ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
м. Київ
16 березня 2010 року 10:55 № 2а-16937/09/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Мазур А.С., при секретарі Бистрик О.С., за участю позивача -ОСОБА_1, представника позивача -ОСОБА_2, представника відповідача - Старостенка О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом:
ОСОБА_1
до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві
про визнання недійсним рішення від 16.07.2009 р. та зобов'язання вчинити певні дії.
На підставі частини 3 статті 160 КАС України в судовому засіданні 16 березня 2010 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Повний текст постанови складено та підписано 23 березня 2010 року.
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві про визнання недійсним рішення Комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасників війни та учасників бойових дій ГУ МВС України в м. Києві від 16.07.2009 р. щодо неможливості визнати його учасником бойових дій, оформленого протоколом № 66 від 16.07.2009 року, та зобов'язання Головного управління МВС України в м. Києві вчинити дії щодо визнання позивача учасником бойових дій із видачею на його ім'я посвідчення установленого зразка.
Під час судового розгляду позивач підтримав позов у повному обсязі. В обґрунтування своїх вимог посилався на п. 2 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», згідно з положеннями якого учасниками бойових дій визнаються учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів). Позивач вважає, що відповідач неправомірно дійшов висновку про неможливість визнання його учасником бойових дій, оскільки навчаючись у Львівській середній спеціальній школі міліції МВС СРСР, протягом 1987-1989 р.р. неодноразово залучався до виконання спеціальних завдань в умовах надзвичайного стану та при вирішенні збройних конфліктів по нормалізації обстановки, відновлення законності та правопорядку на території Азербайджанської РСР.
Представник відповідача позов не визнав, в обґрунтування своїх заперечень посилався на постанову Кабінету Міністрів України № 63 від 08.02.1994 р. «Про організаційні заходи щодо застосування Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», в якій визначено перелік держав та періоди бойових дій на їх території. Проте приміткою 6 зазначеної постанови передбачено, що Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР і після 1979 року направлялися військові фахівці у країни, на території яких велися бойові дії, але Генеральний штаб Збройних Сил України не володіє такою інформацією, військовим фахівцям у таких випадках пільги надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил СРСР про їх особисту участь у бойових діях, при цьому позивач вказаної довідки не надав. Протягом часу перебування на території Азербайджанської РСР позивач військової освіти не мав, а тому не був військовим фахівцем, оскільки в той період навчався Львівської середньої спеціальної школи міліції МВС СРСР, у зв'язку з чим відповідач дійшов висновку про відсутність законних підстав визнання позивача учасником бойових дій.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку, що позов підлягає задоволенню з таких підстав.
ОСОБА_1, навчаючись у Львівській середній спеціальній школі міліції МВС СРСР, протягом 1987-1989 р.р. був відряджений до м. Баку у складі особового складу сформованого батальйону з 21.11.1988 р. по 13.02.1989 р. відповідно до наказів начальника школи від 21.11.1988р. № 257 та від 22.02.1989 р. № 27, відповідно до наказів начальника школи від 15.05.1989 р. № 90 та від 26.06.1989 р. №123 з 23.05.1989 р. по 20.07.1989р.
Дані факти підтверджуються витягами із зазначених наказів доданих до позовної заяви та не заперечуються відповідачем.
У червні 2009 року позивач звернувся до ГУ МВС України в м. Києві із заявою про визнання його учасником бойових дій у зв'язку з виконанням ним спеціальних завдань в умовах надзвичайного стану та при вирішенні збройних конфліктів по нормалізації обстановки, відновлення законності та правопорядку на території Азербайджанської РСР.
За результатом розгляду матеріалів ОСОБА_1 відповідач прийняв рішення про відмову позивачу у визнанні його учасником бойових дій за відсутністю правових підстав, про що свідчить протокол № 66 засідання Комісії ГУ МВС України в м. Києві з розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусів учасника бойових дій та учасника війни від 16.07.2009 року.
Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»учасниками бойових дій визнаються учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів).
Перелік держав, зазначених у цьому пункті, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України № 63 від 8 лютого 1994 року «Про організаційні заходи щодо застосування Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»затверджено перелік держав, яким надавалася допомога за участю військовослужбовців Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки та осіб рядового, начальницького складу і військовослужбовців Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, військовослужбовців Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, інших військових формувань, осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, і періодів бойових дій на їх території, де також міститься вказівка, що бойові дії велися і в інших країнах після грудня 1979 року.
Суд дійшов висновку, що під визначенням "інші країни після 1979 року", яке міститься в Постанові Кабінету Міністрів України № 63 від 8 лютого 1994 року, слід розуміти в т.ч. і колишній Союз РСР. Такий висновок суду ґрунтується на наступному.
24 серпня 1991 року внаслідок проголошення України незалежною демократичною державою, Україна стала незалежною державою по відношенню до будь-якої країни, в т.ч. і по відношенню до колишнього Союзу РСР. Таким чином, враховуючи те, що визначення "інші країни після 1979 року" міститься в Постанові Кабінету Міністрів України, яка прийнята у відповідності до законодавства незалежної держави України, то термін "інші країни" слід розуміти по відношенню саме до незалежної держави Україна, а не по відношенню до колишнього Союзу РСР.
Слід зазначити, що в примітці № 6 до позиції "інші країни після 1979 року" встановлено, що Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР і після 1979 року направлялись військові фахівці у країни, на території яких велися бойові дії, але Генеральний штаб Збройних Сил України не володіє такою інформацією. Військовим фахівцям у таких випадках пільги надавалися на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил СРСР про їх особисту участь у бойових діях.
На думку відповідача зазначена примітка свідчить про те, що позиція "інші країни після 1979 року" розповсюджується виключно на військових фахівців, які направлялись Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР в країни, на території яких велися бойові дії та на підставі довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил СРСР про їх особисту участь у бойових діях.
З таким твердженням відповідача суд не погоджується виходячи з наступного.
На відміну від інших приміток №№ 1, 2, 3, 4, 5, 7 до цього пункту, в яких безпосередньо зазначено, що вони поширюються на обмежене коло осіб, примітка № 6 до позиції "інші країни після 1979 року" лише встановлює, що надання пільг саме військовим фахівцям, які направлялись Генеральним штабом Збройних Сил колишнього Союзу РСР, залежить від наявності довідок 10 Головного управління Генерального штабу Збройних Сил СРСР про їх особисту участь у бойових діях. При цьому зазначена примітка № 6 ніяким чином не обмежує коло осіб на яких розповсюджується позиція "інші країни після 1979 року". Таким чином, вважати що п. "інші країни після 1979 року" стосується виключно військових фахівців, що направлялися Генеральним штабом Збройних Сил СРСР немає ніяких підстав.
Крім того, слід зазначити, що чинне законодавство України не містить визначення терміну «бойові дії», а також вичерпних характеристик, які б давали можливість визначити певні дії як бойові. Отже, при визначенні, чи мають дії, в яких позивач брав участь на території Азербайджанської РСР характер бойових, слід враховувати в повному обсязі обставини, які супроводжували його перебування на зазначених територіях. При цьому слід також ураховувати, що загальновідомими фактами є те, що в період, який передував відокремленню колишніх союзних республік Союзу СРСР та створення на їх території незалежних держав, а саме у період з 1988 по 1991 роки в СРСР, зокрема в кавказьких республіках виникали непоодинокі етнічні конфлікти, що супроводжувались збройними сутичками. Збройні сили СРСР і органи внутрішніх справ у даних регіонах виконували бойові завдання, метою яких були захист мирного населення та приборкання конфліктуючих сторін.
У частині 2 статті 19 Конституції України закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
У відповідності до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд звертає увагу, що згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративний суд перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). В даному випадку відповідачем не враховано цілий ряд обставин, які мають значення для прийняття рішення щодо можливості надання позивачу статусу учасника бойових дій.
За таких обставин, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 ґрунтуються на нормах діючого законодавства та підлягають задоволенню у повному обсязі.
Керуючись ст.ст. 71, 86, ст.ст. 158-163, 254 КАС України, суд, -
Позов задовольнити.
Визнати недійсним рішення Комісії Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві з розгляду питань, пов'язаних із встановленням статусів учасника бойових дій та учасника війни щодо відмови у визнанні ОСОБА_1 учасником бойових дій, оформлене протоколом № 66 від 16.07.2009 р.
Зобов'язати Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві вчинити дії щодо визнання ОСОБА_1 учасником бойових дій та видачі на його ім'я посвідчення встановленого зразка.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження або апеляційної скарги в порядку, встановленому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя А.С. Мазур