Житомирський апеляційний суд
Справа №278/4067/21 Головуючий у 1-й інст. Татуйко Є.О.
Категорія 58 Доповідач Галацевич О. М.
13 липня 2022 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Галацевич О.М.,
суддів: Борисюка Р.М., Григорусь Н.Й.,
з участю секретаря судового засідання Гарбузюк Ю.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі справу №278/4067/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Приватного підприємства «Медіа Ресурс» про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 ,
на рішення Житомирського районного суду Житомирської області, ухвалене 16 березня 2022 року суддею Татуйком Є.О. у м. Житомирі, повний текст рішення складено 16 березня 2022 року,
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 , Приватного підприємства «Медіа Ресурс», у якому просив:
- визнати недостовірною інформацію та такою, що принижує його честь, гідність та ділову репутацію, поширену ОСОБА_2 на новинному порталі «20 хвилин Житомир» 03.12.2020 в статті «Діагностика місцевих виборів або як неповноважні ради тримають у заручниках свої громади», а саме: «Як з'ясувалося згодом, голова ОСОБА_3 самовільно, отримавши на руки 6 листопада результати виборів, за вказівкою повноважного на той момент керівництва селищної ради розпочала неправомірну підготовку сесії. Свідомий умисел даних дій полягає в тому, що голова Хорошівської селищної ради ОСОБА_1 повторно переміг на останніх місцевих виборах. Водночас він знав про наявність публічних звинувачень у власний бік щодо порушень виборчого законодавства, тому намагався якнайшвидше закріпити керівні повноваження до набуття широкого розголосу. Саме для цього була використана персона голови ТВК ОСОБА_4 »;
- зобов'язати ОСОБА_2 спростувати вказану інформацію, поширену на новинному порталі «20 хвилин Житомир» 03.12.2020 в статті «Діагностика місцевих виборів або як неповноважні ради тримають у заручниках свої громади». шляхом розміщення інформації про ухвалене судове рішення з публікацією його повного тексту протягом тридцяти днів з моменту набрання рішенням законної сили.
В обґрунтування позову зазначив, що вказана інформація є негативною, недостовірною та такою, що принижує його честь, гідність та ділову репутацію як людини та керівника, оскільки була розповсюджена серед необмеженого кола осіб і принижує його в очах громадян Хорошівської територіальної громади. Він, будучи знову обраним селищним головою, зазнав від дій відповідача приниження, постійно був змушений виправдовуватися перед друзями, знайомими, виборцями у своїй невинуватості. Звинувачення в його бік, щодо втручання у роботу Хорошівської ТВК, могло б призвести до обурення людей, дестабілізації політичної ситуації у громаді, що дуже вигідно ОСОБА_2 , автору статті, якого громада не обрала селищним головою, у результаті чого, саме таким чином останній вирішив йому помститись, як знову законно обраному селищному голові, оприлюднивши про нього неправдиву, принизливу інформацію. На його думку, є безпідставними звинувачення автора статті у вчиненні ним кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 157 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за незаконне втручання службової особи у діяльність виборчої комісії, комісії з референдуму або члена виборчої комісії, комісії з референдуму з використанням службового становища з метою впливу на їхні дії чи рішення, оскільки вказані звинувачення є голослівними, нічим не підтвердженими і ґрунтуються виключно на особистій неприязні відповідача. Зазначає, що жодного разу не притягувався до кримінальної відповідальності, у провадженні СВ Хорошівського ВП ГУНП в Житомирській області або іншого правоохоронного органу відсутні щодо нього будь-які кримінальні провадження, у тому числі за дії, про вчинення яких у статті стверджує ОСОБА_2 . Вважає вказану інформацію не критикою або оціночним судженням, а такою, що порушила його право на повагу до його честі та ділової репутації, поставила під сумнів дотримання ним моральних та правових норм, створила враження вчинення ним неправомірних дій, спрямованих на порушення закону, що є недопустимим у правовій державі, а тому така підлягає спростуванню автором статті. Також просив вирішити питання щодо судових витрат.
Рішенням Житомирського районного суду Житомирської області від 16 березня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати вказане судове рішення, ухвалити нове - про задоволення позову.
Окрім доводів, викладених у позовній заяві, також вказав, що суд першої інстанції безпідставно залишив поза увагою ст.3 Конституції України, у якій закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Окрім того, посилаючись на норми ст.ст. 32, 34, 68 Конституції України, ст.ст.201, 277, 297 ЦК України, ст.ст.6, 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування зазначив, що поширена відповідачем інформація не є оціночним судженням, а є твердженням про конкретні факти, які звинувачують його у незаконній діяльності та вчиненні кримінального правопорушення.
На його думку, є помилковим твердження суду про необхідність доведення позивачем того факту, що поширена ОСОБА_2 інформація є недостовірною. Зокрема, Верховний Суд у постанові від 22 листопада 2021 року у справі №761/32924/19-ц зазначив, що «тягар доведеності достовірної інформації, поширеної про іншу особу, лежить на тому, хто поширив таку інформацію, позивач лише доводить сам факт її поширення. Оскільки відповідачі не надали жодного доказу, який би підтверджував правдивість інформації, поширеної ними стосовно позивача, суди дійшли обґрунтованого висновку, що поширена інформація є недостовірною». Однак, суд першої інстанції не взяв до уваги діючу та усталену судову практику в подібній категорії спорів, що призвело до ухвалення незаконного рішення.
Також, вважає, що не узгоджується з нормами законодавства, обставинами справи та судовою практикою позиція суду про те, що вихід статті у засоби масової інформації зі згадуванням позивача, як публічної особи та відображенням критики його певних дій, саме по собі не можна визнавати таким, що принижує честь, гідність та ділову репутацію, адже межа критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної людини. Зокрема зазначив, що сам ОСОБА_2 є політичним діячем/публічною особою, був його опонентом на виборах селищного голови, але програв їх, набравши значно меншу кількість голосів виборців, ніж він та саме у зв'язку з цим, користуючись своїм статусом «журналіста», опублікував статтю з неправдивою інформацією про нього, аби виставити його в поганому світлі перед виборцями та жителями громади. Окрім того, опублікована стаття не містить критики його дій як політичного діяча/публічної особи, а містить голослівні, безпідставні звинувачення у вчиненні кримінального правопорушення. А тому, посилання на його статус, як політичного діяча/публічної особи, у даній ситуації є безпідставними, оскільки поширена інформація є фактичним твердженням, а не критикою чи оціночним судженням.
У своїх доводах також послався на постанову Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі №484/2781/19-ц.
У відзиві ОСОБА_2 просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на її безпідставність. На його переконання, за будь-яких обставин не підлягають спростуванню ті декілька речень із великої за обсягом аналітичної публікації, які вириває з тексту статті позивач, тому, що вони не містять висловлювань, які б принижували честь, гідність та ділову репутацію навіть пересічного громадянина, не говорячи про позивача, який є публічною особою вже протягом чотирьох каденцій, займаючи посаду селищного голови. Є безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що «поширена щодо позивача інформація не відповідає дійсності, містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі, являється помстою….». Зі змісту норм ст. 277 ЦК України (у редакції, чинної на день подання позову) вбачається, що диспозиції даної норми не містять такого поняття і юридичного терміну як «дійсність», який є анахронізмом з часу втрати 01 січня 2004 року чинності Цивільним кодексом УРСР 1963 року і нормами його статті 7.
Також вважає безпідставним посилання ОСОБА_1 у скарзі на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі №484/2781/19-ц, оскільки у даному випадку органами поліції дійсно здійснювалась перевірка дотримання виборчого законодавства у кримінальному провадженні №12200060140000264, порушеному 12.11.2020 на підставі повідомлення про перешкоджання вільному волевиявленню виборців під час виборів 2020 року до місцевих рад. Зазначений факт підтверджується змістом листа відділення поліції №4 Хорошівського РУП ГУП України в Житомирській області від 11 лютого 2022 року №716/215/01 та Витягу з ЄДРДР щодо вказаного кримінального провадження. Однак, ніким не оприлюднювалась інформація, що позивач є фігурантом звернення, на підставі якого було відкрито кримінальне провадження.
На його думку, головним аргументом позивача у доведенні факту порушення його прав є те, що під час проведення засідання Хорошівської селищної ТВК 17.11.2020 вже після проведення першої установчої сесії Хорошівської селищної ради 9-го скликання, голова комісії ОСОБА_4 на його публічне запитання в присутності свідків ствердно відповіла, що вказівку про проведення першої установчої сесії депутатів селищної ради 11.11.2020 їй надало керівництво селищної ради і це чітко чути на наявному аудіофайлі. Саме ця інформація була оприлюднена в тому абзаці статті, де, на думку скаржника, містились відомості, які належить спростувати. Звукозапис від 17.11.2020 29:00-30:00 міститься у матеріалах справи, на якому переважно чути голоси голови ТВК ОСОБА_4 та секретаря ТВК Паливоди Ольги. Отже, спірну публікацію було написано на підставі належних доказів (аудіозаписів та свідчень свідків), з фактичним підґрунтям та описом дійсних подій, а також викладенням аналітичних роздумів з питання формування більш прозорої та законної процедури виборів до рад.
Вважає, що інформація, викладена у спірній публікації, є предметом підвищеного суспільного інтересу, оскільки позивач є публічною особою, яка підлягає ретельному громадському контролю і може зазнавати гострої громадської критики з будь-яких соціальних значущих питань. Відомості, які оприлюднені, є загальновідомими та ґрунтуються на підставі офіційно отриманих на журналістські запити документів та інформації, отриманої в ході журналістського розслідування. Матеріали справи не містять доказів, які підтверджують, що викладені у публікації відомості є стверджувальним висновком про вчинені позивачем правопорушення.
Також, на його думку, позовні вимоги ОСОБА_1 не можуть бути задоволені відповідно до норм ст. 267 ЦК України, оскільки з оспорюваною публікацією позивач ознайомився 03.12.2020, а подав позов до суду лише 06.12.2021, тобто після спливу річного строку спеціальної позовної давності, встановленої нормою п.2 ч.2 ст.258 ЦК України
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що 03 грудня 2020 року на новинному порталі «20 хвилин Житомир» в статті «Діагностика місцевих виборів або як неповноважні ради тримають у заручниках свої громади» журналістом, громадським діячем ОСОБА_5 оприлюднено публікацію, а саме: «Як з'ясувалося згодом, голова ОСОБА_3 самовільно, отримавши на руки 6 листопада результати виборів, за вказівкою повноважного на той момент керівництва селищної ради розпочала неправомірну підготовку сесії. Свідомий умисел даних дій полягає в тому, що голова Хорошівської селищної ради ОСОБА_1 повторно переміг на останніх місцевих виборах. Водночас він знав про наявність публічних звинувачень у власний бік щодо порушень виборчого законодавства, тому намагався якнайшвидше закріпити керівні повноваження до набуття широкого розголосу. Саме для цього була використана персона голови ТВК ОСОБА_4 ».
В загальному доступі є інформація про те, що позивач ОСОБА_1 обраний селищним головою Хорошівської селищної ради Житомирської області дев'ятого скликання, раніше обирався на вказану посаду сьомого та восьмого скликань.
Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_1 зазначив, що поширена ОСОБА_5 , інформація є негативною, недостовірною, не є критикою або оціночним судженням, принижує його честь, гідність та ділову репутацію, а тому має бути спростована.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що вихід статті у засоби масової інформації зі згадуванням позивача, як публічної особи, та відображенням критики його певних дій, саме по собі не можна визнавати таким, що принижує честь, гідність та ділову репутацію, адже межа критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної людини. Окрім того, суд виходив з того, що позивачем не було доведено того, що опублікована у статті інформація є недостовірною, а застосовані у статті гіперболи та алегорії задля висловлювання оціночних суджень суд вважав такими, що не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості відповідно до ч. 2 ст. 30 Закону України "Про інформацію".
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, а доводи апеляційної скарги вважає безпідставними, враховуючи наступне.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст.4 ЦПК України).
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Згідно із статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
У статті 32 Конституції України визначено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.
Згідно зі статтями 297, 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканність своєї ділової репутації.
У частині першій статті 277 ЦК України передбачено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на спростування цієї інформації.
Тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію.
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила.
Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням (пункт 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»).
Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Свобода дотримуватися своїх поглядів є основною передумовою інших свобод, гарантованих статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, і вона користується майже абсолютним захистом у тому сенсі, що можливі обмеження, закладені в пункті 2 цієї статті. Крім того, поряд з інформацією чи даними, що підлягають перевірці, стаття 10 захищає і погляди, критичні зауваження або припущення, правдивість яких не може бути піддана перевірці на правдивість. Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.
Згідно зі статтею 10 Конвенції кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ свобода вираження поглядів є однією
з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства» (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, від 06 жовтня 2015 року).
Преса відіграє істотну роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може переступати певні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації, тим не менш її обов'язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов'язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань суспільного інтересу, включно з тими, що стосуються правосуддя. Не тільки на неї покладається завдання передавати таку інформацію та ідеї; громадськість також має право їх отримувати. Стаття 10 Конвенції захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надаються. Журналістська свобода також включає можливість перебільшень або навіть провокацій. Пункт 2 статті 10 Конвенції майже не надає можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про виступи політиків або про питання, які становлять суспільний інтерес. Крім того, межа допустимої критики щодо такої публічної особи, як політик є ширшою, ніж щодо пересічної особи, на відміну від якої публічна особа неминуче та свідомо йде на те, щоб усі її слова та вчинки були об'єктом пильної уваги з боку журналістів та широкого загалу, тому має виявляти більшу толерантність (GAZETA UKRAINA-TSENTR v. UKRAINE, № 16695/04, § 46, ЄСПЛ, від 15 липня 2010 року.).
У пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» судам роз'яснено, що чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об'єктів судового захисту.
Під гідністю необхідно розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов'язків.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4 статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2018 року у справі №607/4318/16-ц (провадження №61-24241св18) зроблено висновок, що «оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв'язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи або органу державної влади є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Вказані особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі №200/20351/18 (провадження №61-21258св19) вказано, що «вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи».
Ніхто не може бути притягнений до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості (частина перша та друга статті 30 Закону України «Про інформацію»).
ЄСПЛ вказує, що «у своїй практиці Суд розрізняє факти та оціночні судження. Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень не піддається доведенню. Вимога довести правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції. Однак навіть якщо висловлення є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя (UKRAINIAN MEDIA GROUP v. UKRAINE, № 72713/01, § 41, 42, ЄСПЛ, 29 березня 2005 року).
Безсумнівно, пункт 2 статті 10 Конвенції дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на політиків також, навіть коли вони не виступають як приватні особи; але в цьому разі вимоги такого захисту мають розглядатися у зв'язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань. Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (LINGENS v. AUSTRIA, № 9815/82, § 42, 46, ЄСПЛ, від 08 липня 1986 року).
Вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно виходив із того, що поширена 03.12.2020 ОСОБА_5 інформація стосувалася публічної особи, рівень критики якої є значно ширшим, ніж пересічної особи.
У разі, якщо позивач є публічною особою, то суд, розглядаючи і вирішуючи справу про захист його гідності, честі чи ділової репутації, повинен враховувати пункт 2 статті 10 Конвенції, положення Декларації Комітету Міністрів Ради Європи про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року, а також рекомендації, що містяться у Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканність особистого життя, у яких зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).
У зв'язку із цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкривають свої слова і вчинки для ретельної уваги всього суспільства, повинні це усвідомлювати і мають виявляти більшу терпимість.
Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 неодноразово обирався селищним головою - три скликання підряд і є публічною особою. Тому, діяльність позивача як голови Хорошівської селищної ради Житомирської області є об'єктом значного суспільного інтересу, який, зокрема, втамовується, з одного боку, - продуктуванням інформації щодо такої особи засобами масової інформації, а з іншого - її сприйняттям та поглинанням суспільством як результат реалізації інтересу. Отже, публічний статус позивача та суспільний інтерес щодо його особи при виконанні ним посадових обов'язків свідчить про більш ширші межі допустимої критики відносно нього.
У даному випадку поширена ОСОБА_5 інформація по суті є громадською критикою щодо проведення місцевих виборів. Матеріали справи не містять доказів, які підтверджували б, що викладені у публікації відомості містять факти про вчинені позивачем правопорушення. Тому, колегія суддів вважає, що поширення такої інформації не призвело до порушення особистих немайнових прав позивача.
При цьому, суд першої інстанції правильно визначив характер поширеної інформації як оціночні судження, а не фактичні твердження, оскільки ОСОБА_2 не висловлювався з приводу особи позивача, а зазначав своє ставлення до ситуації, яка склалась під час виборчого процесу.
Спірні висловлювання в оприлюдненій публікації є оцінкою дій, критичними судженнями, їх не можна витлумачити як такі, що містять фактичні дані, оскільки вони лише дають можливість проаналізувати та сприйняти зміст інформації згідно з власними суб'єктивними переконаннями.
Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 травня 2020 року у справі № 757/32917/17-ц (провадження №61-4421св19) зазначено, що: «розрізняючи факти та оціночні судження, слід виходити з того, що існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції. Крім того, аналіз національного законодавства та стаття 10 Конвенції і практики її застосування свідчить про те, що межі свободи вираження думок залежать від їх змісту та від того, чим займається особа, стосовно якої ці думки висловлені. Враховуючи вищевикладене, відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог, оскільки чинним законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень. Вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків не можуть бути предметом судового захисту, оскільки будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів)». Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі №274/1267/16-ц (провадження №61-22383св19), від 24 березня 2021 року у справі № 428/3780/20-ц (провадження №61-319св21), від 24 червня 2021 року у справі №552/1030/20 (провадження № 61-18186св20).
Отже, за висловлювання оціночних суджень чинним законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності, тому що вони,
як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків, не можуть бути предметом судового захисту, оскільки, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів, не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів), а особи, які є публічними фігурами мають бути толерантними до різкої, навіть некоректної критики.
Позивач, як публічна особа, має бути більш відкритим до прийнятної критики, ніж приватна особа, та виявляти більший рівень терпіння до уваги журналістів і всього суспільства до кожної його дії.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, врахувавши зміст поширеної відповідачем інформації щодо позивача у її системному зв'язку з фактичними обставинами справи, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги про те, що опублікована стаття не містить критики дій позивача як політичного діяча/публічної особи, а містить голослівні, безпідставні звинувачення у вчиненні кримінального правопорушення, спростовуються змістом публікації, є безпідставними та не впливають на висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позову.
Крім того, як зазначав ОСОБА_2 у відзиві на позовну заяву спірна публікація містить опис дійсних подій, що підтверджується звукозаписом сесій селищної ради, та викладення аналітичних роздумів з питання формування більш прозорої та законної процедури виборів. Також, проводилась перевірка правоохоронними органами щодо порушень під час місцевих виборів голови Хорошівської селищної ради (а.с. 152-153), а тому такі події та критика дій керівництва даного органу місцевого самоврядування мала суспільний інтерес, що знайшло своє відображення у спірній публікації.
Помилкове посилання суду на те, що позивач не довів недостовірність опублікованої у статті інформації, оскільки такий обов'язок згідно чинного законодавства покладається на відповідача, на правильність ухваленого рішення не впливає.
Посилання у скарзі на постанови Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі №484/2781/19-ц, від 22 листопада 2021 року у справі №761/32924/19-ц є безпідставними, оскільки у цих постановах встановлені судом першої інстанції фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Інші наведені у апеляційних скаргах доводи не містять підстав для скасування оскаржуваного рішення.
Рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського районного суду Житомирської області від 16 березня 2022 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Судді
Повний текст постанови складений 18 липня 2022 року.