СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
ун. № 759/29214/21
пр. № 2/759/2141/22
26 липня 2022 року Святошинський районний суд м. Києва у складі: головуючого судді Ключника А.С., за участю секретаря судового засідання Марченко В.В., позивача ОСОБА_1 , представника ОСОБА_2 - адвоката Головачевої О.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним, -
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
В обґрунтування згаданого позову, позивачем зазначено, що 01.05.2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за яким позивач надав відповідачу грошові кошти у розмірі 10 000 доларів США, що станом на час надання позики становив в еквіваленті 266 193,00 грн. згідно офіційного курсу НБУ.
На підтвердження отримання грошових коштів, відповідач ОСОБА_2 надала позивачу ОСОБА_1 підписану нею розписку і отримала грошові кошти.
Термін повернення грошових коштів у згаданій розписці встановлений до 01.06.2019 року.
Однак, відповідач не виконує взяті на себе зобов'язання щодо повернення грошових коштів переданих їй за розпискою, що змусило позивача звернутися до суду за захистом свого порушеного права.
Ухвалою суду від 28.12.2021 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін на 31.01.2022 року о 10:30 год. (а.с. 29-30).
24.01.2022 року ОСОБА_2 подано до суду зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним.
В обґрунтування зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 зазначено, що ОСОБА_1 не надавав їй кошти в борг, а відтак у неї не має боргових зобов'язань за договором позики. Натомість в ОСОБА_1 наявне зобов'язання повернути їй кошти у розмірі 10 000 доларів США безпідставно набутих ним внаслідок розірвання договору про надання адвокатських послуг №01/05-19 через його невиконання як адвокатом, що встановлено заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва у справі №761/19676/20 від 17.06.2021 року. Посилаючись на положення ст. 1051 ЦК України просила визнати договір позики від 01.05.2019 року укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 недійсним.
Ухвалою суду від 31.01.2022 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним прийнято до спільного розгляду із первісним позовом, у справі призначено підготовче судове засідання на 01.03.2022 року (а.с. 120).
Ухвалою суду від 22.06.2022 року закрито підготовче судове засіданні у згаданій справі, та призначено судовий розгляд у справі на 26.07.2022 року (а.с. 143).
У судовому засіданні 26.07.2022 року ОСОБА_1 підтримав свої позовні вимоги у повному обсязі з підстав викладених у позовній заяві, щодо зустрічного позову заперечував, наголошуючи на його безпідставності.
У судовому засіданні 26.07.2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Головачева О.М. заперечувала проти задоволення позову ОСОБА_1 та просила задовольнити зустрічний позов, надавши пояснення, що підпис у борговій розписці справді належить ОСОБА_2 , однак, грошових коштів остання не отримувала, а дана розписка була підписана на виконання умов договору про надання адвокатських послуг №01/05-19 ОСОБА_1 , як адвокатом.
Суд, дослідивши матеріали справи, письмові докази, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позови, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов висновку, про наявність правових підстав для задоволення первісного позову та відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 01.05.2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за яким позивач надав відповідачу грошові кошти у розмірі 10 000 доларів США з терміном повернення до 01.06.2019 року. На підтвердження отримання грошових коштів, відповідач ОСОБА_2 надала позивачу ОСОБА_1 підписану нею розписку і отримала грошові кошти (а.с.5).
Однак, відповідач не виконує взяті на себе зобов'язання щодо повернення грошових коштів переданих їй за розпискою, що змусило позивача звернутися до суду.
У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частинами 1, 2 ст. 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Судом встановлено, що укладений 01.05.2019 року між сторонами договір за своєю правовою природою є договором позики.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми (частина перша статті 1047 ЦК України).
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України необхідним є встановлення виникнення між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Зазначений правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 11.11.2015 № 6-1967цс15, постановах Верховного Суду від 08.07.2019 у справі № 524/4946/16, від 22.08.2019 у справі № 369/3340/16.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов'язанням її повернення та дати отримання коштів.
Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Відповідна правова позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом, та відображена, зокрема, у постановах від 10.12.2018 у справі № 319/1669/16, від 08.07.2019 у справі № 524/4946/16, від 12.09.2019 у справі № 604/1038/16 та від 23.04.2020 у справі № 501/1773/16-ц.
На підтвердження укладення договору позики 01.05.2019 року ОСОБА_2 надала копію розписки, відповідно до якої 01.05.2019 року отримала у борг у ОСОБА_1 10 000 доларів США, які зобов'язалась повернути в строк до 01.06.2019 року (а.с. 5).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: «за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, якає доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».
Згідно з частиною першої статті 598 ЦК України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
У відповідності до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених договором позики, а тому прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Матеріали справи не містять доказів виконання відповідачем ОСОБА_2 своїх зобов'язань у строк встановлений у розписці від 01.05.2019, так і на момент ухвалення рішення у даній справі.
Доводів позивача ОСОБА_1 , відповідач та його представник не спростував.
Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).
Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
На підставі наведеного, судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 свої зобов'язання за договором позики від 01.05.2019 не виконала, позику не повернула.
Положеннями частини першої статті 1051 ЦК України передбачено право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
У матеріалах справи відсутні докази надані ОСОБА_2 , які б спростовували доводи позивача щодо надання в борг вищезгаданої грошової суми за договором позики від 01.05.2019 року.
Посилання ОСОБА_2 , як на підставу для задоволення зустрічного позову, на наявне грошове зобов'язання ОСОБА_1 повернути грошові кошти у розмірі 10 000 доларів США, безпідставно набуті ним внаслідок розірвання договору про надання адвокатських послуг №01/05-19 від 01.05.2019 року через його невиконання як адвокатом, про що зазначено в заочному рішенні Шевченківського районного суду м. Києва від 17.06.2021 року №761/19676/20 не спростовують доводів ОСОБА_1 , оскільки згадане рішення стосується предмету спору безпідставно набутих коштів за договором про надання адвокатських послуг, що в контексті даного спору є різними за своєю правою природою.
При цьому, суд бере до уваги, що відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 2-383/2010 (провадження № 14-308цс18), ст. 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
За змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 (провадження №12-95гс20) у процесуальному та матеріальному законодавстві передбачено обов'язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини. Відповідно, звертаючись із позовом на захист свого порушеного права, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами підстави виникнення в боржника обов'язку та зміст цього обов'язку згідно з нормами права, що регулюють спірні правовідносини. У свою чергу процесуальні обов'язки відповідача полягають також у здійснені ним активних процесуальних дій, наведенні доводів та наданні доказів, що спростовують існування цивільного права позивача. Тож виходячи з принципу змагальності сторін у процесі на позивача за загальним правилом розподілу тягаря доказування не може бути покладено обов'язок доведення обставин, за які відповідає відповідач, зокрема, якщо відповідач нехтує своїми процесуальними обов'язками.
При цьому суд враховує, що відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Разом з тим, суд зазначає, що на сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).
Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Процесуальне законодавство покладає на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).
Також такий стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Відповідний підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN» ) ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Таким чином, під час розгляду справи, ОСОБА_1 доведено належними та допустимим доказами факт наявності заборгованості за договором позики та її розмір, натомість ОСОБА_2 їх не спростовано, та не доведено відповідними доказами, щодо наявності підстав для визнання договору позики недійсним, а тому суд приходить висновку про обґрунтованість вимог за первісним позовом та відсутність підстав для задоволення зустрічного позову.
Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 15, 202, 207, 509, 526, 598, 599, 610, 625, 1046, 1047, 1049, 1050, 1051 ЦК України, ст.ст. 2, 10, 12, 13, 19, 43, 44, 49, 76-83, 89, 133, 141, 258, 259, 263-265, 273, 274-279, 354, 355 ЦПК України, суд,-
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 01 травня 2019 року у розмірі 271 929,00 грн.; інфляційні витрати у розмірі 43 073,55 грн.; 3% річних у розмірі 20 884,15 грн.; а всього 335886,70 грн.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати по справі у вигляді судового збору в розмірі 3 358,87 грн.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його складення.
Суддя Ключник А.С.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , поштова адреса: АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , поштова адреса: АДРЕСА_2