Дата документу 19.07.2022 Справа № 331/6932/21
Єдиний унікальний № 331/6932/21 Головуючий у 1 інстанції: Антоненко М.В.
Провадження № 22-ц/807/1514/22 Суддя-доповідач: Дашковська А.В.
«19» липня 2022 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Дашковської А.В.,
суддів: Подліянова Г.С.,
Кочеткової І.В.,
секретар: Рикун А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою Запорізького національного університету на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 квітня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Запорізького національного університету про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та поновлення на роботі,
В грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовною заявою до Запорізького національного університету про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та поновлення на роботі.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що обіймає посаду редактора І категорії пресслужби Запорізького національного університету з 01 січня 2019 року.
08 листопада 2021 року їй було вручено витяг з наказу про її відсторонення від роботи без збереження заробітної плати з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби COVID-19.
Вважала вказаний наказ незаконним, оскільки посадовою інструкцією та іншими документами, що підписані між сторонами, відсутні таке її зобов'язання та повноваження відповідача на відсторонення від роботи, щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» не передбачено як обов'язкове, окремого порядку відсторонення працівників від роботи з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 законом не встановлено, ст. 46 КЗпП України та іншими законами не передбачено правової можливості відсторонення працівника від роботи із зазначених підстав, таке відсторонення є обмеженням прав людини, всі вакцини, які використовуються в Україні від респіраторної хвороби COVID-19, знаходяться в стадії апробації, примушення до вакцинації є не лише позбавленням конституційного права на працю, а й примусом до участі у медичному експерименті, що є порушенням норм міжнародного права.
На підставі зазначеного просила визнати незаконним та скасувати наказ Запорізького національного університету про відсторонення її від роботи та поновити її на роботі, зобов'язати відповідача виплатити їй невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 квітня 2022 року позов задоволено.
Визнано незаконним та скасовано Наказ Запорізького національного університету № 904-к від 08 листопада 2021 року про відсторонення ОСОБА_1 від роботи.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді редактора 1 категорії пресслужби Запорізького національного університету.
Зобов'язано Запорізький національний університет виплатити ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи за період з 08 листопада 2021 року по 28 лютого 2022 року включно в розмірі 21450 грн.
Стягнуто з Запорізького національного університету на користь держави судовий збір у розмірі 908 грн.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, Запорізький національний університет подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на те, що наказом Міністерства охорони здоров'я №2153 від 04 жовтня 2021 року визначено обов'язковим щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 працівників закладів освіти, ст. 46 КЗпП України передбачено можливість відсторонення від роботи в інших випадках, передбачених законодавством, суд не може вирішувати питання неконституційності законів та протиправності рішень Кабінету Міністрів України, що стали підставою для відсторонення позивача від роботи, обов'язкова вакцинація від респіраторної хвороби COVID-19 задля попередження його поширення серед населення є виправданим, та таким, що не порушує ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки позивач була правомірно відсторонена від роботи відсутні підстави для стягнення невиплаченої заробітної плати, поновлення на посаді відстороненого працівника не передбачено чинним трудовим законодавством, в позовній заяві відсутня вимоги про поновлення на попередній посаді, просив скасувати рішення суду.
ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначила, що посадовою інструкцією та іншими документами, що підписані між сторонами, відсутні таке її зобов'язання та повноваження відповідача на відсторонення від роботи, щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 не встановлено як обов'язкове, таке відсторонення без збереження заробітної плати є обмеженням прав людини.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч.ч.1,2,5 ст. 263 ЦПК України).
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам не відповідає.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що Постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 №1236 не відповідає вимогам пункту 1 статті 92 Конституції та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», прийнята поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, а тому відсторонення позивача від роботи з підстав відмови від щеплення суперечить вимогам ст.46 КЗпП України та порушує її конституційне право на труд.
Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції.
Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 працює в Запорізькому національному університеті з 01 січня 2019 року на посаді редактора 1 категорії пресслужби (а.с.9).
Наказом ректора Запорізького національного університету №471 від 21 жовтня 2021 року зі змінами, внесеними наказом №496 від 01 листопада 2021 року було доведено до відома працівників університету наказ МОЗ України від 04 жовтня 2021 року №2153 «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням»; деканам факультетів, директорам фахових коледжів, директору Інженерного навчально-наукового інституту, керівникам інших структурних підрозділів наказано провести роз'яснювальну роботу серед працівників у підпорядкованих їм структурним підрозділах щодо необхідності обов'язкового профілактичного щеплення проти гострої від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (а.с.23-24).
04 листопада 2021 року ректор ЗНУ ОСОБА_2 повідомив ОСОБА_1 про необхідність профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 та запропонував до 06 листопада 2021 року надати документ, який підтверджує проходження повного курсу вакцинації або одну дозу дводозної вакцини від COVID-19, або міжнародний, внутрішній сертифікат або іноземний сертифікат, або довідку про абсолютні протипоказання щеплення проти гострої від респіраторної хвороби COVID-19 (а.с.27).
Наказом від 08 листопада 2021 року № 904-к з 18 листопада 2021 року позивача було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення проти COVID-19 на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України (а.с.8).
Згідно з довідкою Запорізького національного університету від 11 квітня 2022 року № 17-61/124-2 середньомісячна заробітна плата за останні два місяців роботи склала 6600 грн. (а.с.38).
Відповідно до п.п. а, б ст. 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» встановлено обов'язки громадян у сфері охорони здоров'я, зокрема, піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.
Стаття 46 КЗпП України передбачає можливість відсторонення працівників від роботи лише у випадках, прямо передбачених законодавством.
За приписами ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» в Україні обов'язковими є профілактичні щеплення проти туберкульозу, поліомієліту, дифтерії, кашлюка, правця та кору.
Згідно з ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт.
Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). Відповідно до цього Переліку обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають працівники: 1) центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2) місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 4) закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; 5) підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 6) установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 7) підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83.
Згідно з вказаним наказом щеплення є обов'язковим в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку № 2153 медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України від 11 жовтня 2019 року № 2070).
Міністерство юстиції України зробило висновок, що наказ Міністерства охорони здоров'я України № 2153 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», а також практиці Європейського суду з прав людини, свідченням чого є реєстрація цього наказу Міністерством юстиції України.
Державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та зобов'язанням України у сфері європейської інтеграції та праву Європейського Союзу (acquis ЄС), з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, а також прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (п. 4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731).
Таким чином, якщо ставити питання обов'язковості вакцинування для працівників з наведеного вище переліку наказу Міністерства охорони здоров'я України № 2153, то його можуть не робити лише ті працівники, які мають саме абсолютні протипоказання до проведення профілактичних щеплень.
Протипоказання до вакцинації може встановлювати сімейний або лікуючий лікар та надати відповідний висновок про тимчасове чи постійне протипоказання або про відтерміновання через COVID-19 в анамнезі. Якщо в пацієнта є протипоказання до щеплення однією з вакцин проти COVID-19 за можливості особа має вакцинуватися іншими типами вакцин.
Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (згідно постанови Кабінету Міністрів України № 1096 від 20 жовтня 2021 року) керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій визначено забезпечити:
- контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;
- відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком № 2153 та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я; а також
- взяти до відома, що на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома осіб, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов'язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов'язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.
Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов'язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.
Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не може виконувати роботу, то за загальним правилом такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.
Чинним законодавством не передбачено обов'язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.
Відповідач, видавши оспорюваний наказ, застосував відсторонення позивача від роботи, оскільки це прямо передбачено законодавством, та відповідно до вимог п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України № 1236 в оновленій редакції.
Бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні наслідки для нього, оскільки статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення «Порушення правил щодо карантину людей» визначено, що за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності.
Працівники мають право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (ст. 2 КЗпП України).
В законодавстві України відсутня норма, яка дозволяла б примусову вакцинацію. Навіть якщо щеплення обов'язкове, змусити будь-кого вакцинуватися примусово неможливо, а тому у разі відсутності вакцинації діюче законодавство дозволяє відсторонювати деяких працівників без виплати заробітної плати.
У рішення від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» (заява N 24429/03) ЄСПЛ сформулював правовий висновок, що обов'язкове щеплення як примусовий медичний захід є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи. Порушення фізичної недоторканності заявника можна вважати виправданим для дотримання цілей охорони здоров'я населення та необхідності контролювати поширення інфекційного захворювання.
Для визначення законності таких втручань ЄСПЛ вказує на те, що «аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті тобто встановити, чи є втручання виправданим «відповідно до закону» і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони «виправданими в демократичному суспільстві».
Досліджуючи питання наявності закону, ЄСПЛ в ухваленому 08 квітня 2021 року рішенні (п. 266) у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки (заява N 47621/13) наголосив таке: «Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, при чому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним заданих обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], N N 28859/11і 28473/12, § 167, 15 листопада 2016 року, з додатковим посиланням).»
ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов'язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.
В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
Розглядаючи питання, чи є мета, за для якої був встановлений обов'язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів такі аргументи (п. 272):
«Що стосується мети, яку переслідує обов'язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров'я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров'я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».
А у відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов'язкової вакцинації суд наводить такі доводи (п. 285):
«… Хоча система обов'язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров'я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.
В контексті охорони здоров'я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров'я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов'язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.
Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов'язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».
Саме з цих підстав рішення застосувати обов'язкову вакцинацію має вагомі причини.
Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов'язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров'я людей, то суд зауважує, що вони по суті захисні, а не каральні за своїм характером.
Щодо доводів позивача про порушення прав на працю, як такої, що відмовилась від щеплення, ЄСПЛ зазначив таке (п. 306):
«Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком її рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов'язку, метою якого є захист здоров'я».
У постанові від 17 квітня 2019 року, ухваленій у справі № 682/1692/17, Верховний Суд дійшов висновку, що вимога про обов'язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров'я, а також здоров'я заінтересованих осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, однак лише тоді, коли таке втручання має об'єктивні підстави, тобто є виправданим.
Верховний Суд у постанові від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 зазначив, що інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні безпеки життя і здоров'я її громадян. Держава, встановивши правило про те, що без щеплень дитина не може бути допущена до занять, не тільки реалізує свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я всіх учнів та працівників школи або дитячого садка, а й захищає таким чином власне дитину, яка не отримала профілактичних щеплень. З огляду на суспільні інтереси тимчасове відсторонення дитини від занять (до проведення щеплення, отримання позитивного висновку лікарсько-консультативної комісії) не призвело до порушення конституційного права на освіту, яку вона може отримати в інших формах.
Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов'язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей.
Отже, право ОСОБА_1 на працю у Запорізькому національному університеті було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки ОСОБА_1 відмовилася від обов'язкового щеплення та не надала будь-яких доказів, що вона має такий стан здоров'я, який є перешкодою для вакцинування.
Втручання у вигляді обов'язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.
За вказаних обставин,колегія суддів дійшла висновку, що наказ про тимчасове відсторонення ОСОБА_1 є правомірним та таким, що відповідає нормам діючого законодавства.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції на вказані вище норми права уваги не звернув, у зв'язку з чим дійшов помилкових висновків, що є підставою про скасування оскаржуваного рішення в цій частині.
Що стосується вимоги ОСОБА_1 про стягнення із відповідача невиплаченої заробітної плати за час відсторонення, колегія суддів вважає, що вказані вимоги також не підлягають задоволенню, а рішення суду в цій частині підлягає скасуванню, оскільки такі вимоги по своїй суті є похідними вимог про визнання незаконним та скасування наказу № 904-к від 08 листопада 2021 року про відсторонення від роботи та поновлення на роботі.
Враховуючи викладене, рішення суду згідно з п.п. 3,4 ч.1 ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позову.
Відповідно до ч.13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інтонації, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Позивач звільнена від сплати судового збору відповідно ч.1 п.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», у зв'язку з чим компенсація судових витрат у вигляді сплаченого Запорізьким національним університетом судового збору в розмірі 2724,00 гривень за рахунок держави та у відповідності до Порядку, визначеному Постановою Кабінету Міністрів України №845 від 03 серпня 2011 року зі змінами та доповненнями від 24 травня 2022 року.
Керуючись ст. ст. 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Запорізького національного університету задовольнити.
Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 14 квітня 2022 року у цій справі скасувати та прийняти нову постанову наступного змісту.
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Запорізького національного університету про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи та поновлення на роботі - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 21 липня 2022 року.
Головуючий А.В. Дашковська
Судді: Г.С. Подліянова
І.В. Кочеткова