П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
21 липня 2022 р.м.ОдесаСправа № 420/11848/21
Головуючий в 1 інстанції: Бойко О.Я.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді - доповідача - Стас Л.В.
суддів - Турецької І.О., Шеметенко Л.П.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним наказу та зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач, ОСОБА_1 , звернулася до суду, в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - відповідач, ГУ ДМС в Одеській області), в якому просила:
- визнати наказ ГУ ДМС України в Одеській області №121 від 30.06.2021 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним і скасувати його;
- зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позову зазначала, що за її зверненням, в порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 30.06.2021 року № 121, відповідно до п.п.4,6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає наказ ГУ ДМС України в Одеській області необґрунтованим, оскільки він прийнятий без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення. Також позивач акцентувала увагу на ситуації, яка склалася в країні походження, а саме: триваючому військовому конфлікту, який охоплює Афганістан, про що інформують численні засоби масової інформації і обговорюють міжнародні організації, отже, ці обставини доказуванню не потребують.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року позов ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 - задоволено.
Визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ДМС України в Одеській області №121 від 30.06.2021 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язано ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Справа розглянута судом першої інстанції за правилами загального позовного провадження.
В апеляційній скарзі, ГУ ДМС в Одеській області, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року в та прийняти нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначив, що співробітники міграційної служби своєю перевіркою підтвердили відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, і поводження чи покарання.
Також апелянт зазначав, що після проведення аналізу особової справи міграційний орган дійшов висновку, що обґрунтування позивача щодо набуття міжнародного захисту мають загальний характер, а інформація щодо країни походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання про надання статусу біженця. Таким чином, наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 121 від 30.06.2021 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнятий з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Позивач, ОСОБА_1 , своїм процесуальним правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася.
Учасники справи в судове засідання апеляційного адміністративного суду не з'явилися, про час, дату та місце слухання справи повідомлені належним чином. Так, у зв'язку із поверненням судової повістки, направленої апеляційним судом на ім'я ОСОБА_1 , із позначкою «адресат відсутній за вказаною адресою», судом здійснено виклик позивача через оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України. Отже, судові повістки вважаються врученими позивачу належним чином. Враховуючи що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для розгляду апеляційної скарги, колегія суддів, відповідно до п.2 ч.1 ст. 311, ч.2 ст. 313 КАС України, вважає за можливе проводити апеляційний розгляд справи у письмовому провадженні.
Колегія суддів, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач, ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Ісламської Республіки Афганістан, місце народження - м. Кабул, Афганістан, - національність - пуштун. Відомості про неповнолітніх осіб, які не досягли 18 років, законним представником яких є особа: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянство Афганістану, місце народження - м. Алмати, Казахстан, національність - пуштун (а.с. 76,124,167-170).
Згідно з матеріалами особової справи, позивач у 1998 році разом з батьками виїхала з країни громадянської належності до Казахстану, де 08.01.1999 матір позивача отримала статус біженця.
05.04.2018 року Департамент поліції м. Алмати в особі Управління міграційної служби винесло рішення припинити матері позивача статус біженця у відповідності до п.п.4,6 п.1 ст.14 Закону Республіки Казахстан «Про біженців» та, враховуючи, що статус біженця позивача був похідним від її матері, позивач та її брат і сестра автоматично втратили статус біженця.
Не погоджуючись із позбавленням статусу біженця матір позивача звернулась до суду, проте рішенням районного суду № 2 Алматинського району м. Алмати від 21.01.2019 по справі № 7520-18-00-2/24426 їй відмовлено у задоволенні такої заяви (а.с.93-96). Вказане рішення залишено без змін постановою Алматинського міського суду від 30.04.2019 № 2а-2614 (97-100).
У жовтні 2020 року позивач разом із сім'єю нелегально перетнули кордон України поза пунктами пропуску, користуючись послугами посередника, де їх затримали.
В період з 22 жовтня 2020 року по 29 квітня 2021 року позивач перебувала у Чернігівському пункті тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України (а.с. 92).
10.06.2021 року позивач звернулась до відповідача із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 79-80).
30.06.2021 року працівники управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області склали висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача (а.с. 171-181).
30.06.2021 року міграційним органом прийнято наказ № 121 про відмову в оформленні документів для вирішенні питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці ОСОБА_3 , яка діє в інтересах неповнолітньої доньки на установчі дані ОСОБА_2 (а.с.190).
Вважаючи протиправним оскаржуваний наказ, позивач звернулася до суду з даним позовом.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції, проаналізувавши інформацію, вказану позивачем, щодо ситуації в країні походження та враховуючи поточну та актуальну інформацію по ситуації в Афганістані, що може призвести до загрози життю позивачки, її безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, а також порушення сімейних прав позивачки, та прав її дитини, дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла таких висновків.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.13 ч.1 ст.1 наведеного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
В силу вимог ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частиною 1 ст.7 вищезазначеного Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, Женева, 1992, Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців, (далі Керівництво), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Під час вирішення питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави.
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара Організації Об'єднаних Націй передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти, в підтвердження заяв біженців, визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Крім того, порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно з ч. 1 цієї статті оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Згідно з ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
У відповідності до ч.ч. 6, 7 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Згідно з ч. 8 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Відповідно до ч. 1, 2, 6 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
Частинами 8-12 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, направляє особу, яка подала заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на медичне обстеження, що проводиться в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
У відповідності до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.
Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.
Частина 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Як вбачається зі змісту наявної у матеріалах справи заяви-анкети ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що у ній шукач захисту (позивач) повідомляє, що не бажає повертатись до країни громадянської належності через те, що там військові дії, жінка не має права виходити без супроводу, всі члени її родини не сповідують іслам, через що можуть виникнути проблеми. Крім того, позивач розлучена, її можуть видати насильно заміж, примусити сповідувати іслам та носити відповідний одяг.
З огляду на наведене позивач висловила побоювання щодо загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
З тексту оскаржуваного наказу №121 від 30.06.2021 року вбачається, що позивачу було відмовлено оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказаний наказ прийнято на підставі висновку про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 30 червня 2021 року.
Так, колегія суддів зазначає, що прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є лише попередньою стадією розгляду заяви позивачів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а не вирішенням питання про надання такого статусу по суті.
Отже, оцінка обґрунтованості та реальності наведених заявником побоювань стати жертвою переслідувань в країні своєї громадянської належності повинна здійснюватися міграційними органами після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відмова в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на попередній стадії приймається виключно в тому випадку, якщо заява є явно необґрунтованою.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 815/4355/17, від 24 квітня 2020 року у справі № 820/6354/16, від 17 грудня 2020 року у справі № 420/3258/19, від 31 березня 2021 року у справі №520/12239/19.
У той же час у висновку ГУ ДМС України в Одеській області за результатами розгляду заяви позивача, на підставі якої приймалось спірне рішення, робиться аналіз обґрунтованості тих побоювань, про які вказувала позивач. Тобто відповідач фактично вирішив заяву по суті без оформлення документів для вирішення цього питання.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що прийняте відповідачем на стадії попереднього розгляду заяви позивача рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підлягає скасуванню як таке, що прийняте всупереч положенням законодавства, які регламентують порядок і підстави прийняття таких рішень.
Крім того, колегія суддів зазначає, що при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, і незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Відповідно до частини третьої статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказуванню.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача шляхом зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд виходить з принципу верховенства права, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та з принципу ефективності юридичного захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Оскільки суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову, шляхом зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів вважає, що судове рішення підлягає зміні в резолютивній частині, відповідно до положень ч. 4 ст. 317 КАС України.
Згідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За змістом ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Відповідно до ч. 4 ст. 317 КАС України зміна судового рішення може полягати у доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Оскільки судом першої інстанції ухвалено рішення з порушенням норм матеріального права, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року підлягає зміні в частині зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захист.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року змінити, шляхом викладення третього абзацу його резолютивної частини в наступній редакції:
«Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку визначеному Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та з урахуванням висновків, викладених цій постанові.»
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.
Дата складення повного тексту судового рішення 21.07.2022р.
Головуючий суддя Стас Л.В.
Судді Шеметенко Л.П. Турецька І.О.