Справа № 677/380/21
Провадження № 2/677/183/22
30 червня 2022 року м.Красилів
Красилівський районний суд Хмельницької області
в складі головуючого - судді Гладій Л.М.,
за участі секретаря судового засідання Владюк Н.В.,
розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом виселення, -
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом виселення.
Позов обґрунтовує тим, що він є власником житлового будинку, який розташований в АДРЕСА_1 , згідно свідоцтва на право на спадщину за законом, виданого 04 червня 2019 року державним нотаріусом Красилівської державної нотаріальної контори Тиховською В.В. Вказаний будинок він успадкував після смерті свого батька ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Право власності на житловий будинок з надвірними будівлями було зареєстровано 04 червня 2019 року. Він та ОСОБА_2 проживали у будинку АДРЕСА_1 як члени сім'ї власника житлового будинку - його батька ОСОБА_3 . З 04 червня 2019 він є одноосібним власником вказаного будинку. Крім нього, у зазначеному будинку зареєстровані відповідачка та їхні сини: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 29 березня 2019 року шлюб між ним та відповідачкою розірвано. 13 серпня 2020 року він зареєстрував шлюб з ОСОБА_6 . Вважає, що колишня дружина ОСОБА_2 не є членом його сім'ї, а тому право користування останньої вказаним будинком припинилося у зв'язку з припиненням права власності на будинок попереднього власника - батька позивача ОСОБА_3 , який помер у 2008 році, відповідачка самостійного права на вказане житло з підстав передбачених законом (найм, оренда, тощо) не набула, а він як новий власник будинку заперечує відносно її проживання в ньому колишньої дружини, оскільки бажає використати належне йому майно на власний розсуд.
Представник позивача та позивач в судове засідання не з'явились, від представника позивача та позивача надійшли письмові заяви про розгляд справи у їх відсутності, позовні вимоги підтримують і просить позов задовольнити.
Відповідач та представник відповідача в судовому засіданні щодо вимог позову заперечили, зокрема представник відповідача зазначила, що заявлені вимоги є безпідставними, та такими, що не підлягають задоволенню, виходячи із того, що у зв'язку із створенням сім'ї в 1992 році вона вселилася до будинку позивача з дозволу його батька - ОСОБА_3 , який був власником вказаного будинку. В даний житловий будинок вона вселилася як член сім'ї власника. Потім в них з позивачем народились двоє синів, які також зареєстровані в даному будинку. Після смерті власника будинку ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона продовжувала проживати у вказаному будинку разом із позивачем у зареєстрованому шлюбі. Приймала участь працею та коштами у його утриманні, оплаті комунальних послуг. В даному будинку вона проживає та зареєстрована до цього часу. Іншого житла у неї немає, в спірному житлі є всі умови для проживання позивача із новою сім'єю, тому просить в позові відмовити. Наполягає на тому, що позбавлення позивачку права користування житлом буде для відповідачки непомірним тягарем, оскільки фактично відповідачка опиниться на вулиці.
Суд, заслухавши доводи відповідача та її представника, дослідивши письмові матеріали справи приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Предметом спору у даній справі є вимоги власника житлового будинку про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом виселення, членів сім'ї попереднього власника, які проживають та зареєстровані в ньому.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).
У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.
При вирішенні питання про виселення члена сім'ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.
Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
До членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
За змістом зазначених приписів правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту (пункт 4 частини першої статті 406 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до пункту 11 частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі смерті власника.
Судом встановлено, що підставами позову, які були озвучені представником позивача адвокатом Порозовим Д.В., є:
- порушення права власника позивача щодо володіння та користування належним йому житлом,
- відповідач не є леном сім'ї власника житла;
- відповідач не набула права користування житлом, оскільки після зміни власника ( після спадкування позивачем житла після смерті батька) дозвіл на проживання слід було отримувати уже у нового власника ОСОБА_1 ;
- наявність іншого житла у відповідачки.
Разом з тим, судом встановлено, що відповідачка набула право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набула охоронюване законом право на мирне володіння майном як члена сім'ї ОСОБА_3 - колишнього власника спірного будинку.
Зокрема судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом № 2-1046, виданий 04 червня 2019 року, який він успадкував після смерті свого батька ОСОБА_3 .
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано 29 березня 2019 року, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 29 березня 2019 року.
Як вбачається з довідки Щиборівської сільської ради Хмельницької області від 22 лютого 2021 року № 66, відповідач ОСОБА_2 зареєстрована в житловому будинку АДРЕСА_1 з 1992 року, тобто, під час перебування у шлюбі з позивачем, що підтверджує факт згоди власника будинку ОСОБА_3 на реєстрацію відповідача у його житловому будинку.
З обставин справи вбачається, що відповідачка ОСОБА_2 вселилась в будинок АДРЕСА_1 , як член сім'ї позивача ОСОБА_1 , в зв'язку з чим набула з ним рівне право користування вказаним житловим приміщенням.
З огляду на це, безпідставними є твердження позивача про те, що відповідач без належних правових підстав зареєстрована та проживає у спірному будинку.
Посилаючись на витяги зі Спадкових реєстрів (заповіти/спадкові договори) щодо майна батьків відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , позивач вказує про можливу наявність ОСОБА_2 об'єкту нерухомого майна або наявність іншого житла.
Як вбачається з довідки № 84 від 25 травня 2022 року КП «Новоушицьке БТІ» Новоушицької селищної ради, згідно архівних матеріалів КП «Новоушицьке бюро технічної інвентаризації» станом на 01 січня 2013 року інформація про реєстрацію права власності на будинок садибного типу та належні до нього господарські будівлі та споруди, який знаходиться по АДРЕСА_2 відсутня.
Тому суд критично оцінює надані позивачем витяги зі Спадкових реєстрів (заповіти/спадкові договори) щодо майна батьків відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , оскільки вони не підтверджують наявність об'єкту нерухомого майна або наявність іншого житла відповідачки.
Крім того, як вбачається із виписки із по господарських книг Косиковецької сільської ради і Новоушицької селищної ради Новоушицького району Хмельницької області за 1961-2021 роки ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса господарства: с. Шелестяни, вибула 10 серпня 1991 року в м. Хмельницький.
Згідно з актом обстеження житлових умов від 24 червня 2022 року житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1 . Житлова площа склад лає 58 кв.м. На час перевірки в будинку проживають ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , який мобілізований до ЗСУ. Будинок включає 4 житлові кімнати, вітальню, кухню, веранду.
Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов'язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов'язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
Таким чином, в судовому засіданні встановлено, що відповідач тривалий час проживала в спірній квартирі, іншого житла у власності відповідача не має, і вона була вселена, а потім зареєстрована в спірній квартирі з дозволу власників.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права (далі - ЄСПЛ).
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), зауважила, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Отже, при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Суд встановив, що позивач є власником спірного житлового будинку, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом № 2-1046, виданого 04 червня 2019 року державним нотаріусом Красилівської державної нотаріальної контори, відповідачка спільним побутом із ним не пов'язана.
Разом із цим, права членів (колишніх) сім'ї власника житла також підлягають захисту, тому усунення перешкод у користуванні будинком шляхом виселення відповідачки, що фактично є позбавленням права на житло, має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Законність усунення перешкод у користуванні будинком шляхом виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Верховний суд у постанові від 14 червня 2022 року у справі № 345/796/21 надаючи оцінку справі щодо подібних правовідносин наголосив, що особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, в тому числі житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом з тим відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише - з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20).
У справі, що розглядається, виселення відповідачки в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням права позивача як власника спірного житла на фактичне користування своїм майном з правом відповідачки на користування цим житлом, яке виникло з дозволу попереднього власника житла, та у разі втрати якого відповідачка може стати безхатченко.
У справі позивач, який є власником спірного житлового будинку, отримуючи його у спадщину від свого батька ОСОБА_3 , був обізнаний щодо проживання у ньому колишньої дружини ОСОБА_2 , яка з 1992 року проживає у спірному будинку, у тому числі із дозволу попереднього власника, зареєстрована у ньому, іншого житла не має, що дає підстави вважати, що відповідачка має достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є її єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР.
Як встановлено ст. 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов'язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною.
Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Позивачем таких підстав не зазначено.
Відповідачка не є такою, що самоправно вселилася до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для її виселення відсутні.
Крім того, суд відхиляє доводи позивача, що відповідач порушує його права на володіння та розпорядження житловим будинком через реєстрацію у ньому, оскільки останнім не надано доказів, які б указували на порушення ОСОБА_2 правил співжиття, систематичного руйнування чи псування жилого приміщення, або використання його не за призначенням, або що роблять неможливим для інших проживання в одному будинку. Питання про витребування таких доказів в установленому законом порядку позивач не порушував.
Суд ставиться критично до доводів позивача викладених у заяві від 29 червня 2022 року щодо затягування розгляду справи з боку відповідача та порушення його прав через постановлення судом під час судових дебатів рішення про повернення до з'ясування обставин у справі та задоволення клопотання відповідача про долучення до матеріалів справи додаткових доказів та витребування доказів, зважаючи на таке.
Згідно приписів ст.129 Конституції України, ст.2 ЦПК України, якими передбачено, що одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. При цьому, захищаючи права одних осіб, суд не може порушувати права інших осіб.
ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував про обов'язок національних судів організовувати провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (пункт 28 рішення від 02 грудня 2010 року у справі № 16652/04 «Шульга проти України») і запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 січня 2011 року у справі № 26976/06 «Мусієнко проти України»).
Неможливість суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08 листопада 2005 року у справі 3 36655/02 «Смірнова проти України», рішення ЄСПЛ від 27 квітня 2000 року у справі № 30979/96 «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France)). Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення ЄСПЛ від 30 листопада 2006 року у справі «Красношапка проти України»).
Суд вважає за необхідне наголосити, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Такого ж висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 16.07.2020 у справі № 924/369/19.
Із матеріалів справи вбачається, що відповідачкою та її представником тричі подавалися заяви про відкладення розгляду справи, а саме 14 червня 2021 року у зв'язку з неотриманням вчасно матеріалів справи та необхідністю подачі до суду додаткових доказів та відзиву, 23 березня 2022 року - у зв'язку з неявкою довірительки та 21 квітня 2022 року у зв'язку із погіршенням стану здоров'я ОСОБА_2 .
Вищевказані дії відповідачки та її представника не свідчать про зловживання ними своїми процесуальними правами та вчинення дій з метою затягування та перешкоджання розгляду справи.
Тривалий, на думку позивача, розгляд справи судом спричинений в першу чергу об'єктивними причинами, а саме розглядом справи спочатку через зміну складу суду у зв'язку з відрахуванням головуючої судді Кускової Т.В. зі штату Красилівського районного суду Хмельницької області в зв'язку із закінченням строку відрядження на посаді судді Красилівського районного суду Хмельницької області, зазначеного у рішенні Вищої ради правосуддя від 19 листопада 2020 №3176/0/15-20.
Щодо безпідставного, на думку позивача, повернення до з'ясування обставин у справі суд наголошує, що процесуальним законом передбачено, що, якщо під час судових дебатів виникає необхідність з'ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, суд постановляє ухвалу про повернення до з'ясування обставин у справі. Після закінчення з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами судові дебати проводяться в загальному порядку (стаття 243 ЦПК України).
31 травня 2022 року, тобто після початку розгляду справи по суті до суду надійшло клопотання відповідачки про долучення додаткових доказів до справи. В своїй заяві позивачка просила поновити строк для подачі доказів, як пропущений з поважних причин, оскільки їх у неї під час подання позову не було змоги подати вказані докази, у зв'язку з погіршенням стану її здоров'я та карантинними обмеженнями, пов'язаними з поширенням короно вірусної хвороби (COVID-19), самоізоляція та у зв'язку із неможливістю вчасно отримати інформацію з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно стосовно наявності у її власності іншого житла по причині закриття вказаного реєстру, у зв'язку із веденням в Україні військового стану; крім цього, позивач просила витребувати, заявлені у клопотанні докази.
Представник відповідача подала до суду клопотання про проведення судового засідання у її відсутність, позов підтримала повністю.
За ст. ст. 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності та диспозитивності. Особа на власний розсуд користується своїми процесуальними правами та обов'язками відповідно до зазначених положень, а також положень, визначених ст. ст 43, 49 ЦПК України, але зобов'язана здійснювати їх добросовісно (ч. 1 ст. 44 ЦПК України).
Явка до суду - це право сторони, яким вона може скористатися на власний розсуд.
Таким чином, неявка представника позивача в судові засідання є його волевиявленням, проявом дії принципу диспозитивності, який означає надання учаснику справи можливості вільно розпоряджатися своїми правами на власний розсуд (особисто турбуватись про здійснення своїх прав).
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Частина 4 ст. 83 ЦПК України встановлює, що якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Згідно ч. 5 ст. 83 ЦПК України у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.
Відповідно до ч. 1 ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
Окрім того, судом враховано, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 на всій території України з 24 лютого 2022 року введено воєнний стан, який продовжено Указом Президента України № 2119-IX з 26 березня 2022 року строком на 30 діб, Указом Президента України № 259/2022 з 25 квітня 2022 року на 30 діб, Указом Президента України № 341/2022 з 25 травня 2022 року на 90 діб.
04 березня 2022 року видано наказ Голови Верховного Суду, згідно з яким встановлено особливий режим роботи й запроваджено відповідні організаційні заходи, зокрема зазначено, що запровадження воєнного стану на певній території є поважною причиною для поновлення процесуальних строків.
Зважаючи на вказане, а також те, що заявлені відповідачкою докази мали суттєве значення для винесення законного та справедливого рішення, суд дійшов висновку про доцільність задоволення клопотання відповідача ОСОБА_2 та витребування заявлених доказів.
Таким чином, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, суд дійшов висновку, що позивач не обґрунтував належним чином мету, яку він переслідував, звернувшись до суду із позовом про усунення перешкод у користуванні будинком, та не довів співмірність її виселення відповідній меті.
Відтак, суд, встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, дійшов обґрунтованого висновку про те, що сам факт переходу права власності на будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї колишнього власника цього нерухомого майна. Суд вважає, що при позбавленні відповідачки житла, виселенні її із спірного будинку не буде дотримано розумного балансу між інтересами позивача, який не довів необхідність виселення відповідачки, та інтересами відповідачки, яка зареєстрована у спірному будинку, проживає в ньому з 1992 року, протягом тривалого часу користується спірним житлом на законних підставах, має обґрунтовані очікування на подальше користування житлом, іншого житла не має, а тому враховуючи те, що негативні наслідки для власника будинку, які зазначені в позовній заяві, позивачем не доведені, суд доходить обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Таких висновків дійшов також Верховний Суд у постанові від 19 травня 2021 року, справа № 658/977/19, провадження №61-1282 св 21.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 258, 259, 265, 268 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом виселення - відмовити.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Хмельницького апеляційного суду через Красилівський районний суд Хмельницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 30 червня 2022 року.
Суддя Л.М.Гладій