Справа №295/12823/21
Категорія 7
2/295/1009/22
04.07.2022 року м. Житомир
Богунський районний суд міста Житомира у складі:
головуючого судді - Зосименка О.М.,
за участі секретаря - Забродцького А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зобов'язання зняти з реєстрації, -
установив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в якому просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 , та зняти відповідачів з реєстрації за даною адресою.
В обґрунтування позову вказує, що він є власником квартири, та колишня дружина та діти не проживають за місцем своєї реєстрації, не сплачують комунальні послуги, їх особистих речей у квартирі немає, та на момент подачі позову відповідачі не відносяться до членів сім'ї позивача, втратили такий статус, а тому, посилаючись на ст.. 391 ЦК України, вимагає усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном - квартирою. Крім того, вказує, що відповідачі спільним побутом із позивачем після розірвання шлюбу не пов'язані, тому їх право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини 2 статті 406 ЦК України.
Сторони та представники сторін у судове засідання не з'явилися, про розгляд справи повідомлялися, причини неявки не повідомили, від представника позивача надійшла заява про розгляд справи у його відсутність, позовні вимоги підтримує.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов до наступного висновку.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 24.07.1995р.
30.09.1997 між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 (змінила прізвище на ОСОБА_6 ) було зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про одруження № НОМЕР_1 . На момент одруження ОСОБА_5 мала сина від першого шлюбу - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який змінив своє прізвище на ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про переміну прізвища № НОМЕР_2 від 05.07.2004р.
ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народився син - ОСОБА_4 . Відповідачі зареєстровані у квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до вимог ст.ст. 316, 319, 321 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яким власник володіє, користується, розпоряджається на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Частиною 1 ст. 405 ЦК України встановлено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім'ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (ч.2 ст. 405 ЦК України).
У відповідності до статей 156, 64 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать дружина власника будинку, їх діти і батьки.
Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК України припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як із підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинні відбуватись в судовому порядку.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. В контексті норм житлового законодавства припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ч. 4 статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Так, ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначив, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
Отже, врахування пропорційності, яке є принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті2, стаття11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача і відповідачів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі№447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновку, що будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі№569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Отже Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім'ї власника житла, колишніх членів сім'ї також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Відповідно до ч.1 та 6 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
На виконання ухвали суду Державною прикордонною службою України надано інформацію щодо ОСОБА_4 , який 14.06.2018р. повернувся до Києва з Праги. Крім того, на виконання ухвали суду Головним управлінням ПФУ в Житомирській області надано інформацію щодо отримання пенсії ОСОБА_2 , ДПС України в Житомирській області надано інформацію про суми виплачених доходів ОСОБА_2 . Згідно інформації КП «Лікарня №2 ім. В.П.Павлусенка», КНП «Обласна клінічна лікарня ім..О.Ф.Гербачевського», ОСОБА_2 за медичною допомогою не зверталася.
Як вбачається з акту про не проживання осіб за місцем реєстрації від 11.09.2021р., що відповідачі фактично не проживають за місцем реєстрації понад 3 роки. Інформація викладена в акті зі слів власника квартири та на основі наданих документів, та засвідчена особами. (а.с. 43).
Оцінюючи даний доказ, суд звертає увагу, як зазначено в акті, інформація викладена в акті зі слів власника квартири та на основі наданих документів, проте суду не надано жодних документів для їх оцінки в сукупності з наданим актом та встановлення причин з яких відповідачі не проживають у даній квартирі, тому вказаний документ не може вважатись належним, достовірним та достатнім доказом в розумінні ст.76, 79, 80 ЦПК України в підтвердження обґрунтованості вимог позивача.
Отже, встановивши, що відповідачі як члени сім'ї позивача були зареєстровані у спірній квартирі зі згоди позивача як власника квартири; угод про користування квартирою між позивачем та відповідачами не укладено, та з урахуванням тих обставин, що позивачем не було доведено відсутність без поважних причин відповідачів у спірній квартирі, наявність у них іншого житла, врахувавши при цьому, що тривалість проживання відповідачів у спірному помешканні є достатньою підставою для того, щоб вважати цю квартиру їх житлом в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Керуючись ст. 41 Конституції України, ст. ст. 391, 406 ЦК України, ст. ст. 12, 76-81, 141, 259, 263-268, 280-282, 354 ЦПК України, суд,
постановив:
у задоволенні позову - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Житомирського апеляційного суду через Богунський районний суд міста Житомира шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про перегляд.
Суддя О.М. Зосименко