Дата документу 21.06.2022 Справа № 336/8659/21
Є.У.№ 336/8659/21 Головуючий у 1 інстанції: Зарютін П.В.
№ 22-ц/807/1483/22 Суддя-доповідач: Крилова О.В.
21 червня 2022 року м. Запоріжжя
Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Крилової О.В.
суддів: Кухаря С.В.
Полякова О.З.
секретар: Бєлова А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі адвоката Середа Андрія Анатолійовича на рішення Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 16 лютого 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
В жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування заяви зазначав, що з 11 грудня 2003 року позивач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , про що вбачається з договору купівлі-продажу від 11.12.2003 року та відповідного витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно.
У період 2011-2013 років сторони перебували у шлюбі (за рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11.02.2013 року).
Як зазначає позивач, після припинення шлюбних відносин відповідач ОСОБА_2 припинила користування спірною квартирою, сторони почали проживати окремо.
Відсутність відповідача протягом тривалого часу, на думку позивача підтверджується актом, складеним 22 липня 2021 року фахівцем по роботі з абонентами ТОВ «Керуюча компанія «Мрія», з якого вбачається, що ОСОБА_2 з 2012 року не мешкає в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
Посилаючись на значене, просив суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 16 лютого 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 в особі адвоката Середа А.А. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на безпідставність висновків суду, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, просив скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що з 11 грудня 2003 року позивач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 , про що вбачається з договору купівлі-продажу від 11.12.2003 року та відповідного витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно.
У період 2011-2013 років сторони перебували у шлюбі (за рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 11.02.2013 року).
Як зазначає позивач, після припинення шлюбних відносин відповідач ОСОБА_2 припинила користування спірною квартирою, сторони почали проживати окремо.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом (ч.2 ст. 405 ЦК України).
Відсутність відповідача на протязі тривалого часу, як зазначає сторона позивача, підтверджується актом, складеним 22 липня 2021 року фахівцем по роботі з абонентами ТОВ «Керуюча компанія «Мрія».
Судом першої інстанції була надана оцінка зазначеному акту за яким ОСОБА_2 з 2012 року нібито не мешкає в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 .
У відповідності до вимог статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Як правильно зазначив суд першої інстанції, за умови невизнання стороною відповідача факту її тривалого безпідставного непроживання за вищевказаною адресою, сам по собі акт від 22 липня 2021 року ТОВ «Керуюча компанія «Мрія» не може свідчити про те, що ОСОБА_2 з 2012 року не мешкає у спірній квартирі, адже такий акт складений зі слів сусідів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , про допит яких в якості свідків задля перевірки судом наданих ними пояснень сторонами клопотань не заявлялось, а тому суд першої інстанції критично поставився до названого акту.
При апеляційному розгляді позивач просив допитати свідків, натомість судова колегія враховує що сторони повинні подати докази разом із поданням позовної заяви (ч. 2 ст. 83 ЦПК України).
Якщо доказ не може бути поданий разом із позовною заявою з об'єктивних причин, позивач повинен про це письмово повідомити суд та зазначивши: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк, суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. (ч. 5 ст. 83 ЦПК). У цей строк докази подаються через канцелярію суду або в судовому засіданні з відповідним клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи. Або суд за своєю ухвалою може витребувати необхідні докази. Для цього потрібно подати клопотання про забезпечення доказів.
Позивач не заявляв клопотання про допит свідків, хоча судова колегія враховує також, що позбавлення особи права на житло є виключною мірою, яка не може базуватися на показаннях свідків.
Відповідно до статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Згідно з статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це.
На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК Української РСР, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.
При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК) .
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем на підтвердження своїх позовних вимог щодо відсутності відповідача у спірній квартирі з 2012 року поданий акт про не проживання особи за місцем реєстрації який був підписаний двома свідками та фахівцем керуючої компанії з обслуговування будинку, а з акту вбачається, що факт встановлений шляхом опитування свідків.
Фахівцю обслуговуючої компанії не надано право збирати докази в судовій справі, а відтак суд першої інстанції правильно вважав такий акт недопустимим доказом.
Наведені в апеляційній скарзі доводи, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, та особистого тлумачення апелянтом норм закону.
З огляду на наведене судом першої інстанції з дотриманням вимог ст. ст. 89, 263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову.
На підставі викладеного судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування немає.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі адвоката Середа Андрія Анатолійовича залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 16 лютого 2022 року по цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 27 червня 2022 р.
Головуючий О.В. Крилова
Судді: С.В. Кухар
О.З. Поляков