01 серпня 2022 року
м. Київ
справа № 607/11045/21
провадження № 51-1733 ск 22
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу захисника засудженої ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2021 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 16 березня 2022 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12021211090000021, щодо
ОСОБА_4 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, уродженки м. Борщева Тернопільської області, жительки АДРЕСА_1 , раніше не судимої,
засудженої за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2021 року ОСОБА_4 визнано винуватою та засуджено за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК, і призначено їй покарання:
- за ч. 2 ст. 342 КК у виді обмеження волі на строк 3 роки;
- за ч. 2 ст. 345 КК у виді обмеження волі на строк 4 роки.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_4 визначено остаточне покарання у виді обмеження волі на строк 4 роки.
Відповідно до ст. 75 КК ОСОБА_4 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням і встановлено іспитовий строк тривалістю 2 роки.
Згідно з пунктами 1, 2 ч. 1, п. 2 ч. 3 ст. 76 КК покладено на ОСОБА_4 такі обов'язки:
- періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;
- повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання;
- не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Контроль за поведінкою засудженої покладено на орган пробації за місцем її проживання.
Цивільний позов потерпілого ОСОБА_6 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_4 на користь потерпілого ОСОБА_6 2440,31 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, 15 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Вирішено питання щодо речових доказів у кримінальному провадженні.
Відповідно до обставин, установлених місцевим судом та детально наведених у вказаному вироку, ОСОБА_4 визнано винуватою і засуджено за те, що вона чинила опір працівникам правоохоронного органу під час виконання ними службових обов'язків та умисно заподіяла їм легкі тілесні ушкодження та побої у зв'язку з виконанням цими працівниками службових обов'язків.
Тернопільський апеляційний суд ухвалою від 16 березня 2022 року вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2021 року щодо ОСОБА_4 залишив без змін, а апеляційну скаргу захисника ОСОБА_5 - без задоволення.
Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_5 , покликаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої, просить скасувати судові рішення щодо ОСОБА_4 і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
На обґрунтування своєї позиції стверджує, що всупереч вимогам ч. 3 ст. 349 КПК, місцевий суд не встановив обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, не роз'яснив указаних обставин ОСОБА_4 , не з'ясував, чи правильно розуміє вона їх зміст, чи немає сумнівів у добровільності її позиції, зокрема, щодо визнання вини у вчиненні інкримінованих їй двох кримінальних правопорушень.
Зазначає про те, що в ході призначення покарання суд не надав належної оцінки обставинам, які пом'якшують покарання ОСОБА_4 , та даним про неї, що, на думку захисту, дає підстави для призначення значно меншого терміну іспитового строку.
Також захисник не погоджується із кваліфікацією діянь ОСОБА_4 за ч. 2 ст. 342 КК, яка, на її думку, є зайвою, при цьому вона посилається на практику ККС ВС, зокрема, постанову від 11 липня 2019 року у справі № 688/1521/17, у якій колегія суддів дійшла висновку, що опір, погроза насильством або насильство, застосовані до працівника правоохоронного органу, що об'єднані єдиним умислом, вчинені безпосередньо після погрози вчинити такі дії стосовно одного й того ж потерпілого ( потерпілих), є випадком переростання менш небезпечного кримінального правопорушення в більш небезпечне та утворює одне кримінально-каране діяння. Тому, на її думку, дії винної особи слід кваліфікувати лише за ст. 345 КК, оскільки вони не потребують додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 342 цього Кодексу.
Зазначає, що ОСОБА_4 під час судового розгляду визнала цивільний позов у сумі 3000 грн, яка покриває вартість лікування ОСОБА_6 . На переконання сторони захисту, оскільки в ході судового розгляду не було досліджено доказів пов'язаних зі спричиненням потерпілому фізичних чи душевних страждань, цивільний позов у частині стягнення моральної шкоди суперечить закону.
Вказує, що суд першої інстанції постановив вирок із порушеннями вимог ст. 370 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), а апеляційний суд не звернув уваги на ці порушення, належним чином не перевірив доводів, викладених в апеляційній скарзі, та не дав вичерпної відповіді на них, чим порушив ст. 419 КПК.
Мотиви Суду
Перевіривши доводи, зазначені у касаційній скарзі захисником, та додані до скарги копії судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити, виходячи з такого.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Так, згідно зі ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Перевіряючи доводи, наведені в касаційних скаргах, колегія суддів виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.
Із долученої до касаційної скарги копії вироку суду першої інстанції видно, що судовий розгляд кримінального провадження стосовно ОСОБА_4 здійснено відповідно до положень ч. 3 ст. 349 КПК.
Доводи захисника в касаційній скарзі про те, що суд першої інстанції розглянув кримінальне провадження стосовно ОСОБА_4 у порядку ч. 3 ст. 349 КПК, однак не встановив обставини, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, не роз'яснив указаних обставин їй, не з'ясував, чи правильно розуміє вона їх зміст, та не переконався в добровільності її позицій, є безпідставними з огляду на таке.
Приписами ч. 3 ст. 349 КПК передбачено, що суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Варто зазначити, що роз'яснення учасникам судового провадження спрощеного порядку розгляду не повинно мати формальний характер. Це означає, що суд, перш ніж постановити рішення про здійснення розгляду кримінального провадження на підставі ч. 3 ст. 349 КПК, повинен роз'яснити їм суть такої норми, при цьому не обмежитися цитуванням самої статті, а в доступній, чіткій та конкретизованій формі викласти її зміст, тим самим дати розгорнуте пояснення сторонам. Метою роз'яснення є однакове, правильне і точне розуміння всіма учасниками судового провадження змісту цієї норми, виявлення її сутності, яку законодавець вклав у словесне формулювання. До того ж, суд має упевнитися і в тому, що учасниками судового провадження суть такого роз'яснення сприйнята правильно, та переконатися в добровільності їх позицій.
Із долученої копії вироку суду першої інстанції вбачається, що під час розгляду кримінального провадження судом першої інстанції ОСОБА_4 повністю визнала свою вину у вчиненні інкримінованих їй кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 342 КК, ч. 2 ст. 345 КК, за обставин, викладених у обвинувальних актах, щиро розкаялася, повністю погодилася зі всіма зібраними в процесі досудового розслідування доказами, що її підтверджують, відмовилася від їх дослідження під час судового розгляду.
При цьому суд, з'ясував думку учасників судового розгляду щодо визначення обсягу доказів, які підлягають дослідженню, та порядку їх дослідження, згідно з ч. 3 ст. 349 КПК визнав недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин кримінального провадження, які ніким не оспорюються, з'ясував чи правильно розуміють ОСОБА_4 та інші учасники судового провадження зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз'яснив їм, що в такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини в апеляційному порядку. Прокурор та захисник також не заперечували проти відповідної процедури проведення судового розгляду.
Таким чином, наведені обставини свідчать про те, що суд першої інстанції в повній мірі дотримався процедури, передбаченої ч. 3 ст. 349 КПК.
Більш того, зазначені доводи захисника були предметом перевірки судом апеляційної інстанції, який порушень із приводу цього не встановив, та констатував, що з вироку суду та звукозапису судового засідання вбачається, що суд першої інстанції встановив обставини кримінального провадження, переконався у правильності розуміння обвинуваченою ОСОБА_4 змісту обвинувачення, у добровільності її позиції та роз'яснив, що в такому випадку вона буде позбавлена права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Крім того, прокурор і захисник також не заперечували проти відповідної процедури проведення судового засідання.
Із цими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погоджується і колегія суддів Верховного Суду.
Доводи захисника про те, що призначене засудженій покарання є явно несправедливим через суворість, не заслуговують на увагу.
Положеннями ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Виходячи з указаної мети і принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Визначені у ст. 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору покарання, ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання й тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
За правилами ч. 1 ст. 75 КК, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може звільнити вказану особу від відбування заходу примусу з випробуванням, умотивувавши належним чином своє рішення.
Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Як убачається з матеріалів провадження за скаргою, призначаючи засудженій ОСОБА_4 вид та міру покарання, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, дотримуючись наведених вимог кримінального закону, урахував: обставини кримінального провадження, у тому числі ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, які належать до нетяжких злочинів; особу винної, яка має середню-спеціальну освіту, за місцем проживання характеризується позитивно, неодружена, працює у ТзОВ «Подорожник», за місцем роботи характеризується позитивно, є студенткою фармацевтичного факультету заочної форми навчання ДВНЗ «Тернопільський державний медичний університет імені І. Я. Горбачевського» МОЗ України, раніше не судима; її вік та стан здоров'я. Обставиною, що пом'якшує покарання, суд урахував щире каяття, а обставиною, яка його обтяжує, - вчинення нею кримінальних правопорушень у стані алкогольного сп'яніння.
Також взято до уваги і той факт, що ОСОБА_4 не відшкодувала заподіяної шкоди потерпілому ОСОБА_7 .
Врахувавши ці обставини в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про можливість призначення ОСОБА_4 покарання у виді обмеження волі в межах санкції статей обвинувачення, а саме за ч. 2 ст. 342 КК - на строк 3 роки, за ч. 2 ст. 345 КК - на строк 4 роки, та призначити їй остаточне покарання відповідно до ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у виді обмеження волі на строк 4 роки.
При цьому з урахуванням пом'якшуючих покарання ОСОБА_4 обставин, даних про її особу суд дійшов обґрунтованої думки про можливість на підставі ст. 75 КК звільнити останню від відбування покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку на 2 роки, з покладенням на неї обов'язків, передбачених ст. 76 КК, своє рішення вмотивував. Однак при цьому суд не знайшов підстав для застосування норм ст. 69 КК, як про це просив захисник.
Виходячи із зазначеного, місцевий суд призначив ОСОБА_4 , а суд апеляційної інстанції погодився з цим, таке покарання яке є необхідним та достатнім для досягнення мети не лише кари за вчинене засудженою, а й буде слугувати для її виправлення і попередження вчинення нових злочинів як нею, так і іншими особами, з чим погоджується і колегія суддів касаційного суду. Підстав вважати його явно несправедливими через суворість, колегія суддів не вбачає.
Безпідставними є твердження сторони захисту і про те, що місцевий суд не вмотивував рішення в частині стягнення моральної шкоди із засудженої ОСОБА_4 на користь потерпілого ОСОБА_6 у розмірі 15 000 грн.
Згідно з вимогами п. 3 ч. 1 ст. 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема, вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
У пункті 2 ч. 2 ст. 23 Цивільного кодексу України зазначено, що моральна шкода може полягати у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках та інше, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення цивільного позову та стягнення на користь ОСОБА_6 моральної шкоди в розмірі 15 000 грн, перевірив вищезазначене, з урахуванням характеру, обсягу, тривалості фізичного болю і страждань, яких він зазнав унаслідок ушкодження його здоров'я, часу та зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, і завданих у зв'язку із цим моральних страждань, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості. Вирок суду в цій частині є належним чином обґрунтованим і вмотивованим, відповідає вимогам ст. 370 КПК.
Суд апеляційної інстанції, розглянувши в межах своїх повноважень апеляційну скаргу захисника ОСОБА_5 , погодився з таким рішення суду першої інстанції, у тому числі щодо розміру моральної шкоди.
Крім того, усупереч твердженням захисника в касаційній скарзі, із долученої копії ухвали апеляційного суду вбачається, що суд під час перегляду вироку суду першої інстанції дотримався вимог закону, дав належну оцінку доводам, викладеним у апеляційній скарзі захисника, які є аналогічними доводам його касаційної скарги, та із зазначенням мотивів прийнятого рішення залишив вирок суду першої інстанції без змін. А отже, доводи касаційної скарги захисника в цій частині теж є необґрунтованими.
Я слушно зазначив апеляційний суд, перевіряючи правильність кваліфікації дій засудженої, що відповідає судовій практиці щодо можливості оскарження в апеляційному порядку вироку суду в частині кваліфікації дій обвинуваченого під час розгляду справи в порядку ч. 3 ст. 349 КПК (постанова ККС ВС у від 15 лютого 2018 року у справі № 664/2078/16-к), він виходив із фактичних обставин провадження, наведених в обвинувальному акті та встановлених у вироку суду, оскільки, погодившись із дослідженням доказів у порядку ст. 349 КПК, обвинувачена позбавлена можливості оскаржувати їх в апеляційному порядку.
При цьому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи захисника з приводу зайвої кваліфікації дій ОСОБА_4 за ч. 2 ст. 342 КК є безпідставними, адже спочатку умисел останньої був спрямований на вчинення опору працівнику правоохоронного органу під час виконання ним службових обов'язків, зокрема, вона відштовхувала потерпілого, який закривав їй прохід, та намагалась вирватись. А умисел завдати йому трьох тілесних ушкоджень у ділянку паху в різний період часу виник у неї після затримання та застосування до неї кайданок. Ці дії мали більше хуліганський характер і були вчинені з метою помсти, тобто не були охоплені єдиним умислом з опором поліцейському і не є переростанням менш небезпечного кримінального правопорушення в більш небезпечне, а утворювали реальну сукупність злочинів, а отже, є самостійними кримінально-караними діяннями. Зокрема, вказані злочини мають різні об'єктивні сторони. Так, опір поліцейському ОСОБА_4 вчинила з метою вирватись від нього та втекти, а способом вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 345 КК, було заподіяння тілесних ушкоджень поліцейському, умисел про що у неї виник після застосування кайданок.
Колегія суддів касаційного суду, погоджується з вищенаведеними висновками.
Крім того, вважає за необхідне звернути увагу на таке. Верховний Суд у постанові від 11 липня 2019 року у справі № 688/1521/17 (провадження № 51-8618 км 18) установив, що опір, погроза насильством або насильство, застосовані до представника правоохоронного органу, об'єднані єдиним умислом та вчинені безпосередньо після погрози вчинити такі дії стосовно одного й того ж потерпілого (потерпілих), є випадком переростання менш небезпечного кримінального правопорушення в більш небезпечне та утворюють одне кримінально-карне діяння і не потребують додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 342, ч. 1 ст. 345 КК, а тому дії винної особи слід кваліфікувати лише за ст. 345 КК.
Як убачається з матеріалів провадження за скаргою, дії ОСОБА_4 було кваліфіковано за ч. 2 ст. 342 (опір працівникові правоохоронного органу під час виконання ним службових обов'язків з охорони громадського порядку), ч. 2 ст. 345 КК (умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу легких тілесних ушкоджень у зв'язку з виконанням цим працівником службових обов'язків).
З установлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин видно, що такі протиправні дії, вчинені ОСОБА_4 , як опір працівникам поліції ОСОБА_8 і ОСОБА_7 , а також насильство щодо ОСОБА_8 і ОСОБА_6 , розвивалися послідовно, не були охоплені єдиним умислом, спрямовані на різних потерпілих та здійснювалися з певним проміжком у часі. Тобто дії винної були вчинені з певним інтервалом і не мали кінцевої мети, спрямованої на заподіяння працівникам правоохоронного органу тілесних ушкоджень (побоїв), а тому характеризуються як реальна сукупність злочинів.
Водночас посилання в касаційній скарзі захисника на висновок Верховного Суду в постанові від 11 липня 2019 року у провадженні № 51-8618 км 18 (справа № 688/1521/17) як на додатковий аргумент необхідності кваліфікувати дії ОСОБА_4 лише за ч. 2 ст. 345 КК, колегія суддів вважає неспроможними, оскільки у вказаному рішенні Суд дійшов висновку про необхідність кваліфікації дій засудженого лише за ст. 345 КК та відсутність потреби додаткової кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 342 цього Кодексу з урахуванням конкретних обставин кримінального провадження, які суттєво відрізняються від установлених фактичних обставин справи в цьому випадку.
З огляду на це, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо кваліфікації дій засудженої ОСОБА_4 за ч. 2 ст. 342, ч. 2 ст. 345 КК. На її думку вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно умотивованими й обґрунтованими, за змістом відповідають статтям 370, 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися під час постановлення рішень.
Таким чином, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність чи невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої, які би були підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, про що йдеться в касаційній скарзі захисника, Суд не встановив.
Оскільки з касаційної скарги захисника, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення касаційної скарги немає, то згідно з п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника ОСОБА_5 необхідно відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд
постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника засудженої ОСОБА_4 - адвоката ОСОБА_5 на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 грудня 2021 року та ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 16 березня 2022 року щодо ОСОБА_4 .
Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3