ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
19 липня 2022 року Справа № 918/864/21
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Павлюк І.Ю., суддя Дужич С.П. , суддя Савченко Г.І.
секретар судового засідання Кушнірук Р.В.
за участю представників сторін:
від позивача: Ярмошик В.Г.
від відповідача: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД"
на рішення Господарського суду Рівненської області, ухваленого 10.05.22р. суддею Романюк Ю.Г. о 14:50 год. у м.Рівному, повний текст складено 18.05.22р.
у справі № 918/864/21
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД"
до Фізичної особи-підприємця Коренчука Андрія Арнольдовича
про стягнення в сумі 357928,20грн.
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 10.05.2022р. у справі №918/864/21 в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД" до фізичної особи-підприємця Коренчука Андрія Арнольдовича про стягнення безпідставно отриманих коштів в розмірі 357 928,20грн. - відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД" звернулося до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржене рішення скасувати повністю та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Мотивуючи апеляційну скаргу, скаржник зазначає, зокрема, наступне:
- вважає, що рішення місцевого господарського суду ухвалене з порушенням норм чинного законодавства;
- зазначає, що між позивачем та відповідачем не існувало діючих договорів станом на момент перерахування коштів в вересні 2018 року та відповідно у суду не було підстав застосовувати положення Цивільного кодексу України, що регулюють зобов'язальні відносини між суб'єктами правочину;
- вказує на те, що як було зазначено позивачем у відповіді на відзив від 02.12.2021р., жодних видаткових або товарно-транспортних накладних у вересні 2018 року та будь-коли пізніше, які б могли свідчити про укладання договору поставки в усній формі, ТОВ "ІНТЕГРА ВУД МД" не підписувало, та товар за ними не отримувало. Відповідач цей факт не спростував, а замість оригіналів документів на підтвердження своєї позиції надав нашвидкуруч самостійно зроблені ним копії з несправжнім підписом директора позивача;
- вважає, що докази, які були надані відповідачем не могли бути прийняті судом до уваги, оскільки роздруківки сканованих копій не відповідають визначенню доказів, що наводиться в ГПК України. Тобто, фактично суд вважав, що копії документів, про існування яких заперечував позивач, мають більшу силу ніж оригінали платіжних доручень наданих позивачем;
- покликається на те, що відповідачу вдалося ввести суд в оману стосовно причин через які він не виконав ухвалу суду про витребування доказів, оскільки кінцевий строк зберігання оригіналів видаткових та товарно-транспортних накладних, що були додані до відповіді на відзив, зокрема: видаткові накладні № 152 від 12.09.2018р. та №161 від 19.09.2018р., припадав на 09.02.2022р., тобто, на момент розгляду справи та постановлення ухвали про їх витребування. Відповідач відповідно до Податкового кодексу України зобов'язаний був їх зберігати;
- вказує на те, що позивач видаткові накладні №152 від 12.09.2018р., №161 від 19.09.2018р., товарно-транспортні накладні №Р151 від 12.09.2018р. та №Р161 від 19.09.2018р. ніколи не підписував та вони є підробленими;
- вважає, що відповідач отримав від позивача грошові кошти без достатньої правової підстави, а тому вони підлягають стягненню на користь позивача у порядку ст.1212 Цивільного кодексу України.
Листом Північно-західного апеляційного господарського суду №918/864/21/3180/22 від 15.06.2022р. матеріали справи №918/864/21 витребувано з Господарського суду Рівненської області.
30.06.2022р. до Північно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали оскарження ухвали у справі №918/864/21.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 30.06.2022р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД" на рішення Господарського суду Рівненської області від 10.05.2022р. у справі №918/864/21 та призначено справу №918/864/21 до розгляду на 19.07.2022р. об 14:30год., тощо.
19.07.2022р. на електронну адресу Північно - західного апеляційного господарського суду від представника Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД" - адвоката Алексєєва Олексія Ігоровича надійшла заява про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі №918/864/21 поза приміщенням суду. В даній заяві заявник просить забезпечити представнику Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД" можливість проведення судового засідання по справі №918/864/21, призначеного 19.07.2022р. об 14:30год. в режимі відеоконференції поза приміщенням суду з використанням власних технічних засобів з використанням системи "EаsyCon".
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.07.2022р. задоволено заяву представника Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД" - адвоката Алексєєва Олексія Ігоровича про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції у справі 918/864/21 поза приміщенням суду та забезпечено представнику Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД"- адвокату Алексєєву О.І. участь в судовому засіданні у справі №918/864/21, призначеному на 19.07.2022р. об 14:30год. в режимі відеоконференції за допомогою системи відеоконференцзв'язку "EаsyCon".
Сторони у справі були належним чином повідомлені про час та місце судового засідання, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази. Однак, відповідач наданим йому процесуальним правом не скористався та в судове засідання 19.06.2022р. не з'явився, своїх повноважних представників не направив.
Враховуючи положення ч.12 ст.270 ГПК України, відповідно до яких неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, судова колегія вважає за можливе розглянути подану апеляційну скаргу за відсутністю відповідача у справі.
Відповідач не скористався своїм правом згідно ч.1 ст.263 ГПК України та не надав суду відзиву на апеляційну скаргу, що згідно ч.3 ст.263 ГПК не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.
В судовому засіданні 19.07.2022р. від представника скаржника надійшло клопотання, в якому просить надати можливість ознайомитись з матеріалами справи та відкласти розгляд апеляційної скарги.
Розглянувши вказане вище клопотання представника скаржника, колегія суддів задоволила його в частині надання можливості ознайомитися з матералами справи шляхом оголошення перерви в судовому засіданні та відхилила його в частині відкладення розгляду апеляційної скарги з огляду на наступне.
Відповідно до ч.ч.11, 12 ст.270 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки в судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час та місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. Критерії оцінювання розумності строку справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (справа Кучерук проти України) (заява 2570/04).
У відповідності до п.31 Рішення Європейського суду з прав людини від 01.02.2007р. у справі "Макаренко проти України" суд нагадує, що "розумний" строк проваджень має визначатись відповідно до обставин справи та наступних критеріїв: складність справи, поведінка заявника і компетентних органів та інтерес, який мав заявник у цьому спорі.
Згідно прецедентної практики Європейського суду з прав людини однією із складових справедливого судового розгляду в розумінні пункту 1 статті 6 є право на змагальне провадження; кожна сторона має знати про всі докази чи подання, які представленні або зроблені в цілях впливу на думку суду і коментувати їх (п. п. 23,31 та 33 рішення у справі "Лобо Мачадо проти Португалії" від 20.02.1996, п. 24 рішення у справі "Нідерост-Губер проти Швейцарії" від 18.02.1997, п. 42 рішення у справі "Кєроярві проти Фінляндії").
Відповідно до ст.7 ГПК України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин.
За приписами ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Разом з тим, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Застосовуючи згідно з ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватися від дій, що зумовлюють затягування судового процесу та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" від 07.07.1989р.).
В рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Папазова та інші проти України" (заяви №№ 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07) від 15.03.2012р. (п.29) суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§ 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України"). Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (§51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006р. у справі "Красношапка проти України").
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих п.1 ст.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
При цьому, колегія суддів апеляційної інстанції враховує правову позицію Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД" щодо обставин справи та документальних доказів, яку він висловив у апеляційній скарзі та його представник в судовому засіданні.
Водночас, в судовому засіданні 19.07.2022р. апеляційним судом надано можливість присутньому представнику скаржника ознайомитись з матеріалами справи.
Крім того, суд призначаючи справу до розгляду надавав можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень.
В судовому засіданні 19.07.2022р. представник скаржника підтримав доводи апеляційної скарги та надав пояснення в обґрунтування своєї позиції. Вважає рішення місцевого суду незаконним та необґрунтованим. Просить суд рішення Господарського суду Рівненської області від 10.05.2022р. у справі №918/864/21 скасувати повністю та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Судова колегія, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника скаржника, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення суду, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та свідчать матеріали справи, що 11.09.2018р. Фізичною особою-підприємцем Коренчуком Андрієм Арнольдовичем був виставлений рахунок №12 на суму 229 920,00грн. та 17.09.2018р. рахунок №13 на суму 128008,00грн. для оплати товару, що мав бути поставлений Товариству з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД".
В свою чергу ТОВ "ІНТЕГРА ВУД МД" 12.09.2018р. та 17.09.2018р. на виконання вказаних рахунків здійснило оплату, що підтверджується платіжними дорученнями №150 від 12.09.2018р. та №152 від 17.09.2018р..
Надалі, 31.08.2021р. ТОВ "ІНТЕГРА ВУД МД" звернулося до ФОП Коренчука А.А. з претензією щодо повернення перерахованих грошових коштів у сумі 357 928,20грн..
Однак, вказані вимоги ФОП Коренчук А.А. залишив без задоволення та жодної відповіді щодо даної претензії не надавав.
За вказаних обставин, Товариство з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД" звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Коренчука Андрія Арнольдовича про стягнення безпідставно отриманих коштів в розмірі 357928,20грн..
Обґрунтовуючи позовну заяву, Товариство з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД" посилається на те, що між позивачем - ТОВ "ІНТЕГРА ВУД МД" та відповідачем - Фізичною особою підприємцем Коренчуком А.А. за попередньою усною домовленістю був укладений господарсько-правий договір поставки товару.
Позивачем 12 та 17.09.2018р. згідно виставленого рахунку №12 від 11.09.2018р. та рахунку №13 від 17.09.2018р., було сплачено на рахунок ФОП Коренчука А.А. грошові кошти за доставку товару, однак поставка не відбулася.
З огляду на викладене, звертаючись до суду з даним позовом ТОВ "ІНТЕГРА ВУД МД" зазначало, що вказані кошти були перераховані відповідачу надмірно та без достатньої правової підстави, тому мають бути повернуті на підставі ч.1 ст.212 Цивільного кодексу України.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 11.10.2021р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №918/864/21. Вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін. Судове засідання для розгляду справи призначено на 02.11.2021р.. Крім того, ухвалою суду від 11.10.2021р. клопотання представника позивача Товариства з обмеженою відповідальність "ІНТЕГРА ВУД МД" про участь у судовому засіданні по справі №918/864/21 в режимі відеоконференції задоволено.
02.11.2021р. до Господарського суду Рівненської області від відповідача надійшла заява про встановлення відповідачу строку для подання відзиву, який дозволить йому підготувати відзив та здобути, додати до відзиву відповідні докази, а іншим учасникам справи отримати відзив на позовну заяву до 17.11.2021р. включно та відкладення розгляду справи в зв'язку з тим, що відповідачем не було отримано копію позовної заяви з доданими матеріалами по справі №918/864/21.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 02.11.2021р. розгляд справи відкладено на 16.11.2021р..
В судовому засіданні 16.11.2021р оголошено перерву до 02.12.2021р..
16.11.2021р. до Господарського суду Рівненської області від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти задоволення позову з огляду на те, що 12.09.2018р. Фізична особа-підприємець Коренчук Андрій Арнольдович здійснив реалізацію товарів для ТОВ "ІНТЕГРА ВУД МД", а саме лісоматеріал круглий - пиловник (дуб) в кількості 24,88м3, на суму 229 920,00грн., у тому числі ПДВ: 38320,00грн. та надав послуги з перевезення, доставивши дану лісопродукцію за домовленістю із ТОВ "ІНТЕГРА ВУД МД" в пункт розвантаження: м.Костопіль Рівненської області вул.Степанська, 113, про що свідчить видаткова накладна №152 від 12.09.2018р., товарно-транспортна накладна №Р152 від 12.09.2018р., податкова накладна №12092018 порядковий номер 11, рахунок на оплату №12 від 11.09.2018р..
12.09.2018р. Товариством з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД" було сплачено 229 920,00грн. на підставі платіжного доручення за лісоматеріал круглий-пиловник (дуб) в кількості 24,88м3 на рахунок Фізичної особи-підприємця Коренчука Андрія Арнольдовича.
19.09.2018р. Фізична особа-підприємець Коренчук Андрій Арнольдович здійснив реалізацію товарів для ТОВ "ІНТЕГРА ВУД МД", а саме лісоматеріал круглий -пиловник (дуб) в кількості 11,57м3, на суму 128 008,20грн., у тому числі ПДВ: 21 334,70грн., та надав послуги з перевезення, доставивши дану лісо-продукцію за домовленістю із ТОВ "ІНТЕГРА ВУД МД" в пункт розвантаження, м.Костопіль Рівненської області вул.Степанська, 113, про що свідчить видаткова накладна №161 від 19.09.2018р., товарно-транспортна накладна №Р161 від 19.09.2018р., податкова накладна №17092018 порядковий номер 19, рахунок на оплату №13 від 17.09.2018р..
17.09.2018р. Товариством з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД" було сплачено 128008,20грн. на підставі платіжного доручення за лісоматеріал круглий-пиловник (дуб) в кількості 11,57м3 на рахунок фізичної особи-підприємця Коренчука Андрія Арнольдовича.
Крім того, відповідач зазначає про те, що підтвердженням вказаних вище обставин є Картка рахунку 361 ФОП Коренчука А.А, за січень 2018 року-грудень 2019 року та витяг з реєстру реалізації ФОП Коренчуком А. А за вересень 2018 року.
В судовому засіданні 16.11.2021р. оголошено перерву до 02.12.2021р..
02.12.2021р. до Господарського суду Рівненської області від позивача надійшла відповідь на відзив, згідно якого зазначає про те, що видаткові накладні №152 від 12.09.2018р., №161 від 19.09.2018р., товарно-транспортні накладні №Р151 від 12.09.2018р. та №Р161 від 19.09.2018р. стороною позивача ніколи на підписувались, є підробленими, а тому позивач звертається до суду про витребування у Фізичної особи-підприємця Коренчука Андрія Арнольдовича оригіналів: видаткової накладної №152 від 12.09.2018р.; видаткової накладної №161 від 19.09.2018р.; товарно-транспортної накладної №Р151 від 12.09.2018р.; товарно-транспортної накладної №Р161 від 19.09.2018р.; електронної копії податкової декларації з податку на додану вартість за вересень 2018 року із квитанцією №2 про її реєстрацію органами ДПС України.
В судовому засіданні представник позивача підтримав подане клопотання про витребування доказів в повному обсязі.
Представник відповідача зазначив про те, що довіритель йому оригіналів вищезазначених документів не передавав.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 02.12.2021р. судом ухвалено перейти до розгляду справи за правилами загального позовного провадження та витребувати у Фізичної особи-підприємця Коренчука Андрія Арнольдовича оригінали: видаткової накладної №152 від 12.09.2018р.; видаткової накладної №161 від 19.09.2018р.; товарно-транспортної накладної №Р151 від 12.09.2018р.; товарно-транспортної накладної №Р161 від 19.09.2018р.; електронну копію податкової декларації з податку на додану вартість за вересень 2018 року із квитанцією №2 про її реєстрацію органами ДПС України.
07.12.2021р. до Господарського суду Рівненської області від позивача надійшла відповідь на відзив (уточнений), в якому вказується про отримання відзиву 25.11.2021р., а не 19.11.2021р., решта доводів викладених у відповіді на відзив (уточнений) залишаються незмінними.
16.12.2022р. до Господарського суду Рівненської області від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких вказує про те, що відповідач не заперечував та не заперечує отримання грошових коштів 12 та 17.09.2018р. від ТОВ "ІНТЕРГА ВУД МД" та сторони фактично виконали взяті за домовленістю на себе обов'язки та провели розрахунки за поставлений товар. Крім того, вважає безпідставними аргументи позивача щодо поважності пропуску строку позовної давності. Порушення позивачем при оформленні та поданні позовної заяви процесуальних норм, встановлених Господарським процесуальним кодексом України не може бути підставою поважності причин пропуску строку позовної давності.
04.01.2022р. до Господарського суду Рівненської області відповідачем було надіслано заяву, в якій вказано про неможливість надання до суду оригіналів витребовуваних доказів, а саме: видаткової накладної №152 від 12.09.2018р.; видаткової накладної №161 від 19.09.2018р.; товарно-транспортної накладної №Р151 від 12.09.2018р.; товарно-транспортної накладної №Р161 від 19.09.2018р., оскільки дані документи не збереглись так як строк їх зберігання визначений Податковим кодексом України сплинув.
Водночас, на вимогу ухвали Господарського суду Рівненської області від 02.12.2021р., додатком до вищевказаної заяви було подано електронну копію податкової декларації з податку на додану вартість за вересень 2018 року із квитанцією №2 про її реєстрацію органами ДПС України.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 18.01.2022р. продовжено строк підготовчого провадження у справі №918/864/21 на 30 днів - до 02.03.2022р. включно. Розгляд справи відкладено на 01.02.2022р..
01.02.2022р. до Господарського суду Рівненської області від відповідача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи заяви свідка ФОП Коренчука А.А. та клопотання про поновлення строку для подання доказів.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 01.02.2022р. відповідно до ч.1 ст.119 ГПК України, з метою розгляду справи та ухвалення у даній справі законного та обґрунтованого рішення, суд поновив ФОП Коренчук А.А. строк для долучення доказів та закрито підготовче провадження у справі №918/864/21 та призначено справу до судового розгляду по суті на 24.02.2022р..
Відповідач в судове засідання не з'явився, однак 24.02.2022р. надіслав на електронну адресу Господарського суду Рівненської області заяву про відкладення розгляду справи, оскільки через введення військового стану в Україні та зайнятістю в питаннях мобілізації не має можливості прибути на розгляд даної справи.
Представник позивача не заперечив проти відкладення розгляду справи.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 24.02.2022р. розгляд справи відкладено на 22.03.2022р..
Однак, призначений на 22.03.2022р. розгляд справи - не відбувся.
Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 27.04.2022р. справу призначено на 10.05.2022р..
Як вже зазначалося, рішенням Господарського суду Рівненської області від 10.05.2022р. у справі №918/864/21 в задоволенні позову відмовлено.
Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
В силу ст.124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Здійснюючи правосуддя, суд забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України, водночас, визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань і це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч.5 ст.55 Конституції України).
Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України визначає Україну як правову державу, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є юридична визначеність (legal certainty). Юридичні норми мають бути чіткими, ясними і недвозначними, оскільки інше не може забезпечити їх однакове застосування.
Водночас, ст.9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
На розширення цього положення Основного Закону в ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом першим статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Устименко проти України" (заява №32053/13).
Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" від 20.07.2006р. (заяви №29458/04 та №29465/04) вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст.ст.6, 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, ратифікованої Верховною Радою України Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997р..
У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини" від 12.07.2001р. зазначено, що право на доступ до суду, гарантоване п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права.
Як вказано у рішенні Конституційного Суду України №15-рп/2004 від 02.11.2004р., верховенство права - це панування права в суспільстві. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.
Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст.2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
У відповідності до ст.7 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним відповідно до закону. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України. Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи відповідно до Конституції та в порядку, встановленому законами України. кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції.
Таким чином, конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.
Водночас, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Згідно ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.
У відповідності до п.1 ст.12 ЦК України, особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Відповідно до ч.1 ст.14 ЦК України, цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).
За приписами ст.ст.509, 526 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Згідно ст.599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
У відповідності до ч.ч.1, 2 ст.180 ГК України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ч.1 ст.181 ГК України, допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Вказане вище також кореспондується з приписами ст..205 ЦК України.
Водночас, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (ч.1 ст.639 ЦК України).
За загальним правилом, відповідно до ст..208 ЦК України, правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.
Згідно ч.ч.1, 2 ст.207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
У відповідності до ст.638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Згідно ч.1 ст.640 ЦК України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (ч.2 ст.640 ЦК України).
За приписами ст.641 ЦК України, пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.642 ЦК України, відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
З огляду на викладене, законом передбачено можливість укладення договорів у спрощеному порядку, зокрема, через ділову переписку - шляхом обміну документами та у вигляді конклюдентних дій (прийняття замовлення до виконання).
Водночас, договори, укладені зазначеними способами, вважаються такими, що вчинені у письмовій формі.
Як встановлено судом, що 12.09.2018р. та 17.09.2018р. позивачем на рахунок відповідача було здійснено оплату у розмірі 229 920,00грн. та 128 008,20грн. за товар згідно виставленого останнім рахунку №12 від 11.09.2018р. та №13 від 17.09.2018р., що підтверджується платіжним дорученням №150 від 12.09.2018р. та №152 від 17.09.2018р., в якому вказано призначення платежу: "оплата за пиловик дуб 1-2с D 26 та більше згідно Рахунку №12 від 11.09.2018 року, у т.ч. ПДВ 20%" та "оплата за пиловик дуб 1-2с D 26 та більше, згідно Рахунку №13 від 17.09.2018 року, у т.ч. ПДВ 20%".
Крім того, у матеріалах справи містяться надані відповідачем копії видаткової накладної №152 від 12.09.2018р., товаро-транспортної накладної №Р152 від 12.09.2018р., видаткової накладної №161 від 19.09.2018р., товаро-транспортної накладної №Р161 від 19.09.2018р. та електронні копії податкової декларації з податку на додану вартість за вересень 2018 року із квитанцією №2 про її реєстрацію органами ДПС України.
В ході розгляду справи, судом також встановлено, що у відповіді на відзив позивач стверджує, що видаткові накладні №152 від 12.09.2018р., №161 від 19.09.2018р., товарно-транспортні накладні №Р151 від 12.09.2018р. та № Р161 від 19.09.2018р. стороною позивача ніколи на підписувались, є підробленими, а тому позивач звертався до суду про витребування у Фізичної особи-підприємця Коренчука Андрія Арнольдовича оригінали: видаткової накладної №152 від 12.09.2018р.; видаткової накладної №161 від 19.09.2018р.; товарно-транспортної накладної №Р151 від 12.09.2018р.; товарно-транспортної накладної №Р161 від 19.09.2018р.; електронну копію податкової декларації з податку на додану вартість за вересень 2018 року із квитанцією №2 про її реєстрацію органами ДПС України.
На вимогу ухвали суду першої інстанції відповідачем було подано електронну копію податкової декларації з податку на додану вартість за вересень 2018 року із квитанцією №2 про її реєстрацію органами ДПС України, однак решту документів надано не було, оскільки, як вказує відповідач, оригінали витребовуваних документів, а саме: видаткової накладної №152 від 12.09.2018р.; видаткової накладної № 161 від 19.09.2018р.; товарно-транспортної накладної №Р151 від 12.09.2018р.; товарно-транспортної накладної №Р161 від 19.09.2018р. - не збереглись, оскільки строк їх зберігання визначений Податковим кодексом України сплинув.
Згідно ст.73 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
У відповідності до ч.ч.1, 3 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На даний час у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
17.10.2019р. набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України, змінено назву ст.79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain" від 19.12.1997р. наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Згідно ст.79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Також, слід зазначити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі №910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі №917/1307/18, від 18.11.2019р. у справі №902/761/18, від 04.12.2019р. у справі №917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020р. у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016р. у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Враховуючи вище викладене та встановлені судом обставини, оцінивши наявні в матеріалах докази окремо і їх сукупність в цілому, а також вчинення дій сторонами в контексті спірних правовідносин, колегія суддів апеляційної інстанції вважає вірним висновок місцевого господарського суду про те, що надані відповідачем докази та вказані ним обставини на підтвердження існування між сторонами договірних відносин, є більш вірогідними, ніж докази та посилання позивача на певні обставини, а також дають підстави для висновку про те, що між сторонами виникли та існують правовідносини поставки, до яких, згідно з ч.2ст.712 ЦК України, підлягають застосуванню загальні положення про купівлю-продаж, урегульовані параграфом 1 глави 54 ЦК України.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін, а тому обов'язок покупця сплатити продавцеві повну ціну переданого товару складає зміст основних його зобов'язань відповідно до ст.692 ЦК України.
За змістом ст.655 ЦК України, передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ч.1 ст.691 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Відповідно до ст.692 ЦК України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.
Якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі - продажу (ч.1 ст.693 ЦК України).
У відповідності до ст..663 ЦК України, продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу.
За приписами ст.664 ЦК України, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов'язку передати товар. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це. Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст..509 ЦК України, ст.173 ГК України).
Згідно зі ст.ст.193, 202 ГК України, ст.ст.525, 526, 599 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства; одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається, якщо інше не передбачено договором або законом; зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.
Також, однією із основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України). Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Принципи справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як сутності права в цілому. Принцип добросовісності є одним із засобів утримання сторін від зловживання своїми правами. Основне призначення цього принципу полягає в наданні суду більше можливостей з'ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, встановити об'єктивну істину. Загалом зміст цих принципів (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту та нормам закону.
Судом встановлено та матеріали справи не містять доказів в підтвердження відмови відповідача у передачі позивачу товару, як і не містять доказів відмови позивача від договору поставки чи повідомлення відповідача про відсутність потреби у поставці товару.
З огляду на викладене та при наданні правової кваліфікації спірним відносинам сторін, суд дійшов висновку про те, що оскільки між сторонами у справі мають місце правовідносини поставки, а кошти в сумі 357 928,20грн., які позивач просить суд стягнути з відповідача отримано останнім у якості оплати за товар, то такі кошти набуто за наявності правової підстави, а тому, вони не можуть бути витребувані відповідно до ст.1212 ЦК України, позаяк договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них положень вказаної правової норми.
Зазначена правова позиція узгоджується з правовою позицією, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2018р. у справі №910/9072/17 та постановах Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі №915/411/19, від 04.03.2021р. у справі №910/15621/19.
За вказаних обставин, виходячи із системного аналізу обставин встановлених при розгляді даної справи у їх сукупності та наданих доказів, виходячи із загальних засад, встановлених у ст.3 ЦК України, а саме справедливості, добросовісності та розумності, виходячи із стандарту переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що надані відповідачем докази, про які зазначалось вище, є більш вірогідними, а відтак позовні вимоги не підлягають до задоволення, з огляду на їх не обґрунтованість та відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся.
Крім того, у відзиві на позовну заяву відповідачем було заявлено про застосування строків позовної давності, оскільки аргументи позивача щодо поважності пропуску строку позовної давності є безпідставними.
Також, відповідач вказував, що ніколи не заперечував та не заперечує щодо отримання грошових коштів від ТОВ "ІНТЕГРА ВУД МД" 12 та 17.09.2018р., однак і усі домовленості були виконані у повному обсязі.
Як встановлено судом, позивачем пред'явлено позов до суду 07.10.2021р., даний факт підтверджується штампом вхідної кореспонденції Господарського суду Рівненської області (вх.№2981/21 від 07.10.2021р.), а події, на які посилається позивач відбулися 12 та 17.09.2018р..
Тобто, позивач звернувся до суду з вимогою про захист порушеного права з пропуском строку позовної давності.
Крім того, у своїх запереченнях позивач вказує на те, що на його думку позовна давність обліковується від дати закінчення строку, зазначеного у вимозі позивача про повернення грошових коштів.
Водночас, позивач посилається на ч.1 ст.ст.264 ЦК України, за змістом якої перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
Також застосовує ч.3 ст.264 ЦК України, за змістом якої - після переривання перебіг позовної давності починається заново.
При цьому, як на підставу переривання строку позовної давності посилається на ту обставину, що відповідач визнав отримання коштів 20.10.2018р., оскільки саме тоді ним було подано декларацію з податку на додану вартість та на попередню подачу позову до суду 16.09.2021р., однак у зв'язку із недотримання вимог ч.2 ст.162 ГПК України, позовна заява була повернена позивачеві на підставі п.1 ч.5 ст.174 ГПК України (копія ухвали надана позивачем додатком до відповіді на відзив).
За приписами ст.256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно ст.ст.257, 258 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність, зокрема, позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
У відповідності до ст.262 ЦК України, заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.
Статтею 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст.267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.
Крім того, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог. Якщо суд дійде висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, то повинен відмовити в задоволенні такого позову саме з цієї підстави.
З огляду на викладене та враховуючи те, що при вирішенні даного спору суд дійшов до висновку про відмову у задоволені позовних вимог в зв'язку з їх необгрунтованістю, а відтак, клопотання відповідача про застосування строків позовної давності не застосовується.
Судові витрати судом розподілено з урахуванням положень ст.ст.123, 129 ГПК України.
Водночас, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що твердження скаржника та відповідні обґрунтування в апеляційній скарзі щодо обставин справи є безпідставними та такими, що не можуть впливати на розгляд справи по суті.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію ("Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод") та практику Суду (Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини) як джерело права.
Слід також зазначити, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010р. у справі "Серявін та інші проти України" Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994р., серія A, №303-A, п.29).
Відповідно до ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказі.
В силу приписів ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Натомість, скаржником не надано достатніх належних та допустимих доказів у розумінні ст.ст.75, 76 ГПК України на підтвердження своєї правової позиції, викладеної в апеляційній скарзі.
Зважаючи на вказане, судова колегія зазначає, що доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують встановлених обставин справи, не підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, а тому не приймаються судом апеляційної інстанції до уваги.
Відповідно до ст.276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За наведених обставин, рішення Господарського суду Рівненської області від 10.05.2022р. у справі №918/864/21 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД" - без задоволення.
Керуючись ст.ст.129, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕГРА ВУД МД" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Рівненської області від 10.05.2022р. у справі №918/864/21 - без змін.
2. Справу №918/864/21 повернути до Господарського суду Рівненської області.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Повний текст постанови складений "20" липня 2022 р.
Головуючий суддя Павлюк І.Ю.
Суддя Дужич С.П.
Суддя Савченко Г.І.