ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
м. Київ
14 липня 2010 року 14:10 № 2а-4052/10/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Мазур А.С. при секретарі Бистрик О.С., за участю позивача -ОСОБА_1, представника відповідача -Солдатенко Н.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації
про визнання протиправною відмови та зобов'язання надати статус інваліда війни
На підставі ч. 3 ст. 160 КАС України в судовому засіданні 14 липня 2010 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Виготовлення постанови у повному обсязі відкладено, про що повідомлено сторін після проголошення вступної та резолютивної частини постанови в судовому засіданні з урахуванням вимог ч. 4 ст. 167 КАС України.
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації про визнання протиправною відмову відповідача у встановленні йому статусу інваліда війни відповідно до п. 1 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»та зобов'язання відповідача встановити позивачу статус інваліда війни.
Під час судового розгляду позивач підтримав позов у повному обсязі. В обґрунтування своїх вимог посилався на п. 1 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»згідно з положеннями якого до інвалідів війни належать особи з числа військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов'язків військової служби, пов'язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами. Позивач вважає, що відповідач неправомірно дійшов висновку про неможливість визнання його інвалідом війни, оскільки у період з 23.08.1984 року по 20.07.1989 року працював на посаді зубного техніка зубопротезного кабінету в лікарні Міністерства внутрішніх справ УРСР по вільному найму. У зазначений період роботи його було двічі відряджено в район Чорнобильської АЕС. Після перебування на Чорнобильській АЕС він отримав статус потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи першої категорії та безстрокову 2 групу інвалідності, пов'язану з виконанням робіт по ліквідації аварії. Отже, позивач вважає дії відповідача неправомірними, оскільки відсутні будь-які обставини, що перешкоджають встановити йому статус інваліда війни відповідно до п.1 ст.7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а тому просив суд позов задовольнити.
Представник відповідача позов не визнав, в обґрунтування своїх заперечень посилався на спільний наказ Міністерства праці та соціально політики України і Міністерства оборони України від 01.12.1997 року №24/428 «Про застосування статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», зареєстрований в Міністерстві юстиції України 04.12.1997 року за №572/2346, згідно з положеннями якого дія статті 7 вказаного закону поширюється на військовослужбовців із числа військовозобов'язаних, призваних на військові збори, які стали інвалідами внаслідок захворювання, одержаного під час виконання обов'язків військової служби, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. Таким чином відповідач вважає, що на позивача дія зазначеної статті 7 не поширюється, а тому просив суд у задоволенні позову відмовити.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку, що позов не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що наказами Управління внутрішніх справ Київської міської Ради народних депутатів від 23.05.1986 р. № 189 о/с та від 06.06.1986 р. №215 о/с позивача, який у той час працював на посаді зубного техніка зубопротезного кабінету в лікарні Міністерства внутрішніх справ УРСР по вільному найму було направлено у службове відрядження до м. Іванків та м. Чорнобиль з 01.05.1986 р. по 05.05.1986 р. та з 17.05.1986 р. по 27.05.1986 р.
Госпіталь МВС у якому працював позивач є відомчою установою, підпорядкованою Міністерству внутрішніх справ України.
01.07.2008 року Спеціалізованою радіологічною медико-соціальною експертною комісією позивачу було встановлено безстроково 2 групу інвалідності та 70% втрати професійної працездатності у зв'язку з захворюванням, пов'язаним із роботою по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
04.07.2008 року позивач, як громадянин, який постраждав від Чорнобильської катастрофи, отримав статус учасника ліквідації наслідків аварії Чорнобильської катастрофи, першої категорії, безстроково.
08.07.2009 року позивач, звернувся до Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації з заявою про надання статусу інваліда війни, але 28.07.2009 року отримав відмову у задоволенні своєї заяви.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії соціального захисту»згідно з яким, до інвалідів війни належать інваліди з числа військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов'язків військової служби, пов'язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами.
Судом встановлено, що позивач був направлений у службове відрядження до м. Іванків та Чорнобиля, як цивільний громадянин, мав статус вільнонайманого працівника, при цьому він не проходив у той час у збройних силах ні дійсну строкову чи надстрокову службу, не був призваний і на військові збори, а тому виконання обов'язків медичного працівника, не є виконання обов'язків військової служби, тому дія названого закону, на нього не поширюється.
Крім того, згідно спільного наказу Міністерства праці та соціальної політики України від 1 грудня 1997 року N 24 та Міністерства оборони України від 28 листопада 1997 року N 428 "Про застосування статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до інвалідів війни належать військовослужбовці та військовозобов'язані, призвані на збори, які стали інвалідами внаслідок захворювання, одержаного під час виконання обов'язків військової служби, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Згідно Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року N 302 (із змінами), посвідчення інваліда війни видаються на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про встановлення інвалідності.
Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 року N 83, з подальшими змінами, передбачено, що причинами інвалідності для військовослужбовців є поранення, контузія, каліцтво, одержані при захисті Батьківщини або при виконанні інших обов'язків військової служби, чи захворювання, пов'язане з перебуванням на фронті, або каліцтво, одержане внаслідок нещасного випадку, не пов'язаного з виконання обов'язків військової служби, чи захворювання, не пов'язане з перебуванням на фронті, а в спеціально передбачених законодавством випадках захворювання, одержане при виконанні обов'язків військової служби.
Отже, як вбачається з наведеного, законодавством чітко передбачено причини інвалідності для військовослужбовців при виконанні ними обов'язків саме військової служби.
Таким чином рішення Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації відповідає ст. 19 Конституції України, так як прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб передбачений Конституцією та законами України.
Слід зазначити, що вищевикладеної позиції також дотримується Вищий адміністративний суду України, зокрема в ухвалі від 29.05.2008 року по справі № К-38173/06.
Згідно із ч.1 ст.11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1, 2 статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 69, 70, 71 та 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження або апеляційної скарги в порядку, встановленому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови виготовлено та підписано 19.07.2010 року.
Суддя А.С. Мазур