Справа № 754/16117/20 Головуючий 1 інстанція - Скрипка О.І.
Провадження № 22-ц/824/5013/2022 Доповідач апеляційна інстанція - Савченко С.І.
іменем України
28 липня 2022 року м.Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді СавченкаС.І.,
суддів Ігнатченко Н.В., Мережко М.В.,
за участю секретаря Малашевського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м.Києва від 30 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Національного університету фізичного виховання і спорту України про стягнення заборгованості із виплати середнього заробітку,-
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом,який який надалі доповнив, уточнив і мотивував тим, що він працював в Олімпійському коледжі імені Івана Піддубного на посаді заступника директора з фінансової і кадрової роботи.
Вказував, що 07 березня 2018 року його було прийнято на військову службу за контрактом тривалістю три роки до 07 березня 2021 року. Вказував, що відповідно до гарантованих йому як військовослужбовцю ч.3 ст.119 КЗпП України прав за ним на весь час проходження військової служби зберігаються трудові відносини та середньомісячний заробіток. Водночас, станом на вересень 2020 року заборгованість відповідача з виплати йому середньомісячного заробітку становить 279512 грн., що стверджується довідкою Олімпійського коледжу. Комісію створено Наказом Міністерства освіти і науки України № 1149 від 18 вересня 2020 року «Про реорганізацію Олімпійського коледжу імені Івана Піддубного», яке в свою чергу є розпорядником коштів державного бюджету, з яких позивачу має бути виплачено заборгованість із заробітної плати. Пунктом 3 цього наказу установлено, що Національний університет фізичного виховання і спорту України є правонаступником всього майна, прав та обов'язків Олімпійського коледжу імені Івана Піддубного.
Після доповнення та уточнення позовних вимог просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість із виплати середнього заробітку станом на 22 листопада 2019 року в розмірі 651511 грн.
Рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 30 листопада 2021 року у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги уповному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що
- 2 -
мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального і неправильне застосування норм матеріального права.
Скарга мотивована тим, що суд першої інстанції фактично відмовив йому у захисті встановленого цим же судом у цьому ж рішенні права. Єдиним аргументом, яким суд обґрунтовує свою тезу про недоведеність позовних вимог є відсутність клопотання позивача про проведення судово-бухгалтерської або судово-економічної експертизи, що суперечить судовій практиці в спорах щодо заборгованості із заробітної плати. В частині відсутності первинних бухгалтерських документів із зазначенням складових сум суд також дійшов висновку, що суперечить обставинам справи, адже в справі наявні прийняті судом як належні та допустимі докази: довідка відповідача із заборгованості з виплати середньомісячного заробітку перед позивачем від 23 листопада 2020 року; розрахунки відповідача за підписом його головного бухгалтера щодо розміру середньоденного заробітку належних виплат відповідача та аналогічні пояснення в відзиві та запереченнях відповідача; надані позивачем та відповідачем виписки АТ КБ «ПриватБанк» з ідентичними сумами фактичних виплат; надані відповідачем копії відомостей розподілу виплат. Вважає, що суд першої інстанції сприяв відповідачу у навмисному затягуванні розгляду справи, а також не врахував, що відповідачем не було надано витребувані судом документи щодо виплати заробітку. Суд не врахував його згоду із наданими відповідачем розрахунками щодо розміру середньоденного заробітку, які суд не постаив під сумнів, отже даний розрахунок згідно вимог ч.1 ст. 82 ЦПК України не підлягав додатковому доказуванню. Суд не звернув уваги, що відповідач голослівно, без надання підтверджуючих документів стверджував, що нібито виплатив позивачу належні йому кошти, хоча надані сторонами документи АТ КБ «ПриватБанк» повністю спростовують таке твердження та дають можливість обрахувати фактично виплачені позивачу суми за весь період проходження військової служби. Суд не оцінив правильність його розрахунку щодо боргу з виплати середньої заробітної плати з 07 березня 2018 року по 22 листопада 2019 року включно у розмірі 651 511 грн.
Відповідач в особі представника адвоката Рішко Н.І. подав відзив на апеляційну скаргу, де вказав, що суд першої інстанції прийняв законне і обгрунтоване рішення і правомірно відмовив у задоволенні позову, а доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними і надуманими, не грунтуються на вимогах закону, не спростовують висновків суду.
В суді апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 апеляційну скаргу та викладені в ній доводи підтримав, просив її задоволити, скасувати оскаржуване рішення Деснянського районного суду м.Києва та ухвалити нове про задоволення його позовних вимог.
Представник відповідача адвокат Рішко Н.І., яка приймала участь у розгляді справи в режимі відеоконференції, проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно грунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають
- 3 -
значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з Олімпійським коледжем імені Івана Піддубного, правонаступником якого є Національний університет фізичного виховання і спорту України.
07 березня 2018 року між Міністерством оборони України в особі ТВО командира військової частини А2399 та ОСОБА_1 , солдатом запасу, укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України на посадах осіб рядового складу строком на три роки.
Жодних інших фактичних обставин справи судом першої інстанції не встановлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки недоведеністю позовних вимог щодо наявності заборгованості та її розміру. При цьому суд виходив з того, що за відсутності первинних бухгалтерських документів із зазначення складових сум, що були нараховані та виплачені позивачу з моменту початку проходження військової служби за контрактом, неможливо чітко визначити відсутність або наявність боргу по середньомісячному заробітку і його розмір. На думку суду, визначення таких сум чи їх відсутності без проведення судово-бухгалтерської або судово-економічної експертизи не є можливим,проте, з такими клопотаннями позивач до суду не звертався.
Також суд керувався наявністю розбіжностей у періоді нарахування заборгованості та відсутності її детального розрахунку з урахуванням проведених виплат.
Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду, які не грунтуються на матеріалах справи та вимогах закону.
Вирішуючи спір, суд в достатній мірі не врахував характер спірних правовідносин, предмет доказування, правові норми, які регулюють спірні правовідносини та подані сторонами докази на обгрунтування своїх вимог та заперечень.
Зокрема, судом не було враховано, що позивачем чітко зазначено період, за який він просить стягнути гарантований законом середній заробіток, надано докази про розмір його заробітку, який уможливлює виконати відповідний розрахунок, а також обома сторонами надано докази про проведені за цей період виплати, які між собою повністю співпадають, що дає достатньо підстав перевірити наведені сторонами розрахунки.
У випадку, якщо суд першої інстанції вважав наведений позивачем розрахунок боргу помилковим, то він був зобов'язаний навести свій розрахунок.
При цьому, посилання суду на необхідність проведення у справі судово-бухгалтерської або судово-економічної експертизи є безпідставними, оскільки розрахунок середнього заробітку не є складним та не потребує спеціальних знань, як помилково вважав суд.
На думку колегії суддів допущене судом порушення призвело до обмеження прав ОСОБА_1 на справедливий суд, передбачених ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка є частиною національного законодавства і згідно ч.1 якої кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
В даному випадку розгляд справи неможливо вважати справедливим, оскільки суд не вирішив питання у відношенні позивача щодо його прав та обов'язків цивільного характеру, підійшовши до вирішення спору занадто формально, що не відповідає одній з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».
- 4 -
Окрім того, вирішуючи спір, суд не врахував, що позивач звернувся до суду на захист свого гарантованого законом права на отримання середнього заробітку.
ЄСПЛ у своїх рішеннях, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, неодноразово наголошував, що згідно зі ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Концепція «майна» у розумінні ст.1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Протоколу № 1 (п.п.22-23 рішення ЄСПЛ у справі «Кечко проти України», п.98 рішення ЄСПЛ у справі «Броньовські проти Польщі», п.22 рішення ЄСПЛ у справі «Сук проти України»).
Встановивши, що позивач має право на отримання середнього заробітку та одночасно відмовивши в позові, суд фактично допустив непропорційне втручання у право власності позивача, тобто втручання у одне з фундаментальних прав особи, гарантованих йому як ст.41 Конституції України так і ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства.
Отже, ухвалюючи рішення, суд не керувався приниципом верховенства права, закріпленим у ч.1 ст.8 Конституції України та п.1 ч.3 ст.2 ЦПК України.
Зазначені вище порушення, які допустив суд першої інстанції, призвели до неправильного вирішення спору.
Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення (п.п.113,114 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17).
З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не грунтується на матеріалах справи та вимогах закону і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.
Вирішуючи спір в межах заявлених вимог, колегія суддів керується таким.
Частиною 5 ст.17 Конституції України гарантовано, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Відповідно до ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану,
- 5 -
користуються гарантіями, передбаченими частинами 3 та 4 ст.119 КЗпП України.
Відповідно до ч.3 ст.119 КзпПУ (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову.
Рішенням Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України № 189/2014 від 02 березня 2014 року, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України.
Законом України від 17 березня 2014 року затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з дня його опублікування у газеті «Голос України» № 49 від 18 березня 2014 року.
Таким чином, з 18 березня 2014 року по теперішній час в Україні діє особливий період.
Отже, передбачені ч.3 ст.119 КЗпП України гарантії розповсюджуються на осіб, які прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду (правові висновки Верховного Суду у постановах: від 04 лютого 2019 року у справі № 426/11214/17, від 10 жовтня 2018 року у справі № 369/14205/17-ц, від 25 квітня 2018 року у справі № 205/1993/17-ц, від 21 лютого 2018 року у справі № 211/1546/16-ц, від 14 лютого 2018 року у справах № 727/2187/16-ц та № 131/1449/16-ц.
За таких обставин за позивачем, який в особливий період, а саме 07 березня 2018 року був прийнятий на військову службу за контрактом, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві (установі, організації), в якому він працював на час укладення контракту, а тому наявні правові підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку.
Визначаючи розмір середнього заробітку, який підлягає стягненню, колегія суддів керується наступним.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до приписів ст.27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою КМ України № 100 від 8 лютого 1995 року, який застосовується в тому числі у випадках залучення працівників до виконання військових обов'язків (п.п.«ї» п.1 Порядку).
Середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата (абзац 3 п.2 Порядку).
Згідно п.5 розділу ІV вказаного Порядку основою для визначення загальної суми середнього заробітку є середньоденна заробітна плата працівника, яка згідно з п.8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані два календарні місяці роботи на число відпрацьованих робочих днів у цих місяцях.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку, яка обчислюється шляхом
- 6 -
множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз.2 п.8 Порядку).
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абз.3 п.8 Порядку).
Позивачем надано довідку про розмір його заробітку за останні два календарні місяці роботи, а саме за січень і лютий 2018 року, який склав 25022 грн. за кожен місяць, а загалом 50044 грн. (т.1 а.с.12).
Робочих днів у січні 218 року було 21 день у лютому - 20 днів.
Отже, середньоденний заробіток визначається шляхом ділення заробітку за два місяці - 50044 грн. на загальну кількість робочих днів за цей період - 41 і становить 1220,58 грн.
Після уточнення вимог позивач просить стягнути середній заробіток за період із 07 березня 2018 року по 22 листопада 2019 року, який включає 19 повних місців, 16 робочих днів у березні 2018 року та 16 робочих днів у листопаді 2019 року.
Для визначення середнього заробітку за 19 повних місяців необхідно помножити середньоденну заробітну плату 1220,58 грн. на середньомісячне число робочих днів за останні два календарні місяці роботи 20,5 (21+20/2), в результаті чого отримаємо середній заробіток за місяць у розмірі 25021,89 грн., помноживши який на 19, отримаємо розмір середнього заробітку за 19 місяців, який становить 475415,91 грн.
Середній заробіток за 16 робочих днів становить 19529,28 грн., а відтак середній заробіток за 16 робочих днів у березні 2018 року та 16 робочих днів у листопаді 2019 року становить 39058,56 грн.
Отже, загальний розмір середнього заробітку, який мав бути виплачений позивачу за період із 07 березня 2018 року по 22 листопада 2019 року становить 514474,47 грн.
Відповідно до наданої позивачем виписки АТ КБ «ПриватБанк» по його заробітному рахунку (т.1 а.с.140-146), яка повністю узгоджується із наданою відповідачем аналогічною довідкою АТ КБ «ПриватБанк» щодо зарахувань заробітку (т.2 а.с.51-51), за вказаний період позивачу виплачено відповідачем коштів у загальному розмірі 192892,27 грн.
За таких обставин заборгованість відповідача по виплаті середнього заробітку складає 321582,20 грн., яку суд стягує на користь позивача.
Доводи апеляційної скарги позивача про необхідність врахування середньоденного заробітку - 1231,8 грн. та 1330,35 грн., який обрахований відповідачем, колегія суддів відхиляє як необгрунтовані. Очевидно, що позивачу вигідне таке збільшення, яке призведе до збільшення виплат вцілому, проте в даному випадку обрахований відповідачем розмір середньоденного заробітку не відповідає наявним у справі доказам про заробіток позивача за останні два місяці та наведеному вище розрахунку апеляційного суду, а відтак застосований бути не може.
При цьому посилання позивача на те, що дані обставини визнані відповідачем і не потребують доведення помилкові та не грунтуються на ч.1 ст.82 ЦПК України. Апеляційний суд звертає увагу на те, що у справі містяться різні розрахунки відповідача з цього приводу, які свідчать про їх непослідовність та суперечливість.
Також колегія суддів звертає увагу на неправильність розрахунку позивача щодо обчислення ним середнього заробітку, оскільки останній обраховує його виходячи з сумарної кількості календарних днів за місяць (30 або 31), що суперечить п.8 Порядку, згідно якого обрахунок відбувається з кількості робочих днів, а точніше середньомісячного числа робочих днів за місяць, яке розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці.
Викладені у відзиві доводи відповідача про проведення повного розрахунку із позивачем щодо виплати йому середнього заробітку колегія суддів відхиляє як бездоказові.
На підтвердження проведених виплат сторонами надано виключно докази щодо
- 7 -
перерахування коштів на банківську карту позивача, які судом обраховані вище. Жодних інших доказів, зокрема відомостей про отримання позивачем коштів тощо, які підтверджують перерахування позивачу коштів за вказаний період в повному обсязі, відповідачем не надано.
При цьому апеляційний суд враховує, що такі відомості були витребувані ухвалою суду у відповідача проте фактично не надані.
Колегія суддів відхиляє доводи відповідача про застосування тримісячного строку позовної давності до вимог про стягнення середнього заробітку, як такі, що не грунтуються на законі.
Відповідач помилково ототожнює середній заробіток як компенсаційну виплату, наприклад при затримці розрахунку або при затримці видачі трудової книжки, із середнім заробітком як формою виплати заробітної плати.
В даному спорі середній заробіток є формою виплати саме заробітку, а не інших компенсаційних виплат, про що прямо йдеться у ч.3 ст.119 КЗпПУ, яка вказує на збереження за військовослужбовцем місця роботи і заробітку. Даний заробіток входить до структури заробітної плати згідно приписів ст. 2 Закону України «Про оплату праці».
Схожий за змістом висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, де Велика Палата, вирішуючи питання про те, чи поширюється на вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу тримісячний строк позовної давності, відступила від попередніх правових позицій і прийшла до висновку, що не поширюється, зазначивши, що правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
З огляду на те, що за позивачем зберігається місце роботи, тобто він продовжує перебувати із відповідачем у трудових відносинах, середній заробіток є формою виплати заробітної плати.
Відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Даючи оцінку доводам учасників, викладеним у апеляційній скарзі та відзиві, з огляду на низку тверджень сторін, що не стали предметом аналізу в даній постанові, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Колегія суддів враховує, що викладені в цій постанові висновки прийнятого рішення та його мотивування єдостатніми і зрозумілими та відповідають вимогам закону.
Відповідно до ст.141 ЦПК України суд покладає на відповідача судовий збір пропорційно розміру задоволених позовних вимог на користь держави, оскільки позивач
- 8 -
звільнений від його сплати.
Керуючись ст.ст.259, 374, 376, 381 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволити частково.
Рішення Деснянського районного суду м.Києва від 30 листопада 2021 року скасувати і ухвалити нове, яким позовОСОБА_1 задоволити частково.
Стягнути із Національного університету фізичного виховання і спорту України (місцезнаходження: 03150 м.Київ, вул.Фізкультури 1, код ЄДРПОУ 02928433) на користь ОСОБА_1 (мешкає: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )борг по виплаті середнього заробітку за період із 07 березня 2018 року по 22 листопада 2019 року у розмірі 321582 гривні 20 коп.
В решті позову відмовити.
Стягнути із Національного університету фізичного виховання і спорту України (місцезнаходження: 03150 м.Київ, вул.Фізкультури 1, код ЄДРПОУ 02928433) на користь держави судовий збір у розмірі 3215 гривень 82 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Головуючий:
Судді: