСОБА_2 і набуває права власності на збудований на цій земельній ділянці житловий будинок і господарські споруди.
Разом з тим, набуття права власності ОСОБА_3 на житловий будинок у такий спосіб не свідчить, що нерухоме майно було збудовано за його особисті кошти та є його особистою власністю й не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Інших доказів, на спростування презумпції спільної сумісної власності майна, придбаного за час шлюбу, крім договору від 27 червня 2016 року (суперфіцій), відповідач не надав ні до суду першої, ні до суду апеляційної інстанції.
З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що вимоги ОСОБА_1 є доведеними та підлягають задоволенню.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про зведення спірного житлового будинку за особисті кошти безпідставні.
Доводи касаційної скарги про те, що хоча сторони і перебували у зареєстрованому шлюбі, проте ОСОБА_2 проживав окремо від ОСОБА_6 , значний час знаходився за кордоном України та те, що батько позивача не міг приймати участь у будівництві будинку, а покази свідків у цій справі не є належним доказом, оскільки не містять інформації щодо джерела походження коштів (спільні кошти подружжя чи особиста власність одного з подружжя), зводяться до переоцінки доказів, які стосуються джерел отримання коштів для набуття спірного майна, тобто виходять за межі касаційного оскарження, оскільки касаційний суд не може вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Порушення порядку дослідження та оцінки доказів не встановлено.
При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц (провадження № 61- 30273св18), від 29 липня 2020 року у справі № 728/2080/18 (провадження № 61-1907св20), від 19 серпня 2020 року у справі № 757/34950/14-ц (провадження № 61-2245св19), з огляду на таке.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У постанові від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц (провадження № 61- 30273св18) Верховний Суд погодився з рішенням апеляційного суду, яким відмовлено в задоволенні позову про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання автомобіля спільним майном подружжя та визнання права власності на Ѕ частину автомобіля. При цьому апеляційний суд виходив із недоведеності позивачем факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та набуття спірного майна внаслідок спільної праці або за спільні кошти.
Верховний Суд, у постанові від 29 липня 2020 року у справі № 728/2080/18 (провадження № 61-1907св20), зазначив, що за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують. На спростування презумпції спільності майна подружжя, відповідачем було надано копію договору від 04 квітня 2008 року, укладеного між позивачем і відповідачем, відповідно до якого остання як власник спірної квартири дозволила позивачу тимчасово користуватись кімнатою у цій квартирі. Також сторонами погоджено, що позивач не набуває права власності на квартиру незалежно від тривалості проживання у ній та підтверджує, що ця квартира є виключно особистою власністю відповідача.
При цьому Верховний Суд вказав, що встановивши, що за змістом договору про користування спірною квартирою, укладеного 04 квітня 2008 року між позивачем і відповідачем, який є дійсним, ніким не оспорений та не скасований, позивач набув лише право тимчасового користування кімнатою у спірній квартирі та підтвердив, що ця квартира є виключно особистою власністю відповідача, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог позивача про визнання цієї квартири об'єктом спільної сумісної власності та її поділ між подружжям.
Постановою Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 757/34950/14-ц (провадження № 61-2245св19) касаційний суд скасував постанову апеляційного суду, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. При цьому суд виходив з того, що установивши, що земельна ділянка, житловий будинок та нежитлові приміщення придбані під час шлюбу сторін, а позивач за первісним позовом не надав належних, допустимих та достатніх доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між сторонами у рівних частках.
Натомість у справі, яка переглядається, спірне майно набуте сторонами у період зареєстрованого шлюбу, що не підлягає доказуванню, а відповідач не спростував презумпцію виникнення права спільної сумісної власності подружжя.
За умовами договору від 27 червня 2016 року (суперфіцій) ОСОБА_2 має право збудувати житловий будинок на земельній ділянці, власником якої є позивач, та оформити право власності на нього.
Разом з тим, умовами цього договору не визначено, що цей будинок є особистою власністю відповідача. Крім того, зазначений договір не є належним доказом, що спірний будинок збудовано за особисті кошти ОСОБА_3 .
Отже, у справі, яка переглядається, висновки судів не суперечать правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду: від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15-ц (провадження № 61- 30273св18), від 29 липня 2020 року у справі № 728/2080/18 (провадження № 61-1907св20), від 19 серпня 2020 року у справі № 757/34950/14-ц (провадження № 61-2245св19), оскільки у справах встановлені різні фактичні обставини.
Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.
Крім того, підставою касаційного оскарження судових рішень заявник визначив пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах
Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню цивільними судами під час вирішення спору.
Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме поширення права спільної сумісної власності подружжя на об'єкти нерухомого майна побудовані одним із подружжя на земельній ділянці, право забудови якої передано іншому подружжю.
Зазначені доводи заявника відхиляються касаційним судом з огляду на те, що заявник не вказав конкретної норми права у подібних правовідносинах щодо якої відсутній висновок Верховного Суду.
Крім того, рішення судів попередніх інстанцій прийнято за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи. Доводи заявника у касаційній скарзі зводяться до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті без додержання норм процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04).
На думку судової колегії рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду, що переглядаються, є достатньо мотивованими.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 30 березня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною
і оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська
С. Ю. Мартєв
В. В. Сердюк