30 червня 2022 року Справа № 280/5700/21 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді: Семененко М.О., за участю секретаря судового засідання: Гавриш А.О., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 )
до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (69057, м.Запоріжжя, пр.Соборний, буд.158-б; код ЄДРПОУ 20490012)
про зобов'язання вчинити дії,
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач, Управління), в якій позивач просить суд зобов'язати відповідача провести поновлення та виплату позивачу пенсії за віком з 07 жовтня 2009 року відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-ІV від 09.07.2003 року, в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в пенсійній справі, з компенсацією втрати частини доходів.
Позовна заява подана представником позивача адвокатом Світлицьким Д.А., який діє на підставі ордеру на надання правничої (правової) допомоги серія АР №1051699 від 05.07.2021.
В обґрунтування заявлених вимог зазначено, що позивач наразі постійно проживає в Державі Ізраїль. На відповідне звернення Управління повідомило позивача про відмову в поновлені виплати пенсії у зв'язку з відсутністю документів, що підтверджують проживання (реєстрацію) на території України. Позивач вважає протиправною бездіяльність Управління в поновлені виплати позивачу пенсії лише з тої підстави, що він постійно мешкає за кордоном та не має зареєстрованого місця проживання на території України, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом.
Ухвалою суду від 12.07.2021 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи, витребувано від Управління належним чином засвідчені копії матеріалів пенсійної справи позивача.
04.08.2021 відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що позивачу не призначалась пенсія відповідачем, на обліку у відповідача він не перебував. Отже відсутні підстави для поновлення виплати пенсії. Крім того, послався на відсутність підстав для виплати компенсації втрати частини доходів, оскільки вказана виплата здійснюється за наявності нарахованих за минулий час та не виплачених сум пенсії. Просив в задоволенні позову відмовити.
Під час судового розгляду судом встановлено, що позивач в обґрунтування своєї позиції посилається на наявність у нього права на поновлення виплати пенсії за віком з 07.10.2009. При цьому з матеріалів справи вбачається, що листом від 16.04.2021 №0800-0205-8/27701 відповідач повідомив позивача про прийняте рішення від 13.04.2021 №124 про відмову у поновленні виплати пенсії у зв'язку з відсутністю документів, що підтверджують проживання (реєстрацію) позивача на території України. У свою чергу, відповідач у відзиві на позовну заяву стверджує, що відповідно до даних Автоматизованої системи обробки пенсійних справ позивачу пенсія органами Пенсійного фонду не призначалась, на обліку у відповідача позивач як отримувач пенсії не перебував, пенсійна справа позивача відсутня. Тобто, судом встановлено наявність суттєвих розбіжностей у фактичних обставинах, на які сторони посилаються в обгрунтування своєї позицію, і які є визначальними для визначення предмету доказування у справі.
Враховуючи, що вказані розбіжності не можливо усунути на підставі матеріалів справи, з метою з'ясування обставин, які мають значення для повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи, та забезпечення принципу рівності та змагальності сторін, суд дійшов висновку про наявність підстав для розгляду даної справи за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 22.09.2021 вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 07.10.2021, витребувано від Управління докази по справі, а саме: - інформацію про те, чи призначалась пенсія за віком позивачу? Якщо так, надати повну інформацію та підтверджуючи докази щодо дати призначення пенсії, виду пенсії, органу, в якому позивач перебував на обліку, причин припинення виплати пенсії. Якщо ні, надати повну інформацію та пояснення про те, чому підставою для відмови у поновленні виплати пенсії позивачу зазначено про відсутність документів, що підтверджують проживання (реєстрацію) позивача на території України (лист від 16.04.2021 №0800-0205-8/27701), а не відсутність факту призначення пенсії; - належним чином засвідчену копію рішення від 13.04.2021 №124 про відмову у поновленні виплати пенсії позивачу.
Ухвалою суду від 07.10.2021 відкладено підготовче засідання на 11.11.2021, повторно витребувано докази у відповідача.
07.10.2021 відповідач на виконання вимог ухвали суду про витребування доказів від 22.09.2021 повідомив, що позивач на обліку в Управлінні ніколи не перебував та пенсію не отримував.
01.11.2021 відповідач на виконання вимог ухвали суду від 07.10.2021 повідомив, що пенсія позивачу органами Пенсійного фонду не призначалась, підставою для відмови у поновленні виплати пенсії стала відсутність документів, що підтверджують проживання позивача на території України. Також надано копію рішення від 13.04.2021 №124 про відмову у поновленні виплати пенсії позивачу.
Ухвалою суду від 11.11.2021 закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті на 29.11.2021.
Ухвалою суду від 29.11.2021 зупинено провадження у справі до 23.02.2022 за зверненням сторін з клопотанням про надання часу для примирення, призначено наступне судове засідання на 23.02.2022.
Ухвалою суду від 23.02.2022 провадження у справі поновлено.
Ухвалою суду від 23.02.2022 відкладено розгляд справи на 09.03.2022.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану» у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації в Україні введений воєнний стан з 24.02.2022.
Згідно з наказом тимчасово виконуючого обов'язки голови Запорізького окружного адміністративного суду від 28.02.2022 № 11 «Про встановлення особливого режиму роботи Запорізького окружного адміністративного суду в умовах воєнного стану» (з урахуваннм наказів від 09.03.2022 № 12, від 11.03.2022 № 13, від 18.03.2022 № 14, від 25.03.2022 № 15, від 01.04.2022 № 16, від 08.04.2022 № 17, від 15.04.2022 № 18, від 22.04.2022 № 21, від 29.04.2022 № 22 про продовження дії наказу №11 від 28.02.2022), у зв'язку із загрозою життю, здоров'ю і безпеці відвідувачів суду, працівників суду та суддів, було знято з розгляду всі адміністративні справи, призначені до розгляду в період з 01.03.2022 до 06.05.2022 включно. Розгляд справ у суді відновлено з 10.05.2022.
Враховуючи наведені обставини, призначене на 09.03.2022 судове засідання не відбулось.
Наступне судове засідання призначено на 08.06.2022, на адресу учасників справи направлено відповідні судові повістки.
23.05.2022 представник відповідача подав пояснення, в яких змінив раніше висловлену позицію по суті позовних вимог та зазначив, що після додаткової перевірки встановлено, що позивачу пенсія виплачена по квітень 2016 року, у зв'язку з чим вважає, що позовні вимоги з 07.10.2009 по 30.04.2016 мають бути залишені без розгляду. У решті позовних вимог просив відмовити в повному обсязі.
08.06.2022 учасники справи подали заяви про розгляд справи в порядку письмового провадження.
Відповідно до частини третьої статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Враховуючи наведені норми процесуального законодавства, суд вирішив за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
На підставі матеріалів справи судом встановлено такі обставини.
ОСОБА_1 перебував на обліку в Правобережному об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України м.Запоріжжя (правонаступником якого є відповідач) як отримувач пенсії за віком за Списком №2 (при повному пільговому стажі).
Згідно наданої Управлінням Довідки від 23.02.2022, позивачу виплачувалась пенсія у період з січня 2009 року по квітень 2016 року.
Позивач виїхав до держави Ізраїль на постійне проживання, що підтверджується відомостями з паспорту громадянами України для виїзду за кордон НОМЕР_2 , копія якого надана до матеріалів справи.
05.04.2021 позивач звернувся до Управління із заявою про поновлення виплати пенсії, вказавши у заяві місце проживання (реєстрації) у державі Ізраїль.
Відділом перерахунків пенсій №1 управління пенсійного забезпечення Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області прийнято рішення від 13.04.2021 №124 про відмову в поновленні виплати пенсії позивачу у зв'язку з відсутністю документів, що підтверджують проживання (реєстрацію) позивача на території України. З посиланням на пункт 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV (далі - Закон №1058-IV) зазначено, що виплата пенсії за весь час проживання пенсіонера за кордоном припиняється, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Поновлення пенсії можливо після одержання посвідки на постійне проживання в Україні або іншого документа, який підтверджує місце постійного проживання в Україні.
Листом від 16.04.2021 №0800-0205-8/27701 Управління повідомило позивача про прийняте рішення від 13.04.2021 №124 про відмову у поновленні виплати пенсії.
Вважаючи протиправними дії Управління щодо припинення виплати пенсії, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій визначає Закон №1058-IV.
Статтею 1 Закону №1058-IV встановлено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону №1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 51 Закону №1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 року №25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону №1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Як зазначено в пункті 3.3. цього Рішення, оспорюваними нормами Закону №1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У рішенні ЄСПЛ від 07.11.2013 у справі «Пічкур проти України» (заява №10441/06, пункти 41-43, 52) Суд акцентував увагу на тому, що: якщо в Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства; хоча Перший протокол не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат з соціального страхування, якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 […]; сторони провадження не оскаржували того, що якби заявник продовжив проживати на території України, він і надалі б отримував пенсію; із цього випливає, що інтереси заявника належать до сфери застосування статті 1 Першого протоколу та права на майно, яке вона гарантує; Судом встановлено, що Уряд не надав ніякого обґрунтування позбавлення заявника його пенсії лише через те, що він проживав за кордоном; ані рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року не вказує на те, що національні органи наводили відповідні причини для виправдання відмінності у ставленні, на яку заявник скаржився, ані Уряд під час провадження в Суді не навів жодних таких обґрунтувань.
У пункті 53 цього рішення також наголошено, що Суд неодноразово повторював, що Конвенція є живим інструментом, який повинен тлумачитися «з огляду на умови сьогодення» (див. рішення ЄСПЛ від 25.04.1978 у справі «Тайрер проти Сполученого Королівства» (Tyrer v. the United Kingdom), пункт 31, Series A №26), а підвищення мобільності населення, більш високі рівні міжнародного співробітництва та інтеграції, а також розвиток банківського обслуговування та інформаційних технологій більше не виправдовують здебільшого технічних обмежень щодо осіб, які отримують соціальні виплати, проживаючи за кордоном, що могли вважатися розумними на початку 1950-х років.
У рішенні ЄСПЛ від 20.01.2012 у справі «Рисовський проти України» Суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (пункт 70 цього рішення).
Відповідно до частин 1 та 2 статті 46 Закону №1058-ІV нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
Нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Згідно із частиною 2 статті 49 Закону №1058-IV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому статтею 46 цього Закону.
Отже, відповідно до застосованих судом правових норм право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом. З 07.10.2009 виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону №1058-ІV. Із цього часу орган Пенсійного фонду має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
Наведене відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 .
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі правові висновки.
«Пенсія за віком призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу та розміру заробітної плати, яку вона отримувала, та відповідно до відрахувань до спеціального фонду.
При цьому, пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. Водночас пенсія стає «нарахованою» в момент призначення пенсії і залишається такою («нарахованою») до її чергової зміни.
У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме стаття 46 Закону №1058-IV, визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Аналіз зазначених положень статті 46 Закону №1058-IV свідчить про те, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.
Відповідно до пункту 3 резолютивної частини Рішення від 07.10.2009 №25-рп/2009 Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України (254к/96-ВР) положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.
З метою забезпечення правової визначеності Конституційний Суд України у своєму рішенні звернув увагу Верховної Ради України на необхідність внесення відповідних змін до законодавства, які до цього часу не були внесені.
Водночас відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.
Невиконання державою покладених на неї обов'язків щодо соціального забезпечення та захисту громадян породжує масові звернення до суду з позовами про визнання неправомірними дій органів пенсійного фонду, що, серед іншого, підриває довіру громадян до належного виконання всіма суб'єктами владних повноважень своїх функції та до можливості отримати в старості з боку держави в обмін на свою трудову діяльність справедливий соціальний захист.
Зважаючи на те, що нарахування пенсії в повному обсязі («правильному» розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачці після 07.10.2009 свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права пенсіонера на отримання пенсійних виплат, яке було відновлено на підставі зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
Отже, за таких обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07.10.2009 року у справі №25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками».
Вищенаведені правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 20.05.2020 у справі №815/1226/18, враховуються судом.
Відповідач надав до матеріалів справи Довідку від 23.02.2022, згідно якої вбачається, що позивачу виплачувалась пенсія до квітня 2016 року. При цьому жодної інформації та/або доказу на підтвердження підстав припинення виплати пенсії позивачу, Управління не надало, не зважаючи на те, що судом неодноразово здійснено витребування письмових доказів по справі, у тому числі матеріалів пенсійної справи позивача (ухвала суду від 12.07.2021), повної інформації та підтверджуючих доказів щодо причин припинення виплати пенсії (ухвали суду від 22.09.2021, від 07.10.2021).
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Водночас, зважаючи на підстави для відмови в поновленні виплати пенсії, викладені в рішенні відповідача від 13.04.2021 №124, суд дійшов висновку, що пенсія позивачу не виплачувалась саме у зв'язку з тим, що він проживав за межами України.
Таким чином, на підставі наявних у суду матеріалів, з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 20.05.2020 у справі №815/1226/18, суд констатує наявність у позивача права на поновлення виплати пенсії, однак не з 07.10.2009, як просить позивач, а з часу, коли виплату пенсії було припинено - з 1 травня 2016 року.
Обраючи належний спосіб захисту порушеного права, суд враховує, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 КАС України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.
До публічно-правового спору відноситься спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (за визначенням, наведеним в пункті 2 частини 1 статті 4 КАС України).
За змістом частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Отже передумовою судового захисту порушеного права у публічних правовідносинах є вирішення адміністративним судом публічно-правового спору, тобто надання судом оцінки правомірності (протиправності) рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, які на думку позивача порушують його права, свободи чи законні інтереси.
За змістом позовної заяви позивач доводить, що припиняючи виплату позивачу пенсії, Управління діяло в порушення правового порядку та з підстав, не передбачених діючим законодавством України. Водночас, у позові не заявлено позовних вимог про визнання протиправними таких дій Управління у спірних правовідносинах, а визначено лише спосіб захисту порушеного права шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії. Однак, з огляду на приписи статті 245 КАС України, при розгляді адміністративної справи у разі задоволення позову суд має визначити належний спосіб захисту порушеного права, у тому числі вирішити публічно-правовий спір, наявність якого є передумовою звернення до адміністративного суду.
У даній справі судом встановлено, що Управління протиправно припинило виплату пенсії позивачу з травня 2016 року, отже такі дії Управління становлять суть публічно-правового спору у спірних правовідносинах, та підлягають визнанню протиправними, у зв'язку з чим наявні підстави для виходу за межі позовних вимог.
З метою захисту порушених прав позивача необхідно зобов'язати відповідача відновити виплату пенсії та виплатити пенсію позивачу з травня 2016 року, отже позовні вимоги в цій частині є частково обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.
Разом з тим, відсутні підстави для задоволення вимог позивача щодо зобов'язання відповідача здійснити йому поновлення виплати пенсії та виплату пенсії з компенсацією втрати частини доходів, з огляду на таке.
Абзацом 2 частини 2 статті 46 Закону №1058-ІV визначено, що компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Так, згідно з вимогами статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 №2050-III підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Відповідно до статті 2 вказаного Закону компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
З аналізу зазначених норм можна дійти висновку, що вимоги позивача про зобов'язання відповідача здійснити поновлення виплати пенсії з компенсацією втрати частини доходів є передчасною, оскільки поновлення та виплата пенсії за період з травня 2016 року наразі не проведені, отже відсутні підстави вважати, що при поновленні та виплаті пенсії позивачу не буде виплачена компенсація втрати частини доходів.
Таким чином, задоволення позову в цій частині буде свідчити про вирішення спору, який ще відсутній, тобто на майбутнє, що суперечить засадам адміністративного судочинства та його принципам.
Також є передчасними вимоги про зобов'язання відповідача поновити та виплатити позивачу пенсію в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, оскільки на теперішній час виплата пенсії позивачу не поновлена, отже відсутній спір щодо розміру пенсії, виплата якої підлягає поновленню.
За наведеного вище суд вважає, що позовні вимоги є частково обґрунтованими, а надані сторонами письмові докази є належними та достатніми для постановлення судового рішення про часткове задоволення адміністративного позову.
Вирішуючи питання щодо судових витрат у відповідності до частини першої статті 143 КАС України, суд враховує, що за приписами частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
При зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачений судовий збір в розмірі 908,00 грн.
Отже, понесені позивачем судові витрати на сплату судового збору підлягають стягненню на його користь пропорційно до розміру задоволених позовних вимог в сумі 454,00 грн.
Крім того, в позові заявлено про понесені судові витрати в розмірі 1000,00 грн. на оплату послуг адвоката із складання позовної заяви.
Відповідно до положень статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (частина 1).
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (частина 2).
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3).
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 4).
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5).
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина 6).
Згідно з усталеною правовою позицією Верховного Суду (постанови від 17.03.2021 у справі №280/1266/19, від 25.03.2021 у справі №645/3044/17, від 09.03.2021 у справі №200/10535/19-а тощо), при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи. Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
При цьому, необхідно враховувати, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
До матеріалів справи не надано доказів на підтвердження заявлених витрат на правову допомогу, зокрема, не надано договір про надання правової допомоги; детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги; документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги тощо.
Крім того суд враховує, що відповідно до частини третьої статті 143 КАС України якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Позивач не подав заяву про неможливість подати докази понесення судових витрат з поважних причин та вирішення питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення на користь позивача заявлених витрат на професійну правничу допомогу.
Керуючись ст.ст. 2, 5, 72, 77, 139-143, 241, 243-246, 255, 295 КАС України, суд -
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області щодо припинення з 1 травня 2016 року виплати пенсії ОСОБА_1 .
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області провести поновлення та виплату з 1 травня 2016 року пенсії за віком за Списком №2, призначеної ОСОБА_1 .
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області судові витрати зі сплати судового збору сумі 454,00 грн. (чотириста п'ятдесят чотири гривні 00 коп.).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суду.
Повне найменування сторін та інших учасників справи:
Позивач - ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, місцезнаходження: 69057, м.Запоріжжя, пр.Соборний, буд.158-Б; код ЄДРПОУ 20490012.
Повне судове рішення складено 30.06.2022.
Суддя М.О. Семененко