27 липня 2022 року м. Київ
Справа № 752/5744/21
Провадження: № 22-ц/824/7005/2022
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.,
суддів Андрієнко А.М., Нежури В.А.,
секретар Івасенко І.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Кравченко Ксенії Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2
на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2021 року, ухвалене під головуванням судді Машкевич К.В.,
у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання такими, що не мають права користування, проживання та зняття з реєстрації,
В березні 2021 року ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом, обґрунтувавши його тим, що відповідно до договору купівлі - продажу від 28 листопада 2006 року, зареєстрованого Київським бюро технічної інвентаризації від 27 вересня 2007 року за номером 41243 він є єдиним власником будинку АДРЕСА_1 .З моменту придбання будинку та на час звернення до суду в ньому ніхто не проживає.21 лютого 2021 року йому стало відомо, що за адресою належного йому будинку зареєстровано троє невідомих осіб, а саме: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 .Відповідачі є його сусідами, які мешкають через два будинки на тій самій вулиці у власному будинку, який не зареєстрований в установленому законом порядку.Під час спілкування з відповідачами, вони підтвердили фактичне їх місце реєстрації в будинку АДРЕСА_1 , однак не змогли пояснити підстав реєстрації за вказаною адресою.В добровільному порядку відповідачі відмовляються звертатися до відділу із заявами про зняття з реєстрації місця проживання, посилаючись на те, що у них немає іншого місця для реєстрації проживання у місті Києві. Лише ОСОБА_4 в добровільному порядку звернулася з заявою про зняття з реєстрації.Вказані дії відповідачів порушують його право на вільне володіння та розпорядження будинком АДРЕСА_1 . Вважав, що відповідачі ніколи не мали права користування будинком, не мали проживання в ньому і ніколи в ньому не проживали, а тому просив суд визнати відповідачів такими, що не мають права користування, проживання та мають бути зняті з реєстрації місця проживання за вказаною адресою.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2021 рокупозов ОСОБА_3 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_1 , ОСОБА_2 такими, що втратили право користуватися житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 908 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 908 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Кравченко К.М. в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що з рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 лютого 2005 року, яким за відповідачами визнано право власності по 1/3 частині за кожним на будинок під літ. А по АДРЕСА_1 , убачається, що вказаний житловий будинок був побудований дідом відповідачів в 1960 році. Рішенням № 755 від 13.07.1959 року виконкому Московської райради діду ОСОБА_5 було надано право на капітальний ремонт будинку, однак, замість капітального ремонту дід розпочав будівництво нового будинку, за що поніс кримінальну відповідальність без конфіскації зведеного будинку. Після смерті ОСОБА_5 , його син ОСОБА_6 прийняв у спадок вказаний будинок, проте не зміг оформити спадщину у нотаріуса через відсутність правовстановлюючих документів на будинок. Також суд першої інстанції не звернув уваги на те, що адреса будинку відповідачів зазначена саме « АДРЕСА_1 », під літерами в технічному паспорті будинковолодіння зазначено: під літ. А - житловий будинок, під літ. Б - сарай, під літ. В - сарай, під літ. Д - погріб. В той же час, з договору купівлі-продажу убачається, що відчужувався житловий будинок дерев'яний обкладений цеглою під літ А, жилою площею 27,30 кв.м, а також погріб під літ. В, вбиральня під літ. Д, № 1-3 спорудження. Також, поза увагою суду залишилась відповідь Голосіївської райдержадміністрації від 25.05.2021 року щодо реєстрації відповідачів за вказаною адресою з 1997 року. Відповідачами в суді першої інстанції було заявлено клопотання про витребування з КП Київської міської ради копію інвентаризаційної справи на житловий будинок за вказаною адресою, однак суд необґрунтовано відмовив у задоволенні цього клопотання. Також судом першої інстанції було відмовлено у клопотанні відповідачів про відкладення розгляду справи, у зв'язку з чим справа була розглянута у їх відсутність.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 24 травня та 13 червня 2022 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.
У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Дешунін С.В. в інтересах ОСОБА_3 заперечував проти апеляційної скарги та зазначив, що відповідачі фактично проживають в іншому будинку, право власності на який визнано за ними рішенням суду, проте не зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому будинок відповідачів не має відповідної поштової адреси. Жодна з цих обставин відповідачами в апеляційній скарзі не спростована. Також вказав, що позивач не оспорював право відповідачів на проживання у їх власному будинку, позивач лише стверджував, що відповідачі не мають жодних правових підстав бути зареєстрованими у належному йому будинку, а тому посилання скаржника на обставини будування будинку є безпідставними та такими, що не мають відношення до справи.
В судовому засіданні адвокат Дешунін С.В. в інтересах ОСОБА_3 заперечував проти апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.
ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, 28 листопада 2006 року між позивачем та ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шнирьовою Г.М., зареєстровано в реєстрі №3125 (а.с.10).
З витягу з Державного реєстру правочинів №3227946 від 28 листопада 2006 року вбачається, що реєстрація будинку АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 здійснена 28 листопада 2006 року (а.с.20).
З витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 05 березня 2021 року вбачається, що житловий будинок, загальною площею 35,7 кв.м, житловою площею 27.3 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_3 , на підставі договору купівлі-продажу від 28 листопада 2006 року (а.с.42).
Згідно довідки форма №3 виданої КП «Голосіївприватсервіс» Голосіївської районної в м. Києві Ради за №5932 від 01 вересня 2006 року, власником будинку АДРЕСА_1 , житловою площею, 27,3 кв.м., є ОСОБА_7 , будь-які інші особи за вказаною адресою зареєстрованими не значаться (а.с.41).
З реєстраційного посвідчення №030786 Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна вбачається, що житловий будинок АДРЕСА_1 належить позивачу на праві власності на підставі договору купівлі - продажу від 28 листопада 2006 року, про що записано в реєстраційну книгу №271-105 за зареєстрованим №41243 від 27 вересня 2007 року (а.с.12).
З реєстру Територіальної громади м. Києва вбачається, що в спірному будинку були зареєстровані відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а.с.41).
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 лютого 2005 року визнано за ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 право власності на 1/3 частини за кожним, будинку під літерою «А» по АДРЕСА_1 , загальною площею 98,2 кв.м, в тому числі жилої 51,0 кв.м.
Задовольняючи позов частково , суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі набули права власності на будинок під літерою «А» по АДРЕСА_1 , при цьому встановити підстави реєстрації місця проживання відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 виявилося неможливим. Фактичне місце проживання відповідачів знаходиться у іншому будинку по АДРЕСА_1 , що встановлено рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 лютого 2005 року, яким визнано за відповідачами належні частки у будинку під літерою «А» по АДРЕСА_1 . Також суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог позивача щодо зобов'язання відповідачів здійснити дії щодо зняття їх з реєстрації місця проживання в спірному будинку, задовольняючи позовні вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірним будинком.
Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто, встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому, обов'язком позивача є доведення (підтвердження) в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.
У частині першій статті 15 та частині першій статті 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Відповідно до статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до статті 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права); у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.
За змістом статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю та мирно володіти своїм майном; право приватної власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Як убачається із матеріалів справи, ОСОБА_3 , звертаючись до суду із позовом до відповідачів, посилався на те, що останні ніколи не мали права користування належним йому будинком, не мали права проживання і ніколи фактично в ньому не проживали. Відповідачі, немаючи жодних законних підстав для реєстрації місця проживання в його, ОСОБА_3 , будинку, відмовляються в добровільному порядку знятись з реєтрації місця проживання за вказаною адресою, чим порушують його права як власника на розпорядження своєю власністю.
З договору купівлі-продажу житлового будинку від 28 листопада 2006 року убачається, що ОСОБА_3 придбав житловий будинок під літ. А за АДРЕСА_1 .
В той же час, матеріали справи свідчать, що відповідачі також є власниками будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення суду.
Так, рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 16 лютого 2005 року визнано за ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 право власності на 1/3 частини, за кожним, будинку під літ. «А» по АДРЕСА_1 .
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про проведення державної реєстрації за відповідачами права власності на належні їм частки у будинку, яке підтверджене рішенням суду, що набрало законної сили, не може бути підставою для висновку про відсутність у них самого права.
При цьому, слід відмітити, що позивачем в розумінні положень процесуального закону, а саме, статтей 77-81 ЦПК, не доведена обставина існування іншого будинку по АДРЕСА_1 , в якому, як зазначає позивач, проживають відповідачі.
Зважаючи на викладені обставини, з урахуванням положень статті 317 ЦК України, чинності рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 16 лютого 2005 року, висновок суду першої інстанції про визнання відповідачів такими, що втратили право користування будинком по АДРЕСА_1 , є помилковим.
Також, слід відмітити, що позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання відповідачів такими, що не мають права користування, проживання та мають бути зняті з реєстрації місця проживання за вказаною адресою не є неефективним способом захисту його порушеного права, оскільки відповідачі також є власниками будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення суду, яке є чинним та ніким не оскаржене до теперішнього часу.
Колегія суддів зауважує і те, що відповідно до положень ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Під матеріальними межами судового розгляду слід розуміти обов'язок суду вирішити справу на підставі тільки тих вимог, які заявлені заінтересованими особами. Процесуальні межі полягають у тому, що суд розпочинає розгляд справи не інакше як за заявою (скаргою) заінтересованої особи.
Задовольняючи спір шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування будинком, суд першої інстанції в порушення положень процесуального закону фактично вийшов за межі позовних вимог ОСОБА_3 , який просив суд визнати відповідачів такими що не мають права користування та проживання, а не такими, що втратили таке право.
Поза увагою суду першої інстанції залишилися норми цивільного процесуального закону, відповідно до яких обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів, а також захист порушеного права особи, яка звернулася до суду.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції невірно встановив фактичні обставини у справі, висновки суду не відповідають наданим сторонами доказам, суд неправильно застосував норми матеріального права, та, як наслідок, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову в спосіб, який не заявлений відповідачем, та який не відновить його, ймовірно, порушеного права.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За таких підстав, Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2021 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в позові, а відтак апеляційна скарга адвоката Кравченко К.М. в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог частин 1-3 статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно ч.ч. 1,2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі відмови в позові - на позивача.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).
З урахуванням задоволення апеляційної скарги, з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 підлягають стягненню витрати по сплаті судового збору у розмірі 2724 грн, тобто по 1362 грн, кожному.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу адвоката Кравченко Ксенії Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 25 листопада 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові.
Стягнути з ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_3 ) по 1362 грн (одній тисячі триста шістдесят дів) грн витрат по сплаті судового збору, кожному.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Повне судове рішення складено 29 липня 2022 року.
Головуючий Т.О. Невідома
Судді А.М. Андрієнко
В.А. Нежура