ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
м. Київ
25 лютого 2010 року 11:30 № 2а-4318/09/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Мазур А.С. при секретарі Бистрик О.С., за участю позивача -ОСОБА_1, представника позивача -ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Управління міграційної служби в м. Києві
про визнання неправомірним та скасування рішення.
На підставі ч. 3 ст. 160 КАС України в судовому засіданні 25 лютого 2010 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Виготовлення постанови у повному обсязі відкладено, про що повідомлено сторін після проголошення вступної та резолютивної частини постанови в судовому засіданні з урахуванням вимог ч.4 ст. 167 КАС України.
Громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовними вимогами до Управління міграційної служби в м. Києві про скасування рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, викладене у повідомленні № 64 від 07.04.2009 року та зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця.
Позовні вимоги мотивовані тим, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов передбачених абз.2 ст. 1 Закону України «Про біженців»є незаконним та таким, що підлягає скасуванню. Позивач також зазначив, що не може повернутись на батьківщину через загрозу переслідувань у зв'язку з його політичними поглядами та належністю до групи людей які переслідуються талібами.
Заперечуючи проти позову, представник відповідача подав до суду письмові заперечення на позов у яких зазначив, що підтвердження інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю чи політичними поглядами позивача виявлено не було. Жодних обґрунтованих фактів переслідувань або загрози переслідувань на свою адресу заявник не навів.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд доходить висновку, що позов задоволенню не підлягає з таких підстав.
Громадянин Афганістану ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 за національністю таджик, за віросповіданням -мусульманин.
Відповідно до матеріалів особової справи позивач перетнув кордон України 10.03.2009 року нелегально без документів, що посвідчують особу. 18.03.2009 року позивач звернувся до Управління міграційної служби в м. Києві із заявою про надання статусу біженця.
У позовній заяві та у судовому засіданні позивач зазначив, що на території Афганістану йому загрожують можливі переслідування через те, що в Афганістані він працював водієм в Національній армії, в районі Парман, району Ходжа Мосафер де він проживав. Таліби неодноразово намагалися змісити його співпрацювати з ними, але він відмовлявся, після чого Таліби почали йому погрожувати вбивством. За порадою родичів втік з Афганістану до України.
За результатами співбесіди 07.04.2009 року провідним спеціалістом відділу у справах біженців Управління міграційної служби м. Києва було підготовлено письмовий висновок про доцільність прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянину Афганістану ОСОБА_1.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до абзацу 2 статті 1 Закону України «Про біженців»(далі -Закон) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
До компетенції органів міграційної служби статтею 7 вказаного Закону віднесено повноваження, зокрема щодо: прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому цим Законом; прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біженця; розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця.
Відповідно до абзацу 1 ст. 12 Закону орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Відповідно до абзацу 6 статті 12 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У відповідності до статті 13 Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, повідомленої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
Наказом начальника Управління міграційної служби у м. Києві №235 від 07.04.2009 року позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця відповідно до ст. 12 Закону на підставі письмового висновку провідного спеціаліста відділу у справах біженців.
Відповідно до частин 1,2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Враховуючи викладене, суд приймає до уваги, як орієнтир, Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як свідчать матеріали справи, позивач у своїй заяві та під час співбесіди 07.04.2009 року в Управлінні міграційної служби зазначив, що до приїзду в Україну перебував в Узбекистані (2 дні), Казахстані (7 днів) та в Російській федерації (15 днів), при цьому загрози для життя в зазначених країнах не було, проте можливістю звернення до відповідних державних органів за наданням статусу біженця в цих країнах не скористався, оскільки йому порадили, що в Україні швидко дають документи і є робота, а в інших країнах гірший рівень життя. Також, зазначив, що на Батьківщині залишились його батьки, брат та дядько, які не зазнають будь-яких переслідувань, при цьому за захистом до Національної армії де він працював не звертався, оскільки боявся, що його родичам почнуть погрожувати таліби. Вирішальною крапкою в рішенні покинути Батьківщину, як зазначив позивач під час співбесіди та у судовому засіданні, стало те, що він отримав лист від талібів із погрозою у вбивстві якщо не погодиться з ними співпрацювати, проте оригінал або копію цього листа він не надав, вмотивованих пояснень неможливості надати вказаний лист позивача не навів. крім того на співбесіді заявник не зміг назвати жодної конкретної дати, не зміг чітко вказати коли саме він влаштувався на роботу у Національну армію та скільки часу він там пропрацював.
Аналіз матеріалів особової справи свідчить про те, що заявник не навів жодного конкретного факту про побоювання утисків особисто до нього в країні громадянської належності. Заявник не навів також будь-якої аргументації своїм побоюванням у разі повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідають вимогам абзацу другого статті 1 Закону.
Відповідно до Позиції ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців»факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і письмові. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.
Суд також звертає увагу на те, що відповідно до ст. 10 Закону статус біженця не надається, зокрема за умови, якщо особа до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні.
Таким чином, суд вважає, що відповідачем правомірно винесений наказ №235 від 07.04.2009 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця ОСОБА_1, громадянину Афганістану, оскільки заявником не було надано переконливих доказів того, що він може стати жертвою переслідувань в Афганістані за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Оскільки відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України «Про біженців», підстави для скасування його рішення відсутні.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими, а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Керуючись статтями 69, 70, 71 та 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження або апеляційної скарги в порядку, встановленому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Дата складення та підписання постанови в повному обсязі -04.03.2010 року.
Суддя А.С. Мазур