27 липня 2022 року
м. Київ
справа № 200/9332/21
адміністративне провадження № К/990/17421/22
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О., перевіривши касаційну скаргу Донецької обласної прокуратури на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 вересня 2021 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2022 року у справі №200/9332/21 за позовом ОСОБА_1 до Донецької обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до Донецької обласної прокуратури (далі - відповідач), в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01 квітня 2021 року № 200/874/21-а, допущенного до негайного виконання у частині поновлення на посаді прокурора Красноармійської місцевої прокуратури за період з 01 квітня 2021 року по 28 травня 2021 року,
- стягнути середній заробіток за час затримки виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01 квітня 2021 року №200/874/21-а за період з 01 квітня 2021 року по 28 травня 2021 року у сумі 41115,60 грн.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 27 вересня 2021 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Донецької обласної прокуратури щодо несвоєчасного виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01 квітня 2021 року № 200/874/21-а, допущенного до негайного виконання у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора Красноармійської місцевої прокуратури за період з 02 квітня 2021 року по 28 травня 2021 року. Стягнуто з Донецької обласної прокуратури на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01 квітня 2021 року № 200/874/21-а за період з 02 квітня 2021 року по 28 травня 2021 року у сумі 39059,85 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої, відповідач звернувся з апеляційною скаргою.
Постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2022 року апеляційну скаргу Донецької обласної прокуратури задоволено частково. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 вересня 2021 року у справі №200/9332/21 змінено. В абзаці третьому резолютивної частини рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 вересня 2021 року у справі №200/9332/21 - слова та цифри «по 28 травня 2021 року у сумі 39059 грн. 85 коп.» замінено словами та цифрами « по 27 травня 2021 року в розмірі 38031 гривня 93 копійки». В іншій частині рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 вересня 2021 року у справі №200/9332/21 залишено без змін.
Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, Донецька обласна прокуратура звернулася із касаційною скаргою до Верховного Суду.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд дійшов висновку про необхідність її повернення з таких підстав.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник посилається на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що судами попередніх інстанцій під час ухвалення судових рішень не були враховані висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20 лютого 2019 року у справі № 806/2143/15, від 05 лютого 2020 року у справі № 640/10843/19, від 21 травня 2020 року у справі № 420/6649/19 та від 30 червня 2020 року у справі №0840/2883/18, у яких суд касаційної інстанції зазначив, що невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження, а такі вимоги підлягають розгляду у порядку статей 382-383 КАС України.
Крім того скаржник зазначає, що при винесенні оскаржуваних рішень судами не було взято до уваги висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 19 квітня 2018 року у справі №800/426/17 та у справі №6-435цс15 від 01 липня 2015 року.
Водночас, суд касаційної інстанції звертає увагу скаржника, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах розуміються такі рішення, в яких аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду на яку посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Предметом спору у цій справі є стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01 квітня 2021 року №200/874/21-а за період з 01 квітня 2021 року по 28 травня 2021 року.
Суд першої інстанції у цій справі, частково задовольняючи позов, виходив з того, що негайне виконання судового рішення за ст.ст. 256, 257 КАС України, полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості і підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили або отримання постанови про відкриття виконавчого провадження, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні.
Суд апеляційної інстанції, змінивши рішення суду першої інстанції в частини періоду та розрахунку суми середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду зазначив, що суд першої інстанції безпідставно обрахував середній заробіток по 28 травня 2021 року включно, оскільки цей день є робочим, за нього позивачу нараховано и виплачено заробітну плату. В частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Скаржник зазначає, що при винесенні оскаржуваних рішень судами не було взято до уваги висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20 лютого 2019 року у справі № 806/2143/15, від 05 лютого 2020 року у справі № 640/10843/19, від 21 травня 2020 року у справі № 420/6649/19 та від 30 червня 2020 року у справі №0840/2883/18, у яких суд касаційної інстанції зазначив, що невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження, а такі вимоги підлягають розгляду у порядку статей 382-383 КАС України.
Водночас у цій справі не йдеться про спонукання відповідача до виконання судового рішення, а спірним є питання виплати позивачу середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі відповідно до статті 236 КЗпП України. Закон пов'язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.
Також скаржник зазначає, що при винесенні оскаржуваних рішень судами не було взято до уваги висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 19 квітня 2018 року у справі №800/426/17 та у справі №6-435цс15 від 01 липня 2015 року.
Водночас предметом спору у справі № 800/426/17 є визнання протиправною бездіяльність ВРП, що виявилась у тривалому не розгляді скарги на дії судді.
У справі №6-435цс15 предметом розгляду було поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу провідного спеціаліста департаменту безпеки ПАТ КБ «ПриватБанк» і ця справа була розглянута у порядку цивільного судочинства.
З огляду на наведене, обставини справи, та, відповідно, спірні правовідносини у справах № 806/2143/15, № 640/10843/19, № 420/6649/19, №0840/2883/18, № 800/426/17 та №6-435цс15 не є подібними до обставин цієї справи, а висновки Суду у цій справі зроблені виходячи з конкретних, встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, та ґрунтуються на їх аналізі та оцінці у межах конкретних правовідносин сторін, а відтак правові позиції викладені Верховним Судом у постановах не є релевантними до спірних правовідносин у цій справі.
Верховний Суд уважає необхідним указати, що результат вирішення у кожній справі зумовлений конкретними обставинами та оцінкою доказів. Аналіз висновків судів попередніх інстанцій у цій справі та наведеним скаржником судовим рішенням суду касаційної інстанції, свідчить про те, що вони ґрунтуються на різних фактичних обставинах справи, що зумовило різне правозастосування норм, що регулюють спірні правовідносини, а отже й різні висновки, яких дійшли суди.
Також у касаційній скарзі скаржником зазначено, що касаційна скарга подана на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України, а саме: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення -встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період».
Суд касаційної інстанції зазначає, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як на думку скаржника відповідна норма повинна застосовуватися.
Варто зауважити, що при поданні касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначена скаржником норма права, щодо правильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову (наприклад, з точки зору порушення її відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, - що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку скаржника, неправильно.
Водночас, із змісту оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції слідує, що переглядаючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції урахував висновки Верховного Суду, висловлені у постановах, зокрема, від 19 грудня 2019 року у справі №2а-7683/12/1370 та від 30 січня 2019 року у справі 808/1271/18, від 21 жовтня 2021 року у справі №280/5260/19, від 19 квітня 2021 року в справі №826/11861/17, від 24 червня 2021 року в справі №640/15058/19, від 20 липня 2021 року в справі №826/3465/18, та інших.
З огляду на викладене, Суд вважає безпідставними посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Інші доводи та аргументи заявника зводяться до тлумачення норм матеріального права, переоцінки доказів та неповного з'ясування обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій, що виключає можливість його перегляду з цих підстав судом касаційної інстанції, повноваження якого визначені статтею 341 КАС України.
Виходячи з визначених процесуальним законом меж, предметом касаційного перегляду можуть бути виключно питання права, а не факту.
Посилання на приписи статті 242 КАС України не підміняє визначення таких підстав касаційного оскарження.
Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов'язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Відповідно до пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню особі, що її подала.
Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.
Ураховуючи викладене та керуючись статтею 332 Кодексу адміністративного судочинства України,
Касаційну скаргу Донецької обласної прокуратури на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 вересня 2021 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2022 року у справі №200/9332/21 за позовом ОСОБА_1 до Донецької обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення - повернути скаржнику.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи.
Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Роз'яснити заявникові, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
СуддяЛ.О. Єресько