21 липня 2022 року
м. Київ
справа № 340/1816/21
адміністративне провадження № К/990/18592/22
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Мартинюк Н.М., перевіривши касаційну скаргу Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 6 грудня 2021 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2022 року у справі №340/1816/21 за позовом ОСОБА_1 до Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просила суд:
- стягнути з відповідача - Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) середній заробіток за час затримки фактичного розрахунку за період з 18 січня 2021 року до 17 травня 2021 року з урахуванням середньоденної заробітної плати у розмірі 527,95 грн.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 6 грудня 2021 року, яке залишено без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2022 року, адміністративний позов задоволено частково:
- визнано протиправною бездіяльність Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) щодо непроведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15 січня 2021 року до 17 травня 2021 року включно;
- стягнуто з Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі: 2318,00 грн (дві тисячі триста вісімнадцять гривень, нуль копійок);
- у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із цими судовими рішеннями, Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) звернулося із касаційною скаргою до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до статті 327 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України"), надіславши її 13 липня 2022 року засобами поштового зв'язку.
У своїй касаційній скарзі скаржник просить рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 6 грудня 2021 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2022 року у справі №340/1816/21 скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Дослідивши зміст касаційної скарги, Суд вважає за потрібне повернути її скаржнику з наступних підстав.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
З 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 "Касаційне провадження", зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, згідно з частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Аналіз наведеного законодавства дозволяє дійти висновку про те, що особи, які беруть участь у справі, у разі, якщо не погоджуються із ухваленими судовими рішеннями після їх перегляду в апеляційному порядку, можуть скористатися правом їх оскарження у касаційному порядку лише у визначених законом випадках.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).
Системний аналіз наведених положень КАС України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у частині першій статті 328 КАС України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов'язково наводитись у взаємозв'язку із посиланням на відповідний пункт частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.
Перевіркою змісту касаційної скарги встановлено, що скаржник, на виконання вимог статті 330 КАС України, як на підставу звернення до Суду посилається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України й покликається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 116, 117 КЗпП України у справах про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме невиплати надбавки за вислугу років при наявності спору щодо визначення стажу державної служби. Однак, в порушення вимог пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, належним чином не обґрунтовує в чому полягало неправильне застосування цієї норми судами попередніх інстанцій та як, на його думку, така норма повинна застосовуватись.
Так, пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Верховний Суд зазначає, що оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а й визначення норми (норм) права, що потребує висновку, підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, т.і.), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.
Водночас, оскаржуючи судові рішення судів попередніх інстанцій на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник вказує що судами було неправильно застосовано статті 116, 117 КЗпП України, оскільки при звільненні ОСОБА_1 , відповідач повністю розрахувався із позивачкою. Однак, зазначені обставини зі змісту оскаржуваних судових рішень не встановлені.
Так, як вбачається зі змісту оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги, суд виходив з того, що спір між сторонами щодо розміру належної ОСОБА_1 надбавки за вислугу років виник під час перебування позивачки у трудових відносинах з відповідачем - згідно відомостей автоматизованої системи «Діловодство спеціалізованого суду» ОСОБА_1 звернулася до Кіровоградського окружного адміністративного суду з відповідним позовом 28 грудня 2020 року. Однак вирішення такого спору судом відбулося вже після звільнення позивачки.З рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 12 березня 2021 року у справі № 340/5898/20 вбачається, що відповідач заперечував проти права позивачки на отримання надбавки за вислугу років у заявленому нею розмірі, а тому факт порушення цього права ОСОБА_1 встановлений судом під час розгляду справи.
Разом з тим, суд першої інстанції дійшов висновку, що надбавка за вислугу років в день звільнення позивачки не була виплачена ОСОБА_1 у повному обсязі, а відтак вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів з позивачкою повного розрахунку. Натомість спірна сума надбавки виплачена позивачці 17 травня 2021 року.
Верховний Суд звертає увагу скаржника, що лише посилання у касаційній скарзі на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування відповідної норми права, не є підставою для відкриття касаційного провадження.
Відтак, з огляду на зазначене, посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, як на підставу касаційного оскарження, є безпідставним.
Щодо твердження скаржника, що судами першої та апеляційної інстанцій було порушено норми процесуального права, які виразилися у нез'ясуванні належним чином обставин щодо пропущення позивачкою строку на звернення до суду, Суд зазначає наступне.
Так, предметом розгляду цієї справи є позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Таким чином, за характером спірних правовідносин і їх суб'єктним складом цей спір є публічно-правовим спором з приводу проходження і звільнення з публічної служби, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Нормами статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Водночас частиною першою статті 233 КЗпП України, яка регулює строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, встановлено норму про те, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Про необхідність застосування тримісячного строку позовної давності для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався, офіційно розтлумачено і вирішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей117,237-1цьогоКодексу.
Проте слід мати на увазі, що відповідно до статей 3 і 221 КЗпП України в порядку, передбаченому главою XV цього Кодексу, підлягають розгляду індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої приналежності.
За приписами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України справи, що виникають з трудових правовідносин, суди розглядають у порядку цивільного судочинства. При цьому норми Цивільного кодексу України визначають загальну позовну давність тривалістю у три роки (стаття 257) та передбачають можливість установлення законом для окремих видів вимог спеціальної позовної давності (стаття 258), яка може бути скороченою або більш тривалою за загальну позовну давність.
Виходячи з цього, встановлений у частині першій статті 233 КЗпП України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.
Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 КАС України і частина п'ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців.
Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, щодо яких виник спір.
Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням цього публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини п'ятої статті 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 КЗпП України.
Дана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11 лютого 2021 року у справі № 240/532/20, яку доцільно застосовано судом першої інстанції під час вирішення питання щодо поновлення строку.
Судова палата відступила від висновку щодо застосування частини першої статті 233 КЗпП України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року (справа №806/2164/16), від 11 лютого 2020 (справа №420/2934/19), від 13 березня 2019 року (справа №813/1001/17), одночасно погоджуючись з висновком щодо застосування частини п'ятої статті 122 КАС України у подібних правовідносинах, викладеному в постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року (справа №815/2681/17) і від 22 січня 2020 року (справа №620/1982/19).
Згідно з частиною третьою статті 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Скаржник зазначає, що при звільненні повністю розрахувався із позивачкою. Так, на переконання скаржника, на час звільнення позивачки у відповідача не існувало обов'язку нараховувати та виплачувати позивачці надбавку за вислугу років у розмірі іншому, аніж був встановлений відповідним Наказом відповідача. Перерахунок такої надбавки відбувся лише на виконання рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду у справі № 340/5898/20 після завершення трудових відносин між позивачкою та відповідачем.
Проте Верховний Суд звертає увагу скаржника, що рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду у справі № 340/5898/20 від 12 березня 2021 року було виконано 17 травня 2021 року, відтак, саме з цього часу слід відраховувати місячний строк звернення до суду.
Керуючись частиною 5 статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 року № 3262, згідно з якою судді мають право на доступ до усіх інформаційних ресурсів Єдиного державного реєстру судових рішень з'ясовано, що ухвалою Кіровоградського окружного адміністративного суду від 20 квітня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) про стягнення компенсації заборгованості середнього заробітку за час затримки заробітної плати залишено без руху, а отже станом на час звернення позивачки до суду з даним позовом відповідачем не прераховано позивачу спірні суми, невиплата яких у день звільнення й стала підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з даним позовом.
Доводи касаційної скарги не спростовують і не ставлять під сумнів установлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини, а до скарги не додано будь-яких доказів поважності пропуску строку на звернення з позовом до суду, які би зумовлювали об'єктивну неможливість вчасного звернення за захистом до суду.
За змістом частин першої, п'ятої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Отже, Верховний Суд констатує, що судом першої інстанцій, правильно застосовано положення частини п'ятої статті 122 КАС України, правильне їх застосовування є очевидним, а доводи касаційної скарги не викликають сумніву щодо застосування чи тлумачення зазначених норм процесуального права.
Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
З урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 8 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.
Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Отже, касаційну скаргу Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) належить повернути як таку, що не містить підстав, визначених частиною четвертою статті 328 КАС України, для касаційного оскарження рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 6 грудня 2021 року та постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2022 року у справі №340/1816/21.
Окрім іншого, у касаційній скарзі скаржник просить зупинити виконання рішень, які оскаржуються. Проте, оскільки Суд встановив, що касаційну скаргу належить повернути у зв'язку з тим, що скаржник не виклав передбачених КАС України підстав для касаційного оскарження, то клопотання про зупинення виконання рішень, Суд не вирішує.
На підставі наведеного та керуючись положеннями статей 328, 330, 332, 359 КАС України, Верховний Суд,
Касаційну скаргу Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 6 грудня 2021 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2022 року у справі №340/1816/21 за позовом ОСОБА_1 до Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні повернути особі, яка її подала.
Копію цієї ухвали надіслати учасникам справи у порядку, визначеному статтею 251 КАС України.
Роз'яснити скаржнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє його права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена.
………………………….
Н.М. Мартинюк,
Суддя Верховного Суду