Номер провадження 22-ц/821/870/22Головуючий по 1 інстанції
Справа №705/4167/21 Категорія: 308000000 Гудзенко В. Л.
Доповідач в апеляційній інстанції
Гончар Н. І.
02 серпня 2022 рокум. Черкаси
Черкаський апеляційний суд у складі колегії суддів:
Гончар Н.І., Сіренка Ю.В., Фетісової Т.Л.
секретар Зінченко Ю.О.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - ОСОБА_2 ;
представник відповідача - адвокат Кравченко Роман Михайлович;
особа, яка подала апеляційну скаргу - представник відповідача - адвокат Кравченко Роман Михайлович;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Кравченка Романа Михайловича на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 03 грудня 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення,
у вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що 26 грудня 2006 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 230/ФЖВ-06 з метою придбання однокімнатної квартири за адресою АДРЕСА_1 .
Відповідно до іпотечного договору від 26 грудня 2006 року № 7297, укладеного між ТОВ «Український промисловий банк» та Позичальником, у забезпечення виконання зобов'язань за Договором в іпотеку була передана зазначена квартира. Умови повернення кредиту ОСОБА_3 виконані не були.
Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» та фізична особа ОСОБА_1 уклали договір №1993/К купівлі-продажу прав вимоги за результатами відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом № UA-EA-2019-07-23-000046-b від 09 вересня 2019 року, за яким AT «Дельта Банк» 04 жовтня 2019 року відступив шляхом продажу новому кредитору ОСОБА_1 право вимоги до фізичної особи ОСОБА_3 за кредитним договором № 230/ФЖВ-06 від 26 грудня 2006 року, Іпотечним договором № б/н від 26 грудня 2006 року, що укладалися між ОСОБА_3 та ТОВ «Український Промисловий Банк».
04 серпня 2021 року постановою Верховного Суду у справі № 705/5544/19 відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 щодо визнання договорів відступлення прав вимог недійсними.
11 грудня 2019 року позивач ОСОБА_1 на підставі іпотечного застереження, що передбачене іпотечним договором від 26 грудня 2006 року зареєстрував право власності на квартиру АДРЕСА_2 .
Згідно інформації, наданої відділом держаної реєстрації виконавчого комітету Уманської міської ради, у вказаній квартирі зареєстроване місце проживання відповідача ОСОБА_2 .
17 січня 2020 року ОСОБА_1 направив вимогу на адресу відповідача про звільнення з квартири та зняття з реєстрації, проте вимога була залишена поза увагою.
Враховуючи наведене, позивач просив суд визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_2 , та виселити його із вказаної квартири без надання іншого жилого приміщення.
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 03 грудня 2021 року позов задоволено.
Рішення суду обґрунтоване тим, що право позивача вільно користуватися та розпоряджатися своєю власністю порушене та підлягає захисту у зв'язку з існуванням факту реєстрації та проживання у спірній квартирі відповідача. Суд вказав, що оскільки відповідач добровільно житло не звільняє навіть після отримання вимоги про виселення, право позивача підлягає захисту судом шляхом виселення відповідача із квартири.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_2 - адвокат Кравченко Роман Михайлович подав апеляційну скаргу та просить скасувати рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 03 грудня 2021 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
У апеляційній скарзі вказує, що згідно із матеріалами справи позивач направив вимогу про звільнення квартири та усіх належних речей ОСОБА_3 , а не відповідачу у справі ОСОБА_2 . Вважає, що оскільки фактично відповідачу не направлялась та не вручалась вимога про звільнення приміщення, не було дотримано вимог ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК України, які були застосовані при розгляді даної справи, а тому позовні вимоги не підлягають до задоволення.
Зазначає, що Законом України № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», запроваджено мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, тобто і на виселення із такого майна.
Стверджує, що обставини, які покладено в основу рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, встановлені судом на підставі неналежних і не допустимих доказів, оскільки вимога була направлена не відповідно до закону, що призвело до порушення права позивача на проживання в житловому приміщенні.
Представник ОСОБА_1 - адвокат Шульга Павло Миколайович подав відзив на апеляційну скаргу та просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
У відзиві вказує, що вимога про виселення направлялась відповідачу ОСОБА_2 17 січня 2020 року та була повернута позивачу за закінченням терміну зберігання. Зазначає, що оскільки справа в суді першої інстанції розглядалась у спрощеному провадженні, а відповідач відзив на позовну заяву не надавав, позивач не зміг виправити помилку, допущену при поданні позовної заяви, та не надав вимогу, яка направлялась саме відповідачу ОСОБА_2 .
Також вказує, що у позовній заяві було зазначено, що вимога 17 січня 2020 року направлена на адресу відповідача про звільнення з квартири та зняття з реєстраційного обліку, однак, помилково додано до позовної заяви вимогу, направлену ОСОБА_3 .
Звертає увагу, що фактично з 24 вересня 2021 року законом дозволено звертати стягнення на предмет іпотеки, що є забезпеченням по валютному кредиту.
Крім того вказує, що відповідач не проживає у спірній квартирі, від речей квартиру не звільняє, зніматися з реєстраційного обліку не бажає, квартиру здає в оренду іншим особам, тому рішення суду не порушує право відповідача на житло, а позивач позбавлений можливості користуватись власним майном.
Заслухавши учасників справи, які з'явились в судове засідання, перевіривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає наступне.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вказане рішення суду не повністю відповідає вказаним вимогам.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно із матеріалами справи 26 грудня 2006 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 230/ФЖВ-06, за умовами якого остання отримала кредит в розмірі 20000 доларів США строком до 25 грудня 2026 року на придбання однокімнатної квартири за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 5-10).
26 грудня 2006 року між ТОВ «Український промисловий банк» та ОСОБА_3 також було укладено іпотечний договір, за умовами якого з метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ОСОБА_3 передала в іпотеку Банку квартиру АДРЕСА_2 (а.с. 11-14).
Відповідно до пункту 2.1.6 Іпотечного договору у випадку порушення іпотекодавцем (позичальником) обов'язків за цим та/або кредитним договором іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки.
Згідно із пунктами 4.4., 4.4.1. Іпотечного договору у випадку настання будь-якої з підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачених пунктом 4.1 цього договору, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги, зокрема, шляхом прийняття іпотеко держателем предмета іпотеки у власність в рахунок виконання основного зобов'язання.
Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 193363370 від 17 грудня 2019 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 , зареєстроване 11 грудня 2019 року за ОСОБА_1 на підставі іпотечного договору № 7297 від 26 грудня 2006 року, договору купівлі-продажу прав вимоги № 1993/К від 04 жовтня 2019 року; письмової вимоги ОСОБА_1 про усунення порушень б/н від 17 жовтня 2019 року; повідомлення ОСОБА_1 від 09 жовтня 2019 року; листа про отримання вимоги від 11 грудня 2019 року; рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення б/н від 09 жовтня 2019 року (а.с. 15-16).
Згідно із листом Уманської міської ради від 07 вересня 2021 року відповідно до даних, що містяться у Реєстрі Уманської міської територіальної громади, станом на 03 вересня 2021 року за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрованим значиться ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 21).
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пунктах 38, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення».
Відповідно до частини першої та другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Згідно з частинами другою та третьою статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У постанові Верховного Суду України від 19 квітня 2017 року у справі № 6-3057цс16 зроблено висновок, що «вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку».
У постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-447цс15 зроблено висновок, що «частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону № 898-IV, так і частини другої статті 109 ЖК України».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) зроблено висновок, що «зазначена у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу України вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку». Таким чином, у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу України процедури. Її недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки».
Отже, загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об'єкта відбувається за умови дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК України процедури, в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги.
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки відповідач добровільно не звільняє житло, належне позивачу, навіть після отримання вимоги про виселення, право позивача підлягає захисту судом шляхом виселення відповідача із даної квартири.
В апеляційній скарзі представник відповідача вказує, що фактично ОСОБА_2 не направлялась та не вручалась вимога позивача про звільнення спірної квартири, а матеріали справи містять лише копію вимоги, яка направлялась ОСОБА_3 .
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Під час розгляду справи апеляційним судом представником позивача було заявлено клопотання про приєднання до матеріалів справи доказів направлення ОСОБА_2 вимоги про добровільне виселення із спірного житла.
Колегія суддів прийшла до висновку про необхідність прийняття поданих представником позивача доказів з урахуванням того, що справа була розглянута без участі учасників справи, тому позивач не мав змоги виправити допущену під час подання позовної заяви помилку у долученні документів до позовної заяви.
При цьому колегія суддів враховує, що у позовній заяві ОСОБА_1 вказував, що 17 січня 2020 року направив відповідачу вимогу про звільнення з квартири та зняття з реєстрації, а у додатку до позовної заяви вказано копію вимоги позивача про усунення порушень від 17 січня 2020 року, направлену рекомендованим листом цінним з описом.
Згідно із копією вимоги від 17 січня 2020 року, направленої ОСОБА_1 відповідачу ОСОБА_2 , позивач вимагав від відповідача протягом місяця з дня отримання вимоги звільнити квартиру АДРЕСА_2 та знятися з реєстраційного обліку.
Вказана вимога направлена ОСОБА_2 рекомендованим листом 17 січня 2020 року, що підтверджується накладною Укрпошти № 1800101519783, описом цінного листа від 17 січня 2020 року, однак, конверт повернувся до позивача із відміткою поштового зв'язку «за закінченням встановленого строку зберігання».
Враховуючи наведене, матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_1 дотримався процедури, визначеної частиною 2 статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частиною 3 статті 109 ЖК України, тому рішення суду першої інстанції в частині виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення слід залишити без змін.
Водночас рішення суду в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, задоволенню не підлягає у зв'язку із безпідставністю та необґрунтованістю.
За змістом статей 71, 72 ЖК України наймач або члени його сім'ї можуть бути визнані судом такими, що втратили право користування жилою площею, зокрема, коли вони в ньому не проживають без поважних причин понад шість місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймачем, а в разі спору - судом.
Позивачем під час подання позову не надано належних доказів на підтвердження обставин не проживання відповідача ОСОБА_2 у спірній квартирі протягом строку, вказаного у зазначених нормах закону.
Додані представником позивача до відзиву на апеляційну скаргу акти державного виконавця від 04 травня 2022 року та 09 червня 2022 року про не проживання відповідача у спірній квартирі складені під час примусового виконання рішення суду першої інстанції, яке є предметом апеляційного перегляду, тому не є належними доказами у справі.
Посилання в апеляційній скарзі на положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є безпідставними, оскільки він втратив чинність 21 квітня 2021 року.
Колегія суддів також звертає увагу, що судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про виселення; 4) про визнання особи безвісно відсутньою; 5) оголошення особи померлою.
Отже зняття з реєстрації місця проживання відповідача ОСОБА_2 можливе при винесенні судом рішення про його виселення.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Статтею 376 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_2 , та прийняти в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. Рішення суду в частині виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_2 , без надання іншого жилого приміщення слід залишити без змін.
Керуючись статтями 374, 376, 381, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Кравченка Романа Михайловича задовольнити частково.
Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 03 грудня 2021 року в частині задоволення позовних вимог про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_2 , скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні цих позовних вимог.
Рішення суду в частині виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з квартири АДРЕСА_2 , без надання іншого жилого приміщення, залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції з підстав та на умовах, викладених у статті 389 ЦПК України.
Судді
Повний текст постанови складений 03 серпня 2022 року