Постанова
Іменем України
29 червня 2022 року
м. Київ
справа № 357/5940/19
провадження № 61-15271св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Держава Україна в особі Державної казначейської служби України, третя особа - Білоцерківський міський відділ Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на заочне рішення Сквирського районного суду Київської області від 14 листопада 2019 року у складі судді Віговський С. І. та постанову Київського апеляційного суду від
17 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є., Рубан С. М.,
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Державної казначейської служби України, третя особа - Білоцерківський міський відділ Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, про відшкодування шкоди, заподіяної злочином.
В обґрунтування позову вказував, що вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2014 року по кримінальній справі №357/14433/14-к ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 191 КК України, та призначено йому покарання у виді двох років обмеження волі. Потерпілим у цій кримінальній справі визнано позивача ФОП ОСОБА_1 , якому нанесена майнова шкода шляхом привласнення майна (грошових коштів) у розмірі
71 485,62,62 грн. На підставі підпунктів «в», «д» та «е» статті 1 Закону України «Про амністію у 2014 році» ОСОБА_3 звільнено від відбування призначеного покарання.
У ході розгляду судом кримінальної справи встановлено, що обвинувачений ОСОБА_3 , працюючи менеджером з продажу у ФОП ОСОБА_1 відповідно до трудового договору, укладеного між працівником та фізичною особою від 01 вересня 2008 року, будучи матеріально-відповідальною особою згідно з договором про повну матеріальну відповідальність від 01 вересня
2009 року, в період з 01 грудня 2011 року до 10 березня 2012 року привласнив грошові кошти ФОП ОСОБА_1 в сумі 71 485,62 грн, чим завдав йому збитків на вказану суму. У зв'язку з тим, що ОСОБА_3 частково відшкодував завдані збитки на суму 15 000,00 грн, судом стягнуто з нього 56 485,62 грн. на користь ФОП ОСОБА_1 відшкодування завданої шкоди.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 18 березня 2015 року вирок Білоцерківскього міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2014 року щодо ОСОБА_3 залишено без змін.
Білоцерківським міськрайонним судом Київської області позивачу видано виконавчий лист по справі № 357/14433/14-к від 27 березня 2015 року про стягнення з боржника ОСОБА_3 на користь стягувача ФОП ОСОБА_1 56 485,62 грн, який подано до Білоцерківського міськрайонного управління юстиції у Київській області для примусового виконання.
11 червня 2015 року головним державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції у місті Києві Москаленко О. П. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 47791370.
За період 2015-2019 роки органом державної виконавчої служби вжито всіх заходів, направлених на розшук майна боржника та його стягнення на користь ФОП ОСОБА_1 , однак за наслідками здійснення заходів, неодноразово встановлювалось, що боржник ОСОБА_3 є неплатоспроможним та у нього відсутнє майно, на яке може бути звернене стягнення.
17 травня 2019 року головним державним виконавцем Солом'янського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Лебедєвою Л. Ю. винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з відсутністю майна боржника, на яке може бути звернено стягнення, а здійсненні виконавцем заходи стосовно розшуку майна виявились безрезультатними.
Таким чином, неможливість виконання вироку Білоцерківського міськрайонного суду Київської області по справі № 357/14433/14-к від 30 грудня 2014 року в частині відшкодування спричиненої злочином шкоди пов'язана з неплатоспроможністю винної особи ОСОБА_3 , а також відсутністю в нього жодного майна, на яке може бути звернено стягнення.
Станом на 29 травня 2019 року відповідно до автоматизованої системи виконавче провадження ВП № 47791370 визначено як завершене.
Сума реальних збитків, завданих ОСОБА_3 позивачу на момент розгляду цієї справи судом, з урахуванням встановленого індексу інфляції повинна становити 117 637,60 грн, з яких 61 151,98 грн - інфляційні втрати.
Посилаючись на викладене, з урахуванням поданої зави про зміну предмету позову, просив суд стягнути з держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ФОП ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 117 637,60 грн, вирішити питання судових витрат.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Сквирського районного суду Київської області від
14 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року,у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що положення статті 1177 ЦК України передбачають можливість компенсації шкоди, завданої потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, за рахунок Державного бюджету України виключно у випадках та порядку, передбачених законом. Проте у національному законодавстві відсутній відповідний нормативно-правовий акт, який визначає такий порядок відшкодування шкоди. В ухвалі Європейського суду з прав людини від 30 вересня 2014 року у справі "Петро Якович Петльований проти України", заява № 54904/08, суд зауважив, що відповідно до ЦК України питання державної компенсації жертвам злочину врегульовано таким чином, що будь-яка вимога про таку компенсацію є умовною. Зокрема, умови, передбачені у статті 1177 ЦК України, полягають у тому, що вони мають бути встановлені окремим законом, який не було прийнято до цього часу. Такий закон має також містити процедуру присудження та сплати компенсації. Ясно видно з цих застережень, що право на компенсацію з боку держави жертвам злочину, передбачене вищевказаною статтею ЦК України, ніколи не було призначене, щоб бути безумовним. Практика національних судів підтверджує, що за відсутності закону, який формулює такі положення, право на компенсацію не може виникнути згідно статті 1177 ЦК України, як окремо взятої. За відсутності закону, який формулює такі положення, ніяке право на компенсацію не може виникнути, оскільки заявник не може стверджувати, що він мав законне сподівання одержання будь-яких конкретних сум.
Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачає можливість відшкодування шкоди, завданої правопорушенням, за рахунок коштів Державного бюджету України лише у випадку, коли правопорушення вчинено спеціальним суб'єктом (правоохоронним органом, органом прокуратури, судом) і набуло вигляду незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою тощо.
Та обставина, що державний виконавець не забезпечив виконання судового рішення через відсутність у боржника майна, не може бути безумовною підставою для покладення на державу відповідальності за шкоду, завдану конкретними особами, на підставі статті 1177 ЦК України.Крім того, ФОП ОСОБА_1 не скористався правом повторного звернення до державного виконавця для перевірки майна боржника, не оскаржив дії/бездіяльність державного виконавця, якщо вважає, що він неналежним чином виконував судове рішення.В разі зміни майнового стану боржника, стягувач відповідно до частини п'ятої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» має право повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, установлених статтею 12 цього Закону. У справі відсутні відомості про те, що ФОП ОСОБА_1 звертався до державної виконавчої служби для повторної перевірки майнового стану боржника. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у справі №720/1607/16-ц від
07 листопада 2018 року та у справі № 720/412/16-ц від 24 червня 2019 року.
Оскільки держава Україна не гарантує безумовного права потерпілого на відшкодування шкоди, завданої злочином, а умови і порядок відшкодування такої шкоди державою не визначені, тому ФОП ОСОБА_1 не мав законних сподівань на отримання вказаного відшкодування.
Апеляційний суд погодився з таким висновком суду та вказав, що він відповідає висновку, викладеному Великою Палатою Верховного Суду від 03 вересня
2019 року по справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18).
Наявність постанови про повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з відсутністю майна боржника, на яке може бути звернено стягнення, не є безумовним доказом неплатоспроможності боржника, якому обрано міру покарання не пов'язану з позбавленням волі, який може працювати та відшкодовувати завдану його злочинними діями шкоду. При цьому позивачем не надано доказів того, що ним було використано всі можливі та ефективні засоби для виконання судового рішення, зокрема оскарження дій або бездіяльності державного виконавця щодо виконання обов'язку боржника виконати судове рішення.
У національному законодавстві України відсутній відповідний нормативно-правовий акт, який би визначав порядок відшкодування майнової шкоди від злочину за рахунок коштів Державного бюджету України.
Аргументи учасників справи
У жовтні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати судові рішення і ухвалити нове про задоволення позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що відсутність нормативно-правового акту, який би визначав порядок відшкодування шкоди на підставі статті 1177 ЦК України, не може бути підставою для відмови у такому відшкодуванні.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 818/607/17 від 24 березня 2020 року дійшов висновків, що відповідно до статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача. Зважаючи на ці обставини, Верховний Суд дійшов висновку, що позивачу була завдана моральна шкода шляхом тривалого невиконання судового рішення відповідачем - державним виконавцем.
З огляду на масштабність проблеми та різні підходи щодо вирішення питання компенсації за невиконані судові рішення, законодавчі прогалини, на суд фактично покладається обов'язок, за відсутності розробленого державою порядку, спонукати державу до активних законодавчих дій врегулювання питання захисту прав громадян по виконанню судового рішення.
Отже, виконання рішення суду є невід'ємною складовою судового захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав особи, інакше, якби органи виконавчої служби допускали, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод право на звернення до суду було б ілюзорним.
Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанції про те, що до прийняття закону про відшкодування державою шкоди відповідно до статті 1177 ЦК України, на підставі загальних правил відшкодування шкоди здійснюватися не може, є такі, що порушують закріплений та гарантований державою принцип обов'язковості судового рішення та суперечать практиці Європейського Суду.
Судом першої інстанції безпідставно здійснено посилання на Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно - розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» як на єдиний механізм відшкодування особі шкоди, завданої кримінальним правопорушенням за рахунок Державного бюджету України.
У грудні 2020 року Державна казначейська служба України подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржені судові рішення залишити без змін, касаційну скаргу - без задоволення. Указує, що подаючи цивільний позов з предмету, який судом розглядався, досліджувався та згідно якого винесено остаточне рішення, ОСОБА_1 у цій справі фактично подав повторний позов і просить суд винести рішення про стягнення з держави коштів, на які є вирок суду.
У грудні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав відповідь на відзив, у якому зазначив, що сума реальних збитків, завданих позивачу злочином, становить 117 637 грн, а не 56 485,62 грн, як зазначено у відзиві. А тому він правильно звернувся із позовом.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у малозначній справі.
В ухвалі Верховного Суду від 09 листопада 2020 року вказано, що:
результат аналізу змісту касаційної скарги свідчить, що касаційна скарга може стосуватися питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики (підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України), а тому судове рішення у справі підлягає касаційному оскарженню;
наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд першої та апеляційної інстанції в оскаржених судових рішеннях застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від
24 березня 2020 року у справі № 818/607/17).
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2014 року по кримінальній справі № 357/14433/14-к ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 191 КК України, та призначено йому покарання у виді двох років обмеження волі. Потерпілим у цій кримінальній справі визнано позивача ФОП ОСОБА_1 , якому нанесена майнова шкода шляхом привласнення майна (грошових коштів) у розмірі 71 485,62 грн. На підставі підпунктів "в", "д" та "е" статті 1 Закону України «Про амністію» у 2014 році ОСОБА_3 звільнено від відбування призначеного покарання.
В ході розгляду судом вказаної кримінальної справи було встановлено, що обвинувачений ОСОБА_3 , працюючи менеджером з продажу у ФОП ОСОБА_1 , відповідно до трудового договору між працівником та фізичною особою від 01 вересня 2008 року, будучи матеріально-відповідальною особою згідно з договором про повну матеріальну відповідальність від 01 вересня
2008 року, в період з 15 грудня 2011 року до 10 березня 2012 року привласнив грошові кошти ФОП ОСОБА_1 у сумі 71 485,62 грн, чим завдав ФОП ОСОБА_1 збитків на вказану суму. У зв'язку з тим, що ОСОБА_3 частково відшкодував завдані збитки в сумі 15 000 грн, судом стягнуто з нього 56 485,62 грн на користь ФОП ОСОБА_1 на відшкодування завданої шкоди.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 18 березня 2015 року вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2014 року відносно ОСОБА_3 залишено без змін.
Білоцерківським міськрайонним судом Київської області позивачу видано виконавчий лист по справі № 357/14433/14-к від 27 березня 2015 року про стягнення з боржника ОСОБА_3 на користь стягувача ФОП ОСОБА_1 56 485,62 грн.
11 червня 2015 року головним державним виконавцем ВДВС Солом'янського РУЮ у місті Києві Москаленко О. П. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 47791370.
17 травня 2019 року головним державним виконавцем Солом'янського РВДВС міста Київ ГТУЮ місті Києві Лебедєвою Л. Ю. винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з відсутністю майна боржника, на яке може бути звернено стягнення, а здійсненні виконавцем заходи стосовно розшуку майна виявились безрезультатними. У пункті 2 резолютивної частини постанови зазначено, що виконавчий документ може бути повторно пред'явлений для виконання в строк до 17 травня 2022 року.
Станом на 29 травня 2019 року відповідно до автоматизованої системи виконавчого провадження, виконавче провадження № 47791370 визначено як завершене.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
У частині другій статті 4 ГПК України визначено, що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четвертої статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 квітня 2021 року у справі
№ 591/5242/18 (провадження № 14-168цс20) вказано, що «критеріями розмежування судової юрисдикції, зокрема господарської та цивільної юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад учасників правовідносин, зміст їх прав та обов'язків, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ та/або спорів. До такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 03 листопада 2020 року у справі
№ 922/88/20 (провадження № 12-59гс20), від 26 травня 2020 року у справі
№ 908/299/18(провадження № 12-136гс19); від 19 травня 2020 року у справі
№ 910/23028/17 (провадження № 12-286гс18); від 28 січня 2020 року у справі
№ 50/311-б(провадження № 12-143гс19)».
Відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Держава бере участь у справі через відповідний орган державної влади відповідно до його компетенції.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року
№ 215, Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово визначала юрисдикцію розгляду спорів з державою за вимогами про відшкодування шкоди як таких, що є приватноправовими та підлягають розгляду в судах цивільної або господарської юрисдикції (в залежності від суб'єктного складу сторін), за умови, що такі вимоги не об'єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір (постанови від 14 квітня 2020 року у справі № 925/1196/18 (провадження № 12-153гс19), від 08 листопада 2019 року у справі № 454/1008/16-ц (провадження № 14-494цс19), від 27 лютого 2019 року у справі № 405/4179/18 (провадження № 14-44цс19), від 15 березня 2018 у справі № 461/1930/16-ц (провадження № 14-60цс18)).
Аналогічний правовий висновок викладений і у постанові Верховного Суду у складі Об?єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2018 року у справі № 454/1668/17 (провадження № 61-15046сво18).
У справі, що переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Держави України в особі Державної казначейської служби України, в якому просив стягнути на користь ФОП ОСОБА_1 , який визнаний потерпілим у кримінальній справі, за рахунок коштів Державного бюджету України майнову шкоду, завдану злочином. Така вимога не об'єднана з вимогою вирішити публічно-правовий спір та за своїм суб'єктним складом підпадає під дію статей 4, 20 ГПК України, тому зазначений спір підвідомчий господарському суду, що виключає можливість розгляду цієї справи в порядку цивільного судочинства.
Тому судам слід було закрити провадження у цій справі, оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина перша та друга статті 414 ЦПК України).
Однією з підстав закриття провадження у справі є те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).
За таких обставин, касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення - скасувати, провадження у справі - закрити.
У разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 цього Кодексу суд за заявою позивача постановляє в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків закриття провадження щодо кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, чи передачі справи частково на новий розгляд або для продовження розгляду. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору (частина четверта статті 414 ЦПК України).
Верховний Суд відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України роз'яснює позивачеві його право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи до відповідного суду господарської юрисдикції.
Керуючись статтями 255, 256, 400, 409, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Сквирського районного суду Київської області від 14 листопада
2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 рокускасувати.
Провадження у справі № 357/5940/19 закрити.
Повідомити ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесений до юрисдикції господарського суду.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Сквирського районного суду Київської області від 14 листопада 2019 року та постанова Київського апеляційного суду від 17 вересня 2020 рокувтрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук