Справа № 640/10489/21 Судді першої інстанції: Бояринцева М.А.
Аверкова В.В., Шевченко Н.М.
06 липня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Степанюка А.Г.,
суддів - Кобаля М.І., Костюк Л.О.,
при секретарі - Поляновській О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на прийняте у порядку письмового провадження рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 листопада 2021 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправними та нечинними окремих положень нормативно-правового акту і стягнення моральної шкоди, -
У квітні 2021 року ОСОБА_1 (далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства юстиції України (далі - Відповідач, Мін'юст України) про:
- визнання протиправними та нечинними окремих положень абзаців 8, 9 пункту 8 розділу V Порядку використання технічних засобів нагляду і контролю у виправних колоніях та виховних колоніях Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 26.08.2018 №2025/5 (далі - Порядок №2025/5), а саме підкреслені положення: відеокамери у виправних/виховних колоніях встановлюються у жилих приміщеннях, біля входу та у коридорах, на сходових клітках, у службових та підсобних приміщеннях структурних дільниць та секторів, у камерах ДІЗО/К/ПКТ (ОК), секторів максимального рівня безпеки та прогулянкових двориках; у жилих приміщеннях та камерах дільниці посиленого контролю;
- стягнення з Міністерства юстиції України на користь Позивача 192 000,00 грн моральної шкоди.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.11.2021 у задоволенні позову відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що Порядок №2025/5 розроблений у відповідності до вимог ст. ст. 102, 103 Кримінально-виконавчого кодексу України та прийнятий уповноваженим на те органом. Крім того, суд підкреслив, що встановлення технічних засобів нагляду і контролю призначено для попередження втеч, порушень встановленого порядку відбування покарань, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених, що не суперечить положенням Європейських пенітенціарних правил. Окремо суд зауважив, що Позивач не позбавлений права оскаржити рішення комісії щодо місця встановлення та виду камери, а також ним не надано доказів, що камера відеоспостереження розміщена таким чином, що порушує його право на повагу до особистого життя.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, Позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Свою позицію обґрунтовує тим, що судом було невірно застосовано рекомендації Європейських пенітенціарних правил та не враховано відсутність у Порядку №2025/5 необхідності індивідуальної оцінки ризиків для встановлення додаткового режимного заходу у вигляді відеоспостереження, на чому наголошувалося у рекомендаціях Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - Комітет). Крім того, наголошує, що судом не взято до уваги ряд рішень Європейського суду з прав людини із спірного питання. Окремо зауважує, що норми Порядку №2025/5 не містять правил, що регулюють умови необхідності використання відеоспостереження у розрізі конкретного випадку.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.12.2021 відкрито апеляційне провадження у справі, встановлено строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції, які надійшли 05.01.2022.
У відзиві на апеляційну скаргу Мін'юст України просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. В обґрунтування своїх доводів зазначає, що Порядок №2025/5 розроблено з урахуванням вимог національного законодавства, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини, Європейських в'язничих (пенітенціарних) правил, інших міжнародних правових норм і стандартів, а також рекомендацій Комітету. Окремо зауважує, що Порядок №2025/5 був погоджений в установленому законодавством порядку. Також зазначає про необґрунтованість позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди з огляду на відсутність доказів її заподіяння Мін'юстом України.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.01.2022 справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 02.02.2022, яке у зв'язку з відсутністю доказів повідомлення Позивача про дату, час та місце судового розгляду справи було відкладено на 02.03.2022, однак, через введення воєнного стану в Україні, було у подальшому призначено на 01.06.2022 та, внаслідок відсутності доказів повідомлення Позивача про дату, час та місце судового розгляду справи було відкладено на 06.07.2022.
У судовому засіданні представник Відповідача наполягав на залишенні апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Позивач, будучи належним чином повідомлений про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання не прибув.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представника Відповідача, повно та всебічно дослідивши обставини справи, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з такого.
Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 відбуває покарання у Державній установі «Дніпровська виправна колонія (№89)» у секторі максимального рівня безпеки (довічне ув'язнення), що підтверджується довідкою від 29.03.2021 №81, виданою цією державною установою (а.с. 8).
Наказом Міністерства юстиції України від 26.06.2018 № 2025/5 затверджено, зокрема, Порядок використання технічних засобів нагляду і контролю у виправних та виховних колоніях Державної кримінально-виконавчої служби України.
Пунктом 8 розділу V Порядку №2025/5 передбачено, що відеокамери у виправних/виховних колоніях встановлюються, зокрема, біля входу та у коридорах, на сходових клітках, у службових та підсобних приміщеннях структурних дільниць та секторів, у камерах ДІЗО/К/ПКТ(ОК), секторів максимального рівня безпеки та прогулянкових двориках; у жилих приміщеннях та камерах дільниці посиленого контролю.
На підставі встановлених вище обставин, виходячи з системного аналізу приписів ст. ст. 1, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ст. 55 Конституції України, ст. ст. 97, 102, 103 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України), Європейських пенітенціарних правил, прийнятих Комітетом Міністрів 11.01.2006 на 952-й зустрічі Заступників Міністрів (далі - Європейські пенітенціарні правила), ст. 539 Кримінального процесуального кодексу України, ряду рішень Європейського суду з прав людини, а також Порядку №2025/5, суд першої інстанції прийшов до висновку, що оскаржувані у цій справі положення Порядку №2025/5 відповідають актам вищої юридичної сили, переслідують легітимну мету і не чинять невиправданого втручання в особисте життя осіб, що відбувають покарання.
З такими висновками суду першої інстанції не можна не погодитися з огляду на таке.
Відповідно до ст. 1 КВК України кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.
Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов'язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.
Статтею 2 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачено, що кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Принципи кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань визначені у статті 5 КВК України, за якою кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування покарань ґрунтуються на принципах невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, поваги до прав і свобод людини, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань.
За правилами ст. 7 КВК України держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.
Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.
Правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.
До основних прав засуджених стаття 8 КВК України відносить, зокрема:
- право на отримання інформації про свої права і обов'язки, порядок та умови виконання та відбування призначеного судом покарання. Адміністрація установи чи органу, який виконує покарання, зобов'язана надати засудженим зазначену інформацію, а також ознайомлювати їх із змінами порядку і умов відбування покарань;
- право на гуманне ставлення до них та на повагу їх людської гідності; засуджені не повинні підлягати жорстокому, нелюдському або такому, що принижує їх гідність, поводженню. Заходи впливу можуть застосовуватися до засуджених виключно на підставі закону; засуджені не можуть бути піддані медичним або іншим подібним дослідженням незалежно від їх згоди;
- право звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань.
Відповідно до ч. ч. 2, 3, 4, 6 ст. 11 КВК України установами виконання покарань є: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (далі - виховні колонії), слідчі ізолятори у випадках, передбачених цим Кодексом.
Кримінально-виконавчі установи поділяються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу (далі - виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (далі - виправні колонії).
Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, середнього і максимального рівнів безпеки.
У виправних колоніях середнього рівня безпеки можуть створюватися сектори максимального рівня безпеки для відбування покарання чоловіками, засудженими до довічного позбавлення волі.
За правилами статті 18 КВК України виправні колонії виконують покарання у виді позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі.
Засуджені до позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки - чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі.
Частиною 1 статті 102 КВК України режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених.
Згідно ч. 2 ст. 102 КВК України режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомленню людської гідності.
Відповідно до ст. 103 КВК України адміністрація колонії має право використовувати аудіовізуальні, електронні й інші технічні засоби для попередження втеч та інших кримінальних правопорушень, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених.
Адміністрація колонії зобов'язана повідомити засуджених про застосування технічних засобів нагляду і контролю.
Перелік технічних засобів нагляду і контролю та порядок їх використання визначаються нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.
На виконання указаних нормативних приписів Кримінально-виконавчого кодексу України Міністерством юстиції України прийнято наказ від 26.08.2018 №2025/5, яким затверджено, зокрема, Порядок №2025/5, окремі положення якого, як було зазначено вище, є предметом цього спору.
Згідно п. 1 розд. І Порядку №2025/5 він розроблений відповідно до вимог статей 102, 103 Кримінально-виконавчого кодексу України з метою забезпечення режиму у виправних та виховних колоніях, попередження втеч та інших кримінальних правопорушень, а також порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання.
За правилами п. 1 розд. V Порядку №2025/5 система відеоспостереження (далі - СВС) забезпечує дистанційне візуальне спостереження за об'єктами виправної/виховної колонії, поведінкою засуджених, порядком несення служби персоналом виправної/виховної колонії.
Пунктом 6 розділу V Порядку №2025/5 передбачено, що запис відеоінформації, що надходить від відеокамер, здійснюється на жорсткий диск у цифровому форматі. Ємність жорсткого диска має забезпечувати можливість зберігання відеоінформації від усіх підключених відеокамер не менше ніж 30 діб із розрахунку швидкості запису не менше ніж 25 кадрів/секунду та роздільної здатності не менше ніж 704 x 480 dpi (точок на дюйм).
Згідно п. 8 розд. V Порядку №2025/5 відеокамери у виправних/виховних колоніях встановлюються:
у внутрішній та зовнішній заборонених зонах;
на КПП з пропуску людей і транспорту, КПП між житловою та виробничою зонами;
в місцях несення служби персоналом;
на території та об'єктах житлової й виробничої зон;
у коридорах кімнат проведення тривалих побачень;
у приміщенні для проведення короткострокових побачень;
біля входу та у коридорах, на сходових клітках, у службових та підсобних приміщеннях структурних дільниць та секторів, у камерах ДІЗО/К/ПКТ(ОК), секторів максимального рівня безпеки та прогулянкових двориках;
у жилих приміщеннях та камерах дільниці посиленого контролю;
між зовнішніми та внутрішніми дверима кімнат для проведення тривалих побачень із засудженими до довічного позбавлення волі;
по огорожі дільниці соціальної реабілітації та дільниці соціальної адаптації;
у кімнатах прийому та видачі посилок і передач;
у приміщеннях чергової частини, чергової варти та центру спостереження;
у спеціальному транспорті для перевезення засуджених.
Кут огляду відеокамер, які встановлені у жилих приміщеннях та камерах дільниці посиленого контролю, у камерах ДІЗО/К/ПКТ(ОК) та секторів максимального рівня безпеки, не повинен охоплювати санітарні вузли та душові.
Наголошуючи на протиправності окремих положень указаного вище пункту 8 розділу V Порядку №2025/5, ОСОБА_1 зазначає про те, що останні порушують його право на повагу до особистого життя у значенні п. 1 ст. 8 Конвенції та суперечать Європейським пенітенціарним правилам, практиці Європейського суду з прав людини, а також спірні положення Порядку №2025/5 не враховують рекомендації Комітету, адресованих Україні.
Перевіряючи указані аргументи з огляду на позицію суду першої інстанції про їх необґрунтованість, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до статті 8 Конвенції, ратифікованої Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У рішенні у справі «Горлов та інші проти Росії» від 02.07.2019 Європейський суд з прав людини зазначив, що постійне відеоспостереження CCTV за ув'язненими в їх камерах складало втручання у право заявників на повагу до їх приватного життя. Таке втручання порушувало б статтю 8, якщо б воно не було «відповідним до закону» у значенні статті 8§2. Таким чином закон повинен бути досить доступним та передбачуваним, тобто сформульованим з достатньою точністю для того, щоб особа могла регулювати його або її поведінку.
У цій справі уряд покладався на різні законодавчі положення та підзаконні акти. Проте, після їх розгляду Суд визнав, що відповідні законодавчі положення встановлювали загальне правило, яке дозволяло адміністраціям пенітенціарних установ та слідчих ізоляторів звертатися до заходів відеоспостереження, в той час як підзаконний акт лише відтворював ці положення, а не уточнював їх. Зокрема, не було зазначено, наприклад, чи загальні і житлові зони повинні підпорядковуватися спостереженню; в який час дня воно повинне працювати; його умови та тривалість; застосовні процедури, тощо.
У той час як Суд визнав, що цей захід мав певну основу в національному законодавстві, він не був переконаний, що існуюча нормативно-правова база була сумісною з вимогою «якості права». Фактично, національна нормативно-правова база надавала адміністрації слідчих ізоляторів та пенітенціарних установ необмежені повноваження здійснювати постійне відеоспостереження за кожною особою, яка знаходиться в досудовому ув'язненні або в ув'язненні після засудження, без будь-яких умов на будь-якій території установи, в тому числі в камерах, протягом невизначеного терміну без періодичних переглядів. В тогочасному вигляді національне законодавство фактично не пропонувало жодних гарантій від зловживань державних посадових осіб.
Хоча Суд міг визнати, що, може виникнути необхідність контролювати певні території пенітенціарних установ, або певних ув'язнених на постійній основі, він встановив, що існуючу нормативно-правову базу в Росії неможливо вважати достатньо зрозумілою, чіткою та докладною для того, щоб надавати відповідний захист від свавільного втручання органів влади у право на повагу до приватного життя. Тому Суд дійшов висновку, що цей захід не був «відповідним до закону», як цього вимагає стаття 8 § 2. Отже мало місце порушення статті 8.
У цьому ж рішенні Європейський суд з прав людини вказав, що національне законодавство не передбачало жодного встановлення балансу або надання можливості особі отримати судовий перегляд пропорційності його/її розміщення під відеоспостереженням з інтересами забезпечення недоторканності його або її приватного життя.
Проте сутність скарги заявників полягала у відсутності будь-яких істотних шляхів відшкодування на національному рівні в їх особливій ситуації, тобто їх перебування під постійним відеоспостереженням, яке негативно впливало на їх приватне життя. Отже, Суд визнав, що заявники не мали в своєму розпорядженні ефективного національного засобу правового захисту стосовно їх скарг відповідно до статті 8, в порушення статті 13.
Викладене, у свою чергу, свідчить, що положення статті 8 Конвенції у розумінні, тлумачення якого надано Європейським судом з прав людини, допускають можливість здійснення відеоспостереження у приміщеннях пенітенціарних установ, у тому числі у житлових приміщеннях (див, зокрема, рішення у справі «Філас проти Польщі» від 15.04.2021). Поряд цим, такі заходи не можуть бути постійними без можливості оцінки, зокрема, поведінки засудженого з метою визначення доцільності їх застосування у подальшому.
Судова колегія звертає увагу, що згідно пунктів 1-3 частини І Європейських пенітенціарних правил при поводженні з усіма особами, позбавленими волі, необхідно дотримуватись їхніх прав людини.
Особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту.
Обмеження, накладені на осіб, позбавлених волі, повинні бути мінімально необхідними та відповідати тій обґрунтованій меті, з якої вони накладалися.
Пунктом 49 частини IV указаних правил передбачено, що внутрішній розпорядок має бути організований в пенітенціарних установах з урахуванням вимог режиму, безпеки та дисципліни з одночасним наданням ув'язненим умов утримання, які забезпечують людську гідність та повне виконання програми заходів відповідно до Правила 25.
Приписи п. 51.1 ч. IV Європейських пенітенціарних правил визначають, що заходи безпеки, які вживаються щодо окремих ув'язнених, повинні бути мінімально необхідними для забезпечення їхнього надійного утримання.
Безпека, яка забезпечується фізичними бар'єрами та іншими технічними засобами, має доповнюватися заходами безпеки, які забезпечує аварійний персонал, що спостерігає та знає ув'язнених, які перебувають під їхнім контролем.
Відразу після надходження ув'язнених до установи мусить провадитися їх оцінка з метою визначення:
a. небезпеки, яку вони становитимуть для суспільства у випадку втечі;
b. ризику того, що вони спробують втекти або самостійно, або за сприяння ззовні.
Кожний ув'язнений мусить утримуватися в режимних умовах, які відповідають цим рівням ризику.
Рівень необхідних режимних заходів регулярно переглядається протягом усього періоду перебування особи в ув'язнені.
Відповідно до п. 52.1 ч. IV Європейських пенітенціарних правил якомога швидше після надходження до установи мусить провадитися оцінка ув'язнених з огляду на те, чи становлять вони загрозу для безпеки інших ув'язнених або в'язничного персоналу чи відвідувачів цих установ, та чи є ймовірність того, що вони самі можуть заподіяти собі шкоду.
Мають бути розроблені процедури, які забезпечують безпеку ув'язнених, персоналу пенітенціарної установи та всіх відвідувачів, та які зменшують до мінімуму ризик насильства та інших подій, які несуть загрозу безпеці.
Мають здійснюватися всі можливі зусилля для того, щоб всі ув'язнені могли брати участь у щоденних заходах в умовах безпеки
Ув'язнені повинні мати можливість контакту з персоналом у будь-який час, у тому числі вночі.
У пенітенціарних установах повинні дотримуватися закони країни щодо охорони здоров'я та безпеки.
У пункті 3.6 «Приватність» Аналізу виконання рекомендацій щодо пенітенціарної системи, наданих Україні Європейським комітетом з запобігання катуванням з 1998 року, Комітет звернув увагу на окремі аспекти забезпечення права засуджених на приватність. Наприклад, у 2012 році він критикував надмірне втручання у приватність через встановлення у житлових приміщеннях засуджених відеокамер:
«КЗК згоден, що відеоспостереження в камерах може бути корисною гарантією в окремих випадках, наприклад, коли людина вважається такою, що викликає стурбованість щодо ризику членоушкодження або самогубства, або якщо є конкретні підозри, що засуджении? здіи?снює в камері певні діі?, які можуть поставити під загрозу безпеку. Проте, будь-яке рішення застосовувати відеоспостереження щодо конкретного засудженого повинно завжди базуватися на індивідуальніи? оцінці реальних ризиків і має часто переглядатися на регулярніи? основі. Потрібно також вжити заходів для того, щоб засуджені, які підлягають відеоспостереженню, мали гарантію належноі? конфіденціи?ності під час використання ними туалету / санвузла.
Відеоспостереження є сери?озним втручанням у приватне життя ув'язнених і робить режим ще більш репресивним, зокрема, при застосуванні протягом тривалого часу. Відповідно, Комітет виступає проти систематичності встановлення відеоспостереження в камерах і вважає, що ресурси, що виділяються на таке обладнання, можуть бути використані з більшою користю шляхом взаємодіі? персоналу з засудженими, які представляють високии?? ризик. Коли встановлюються камери відеоспостереження, в'язні повинні бути детально проінформовані про це. Крім того, важливо, щоб відповідні записи зберігалися протягом не менше 48 годин у всіх випадках і невизначении? строк у разі, якщо трапиться певнии? інцидент.
Комітет рекомендує, щоб украі?нська влада переглянула використання відеоспостереження в камерах пенітенціарних установ і прии?няла детальні регулятивні норми, з урахуванням цих зауважень» (2012, 52).
Комітет висловлював цю рекомендацію переважно щодо засуджених до довічного позбавлення волі з огляду на їхнє камерне тримання та більш часте використання відеокамер в цих приміщеннях (2014, 53; 2016, 62). Однак вона має ширший характер та стосується використання відеоспостереження за засудженими загалом.
Перевіряючи виконання цих рекомендації, Комітет у згаданому аналізі звернув увагу, що Порядок №2025/5 закріплює, що відеокамери у колоніях можуть встановлюватися у жилих приміщеннях, а також ДІЗО, ПКТ та ДПК (п. 8 розділу V).
Однак цей Порядок №2025/5 не містить гарантій від надмірного використання відеонагляду, як того вимагають рекомендації Комітету. Зокрема, він передбачає, що відеокамери встановлюються з урахуванням їхнього функціонального призначення і технічних характеристик, а також необхідності виконання завдань із забезпечення режиму, попередження втеч та інших злочинів, порушень порядку відбування покарання. Місце встановлення та вид камери визначаються комісією, яка утворюється наказом начальника колонії або особою, яка виконує його обов'язки (п. 2 розділу VII).
Всупереч рекомендаціям Комітету, Порядок 2025/5 не передбачає індивідуальної оцінки ризиків у разі встановлення відеоспостереження щодо конкретних в'язнів. Він містить широку дискрецію, яка дозволяє і надалі систематично використовувати відеонагляд у житлових приміщеннях без належного обґрунтування.
Разом з тим Порядок №2025/5 дотримується рекомендацій Комітету щодо неприпустимості охоплення відеонаглядом санітарного вузла та щодо тривалості зберігання запису з камер на сервері.
Викладене, на переконання судової колегії, свідчить, що національне і міжнародне законодавство допускають можливість встановлення камер відеоспостереження як у приміщеннях загального користування, так й у житлових приміщеннях і камерах дільниці посиленого контролю, що свідчить про необґрунтованість твердження Позивача про те, що оскаржувані ним положення Порядку №2025/5 є протиправними або такими, що не відповідають акту вищої юридичної сили.
У свою чергу, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що процедуру установлення, застосування та використання технічних засобів нагляду і контролю регламентовано розділом VIІ Порядку №2025/5.
Так, відповідно до п. 1 розд. VII указаного Порядку установлення ТЗНіК здійснюється персоналом виправної/виховної колонії або фахівцями спеціалізованих організацій з дозволу начальника виправної/виховної колонії або особи, яка виконує його обов'язки.
Пунктом 2 розділу VII Порядку №2025/5 передбачено, що вид, кількість необхідних ТЗНіК для обладнання об'єктів виправної/виховної колонії визначаються з урахуванням їх функціонального призначення і технічних характеристик, а також необхідності виконання завдань із забезпечення режиму, попередження втеч та інших кримінальних правопорушень, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання.
Місце, вид та кількість ТЗНіК, що встановлюються, визначаються комісією, яка утворюється наказом начальника виправної/виховної колонії або особою, яка виконує його обов'язки. Комісію очолює перший заступник начальника виправної/виховної колонії.
За результатами роботи комісії складається акт про встановлення технічних засобів нагляду і контролю (додаток 1), який затверджується начальником виправної/виховної колонії.
За правилами п. п. 5-7 розд. VII Порядку №2025/5 персонал, який використовує та обслуговує ТЗНіК, особисто відповідає за втрату, псування, розукомплектування або використання ТЗНіК не за призначенням.
Контроль за використанням ТЗНіК здійснюється посадовою особою, призначеною начальником виправної/виховної колонії або особою, яка виконує його обов'язки.
Доступ персоналу виправної/виховної колонії до роботи з відео- та аудіоінформацією, яка надходить від ТЗНіК, реалізується за допомогою програмних та апаратних засобів обмеження доступу (паролі, захищені протоколи обміну тощо), захищених від несанкціонованого втручання у канали передачі цієї інформації. Право доступу до роботи з відео- та аудіоінформацією, яка надходить від ТЗНіК, має персонал виправної/виховної колонії відповідно до розподілу посадових обов'язків.
Відповідно до п. 8 розд. VII Порядку №2025/5 забороняється використання відеокамер та портативних відеореєстраторів: у лазнях, роздягальнях, душових і туалетних кімнатах; у приміщеннях (камерах), у яких проводяться медичні обстеження (огляди) ув'язнених та засуджених, особистий обшук з роздяганням; у кімнатах проведення тривалих побачень; у кімнатах будинків дитини при виправних колоніях, де проводиться годування дітей до трьох років.
Згідно п. 9 розд. VII Порядку №2025/5 забороняється використання аудіовізуальних засобів контролю: під час побачень засудженого з особами, визначеними абзацом першим частини другої статті 8 Кримінально-виконавчого кодексу України, при проведенні слідчих дій, крім візуального контролю; під час спілкування засудженого з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини або спеціально уповноваженими ним представниками, представниками Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженими особами таких міжнародних організацій, членами Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Генеральним прокурором, уповноваженими ним прокурорами і прокурорами, які здійснюють на відповідній території нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, працівниками слідчих та оперативних підрозділів Державного бюро розслідувань та працівниками Національного антикорупційного бюро України, крім візуального контролю; під час спілкування з громадянами та засудженими, які на конфіденційній основі надають допомогу оперативним підрозділам виправних/виховних колоній у боротьбі з кримінальною протиправністю; у кімнаті психоемоційного розвантаження; у кімнатах проведення тривалих побачень; у приміщеннях, де проводиться таємниця сповіді.
У пункті 10 розділу VII Порядку №2025/5 закріплено, що інформація про застосування у виправній/виховній колонії ТЗНіК доводиться до відома засуджених при їх прибутті до виправної/виховної колонії, про що такі особи ознайомлюються та ставлять особистий підпис на повідомленні про застосування технічних засобів нагляду і контролю (додаток 2). Крім того, інформація про застосування ТЗНіК розміщується у виправній/виховній колонії на КПП з пропуску людей і транспорту шляхом встановлення попереджувального знака: «Увага! Працюють технічні засоби нагляду і контролю» (додаток 3).
Положеннями п. п. 14-16 розд. VII Порядку №2025/5 передбачено, що інформація, що надходить від ТЗНіК, має зберігатися не менше ніж 30 діб, за винятком фото-, аудіо-, відеоінформації, що може бути використана як докази, передбачені нормами Кримінального процесуального кодексу України та Кодексу України про адміністративні правопорушення, термін зберігання якої забезпечується до завершення вирішення питання по суті.
Інформація, що фіксується ТЗНіК, є інформацією з обмеженим доступом, належить Департаменту, міжрегіональному управлінню, виправній/виховній колонії.
Інформація, що фіксується ТЗНіК, може надаватись третім особам: на підставі ухвали слідчого судді, суду; на офіційні запити органів прокуратури, а також органів досудового розслідування в межах провадження у справах про кримінальне чи адміністративне правопорушення.
Отже, згаданим вище підзаконним актом приписано необхідність доведення до відома засуджених при їх прибутті до виправної/виховної колонії інформації про застосування у виправній/виховній колонії ТЗНіК. Розділом VII Порядку №2025/5 врегульовано порядок та підстави надання інформації отриманої за допомогою ТЗНіК іншим суб'єктам, строки її зберігання, визначення осіб, які мають доступ до ТЗНіК та документу на підставі якого останні мають такий доступ. Також цим же розділом передбачено визначення комісією, яка утворюється наказом начальника виправної/виховної колонії або особою, яка виконує його обов'язки місця, виду та кількості ТЗНіК, що встановлюються.
Як вірно зауважено Апелянтом, ні приписи КВК України, ні положення Порядку №2025/5 чи іншого підзаконного акту не містять норм, які б визначали чіткий, послідовний та зрозумілий алгоритм оцінки реальних ризиків щодо конкретного засудженого, які б свідчили про необхідність встановлення відеокамер у жилому приміщенні та камерах, а також періодичність переоцінки доцільності та необхідності продовження здійснення систематичного відеоспостереження.
Водночас, на переконання судової колегії, відсутність такого алгоритму жодним чином не може свідчити про протиправність оскаржуваних ОСОБА_1 окремих положень Порядку №2025/5 щодо місця встановлення відеокамер, оскільки, як вірно встановлено судом першої інстанції, можливість використання технічних засобів відеоспостереження за засудженими з міркувань безпеки і контролю за їх поведінкою передбачено як національним, так і міжнародним законодавством. До того ж, встановлення відеокамер біля входу та у коридорах, на сходових клітках, у службових та підсобних приміщеннях структурних дільниць та секторів, секторах максимального рівня безпеки та прогулянкових двориках, де, зазвичай можуть перебувати більше одного засудженого одночасно, на думку суду апеляційної інстанції, безумовно спрямоване для забезпечення безпеки засуджених, попередження втеч та інших кримінальних правопорушень, а також збору необхідної інформації для оцінки їх поведінки.
Окремо суд першої інстанції правильно звернув увагу й на те, що Позивач відбуває покарання в установі покарань з 2003 року і, як самостійно зазначає у позовній заяві, із 2003 року він обізнаний та ознайомлений із обставинами цілодобово відеоспостереження. До того ж, оскаржуваний Порядок №2025/5 був прийнятий у 2018 році, що вказує на те, що протягом трьох років ОСОБА_1 жодних заперечень щодо встановленого відеоспостереження не висловлював. Також судом першої інстанції правильно відхилені посилання Позивача на те, що відеоспостереження встановлено таким чином, що добре видно і його ліжко, оскільки належних та допустимих доказів, які б підтверджували указані обставини, матеріали справи не містять.
Таким чином судова колегія приходить до висновку, що Порядок №2025/5 в його оскаржуваній частині не порушує гарантоване статтею 8 Конвенції право особи (засудженого) на повагу до особистого життя, адже переслідує забезпечення режиму безпеки в установах відбування покарань, попередження втеч з виправних/виховних колоній та інших кримінальних правопорушень, порушень встановленого законодавством порядку відбування покарання, отримання необхідної інформації про поведінку засуджених.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду не спростовують.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 264-265, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 листопада 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.
Касаційна скарга на рішення суду апеляційної інстанції подається безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Головуючий суддя А.Г. Степанюк
Судді М.І. Кобаль
Л.О. Костюк
Повний текст постанови складено та підписано 06 липня 2022 року.