Єдиний унікальний номер справи 753/7760/20
Провадження №22-ц/824/4676/2022
30 червня 2022 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Сас Ю.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у реалізації права власності, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселення та зняття з реєстрації місця проживання,
У травні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом про усунення перешкод у реалізації права власності, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселення та зняття з реєстрації місця проживання.
В обґрунтування позову зазначив, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_3 .
На підставі ст. 38 Закону України «Про іпотеку» та договору іпотеки від 15.10.2007 року, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Шевчук З.М. та зареєстрованого за №1642д , право власності на вказану квартиру було перереєстровано на ОСОБА_2 .
У зазначеній квартирі зареєстровані та проживають: ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 . У зв'язку зі зміною власника квартири, відповідачі втратили право користування нею, у зв'язку з чим позивач просить суд ухвалити рішення, яким усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження згаданою вище квартирою, а саме: визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, виселити їх та зняти з реєстраційного обліку.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 03 листопада 2021 року позов задоволено частково4 визнано ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 ; виселино ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 ; у задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 направила апеляційну скаргу, в якій зазначила, що оскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв'язку з цим апелянт просить апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Станом на початок розгляду справи по суті відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги.
Під час розгляду справи судом встановлено, що 28 березня 2008 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № №014/1179/74/1551 від 15.10.2007 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», як іпотекодержателем, та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, посвідчений 15 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., предметом якого була квартира АДРЕСА_1 .
Пунктом п. 7.3. договору іпотеки передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається на підставі права іпотекотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».
21.09.2018 року відповідно до ст. 38 Закону України «Про іпотеку» ТОВ «Фінансова компанія «АлькорІнвест» реалізувало за договором купівлі-продажу від свого імені покупцю ОСОБА_2 заставне майно. З 21.09.2018 року право власності на спірну квартиру зареєстроване за ОСОБА_2 , проте відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстрована та проживають у вказаній квартирі. Відповідач ОСОБА_3 був знятий з реєстраційного обліку 21.05.2018 року, при цьому залишившись проживати у спірній квартирі.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив на сам перед з того, що спірна квартира була придбана відповідачами за рахунок кредитних коштів і була передана ними в іпотеку на забезпечення виконання зобов'язання за вказаним кредитом.
У відповідності до іпотечного застереження, на підставі положень ст.. 38 Закону України «Про іпотеку», спірну квартиру відчужено ОСОБА_2 , який і висунув до колишнього власника вказаної квартири та членів його сім'ї вимоги про виселення з вказаного житла та втрату ними права користування цим житлом. При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 40 ЗУ «Про іпотеку», звернення стягнення на іпотечну житлову нерухомість є підставою для виселення всіх її мешканців, за виключенням осіб, які там проживають за договором найму житла. Зазначене виселення проводитися в порядку, передбаченому законом. Зокрема ч. 2 ст. 109 ЖК України передбачено, що виселення громадян з жилих приміщень, придбаних ними за рахунок кредиту, повернення якого забезпечено іпотекою, здійснюється без надання їм іншого постійного жилого приміщення.
Суд першої інстанції ретельним чином дослідив обставини справи та правові норми, які регулюють спірні правовідносини і пришов до обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову.
Свою апеляційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовувала наступним:
1.Безпідставністю та необґрунтованістю з її точки зору незадоволення судом клопотання про відкладення розгляду справи.
Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з даними доводами апелянта. Даному питанню в оскаржуваному рішення суд першої інстанції приділив значну увагу, детально обґрунтувавши своє процесуальне рішення з цього приводу.
Як вбачається з матеріалів справи, перше судове засідання по справі було призначено на 17.11.2020 року. На вказане засідання відповідачі подали клопотання про відкладення слухання справи за станом свого здоров'я. Вказане клопотання було розглянуто судом та задоволено, слухання справи було відкладено на 13.04.2021року.
В наступне судове засідання відповідачі також подали клопотання про відкладення розгляду справи з аналогічними документами. На підставі положень ч. 4 ст. 223 ЦПК України у зв'язку з повторною відповідачів у судове засідання суд відмовив у задоволенні даного клопотання, провів попереднє судове засідання по справі та призначив розгляд справи по суті на 06.07.2021 року. При цьому, колегія суддів апеляційного суду зважає на те, що положення ч. 2 ст. 223 ЦПК України не надають повноважень суду на відкладення розгляду справи у разі повторної неявки відповідача в судове засідання, незалежно від причини такої неявки.
В судове засідання 06.07.2021 року відповідачі знову не з'явилися, відповідач ОСОБА_3 подав клопотання про перенесення слухання справи у зв'язку з хворобою відповідача ОСОБА_1 . За результатами розгляду даного клопотання суд ухвалив слухання справи по суті відкласти на 03.11.2021 року.
В засідання 03.11.2021 року відповідачі знову таки не з'явилися, подали клопотання про відкладення слухання справи аналогічного з попередніми заявами змісту. Враховуючи четверту неявку відповідачів, суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання та ухвалив по справі рішення по суті спору. Зазначені дії суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду вважає такими, що в повній мірі відповідають вимогам процесуального законодавства, відтак доводи апеляційної скарги в цій частині прийнятими бути не можуть.
2. Іншою обставиною, якою апелянт обґрунтовував свою скаргу, є порушення з її точки зору судом першої інстанції вимог Конвенції з прав людини щодо недоторканості приватного життя та незаконного втручання у право власності.
Дані доводи також не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції ухвалене з повним відповідністю до національного та Європейського законодавства.
За нормою пункту 39 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини першої статті 1, лише якщо забезпечено «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання стосовно того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним (пункт 107 рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), №3202/96, ECHR 2000-I).
У рішенні Європейського суд з прав людини від 02.11.2004 у справі «Трегубенко проти України» (Заява № 61333/00), суд повторює, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, inter alia, «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинно відповідати принципу пропорційності. Також, суд визначає, що «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Далі суд зазначає, що необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар» (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Брумареску проти Румунії»).
За результатами розгляду вказаних положень та співставлення їх з обставинами справи колегія суддів апеляційного суду вбачає, що судом першої інстанції не було порушено принципу недопустимості незаконного втручання в приватне життя, порушення права власності, а також було дотримано принцип пропорційності між приватним інтересом позивача та відповідачів. Також колегія суддів звертає увагу й на те, що незважаючи на посилання на тісні зв'язки відповідачів з спірним житлом, жодного доказу щодо відсутності у них іншого житла, відтак порушення права на житло вказаним рішенням, до суду представлено не було.
Звертає увагу колегія суддів апеляційного сулу і на те, що отримуючи кредитні кошти, придбаваючи на них житло та переючи таке житло в забезпечення виконання кредитного зобов'язання, відповідачі мали розуміти та заздалегідь очікувати, що у разі невиконання кредитного зобов'язання на таке житло буде звернуто стягнення.
Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що в даній справі не було порушено ні принципу співмірності та балансу інтересів сторін, їх правомірних очікувань, а також інших прав людини, передбачених Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
3. Велику частину доводів апеляційної скарги складають твердження апелянта про неправомірність укладення договору купівлі - продажу спірного житла між іпотекодержателем та позивачем. В той же час дані обставини виходять за межі предмету розгляду даної справи, відтак не можуть бути досліджені в рамках такої справи. За таких умов доводи апеляційної скарги в цій частині апеляційним судом також відхилено.
4. Окремою групою доводів апелянта є посилання на неналежне вирішення судом першої інстанції питання щодо сплати судового збору, оскільки, по-перше, визначений судом першої інстанції розмір судового збору не відповідає фактично сплаченій позивачем сумі при подані позову; по-друге, відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_1 звільнені від сплати судового збору на підстав положень п.9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» за ознакою їх інвалідності.
Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю.
В матеріалах справи містяться документи, що посвідчують факт наявності у ОСОБА_3 та ОСОБА_1 інвалідності другої групи.
При подачі позову позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 2 522, 40 грн., однак, не зважаючи на це, суд першої інстанції у своєму рішенні стягнув з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 по 1 498,20 грн. з кожного, що в своїй сумі перевищує загальний розмір сплаченого позивачем судового збору.
Незважаючи на вищевикладене, тим не менш колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про те, що хоча апелянт оскаржив рішення суду в частині стягнення судового збору в повному обсязі, апеляційна скарга в з цього приводу підлягає лише до часткового задоволення з огляду на наступне:
Апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції з усіх відповідачів подала лише ОСОБА_1 . При цьому докази наявності у неї права діяти від імені інших відповідачів апелянт до суду не представила.
У суду апеляційної інстанції відсутні правові підстави для виходу за межі захисту інтересів апелянта в інтересах особи, яка апеляційну скаргу не подавала, інакше буде порушено принцип диспозитивності цивільного судочинства, оскільки інші особи рішення суду не оскаржили, напевне погодившись з ним. Саме такі висновки щодо дотримання принципу диспозитивності цивільного судочинства містить постанова Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 344/1044/16-ц.
Зважаючи на викладене, колегія суддів апеляційного суду вважає за можливе вирішити апеляційну скаргу лише в тій частині, що стосується прав самого апелянта, а саме скасувати оскаржуване рішення в частині стягнення з ОСОБА_1 судового збору.
У відповідності до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення серед іншого є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку про наявність передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_1 судового збору. В іншій частині підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 03 листопада 2021 року скасувати в частині стягнення з ОСОБА_1 судового збору у розмірі 1 498 (одна тисяча чотириста дев'яносто вісім) гривень 20 коп. скасувати.
В решті рішення залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько