вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"30" червня 2022 р. Справа№ 927/845/21
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Пашкіної С.А.
суддів: Шапрана В.В.
Чорногуза М.Г.
За участю секретаря судового засідання : Кулачок О.А.
представників сторін:
від позивача - Муляр Є.Г. ( ордер серія АА №1218129 від 30.06.2022)
від відповідача - Макарчук Р.С.(заступник керівника); Сурай М.А.- керівник;
розглянувши матеріали апеляційної скарги Фермерського господарства "Тимошенко Н.І."
на рішення Господарського суду Чернігівської області від 30.11.2021
у справі № 927/845/21 (суддя Демидова М.О.)
за позовом Фермерського господарства "Тимошенко Н.І."
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Манад"
про визнання недійсними окремих умов договору поставки
Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 30.11.2021 у справі №927/845/21 у задоволенні позову Фермерського господарства «Тимошенко Н.І.» до Товариства з обмеженою відповідальністю "Манад" про визнання недійсними п.п.1.5.4. п. 1.5., п.п.1.5.5. п. 1.5., п.п.1.5.6. п. 1.5., п.п.1.5.7. п. 1.5., п. 5.3., п. 5.6., п. 5.8., п. 7.3., п. 7.8., п. 8.1., п. 8.2., п. 8.3. договору поставки №249 від 12.10.2020, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Манад" та Фермерським господарством "Тимошенко Н.І." відмовлено у повному обсязі.
Рішення місцевого господарського суду ґрунтується на тому, що:
- у заявленому позові позивачем зазначено лише про недійсність умов п.п.1.5.4. п. 1.5., п.п.1.5.5. п. 1.5., п.п.1.5.6. п. 1.5., п.п.1.5.7. п. 1.5., п. 5.3., п. 5.6., п. 5.8., п. 7.3., п. 7.8., п. 8.1., п. 8.2., п. 8.3. договору поставки №249 від 12.10.2020, при цьому не зазначено, які ж права позивача порушуються;
- жодний із оспорюваних позивачем пунктів договору не суперечить ані нормам Цивільного кодексу, ані нормам Господарського та Податкового кодексів.
Не погоджуючись з рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Чернігівської області від 30.11.2021 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
В апеляційній скарзі позивач зазначає про те, що:
- судом неправильно застосовано норми матеріального права, що закріплені в п.п.14.1.181 ст.14 Податкового Кодексу України а також ст. 192 Цивільного кодексу України;
- чинне законодавство детально регламентує порядок реєстрації податкових накладних та наслідки такого правочину і в будь-якому випадку має вищу юридичну силу аніж договір, при цьому, законодавчими актами не передбачено можливості регулювати (змінювати) встановлений порядок реєстрації податкових накладних умовами договорів;
- судом не надано належної правової оцінки пунктам договору з врахуванням їхнього точного змісту, а також допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, закріплених у ст.22 Цивільного кодексу України, а також у ст.224, ст.225 Господарського кодексу України.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2022 колегією суддів у складі головуючого судді Пашкіної С.А., суддів Шапрана В.В., Чорногуза М.Г. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Фермерського господарства «Тимошенко Н.І.» на рішення Господарського суду Чернігівської області від 30.11.2021, справу №927/845/21 призначено на 24.02.2022.
Від відповідача (14.02.2022) надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Господарського суду Чернігівської області від 30.11.2021 без змін.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначає про те, що:
- апелянт стверджує про неправильне застосування судом норм матеріального права, тобто мається на увазі, що суд при розгляді справи неправильно застосував п.14.1.181 ст. 14 Податкового кодексу України та ст. 192 ЦК України, але тоді має бути обґрунтовано, в чому саме полягає неправильне застосування судом саме цих норм прав, натомість апелянт, не обґрунтовуючи в чому саме полягає неправильне застосування цих норм, стверджує, що ці норми застосовано неправильно, при цьому посилається на якийсь свій більший майновий інтерес, ніж інтерес у ТОВ «Манад»;
- в твердженнях апелянта відсутній будь-який логічний взаємозв'язок між п.1.5.4 п.1.5 договору стосовно податкового кредиту та суперечностями п.1.5.4 п.1.5 договору з п.14.1.181 ст.14 Податкового кодексу України і ст.192 ЦК України, але при чому тут вищий пріоритет майнових інтересів апелянта над майновими інтересами ТОВ «Манад» позивач не надав пояснень.
Від позивача (09.05.2022) надійшла відповідь на відзив, в якому позивач зазначає про те, що:
- передбачена у договір відповідальність за порушення строків реєстрації податкових накладних може трактуватись як подвійне притягнення до відповідльності (податкової та господарсько-правової) за одне й те ж саме правопорушення, що є недопустимим; очевидно, це є порушенням конституційних положень, а також порушує низку прав позивача, зокрема, таких як право на ведення підприємницької діяльності, отримання та розпорядження прибутком, укладення договорів і та інше;
- відповідач не заперечує обставину про факт порушення позивачем встановлених п.п.1.5.5 договору строків реєстрації податкових накладних в ЄРПН, а відповідно і про наявність підстав для застосування відповідальності у вигляді стягнення з позивача: договірної неустойки (штрафу) в розмірі 2016000,00 грн. за прострочення реєстрації податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних, згідно п.п.1.5.5, п.8.1 договору; збитків у вигляді додаткових витрат в розмірі 748 831,00грн, понесених ТОВ «Манад» внаслідок вимушеного поповнення свого електронного рахунку в СЕА ПДВ для збільшення реєстраційного ліміту, згідно п.п.1.5.4, п.п.1.5.6, п.п.1.5.7, п.7.3, п.7.8, п.8.3 договору.
24.02.2022 розгляд справи №927/845/21 не відбувся у зв'язку з перебуванням головуючого судді Пашкіної С.А. на лікарняному з 14.02.2022 по 25.02.2022.
Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022 від 24.02.2022 року, затвердженого Законом України від 24.02.2022 року №2102-IX, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 року строком на 30 діб, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.
Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" №133/2022 від 14.03.2022 року частково зміну статті 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX (зі змінами, внесеними Указом від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX), продовжити строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб.
Відповідно до Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 17.05.2022 № 341/2022, продовжується строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб.
З 01.04.2022 по 27.05.2022 головуюча суддя Пашкіна С.А. перебувала у відпустці.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.06.2022 розгляд апеляційної скарги Фермерського господарства "Тимошенко Н.І." на рішення Господарського суду Чернігівської області від 30.11.2021 у справі №927/845/21 призначено на 30.06.2022.
Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін судовою колегією встановлено.
Згідно з ч.1 ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною 1 ст.16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч.1 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно з ч.1,2 ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 ст.202 Цивільного кодексу України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частиною 1 ст.626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За приписами ч.1 ст.627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч.3 ст.6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Частиною 1 ст.712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ч.2 ст.193 Господарського кодексу України кожна сторона має вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Відповідно до ст.526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обігу або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Матеріалами справи, її фактичними обставинами підтверджено факт укладення сторонами у справі договору поставки №249 від 12.10.2020, який за своєю правовою природою є договором поставки сільськогосподарської продукції.
Звертаючись з позовом позивач зазначає про те, що укладаючи спірний договір поставки №249 від 12.10.2020 сторони визначили всі необхідні та передбачені вимогами матеріального права України істотні умови, що є характерними для договорів поставки, зокрема, сільськогосподарської продукції. Позивач стверджує, що вказаний договір укладений шляхом підписання зі сторони позивача запропонованого відповідачем власного проекту. Як на момент укладення спірного договору, так і протягом часу його безпосереднього виконання позивач не ставив під сумнів та повністю визнавав умови правочину, а саме його предмет, вартість та строк виконання зобов'язання з поставки товару.
Доказів внесення змін та доповнень в порядку п.п.11.3.-11.5. договору, розірвання або припинення спірного договору сторони суду не надали.
Разом з тим п.11.9. договору сторони підтвердили, що постачальник і покупець однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки; те, що договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; волевиявлення сторін є вільним і відповідає внутрішній волі.
Натомість позивач у позовній заяві зазначив, що спірний договір поставки №249 від 12.10.2020 містить умови (частини), що за своїм змістом та в розумінні цивільного законодавства є недійсними.
Відповідно до ч.ч.1,3 ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За приписами ст.217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Частиною 7 ст.179 Господарського кодексу України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Порядок укладення господарських договорів регулюється ст.ст.179-181 Господарського кодексу України та ст.ст.638-647 Цивільного кодексу України.
У відповідності до ч.ч.1,2 ст.180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Аналогічні норми щодо порядку укладення договорів визначені і ст.ст.638-639 Цивільного кодексу України.
За приписами ст.181 Господарського кодексу України господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.642 Цивільного кодексу України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.
Стаття 646 Цивільного кодексу України визначає, що відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію.
Отже, за загальним правилом договір є укладеним у випадку повного і безумовного прийняття (акцепту) однією стороною пропозиції іншої сторони про укладення договору (оферти). Водночас відповідь про згоду укласти договір на інших умовах не є акцептом, а є новою офертою.
Звертаючись із позовом про визнання недійсними пунктів договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання зазначених пунктів договору недійсними та настанням відповідних наслідків.
Позивач просить визнати недійсними п.п.1.5.4. п. 1.5., п.п.1.5.5. п. 1.5., п.п.1.5.6. п. 1.5., п.п.1.5.7. п. 1.5., п. 5.3., п. 5.6., п. 5.8., п. 7.3., п. 7.8., п. 8.1., п. 8.2., п. 8.3. договору поставки №249 від 12.10.2020 з огляду на те, що їх зміст суперечить Цивільному кодексу України та іншим актам цивільного законодавства.
За доводами позивача підпункт 1.5.4. пункту 1.5. договору суперечить п.п.14.1.181 ст. 14 Податкового кодексу України та ст. 192 Цивільному кодексу України.
Підпунктом 1.5.4. пункту 1.5. договору визначено, що для взятих на себе зобов'язань в частині податкових застережень, сторони дійшли згоди про наступне: постачальник визнає, що податковий кредит (п. 14.1.181 ст. 14 Податкового кодексу України для покупця з точки зору цивільного законодавства є грошовими коштами (об'єктом цивільних прав) згідно з ст. 192 Цивільного кодексу України, та визначається як сума коштів, на яку покупець має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначену згідно з розділом V Податкового кодексу України або поповнити свої обігові кошти за рахунок бюджетного відшкодування від'ємного значення з податку на додану вартість.
Підпунктом 14.1.181. статті 14 Податкового кодексу України визначено, що податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.
Згідно із ст.192 Цивільного кодексу України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до п.198.1. ст.198 Податкового кодексу України до податкового кредиту відносяться суми податку, сплачені/нараховані у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів та послуг.
За приписами п.198.3. ст.198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів та наданням послуг.
Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в Єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними/розрахунками коригування до таких податкових накладних, чи не підтверджені митними деклараціями (тимчасовими, додатковими та іншими видами митних декларацій, за якими сплачуються суми податку до бюджету при ввезенні товарів на митну територію України), іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу (п.198.6. ст.198 Податкового кодексу України).
Відповідно до абз.1 п.198.6. ст.198 та абз.2 п.201.10 ст. 201 Податкового кодексу України податкові накладні, отримані з Єдиного реєстру податкових накладних, є для отримувача товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.
Як встановлено п.188.1. ст.188 Податкового кодексу України, база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів.
Таким чином, сплачуючи ціну за товар з врахуванням ПДВ (ПДВ у складі вартості товару), постачальник, отримавши ціну (вартість товару) з ПДВ, повертає отриманий ПДВ від покупця при сплаті вартості товару покупцю через реєстрацію податкової накладної і покупець отримує сплачений ним же ПДВ, тільки не на свій банківський рахунок, а отримує суму ПДВ (кошти) у систему електронного адміністрування ПДВ (СЕА ПДВ), за рахунок яких покупець: зменшує свої податкові зобов'язання, тобто сплачує ПДВ до держави у меншому розмірі; збільшує реєстраційний ліміт у покупця в СЕА ПДВ, що надає покупцеві можливість без виведення коштів із банківського рахунку та свого господарського обороту, здійснювати реєстрацію вже своїх податкових накладних за своїми податковими зобов'язаннями.
Майновий інтерес будь-якого підприємства відносно набуття/отримання податкового кредиту - це можливість використання коштів податкового кредиту як законний інструмент зменшити розмір податку на додану вартість що також становить майновий інтерес для будь-якого підприємства так як сплата коштів податку на додану вартість до бюджету здійснюється за рахунок коштів підприємства.
У силу встановлених Податковим кодексом України механізму залежності права на віднесення сплачених сум ПДВ у складі вартості товару до податкового кредиту на підставі зареєстрованих ЄРПН податковий кредит підпадає під ст.1 Першого протоколу ратифікованої Україною Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, а саме категорію "мирного володіння майном" як "законні очікування" (п.п.30-32 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Інтерсплав проти України").
Таким чином, виконання/невиконання позивачем обов'язків перед державою щодо реєстрації/не реєстрації податкових накладних одночасно впливає на майнові інтереси відповідача як у господарській діяльності, так і у взаємовідносинах із державою.
Разом з тим суми ПДВ, які надходять від покупця, зазначені у податкових накладних та які формують податковий кредит і одночасно збільшують реєстраційний ліміт покупця, мають спеціальний режим використання та використовуються виключно: для зменшення суми ПДВ яка підлягає сплаті до бюджету України; збільшують реєстраційний ліміт в СЕА ПДВ та дають можливість покупцю реєструвати свої податкові накладні. Такий порядок обігу сум ПДВ чітко регламентовано податковим законодавством, визначено спеціальним режимом використання цих коштів (ПДВ-обліковані у гривні). Цей порядок має тісний взаємозв'язок із господарською діяльність будь-якого платника ПДВ, оскільки: у разі відсутності реєстрації податкової накладної від постачальника/продавця це призводить до неможливості віднесення сплачених сум ПДВ покупцем у складі вартості товару до податкового кредиту, тобто до сплати ПДВ у більшому розмірі, а відтак зменшення коштів в господарському обороті та збитків покупця, а також до відсутності збільшення реєстраційного ліміту в СЕА ПДВ покупця, якому для реєстрації вже своїх податкових накладних слід виводити кошти із свого господарського обороту та здійснювати поповнення електронного рахунку в СЕА ПДВ, відкритого в органах Державного казначейства.
Бездіяльність контрагента щодо виконання визначеного законом обов'язку зареєструвати податкові накладні зумовлює неможливість покупця послуг включення сум ПДВ до податкового кредиту, а також, відповідно, зменшення податкового зобов'язання на зазначену суму, тобто зазначена сума фактично є збитками цієї особи.
Аналогічна правова позиція викладена Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.08.2018 у справі № 917/877/17.
За приписами ст.177 Цивільного кодексу України об'єктами цивільних прав є, зокрема, майнові права, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Приймаючи до уваги, що податковий кредит утворює саме майновий інтерес у господарській діяльності, визначення податкового кредиту як об'єкту цивільних прав у п.п.1.5.4. пункту 1.5. спірного договору відповідає вимогам чинного законодавства.
У рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надане офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.
Податковим кодексом України встановлено механізм залежності права на віднесення сплачених сум ПДВ у складі вартості товару до податкового кредиту на підставі зареєстрованих в ЄРПН. Податковий кредит підпадає під захищені ст.1 Першого протоколу ратифікованої Україною Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року категорії "мирне володіння майном" та "законні очікування" (п.п.30-32 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Інтерсплав проти України"), оскільки сума податкового кредиту облікова у гривні складає майновий інтерес і утворює певне майнове благо, а втрата права на податковий кредит призводить до збитків.
Крім того, позивачем не доведено, яким чином підпункт 1.5.4. п.1.5. Договору порушує його охоронювані законом права та інтереси, не визначено, які саме норми чинного законодавства порушені оспорюваним підпунктом, не доведено ані наявності дефекту форми, ані дефекту волі у цій частині правочину. Позивач не заперечує наявність своєї згоди та обізнаність з усіма умовами спірного договору та з умовами зазначеного підпункту зокрема.
Таким чином, вірним є висновок місцевого господарського суду про те, що підпункт 1.5.4. п. 1.5. Договору не суперечить вимогам п.п.14.1.181 ст. 14 Податкового кодексу України та ст.192 ЦК України, відповідає Статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, відтак, вимога позивача про визнання вказаного підпункту договору недійсним не підлягає задоволенню.
Позивач, звертаючись з позовом вказує про те, що підпункт 1.5.5. пункту 1.5.договору та пункт 5.3. договору суперечать вимогам ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 201 Податкового кодексу України в частині строків реєстрації податкових накладних.
Підпунктом 1.5.5. пункту 1.5. договору визначено, що для взятих на себе зобов'язань в частині податкових застережень сторони дійшли згоди про таке: постачальник зобов'язаний скласти ПН/РК на дату виникнення податкових зобов'язань, згідно п.187.1 ст.187, п.198.2 ст.198 Податкового кодексу України у день виникнення таких податкових зобов'язань та зареєструвати ПН та/або РК в ЄРПН протягом 5-ти робочих днів із обов'язковим зазначенням коду товару згідно з УКТ ЗЕД та обов'язковим наданням покупцю ПН/РК та підтвердження про їх реєстрацію в ЄРПН. У разі порушення цього пункту постачальник несе відповідальність згідно п. 8.1. нього договору.
Пунктом 5.3. договору передбачено, що постачальник зобов'язується протягом 5-ти робочих днів відповідно до пп.1.5.5., п.1.5. договору вчинити дії спрямовані на реєстрацію ПН/РК в Єдиному реєстрі податкових накладних (ЄРПН).
За приписами ч.ч.1,3 ст.173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.
Відповідно до приписів пункту 201.1. статті 201 Податкового кодексу України на дату виникнення податкових зобов'язань платник податку зобов'язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, кваліфікованого електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних у встановлений цим Кодексом термін.
Абзацами 14-16 п.201.10 ст.201 Податкового кодексу України передбачено, що реєстрація податкових накладних та/або розрахунків коригування до податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних повинна здійснюватися з урахуванням граничних строків: для податкових накладних/розрахунків коригування до податкових накладних, складених з 1 по 15 календарний день (включно) календарного місяця, - до останнього дня (включно) календарного місяця, в якому вони складені; для податкових накладних/розрахунків коригування до податкових накладних, складених з 16 по останній календарний день (включно) календарного місяця, - до 15 календарного дня (включно) календарного місяця, наступного за місяцем, в якому вони складені.
Зазначена норма, що встановлює саме граничний строк реєстрації податкових накладних передбачає, що не пізніше граничних строків має бути здійснена реєстрація податкової накладної. При цьому дана норма не містить заборони реєстрації податкової накладної раніше граничних строків.
Таким чином, реєстрація податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних здійснюється не в останній день граничного строку, а протягом (впродовж) у будь-який час/день (протягом операційного часу) граничних строків.
Оспорювані пункти позивачем підпункт 15.5. пункту 1.5. договору та пункт 5.3. договору передбачають реєстрацію податкової накладної в межах граничних строків, а не поза граничним строком.
Приймаючи до уваги, що приписи п.201.10 ст. 201 Податкового кодексу України дозволяють платнику податків реєструвати податкові накладні в будь-який день в межах граничного строку для реєстрації податкових накладних, а також враховуючи ту обставину, що позивач, підписавши без заперечень спірний договір поставки №249 від 12.10.2021 у частині умов, викладених у підпункті 15.5. пункту 1.5. договору та пункті 5.3. договору, тим самим погодився здійснювати реєстрацію податкових накладних протягом 5-ти робочих днів, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для визнання недійсними підпункту 15.5. пункту 1.5. договору та пункту 5.3. договору з огляду на їх відповідність вимогам чинного законодавства та волевиявленню позивача у справі.
За доводами позивача підпункт 15.6. пункту 1.5. договору, пункти 5.8., 7.3. договору суперечать положенням ст. 22 Цивільного кодексу України, ст. 224 та 225 Господарського кодексу України.
З аналогічних підстав позивач просить визнати недійсним пункт 7.8. договору (суперечить положенням ст. 22 Цивільного кодексу України, а також ст. 224 та 225 Господарського кодексу України).
Підпунктом 1.5.6. пункту 1.5. договору визначено, що для взятих на себе зобов'язань в частині податкових застережень сторони визначили таке: у разі неможливості формування покупцем податкового кредиту (отримання грошових коштів) та/або неможливості декларування зазначених сум у податковій звітності з ПДВ та/або неможливості отримання сум бюджетного відшкодування ПДВ та/або неможливості підтвердження покупцем перед своїми контрагентами інформації про належно виконані податкові зобов'язання постачальника перед покупцем зокрема але не виключно внаслідок:
а) несвоєчасного (порушення строку) складання та реєстрації постачальником ПН та/або РК у ЄРПН, складання ПН/РК з помилками, та/або з порушеннями, недотримання правил реєстрації ПН/РК в ЄРПН;
б) зупинення реєстрації ПН та/або РК у ЄРПН та/або прийняття органами податковими органами рішення про відмову і реєстрації ПН/РК у ЄРПН та/або відмови компетентними органами у задоволенні скарги про скасування рішення про відмову у реєстрації ПН/РК, визнається сторонами як збитки покупця у вигляді втрачених доходів (упущеної вигоди), що розглядається сторонами як імперативне положення, та постачальник несе відповідальність перед покупцем згідно п.7.1., 7.3., 7.8., 8.3. договору.
Згідно з пунктом 5.8. договору у разі настання випадку передбаченого підпунктом б) пп.1.5.6. п.15.1 цього договору, якщо податковими органами зупинено реєстрацію ПН та/або РК у ЄРПН, сторони діють у відповідності до вимог п.8.2. цього договору.
Пунктом 7.3. договору визначено, що у разі порушення постачальником умов п.п.1.5.4., 1.5.6., 1.5.7. п.1.5. договору, якщо це призвело до неможливості формування покупцем податкового кредиту, ця обставина визнається сторонами як збитки покупця у вигляді втрачених доходів (упущеної вигоди) в сумі втраченого податкового кредиту, збитки підлягають відшкодуванню постачальником незалежно від застосування неустойки у вигляді штрафу, передбаченого п.8.3. цього договору.
Пунктом 7.8. договору визначено, що у разі невиконання постачальником умов пунктів 2.1., 2.2., 3.1., 6.1, 6.2., 7.1., 11.1. договору постачальник відшкодовує покупцю втрачену вигоду в розмірі десять відсотків від суми договору, зазначеної у п. 4.2. цього договору, а за порушення вимог п.п.1.5.4-1.5.7 п.1.5. цього договору - в сумі втраченого податкового кредиту.
Частинами 1,2 ст. 22 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Статтею 224 Господарського кодексу України визначено, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Частина 1 статті 225 Господарського кодексу України встановлює, що до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Відшкодування збитків є видом господарсько-правової відповідальності за вчинене учасником господарських відносин правопорушення у сфері господарювання, тому для його застосування необхідна наявність всіх складових елементів господарського правопорушення, а саме: протиправної поведінки особи, безпосередніх збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою і збитками, а також вини у заподіянні збитків. Відсутність хоча б одного із цих складових елементів не тягне за собою відповідальність у вигляді відшкодування збитків.
За приписами п.3 ч.1 ст.3 Цивільного кодексу України свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства.
Частиною 2 ст.67 Господарського кодексу України визначено, що підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
Згідно із ч.4 ст.179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Виходячи зі змісту п.4 ч.1 ст.611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків.
У відповідності до ч.3 ст.216 Господарського кодексу України господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі.
Вищезазначені норми мають диспозитивний характер та дозволяють сторонам у договорі визначити розмір збитків як у більшому так і в меншому розмірі або у повному розмірі, що випливає з приписів ч.3 ст. 22 Цивільного кодексу України.
Частиною 2 ст.217 Господарського кодексу України передбачено, що відшкодування збитків є видом господарських санкцій, тобто заходом впливу на порушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні або правові наслідки.
Збитки, як правило, не є санкцією заздалегідь визначеного розміру, їх відшкодування передбачено на випадок будь-якого господарського правопорушення, якщо інше не передбачено законом.
Обов'язок відшкодувати збитки настає не тільки у разі невиконання договірних зобов'язань, а й при порушенні (обмеженні) державними органами й іншими учасниками господарських відносин прав власності чи інших майнових прав, що охороняються законом, інших порушень прав та законних інтересів суб'єктів господарювання.
За загальним правилом особа, яка зазнала збитків, зобов'язана довести: сам факт збитків та протиправну поведінку іншої сторони; розмір збитків; причино-наслідковий зв'язок між збитками та протиправною поведінкою іншої сторони. Особа, до якої пред'являються вимоги про стягнення збитків повинна довести відсутність вини у заподіяні збитків. У випадку добровільного відшкодування збитків, винна особа відшкодовує збитки у розмірі передбаченому договором.
Під відшкодуванням збитків у повному обсязі слід розуміти відшкодування потерпілому всієї вартості усіх видів збитків, передбачених законом тa договором.
У випадку оспорення самого факту збитків та/або його розміру потерпіла сторона вправі звернутись до суду про стягнення збитків, при цьому потерпілій стороні доведеться доводити суду факт збитків та протиправну поведінку іншої сторони; розмір збитків; причинно-наслідковий зв'язок між збитками та протиправною поведінкою іншої сторони.
Цивільний кодекс України закріплює як загальне правило відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, у повному розмірі, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо нормами Цивільного кодексу України чи іншого закону, що регулюють той чи інший вид договірного зобов'язання, взагалі не передбачено за його порушення відшкодування збитків, необхідно керуватися загальними положеннями зобов'язального права, які закріплюють принцип відшкодування збитків у повному обсязі.
Збитки, виходячи з приписів ч. 2 ст. 217 Господарського кодексу України, також є різновидом господарських санкцій і, крім того, відповідно до ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України сторони у договорі можуть визначити розмір збитків, однак це не звільняє потерпілу сторону від доведення складу цивільного правопорушення для стягнення збитків.
Таким чином, умови підпункту 1.5.6. пункту 1.5. та умови п. 7.3., 7.8. спірного договору не суперечать ст. 22 Цивільного кодексу України, ст. 224 та 225 Господарського кодексу України, які дозволяють зазначати у договорах про повний розмір збитків або розмір збитків у більшому чи меншому розмірі, відтак, вимога позивача про визнання недійсними умов підпункту 1.5.6. пункту 1.5. та умов п. 7.3., 7.8. спірного договору задоволенню не підлягає.
Позивач стверджує, що підпункт 15.7. пункту 1.5. договору суперечить вимогам ст.19 Конституції України та ст. 173 Господарського кодексу України.
Підпунктом 1.5.7. пункту 1.5. договору визначено, що для взятих на себе зобов'язань в частині податкових застережень, сторони дійшли згоди про те, що у випадку зупинення реєстрації ПН/РК у ЄРПН за рішенням податкових органів постачальник зобов'язаний в день отримання квитанції про зупинення реєстрації ПН/РК у ЄРПН повідомити покупця та не пізніше наступного дня з дня отримання квитанції про зупинення ПН/РК вжити всіх передбачених чинним законодавством заходів спрямованих на реєстрацію ПН/РК у ЄРПН. У випадку відмови податковими органами у реєстрації ПН/РК у ЄРПН, постачальник зобов'язаний з дня наступного, що слідує за днем отримання рішення про відмову у реєстрації ПН/РК в ЄРПН, вжити заходів до оскарження такого рішення та надати підтвердження покупцю про вжиті заходи оскарження не пізніше наступного дня подання відповідної скарги/позову. За не вчинення дій передбачених цим пунктом, постачальник несе відповідальність передбачену п.8.1. цього договору.
Виходячи із змісту ст. 19 Конституції України - "Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством", органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 173 Господарського кодексу України визначає загальний зміст господарського зобов'язання та основні його види.
Відповідач, в свою чергу зазначає, що даний пункт договору спрямований на те, щоб спонукати позивача до вчинення активних правомірних дій та вчинення дій, які передбачені законодавством для розблокування податкової накладної у випадку, коли реєстрація податкової накладної буде зупинена податковими органами. При цьому ніхто і ніщо у цьому пункті не примушує позивача робити те, що не передбачено законом, а навпаки робити тільки те, що якраз і передбачено законом. За доводами відповідача даний підпункт має спонукаючу/стимулюючу функцію, та спрямований на те, щоб Фермерське господарство "Тимошенко Н.І." не затягувало з поданням до податкових органів документів, достатніх для прийняття рішення про реєстрацію податкових накладних, оскільки від швидкості подання документів залежить прийняття податковими органами рішення про реєстрацію податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних, а відтак і набуття Товариством з обмеженою відповідальністю "Манад" податкового кредиту та відповідно збільшення суми реєстраційного ліміту.
Частиною 1 ст.226 Господарського кодексу України визначено, що учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов'язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб'єктам, - зобов'язаний відшкодувати на вимогу цих суб'єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі.
Крім того, згідно з ч.2 ст.193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
За таких обставин приписи підпункту 1.5.7. пункту 1.5. договору не суперечать ст. 19 Конституції України та відповідають положенням ч.1 ст. 226, ч.2 ст.193 Господарського кодексу України, що свідчить про безпідставність вимог позивача про визнання недійсним підпункту 1.5.7. пункту 1.5. договору.
Позивач просив визнати недійсним пункт 5.6. договору, враховуючи, що в ньому наявне посилання на пункти п.1.5. та п. 5.3. договору, які суперечать положенням законодавства, і сам також суперечить вимогам ст. 538 та ст. 692 Цивільного кодексу України.
За приписами пункту 5.6. договору у разі порушення (часткового або повного невиконання та/або неналежного виконання) умов п.п.1.1-1.2; п.1.5. (в частині реєстрації ПН/РК в ЄРПН), п.п.2.1.-2.3; п.3.1.; п.5.3.; п.п.6.1.- 6.4., 6.7., 11.1 цього договору покупець має право затримати оплату товару до моменту належного виконання в повному обсязі постачальником умов п.п. 1.1-1.2; п.1.5 (в частині реєстрації ПН/РК в ЄРПН), а також п.п.2.1-2.3; п.3.1.; п.5.3.; п.6.1.-6.4., п.6.7., 11.1 цього договору.
Частиною 3 ст.538 Цивільного кодексу України визначено, що у разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.
Згідно із ч.1,2 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.
Частинами 1,2 ст. 217 Господарського кодексу України передбачено, що господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.
Статтею 235 Господарського кодексу України визначено, що за порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції - заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку. До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором. Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.
Стаття 236 Господарського кодексу України визначає види оперативно-господарських санкцій, перелік яких згідно з ч.2 зазначеної статті не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.
Таким чином зазначена норма має диспозитивний характер, дає змогу сторонам на засадах свободи договору встановити певний вид оперативно-господарської санкції за порушення зобов'язання.
У відповідності до ст. 237 Господарського кодексу України підставою для застосування оперативно-господарської санкції є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною.
Виходячи з приписів ч.1 ст.691 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.
Згідно з ч.ч.1,2 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.
Якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу (ч.1 ст. 693 Цивільного кодексу України).
Відповідно до частин 1,2 статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання. При зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.
Оскільки договір поставки має двосторонній характер, тобто певні обов'язки покладаються як на одну, так і на іншу сторону, то у такому зобов'язанні кожна із сторін одночасно є боржником, та кредитором. З точки зору виконання такі зобов'язання є зустрічними, оскільки виконання свого обов'язку однією із сторін обумовлюється виконанням другою стороною свого обов'язку. Виконання зустрічних зобов'язань передбачає виконання кожною із сторін свого обов'язку у порядку, встановленому в даному випадку договором поставки.
З умов спірного договору поставки №249 від 12.10.2020 вбачається, що п. 5.2. договору визначає умови та порядок оплати за товар покупцем, зокрема: - 83,33% вартості товару на підставі рахунку-фактури, а 16,67% вартості - після прийняття товару згідно п. 2.1., 2.2, 3.1., 4.1. договору, дотримання вимог п.6.1., 6.9.,6.10.,11.3. договору надання товарно-транспортних накладних та реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування у Єдиному реєстрі податкових накладних протягом 5-ти робочих днів згідно п.п.1.5.5., 11.4. договору. Отже, обов'язок з оплати за товар у розмірі 16,67% вартості у відповідача виникає коли всі умови (згідно п. 5.2. договору) для остаточної оплати настали та такий обов'язок з оплати відповідач здійснює на протязі 5-ти банківських днів з дня отримання від постачальника квитанції про реєстрацію ПН/PK в ЄРПН.
Пунктом 5.3. договору передбачено, що постачальник зобов'язується протягом 5-ти робочих днів відповідно до пп.1.5.5., п.1.5. цього договору вчинити дії спрямовані на реєстрацію ПН/РК в ЄРПН.
Як зазначає відповідач такі умови договору щодо реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування у Єдиному реєстрі податкових накладних як одна з умов остаточної оплати за товар у розмірі 16,67% сторони виклали у договорі, як взаємний баланс інтересів та умови взаємного дисциплінування. Оплата покупцем 83,33% вартості товару при постачанні постачальником кількості товару зумовлює інтерес для постачальника чим швидшої реєстрації податкової накладної/розрахунку коригування у Єдиному реєстрі податкових накладних для отримання іншої частини оплати за товар у розмірі 16,67% вартості товару. Відповідач стверджує, що такий спосіб і порядок оплати не суперечить чинному законодавству та спори щодо застосування такого порядку оплати відсутні між учасниками зернового ринку, при цьому у судовій практиці не сформовано правових висновків про протиправність такого способу і порядку оплати, а навпаки - такий спосіб і порядок оплати допускається та розглядається судами як такий, що узгоджений сторонами виходячи із принципу свободи договору (ст.ст.6,627 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.67, ч.3 ст.173, абзацу 1 ч.4 ст.179 Господарського кодексу України).
Таким чином, пунктом 5.2. договору встановлено умови здійснення остаточної оплати за вже отриманий товар/кукурудзу, пунктом 5.6. договору встановлено умови, при яких покупець вправі затримати оплату як за вже отриманий товар так і за товар, що має постачатись та право на затримання оплати виникає у покупця у разі порушення постачальником (часткового або повного невиконання та/або неналежного виконання) зокрема: недопоставки товару у належній кількості, простроченні поставки, несвоєчасної або нездійснення реєстрації податкових накладних, інші порушення, при наявності яких покупець вправі притримати оплату до моменту усунення цих порушень позивачем - Фермерським господарством "Тимошенко Н.І.". Таким чином, пунктом 5.6. договору встановлено, що право на притримання оплати виникає у покупця з моменту настання з боку постачальника порушень договору.
За вірним висновком місцевого господарського суду пункт 5.6. договору за своєю правовою природою є оперативно-господарською санкцією та ґрунтується саме на нормах ст.ст. 530, 538, 692 Цивільного кодексу України та ст.ст. 235, 236, 237 Господарського кодексу України, а не виключно на ч. 3 ст. 538 та ч. 1,2 ст. 692 Цивільного кодексу України.
Положеннями статей 525, 615 Цивільного кодексу України забороняється одностороння відмова від виконання зобов'язання.
Разом з тим у спірному договорі, зокрема, у п. 5.6. договору взагалі відсутні будь-які умови, які б визначали про односторонню відмову від оплати.
Аналіз норм ч.1 ст.230, ч.ч.4, 6 ст. 232 Господарського кодексу України свідчить про те, що встановивши розмір і термін нарахування штрафних санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, законодавець передбачив також і право сторін врегулювати ці відносини у договорі. Сторони мають право визначити у договорі не лише інший строк нарахування штрафних санкцій, який обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 Цивільного кодексу України), а взагалі врегулювати свої відносини щодо нарахування штрафних санкцій на власний розсуд (ч.3 ст.6 Цивільного кодексу України), у тому числі мають право пов'язувати період нарахування пені з вказівкою на подію, яка має неминуче настати (фактичний момент оплати).
Таким чином, положення п.5.6. договору не суперечать вимогам цивільного та господарського законодавства та навпаки відповідають вимогам закону.
Позивач просить визнати недійсними пункти 8.1., 8.2., 8.3. з огляду на їх суперечність вимогам ст.173, 218 та 230 Господарського кодексу України.
Відповідно до пункту 8.1. договору у разі порушення вимог пп.1.5.5 (щодо строків реєстрації ПН/РК) та п.п.1.5.7. (щодо оскарження рішень про зупинення реєстрації ПН/РК) п. 1.5. цього Договору, порушення та/або настання обставин передбачених п.7.2 цього договору, постачальник сплачує покупцю неустойку у вигляді штрафу в розмірі двадцяти відсотків від суми зазначеної у п.4.2. цього договору.
Пунктом 8.2. договору визначено, що у випадку настання обставин передбачених підпунктом б) пп.1.5.6. п.1.5. цього договору в частині зупинення реєстрації ПН/РК у ЄРПН, до постачальника застосовується штрафна санкція в сумі 20% що дорівнює сумі ПДВ, сплаченої покупцем та яка зазначена в ПН/РК реєстрацію якої зупинено в ЄРПН та яку постачальник зобов'язується повернути покупцю на банківський рахунок протягом 5-ти робочих днів з дня зупинення реєстрації ПН/РК в ЄРПН. У разі прийняття рішення податковим органом про реєстрацію ПН/РК у ЄРПН сплачена/повернута сума постачальником, підлягає поверненню покупцем на банківський рахунок постачальника протягом 5-ти робочих днів з дня отримання від постачальника підтвердження про реєстрацію ПН/РК в ЄРПН. У випадку невиконання постачальником цих вимог, штрафна санкція підвищується кожного п'ятого дня прострочення на 10% (десять відсотків) порівняно із попереднім періодом, протягом якого сума мала бути сплачена постачальником.
Пунктом 8.3. договору передбачено, що у разі порушення та/або настання обставин передбачених підпунктами а), б) п.п. 1.5.6., 1.5.4. 1,5.7., п.7.3., 7.8 цього договору, постачальник додатково сплачує покупцю неустойку у вигляді штрафу в сумі п'ятдесяти відсотків суми коштів податку на додану вартість, яку покупцем не було включено та/або за рахунок якої неможливо сформувати/віднести до податкового кредиту.
Позивач стверджує, що пункти 8.1., 8.2., 8.3. договору суперечать вимогам ст. 173, ст. 218 та ст. 230 Господарського кодексу України.
Вказані позивачем ст.173, ст.218 Господарського кодексу України визначають загальний зміст господарського зобов'язання, основні його види та підстави господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин.
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин, відповідно до ст.218 Господарського кодексу України, є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
У свою чергу, приписами статті 230 Господарського кодексу України визначено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Суб'єктами права застосування штрафних санкцій є учасники відносин у сфері господарювання, зазначені у статті 2 цього Кодексу.
Відтак, вказані норми Господарського кодексу України не можуть бути підставою для визнання недійсним пунктів 8.1., 8.2., 8.3. спірного договору поставки №249 від 12.10.2020.
Норми Господарського кодексу України не є імперативними, що надає змогу сторонам договору визначити розмір штрафних санкцій за порушення господарського зобов'язання, на власний розсуд та закріпити вказаний розмір в укладеному між ними договорі, що і було здійснено сторонами даного спору при визначенні розміру штрафних санкцій, закріплених в пунктах 8.1., 8.2., 8.3. спірного договору поставки №249 від 12.10.2020.
За загальним правилом сторони є вільними в укладенні договору та можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Таким чином у місцевого господарського суду були відсутні підстави для визнання пунктів 8.1., 8.2., 8.3. спірного договору поставки №249 від 12.10.2020 недійсними.
Спір про правомірність застосування відповідачем відносно позивача штрафних санкцій у розмірі, встановленому сторонами в пунктах 8.1., 8.2., 8.3. спірного договору поставки №249 від 12.10.2020, не є предметом розгляду справи про визнання вказаних пунктів договору недійсними та може бути розглянутий у спорі про неналежне виконання позивачем умов оспорюваного правочину.
Виходячи зі змісту статей 215, 216 Цивільного кодексу України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
У заявленому позові позивачем зазначено лише про недійсність умов п.п.1.5.4. п. 1.5., п.п.1.5.5. п. 1.5., п.п.1.5.6. п. 1.5., п.п.1.5.7. п. 1.5., п. 5.3., п. 5.6., п. 5.8., п. 7.3., п. 7.8., п. 8.1., п. 8.2., п. 8.3. договору поставки №249 від 12.10.2020, при цьому не зазначено, які ж саме права позивача порушуються.
Аналіз статті 203 Цивільного кодексу України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених у статті 4 статті України.
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних нормах.
За результатами судового розгляду даної справи місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що жодний із оспорюваних позивачем пунктів договору не суперечить нормам Цивільного, Господарського, Податкового кодексів України.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17, постанові від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 зазначав, що недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору.
Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним.
На кожну із сторін, яка підписує договір, покладається обов'язок узгодження всіх спірних питань, які виникають під час укладення договору, до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства (постанова об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.03.2021 у справі № 904/2073/19).
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (постанова Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі №910/12787/17).
Під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3,15,16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
З огляду на вищевикладене, п.п.1.5.4. п. 1.5., п.п.1.5.5. п. 1.5., п.п.1.5.6. п. 1.5., п.п.1.5.7. п. 1.5., п. 5.3., п. 5.6., п. 5.8., п. 7.3., п. 7.8., п. 8.1., п. 8.2., п. 8.3. договору поставки №249 від 12.10.2020 відповідають Цивільному кодексу України та іншим актам цивільного законодавства, підстави для визнання судом їх недійсними відсутні, а тому позовні вимоги є безпідставні та задоволенню не підлягають, про що обґрунтовано зазначено Господарським судом Чернігівської області.
Враховуючи викладене, Північний апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, рішення Господарського Чернігівської області від 30.11.2021 не підлягає скасуванню.
Керуючись ст.ст. 269, 270, 273-279, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,
1. Апеляційну скаргу Фермерського господарства "Тимошенко Н.І." залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Чернігівської області від 30.11.2021 у справі №927/845/21 залишити без змін.
3. Матеріали справи №927/845/21 повернути до Господарського суду Чернігівської області.
4. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.
В разі проголошення вступної та резолютивної частини постанови суду апеляційної інстанції зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено та підписано 13.07.2022
Головуючий суддя С.А. Пашкіна
Судді В.В. Шапран
М.Г. Чорногуз