Справа № 308/12445/18
13 червня 2022 року місто Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області у складі:
головуючого судді - Данко В.Й.,
за участю:
секретаря судових засідань - Бокотей А.М.,
прокурора - Дибець Р.В.,
представника відповідача-1 - Данканича А.Е.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Ужгороді позов Закарпатської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіонув інтересах держави в особі Міністерства оборони України, квартирно-експлуатаційного відділу м.Мукачеве до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_2 про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння
І. Стислий виклад позицій учасників справи
до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області надійшла позовна заява заступника військового прокурора Ужгородського гарнізону О.Крижановського в інтересах держави в особі Міністерства оборони України код ЄДРПОУ 00034022, місцезнаходження: 01368, м.Київ, пр-т Повітрофлотський, 6 (далі - позивач-1), квартирно-експлуатаційного відділу м.Мукачеве код ЄДРПОУ 08439994, місцезнаходження: 89600, м.Мукачево, вул.Берегівська-об'їзна, 1А (далі - позивач-2 або КЕВ) до Ужгородської міської ради код ЄДРПОУ 33868924, місцезнаходження: 88000, м.Ужгород, пл.Поштова, 3 (далі - відповідач-1), ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 (далі - відповідач-2), третьої особи ОСОБА_2 РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 (далі - третя особа), у якій прокурор просить суд:
-визнати недійсним та скасувати рішення Ужгородської міської ради від 27.10.2010 №1638 (далі - оскаржуване або спірне рішення) про затвердження проекту відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд та надання у приватну власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,0912 га в районі АДРЕСА_3 ;
-визнати недійсним та скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №744700, виданий на підставі рішення Ужгородської міської ради від 27.10.2010 №1638;
-витребувати земельну ділянку площею 0,0912 га з кадастровим номером 2110100000:35:001:0115, що входить до складу земельної ділянки площею 18,47 га військового містечка №43 у АДРЕСА_4 на користь держави в особі Міністерства оборони України з незаконного володіння ОСОБА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за змістом спірного рішення органу місцевого самоврядування останнє спрямоване на фактичне вилучення земельної ділянки площею 0,0912 га з кадастровим номером 2110100000:35:001:0115 з володіння уповноважених органів. За таких обставин вважає, що відповідна земельна ділянка вибула з державної власності всупереч волі компетентних органів.
13.12.2018 до суду від представника відповідача-1 надійшов відзив, у якому він проти позову заперечив повністю. Відзив обґрунтований тим, що позивач-2 не є органом державної влади, а тому у прокурора відсутні підстави для його представництва у суді.
Посилається на те, що прокурор не дотримався приписів частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру», оскільки завчасно не повідомив позивачів у справі про звернення до суду в інтересах держави. Відтак вказує про недопустимість участі прокурора у справі, яка розглядається.
Посилається на рішення господарського суду Закарпатської області від 05.02.2016 у справі №907/1115/15, яке, на думку представника відповідача-1, має преюдиційний характер з огляду на те, що встановлює протиправність рішення Ужгородської міської ради від 15.10.2010 №1609 «Про надання земельних ділянок».
Звертає увагу суду на те, що неможливість ідентифікувати факт накладання спірної земельної ділянки до складу територій, право на користування якими підтверджується державним актом №1 від 04.05.1981.
Зазначає про те, що у спірних правовідносинах сплив строк позовної давності, оскільки прокуратура, здійснюючи загальний нагляд, не вживала заходів щодо оскарження спірного рішення відповідача-1.
Наполягає на тому, що третя особа є добросовісним набувачем, а тому витребування земельної ділянки є непропорційним.
19.02.2019 до суду від представника відповідача-2 надійшов відзив, у якому вона проти позову заперечила повністю. Відзив обґрунтований тим, що у прокуратури не було підстав для звернення до суду. Також зазначає про відсутність підстав для висновку про перехід права користування землею від Міністерства оборони УРСР до Міністерства оборони України в особі КЕВ.
Вказує на те, що Земельний кодекс України не передбачає таку підставу для переходу речового права як правонаступництво.
Вважає, що з огляду на невідповідність форми державного акт на право постійного користування землею законодавчо встановленим вимогам неможливо встановити земельну ділянку, право на яку має КЕВ.
Також посилається на те, що позивачами обрано неналежний спосіб захисту, оскільки оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування є ненормативним актом та вичерпується фактом його виконання.
Наголошує на тому, що прокурор у справі, яка розглядається, звернувся до суду зі спливом строку позовної давності.
25.03.2019 до суду від представника позивача-1 надійшла відповідь на відзив, у якій він позовні вимоги підтримав у повному обсязі. Відповідь на відзив обґрунтована тим, що Міністерство оборони України є уповноваженим органом державної влади, який реалізує право власності, зокрема, щодо земельної ділянки, за витребуванням якої звернувся прокурор.
Вказує на те, що земельна ділянка площею 0,0912 га з кадастровим номером 2110100000:35:001:0115 на час виникнення спірних правовідносин входила до земель оборони. При цьому рішень про передачу зазначеної земельної ділянки органами державної влади не приймалося.
З приводу належності обраного способу захисту в частині оскарження рішення відповідача-1 від 27.10.2010 №1638 зауважує про те, що ненормативний акт, який вичерпав свою дію, може оскаржуватися з точки зору його законності, якщо виникло право цивільне, а спір має приватноправовий характер.
Крім того, представник позивача-1 заперечує про звернення прокурора з пропуском строку позовної давності, зважаючи на те, що відповідачі жодним чином не можуть визначити точної календарної дати, починаючи з якої позивачі дізналися чи повинні були дізнатися про порушення їх прав.
02.05.2019 до суду від представника позивача-2 надійшла відповідь на відзив, у якій він позовні вимоги підтримав повністю. Відповідь на відзив обґрунтована тим, що прокурор дотримався процедури попереднього інформування органів державної влади, передбаченої частиною 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Вказує на те, що доводи відповідачів про сплив строків позовної давності є безпідставними.
У судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримав, просив суд позов задовольнити повністю.
У судове засідання позивач-1 явку уповноваженого представника не забезпечив, належним чином повідомлений про час, дату і місце його проведення, подав клопотання про розгляд справи за відсутності представника.
У судове засідання позивач-2 явку уповноваженого представника не забезпечив, належним чином повідомлений про час, дату і місце його проведення, клопотання про відкладення не подав.
У судовому засідання представник відповідача-1 проти позову заперечив, просив у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
У судове засідання третя особа не з'явилася, належним чином повідомлена про час, дату і місце його проведення, клопотання про відкладення не подала.
У судове засідання відповідач-2 не з'явився, належним чином повідомлений про час, дату і місце його проведення, від представника відповідача-2 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Між тим, суд вважає, що причини неявки викладені у клопотанні з урахуванням стадії судового розгляду, строку розгляду справи не є поважними. Так, суд бере до уваги те, що представник відповідача-2 як на підставу для відкладення судового засідання, посилається на подання запиту для отримання додаткових доказів. Утім, відповідний представник жодним чином не обґрунтовала причини неможливості зібрання та подання доказів у межах підготовчого провадження. Крім того, не наведено жодних обставин, які перешкоджали завчасному зверненню із запитом так, щоб відповідні докази могли бути подані в судове засідання.
За таких обставин суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності окремих учасників процесу.
ІІ. Рух справи
Ухвалою від 15.11.2018 суддя прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі.
Ухвалою від 03.06.2020 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті.
Ухвалою від 26.11.2020 суд відмовив у задоволенні заяви представника Ужгородської міської ради про відвід головуючого з розгляду цивільної справи №308/12245/18.
Ухвалою суду від 08.12.2020 суд залишив позовну заяву заступника військового прокурора Ужгородського гарнізону О.Крижановського в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, квартирно-експлуатаційного відділу м.Мукачеве до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 , третьої особи ОСОБА_2 про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння без розгляду.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 17.02.2021, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 10.06.2021, ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 08.12.2020 про залишення позову без розгляду скасовано, справу №308/12245/18 направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Ухвалою від 13.06.2022 суд допустив заміну військової прокуратури Ужгородського гарнізону її правонаступником Закарпатською спеціалізованою прокуратурою у військовій та оборонній сфері Західного регіону.
Заходи забезпечення позову та доказів, у тому числі шляхом їх витребування, не вживались.
ІІІ. Фактичні обставини справи
Заслухавши пояснення та заперечення представників учасників справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Рішенням Ужгородського міськвиконкому від 09.01.1953 за Мукачівською квартирно-експлуатаційною частиною у безоплатне та безстрокове користування для державних потреб закріплено 50,61 га землі. На підставі вказаного рішення на користь Мукачівської квартирно-експлуатаційної частини видано державний акт №1 від 04.05.1981.
З матеріалів справи вбачається, що до складу 50,61 га землі входила, зокрема, територія площею 18,47 га, що підтверджується копією виписки геоданих до ділянки № НОМЕР_3 , яка(копія) міститься в матеріалах справи.
Оскаржуваним рішенням відповідача-1 затверджено проект землеустрою та передано у приватну власності земельну ділянку площею 0,0912 га в районі АДРЕСА_5 для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель та споруд на користь третьої особи.
Вказаній земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 2110100000:35:001:0115.
На підставі оскаржуваного рішення відповідача-1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №744700.
У подальшому третя особа відчужила на користь відповідача-2 згаданий об'єкт нерухомості на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04.02.2016. Зазначений договір посвідчено приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Балаж М.В. та зареєстровано за №51.
Зі змісту інформаційної довідки №128883963, сформованої від 25.06.2018, вбачається, що власником земельної ділянки площею 0,0912 га в районі АДРЕСА_5 є відповідач-2. Підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу №51 від 04.02.2016, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Балаж М.В.
Відповідно до пункту 2.1. ціна договору складає 39526,08 грн.
Згідно з пунктом 2.2. договору купівлі-продажу земельної ділянки від 04.02.2016 сторони, підписавши відповідний договір, підтверджують факт повного розрахунку за відчужувану нерухомість та відсутність будь-яких претензій одна до одної.
Військовий прокурор Ужгородського гарнізону листом від 21.11.2018 №1/2520 вих-18 звернувся до Міністерства оборони України стосовно надання інформації про вжиті заходи щодо скасування рішень Ужгородської міської ради та витребування земельних ділянок за адресою АДРЕСА_4 .
Позивач-2 листом від 19.12.2019, розглянувши запит прокурора за належністю, повідомив про необхідність організації ефективної взаємодії з органами прокуратури щодо захисту інтересів Міністерства оборони України та КЕВ у судовому порядку.
Суд також з'ясував, що земельна ділянка площею 0,0912 га, про витребування якої звернувся прокурор, накладається на земельну ділянку, що відведена згідно з рішенням Ужгородського міськвиконкому від 09.01.1953 та відноситься до земель оборони. Наведені обставини підтверджуються висновком експерта від 25.06.2020 №1046/1047 за результатами проведення комплексної земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи.
Заступник військового прокурора Ужгородського гарнізону, вважаючи про наявність підстав для, зокрема, витребування земельної ділянки площею 0,0912 га в районі АДРЕСА_5 кадастровий номер 2110100000:35:001:0115, звернувся до суду з відповідним позовом.
ІV. Позиція суду
Вирішуючи спір по суті, суд виходив з наступного.
Статтею 14 Конституції України встановлено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
З обставин справи вбачається, що прокурор звернувся з позовними вимогами про витребування земельної ділянки площею 0,0912 га в районі АДРЕСА_5 кадастровий номер 2110100000:35:001:0115. Як встановив суд, вказана ділянка накладається на землі, що відведені згідно з рішенням Ужгородського міськвиконкому від 09.01.1953, що підтверджується висновком експерта від 25.06.2020 №1046/1047 за результатами проведення комплексної земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи. Слід зауважити про те, що учасники справи правильність експертного висновку не оспорюють. Водночас у суду відсутні підстави вважити згаданий висновок недостовірним.
Відтак Мукачівська квартирно-експлуатаційна частина була наділена правом постійного користування відповідною ділянкою на підставі державного акта №1 від 04.05.1981.
Таким чином, суд відхиляє посилання представників відповідачів про неможливість ідентифікувати обсяг земельних ділянок, речове право на які мала КЕВ з підстав дефектності форми державного акта №1 від 04.05.1981.
Резюмуючи дослідження обґрунтованості заявлених позовних вимог, суд вважає за необхідне наголосити на тому, що правова регламентація спірних правовідносин забезпечувалася, з-поміж іншого, наступними нормативними актами:
1)Земельним кодексом Української РСР від 08.07.1970 №2874а-07 (далі - ЗК УРСР №2874а-07);
2)Земельним кодексом України від 18.12.1990 №561-XII (далі - ЗК України №561-ХІІ);
3)Земельним кодексом України від 25.10. 2001 2768-III (далі - ЗК України №2768-ІІІ);
4)Постановою Верховної Ради Української РСР «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» від 18.12.1990 №562-XII (далі - постанова ВР УРСР №562-ХІІ).
Так, частиною другою статті 3 ЗК УРСР №2874а-07 в редакції від 12.03.1981, яка діяла на момент видачі державного акта №1 від 04.05.1981, передбачено, що земля є виключною власністю держави і надається тільки в користування. Дії, які в прямій або прихованій формі порушують право державної власності на землю, забороняються.
Суд звертає увагу на те, що ЗК УРСР №2874а-07 в редакціях від 12.03.1981 та від 25.10.1998 не передбачав таку категорію земель, як «землі оборони».
Тобто передані на користь Мукачівської квартирно-експлуатаційної частини землі перебували у державній власності.
Суд вказує на те, що редакція ЗК України №561-ХІІ почала діяти, починаючи з 15.03.1991. При цьому відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 ЗК України №561-ХІІ відповідно до цільового призначення всі землі Української РСР поділяються, зокрема, на землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення.
Аналіз правового регулювання дозволяє суду стверджувати про те, що запровадження «земель оборони» як категорії земель запроваджено з прийняттям ЗК України №561-ХІІ.
За приписами частини першої статті 70 названого нормативного акта Землями для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил і внутрішніх військ.
Порядок надання земель для потреб оборони визначається законодавством Української РСР (частина друга статті 70 ЗК України №561-ХІІ).
На виконання цитованої норми наказом Міністра оборони України 22.12.1997 №483 затверджено Положення про порядок надання в користування земель (земельних ділянок) для потреб Збройних Сил України та основні правила користування наданими землями (далі - Положення №483).
Згідно з пунктом 45 Положення №483 передача земель місцевим органам влади проводиться за згодою Міністра оборони України або за його дорученням начальником розквартирування військ та капітального будівництва - начальником Головного, управління розквартирування військ та капітального будівництва Збройних Сил України.
За змістом 5 постанови ВР УРСР №562-ХІІ встановлено, що громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію ЗК України №561-ХІІ, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав землеволодіння або землекористування;
За наведених обставин суд висновує про те, що передача місцевим органам влади території, яка охоплювалася земельної ділянкою площею 0,0912 га в районі АДРЕСА_5 кадастровий номер 2110100000:35:001:0115, здійснювалася за нормативно детермінованою процедурою, яка встановлювала необхідність отримання згоди Міністра оборони України.
При цьому слід звернути увагу на те, що процесуальна форма передачі відповідних територій із прийняттям ЗК України №2768-ІІІ не змінилася, оскільки відповідно до частини 4 статті 77 згаданого нормативного акта в редакції від 25.10.2001, яка за своєю природою є банкетною, порядок використання земель оборони встановлюється законом. У свою чергу, наведена правова норма відсилає до цитованих приписів Положення №483.
Підсумовуючи викладене у системному взаємозв'язку, суд дійшов висновку про те, що земельна ділянка площею 0,0912 га в районі АДРЕСА_5 кадастровий номер 2110100000:35:001:0115, яка належить до земель оборони вибула з державної власності поза волею титульного володільця усупереч нормативно регламентованій процедурі.
На переконання суду, аргументи представника відповідача-2 про відсутність підстав для висновку про перехід права користування землею від Міністерства оборони УРСР до Міністерства оборони України в особі КЕВ, зважаючи на те, що останнє не є правонаступником Міністерства оборони УРСР, є юридично неспроможними та не потребують глибокого аналізу.
Разом з тим, суд вказує на те, що Верховною Радою Української РСР прийнято Закон Української РСР «Про утворення військових формувань союзних республік та перетворення у зв'язку з цим народного комісаріату оборони із загальносоюзного в союзно-республіканський наркомат» від 04.03.1944, пунктом 1 якого передбачено утворити союзно-республіканський Народний Комісаріат Оборони Української Радянської Соціалістичної Республіки.
За приписами статей 51 та 52 Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної Республіки передбачено, що союзно-республіканські Народні Комісаріати УРСР керують дорученими їм галузями державного управління УРСР, підлягаючи як Раді Народних Комісарів УРСР, так і відповідному союзно-республіканському Народному Комісаріатові СРСР. Республіканські Народні Комісаріати УРСР керують дорученими їм галузями державного управління, підлягаючи безпосередньо Раді Народних Комісарів УРСР.
Отже, вказаний суб'єкт владних повноважень забезпечував державне управління в оборонній сфері.
У подальшому Народний Комісаріат Оборони УРСР перейменовано на «військове міністерство УРСР» згідно з указом Президії Верховної Ради УРСР від 25.03.1946.
28.06.1947 ВР УРСР прийнято Закон «Про зміни і доповнення тексту Конституції (Основного Закону) Української РСР», згідно з яким у статті 48 Конституції Української РСР союзно-республіканське Міністерство оборони Української РСР перейменовано на «Міністерство Збройних Сил Української РСР».
Згідно з указом Президії Верховної Ради УРСР від 10.04.1953 військовий орган влади Української РСР отримав назву «Міністерство оборони Української РСР».
У свою чергу, абзацами другим та третім пункту 1 Положення «Про Міністерство оборони України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №671 від 26.11.2014 закріплено те, що Міністерство оборони України (далі - Міноборони) є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період. Міноборони є центральним органом виконавчої влади та військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили та Держспецтрансслужба.
З викладеного вбачається, що Міноборони України є публічним правонаступником Міністерство оборони Української РСР, оскільки держава не відмовилася від виконання її органами функцій та завдань, зокрема, у сфері оборони.
Крім того, відповідно до приписів статей 3, 4 та 7 Закону України «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 №1543-XII (далі - Закону №1543-ХІІ) Закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України.
Органи державної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на підставі нової Конституції України.
Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.
Наведені положення Закону №1543-ХІІ є чинними та неконституційними не визнавалися.
Доводи представника відповідача-2 про те, що земельне законодавство не передбачає таку підставу для переходу речового права як правонаступництво суд оцінює критично, зважаючи на те, що, по-перше, поняття «правонаступництво» носить доктринальний характер та, по-друге, не узгоджується з положеннями статті 178 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.
Надаючи оцінку наявності у прокурора підстав для здійснення представництва інтересів держави у справі, яка розглядається, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини 2 статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Згідно із частиною 4 статті 42 ЦПК України у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб
За правилами статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.
Відповідно до частини 4 статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, в пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, пункт 26 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27.02.2019 у справі №761/3884/18). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. пункт 27 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).
Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано, серед іншого, статтею 23 Закону від №1697-VII, частина 1 якої детермінує, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.
Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань.
Беручи до уваги викладене, суд вказує на те, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб'єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб'єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.
Додатково слід звернути увагу на положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті наведеного засадничого положення відсутність у Законі №1697-VII інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.
Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, відображеною у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 у справі №911/2169/20.
Резюмуючи аналіз дотримання прокурором умов реалізації права на пред'явлення позову в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м.Мукачева, суд вказує на наступне.
Велика Палата Верховного Суду, здійснивши аналіз абзацу першого частини третьої статті 23 Закону №1697-VII, в пункті 37 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц дійшла висновку про те, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала згаданий висновок та вказала на те, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (див. пункт 27 зазначеної постанови).
За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 69 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Відповідно до частин 1 статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
Засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов'язки громадян України у сфері оборони унормовано Законом України «Про оборону України» від 06.12.1991 №1932-XII (далі - Закон №1932-ХІІ).
За приписами частини першої названого Закону Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань.
Частиною другою Закону №1932-ХІІ закріплено, що Міністерство оборони України, з-поміж іншого: (1)здійснює управління переданим Міністерству оборони України військовим майном і майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери його управління; (2)здійснює заходи, спрямовані на реалізацію соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовцям, членам їх сімей та працівникам Збройних Сил України, особам, звільненим у запас або відставку, а також членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали особами з інвалідністю під час проходження військової служби або потрапили в полон у ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.
На виконання положень цитованої норми наказом Міністерства оборони України 03.07.2013 №448 затверджено Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України (далі - Положення №448), яке визначає організацію та завдання квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України (далі - ЗС України).
Абзацом другим пункту 1.1 зазначеного Положення встановлено, що організація квартирно -експлуатаційного забезпечення ЗС України (далі - квартирно-експлуатаційне забезпечення) - це комплекс заходів, спрямованих на безпечну експлуатацію, утримання казармено-житлового фонду, об'єктів соціально-культурного призначення, комунальних споруд та інженерних мереж військових містечок, забезпечення військових частин квартирним майном.
Квартирно-експлуатаційне забезпечення військових частин здійснюється квартирно-експлуатаційними органами ЗС України, до яких, у тому числі, відноситься квартирно-експлуатаційні відділи (квартирно-експлуатаційні частини) (далі - КЕВ (КЕЧ)).
Згідно з пунктом 5.14 Положення №448 фонди військових містечок та земельні ділянки, утримання яких фінансується за рахунок бюджетних асигнувань відповідно до кошторису МО України на квартирно-експлуатаційне забезпечення, обліковуються у КЕВ (КЕЧ).
Відповідно до пункту 5.19 Положення №448 уся документація з кількісного обліку фондів військових містечок та земельних ділянок зберігається у відповідному КЕВ (КЕЧ).
Бухгалтерський облік організовується і ведеться в КЕВ (КЕЧ) та у фінансових органах, які для КЕВ (КЕЧ) є розпорядниками коштів вищого рівня (пункту 5.22 Положення №448).
Тобто КЕВ є уповноваженим органом, який має виокремлені завдання та функції, реалізація яких є формою об'єктивації інтересу держави. Відтак прокурор наділений право звертатися до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та КЕВ м.Мукачево.
Разом із цим, відповідно до абзаців першого-третього частини четвертої статті 23 Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Якщо після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу. Аналогічні правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини 3 статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити, зокрема, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.
Як убачається з матеріалів справи, на виконання вимог процесуального закону прокурор, подаючи позовну заяву, обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави Міністерством оборони України та КЕВ м.Мукачево, які, за його твердженнями, усвідомлювали порушення інтересів держави та не вжили заходів, спрямованих на повернення спірної земельної ділянки у державну власність.
Суд з'ясував, що військовий прокурор Ужгородського гарнізону листом від 21.11.2018 №1/2520 вих-18 звернувся до Міністерства оборони України стосовно надання інформації про вжиті заходи щодо скасування рішень Ужгородської міської ради та витребування земельних ділянок за адресою АДРЕСА_4 .
Позивач-2 листом від 19.12.2019, розглянувши запит прокурора за належністю, повідомив про необхідність організації ефективної взаємодії з органами прокуратури щодо захисту інтересів Міністерства оборони України та КЕВ у судовому порядку.
Таким чином, з огляду на те, що позивачі не виявили наміру самостійно звернутися з позовом до суду та не спростували твердження прокурора щодо виявлених порушень законодавства, на переконання суду, прокурор обґрунтовано розцінив відповідну форму реагування суб'єктів владних повноважень як бездіяльність та самостійно звернувся до суду в інтересах держави з відповідним позовом.
Суд відхиляє посилання представника відповідача-1 на рішення господарського суду Закарпатської області від 05.02.2016 у справі №907/1115/15, яке, на його думку, має преюдиційний характер з огляду на те, що встановлює протиправність рішення Ужгородської міської ради від 15.10.2010 №1609 «Про надання земельних ділянок».
Так, під преюдиціальністю слід розуміти обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (постанови Верховного Суду від 26.11.2019 по справі №902/201/19 та від 15.10.2019 по справі №908/1090/18).
Між тим, преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом (постанови Верховного Суду від 10.10.2019 по справі №910/2164/18 та від 08.07.2019 по справі №908/156/18).
За таких обставин суд вказує на те, що представник відповідача-1 помилково посилається на преюдицію, оскільки фактично наведені ним аргументи стосуються не питання факту, а питання права, тобто представник відповідача-1 безпідставно підміняє поняття преюдиції правовими висновками суду, ухваленого в іншій справі.
Крім того, суд відхиляє доводи представника відповідача-1 про те, що порушення права позивачів зумовлене рішенням Ужгородської міської ради від 15.10.2010 №1609 «Про надання земельних ділянок», зважаючи на те, останнім затверджено проекти щодо інших земельних ділянок, а не ділянки з кадастровим номером 2110100000:35:001:0115.
Статтею 256 ЦК України детерміновано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).
Згідно з частиною 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України 2004 року; частина перша статті 48 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи Верховним Судом); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.
З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, у яких немає солідарного обов'язку (до яких не звернута солідарна вимога), один із них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.
Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі №391/1217/14-ц (провадження № 61-11197сво18).
Тобто у спірних правовідносинах, зважаючи на множинність відповідачів, суд повинен дослідити допустимість застосування інституту позовної давності до вимог, заявлених до кожного з відповідачів. Беручи викладене до уваги, суд виходить з того, що позовні вимоги про витребування спірної земельної ділянки заявлені до відповідача-2, а позовні вимоги про визнання недійсним рішення про затвердження проекта землеустрою та передачі земельної ділянки у власність - до відповідача-1.
Надаючи правову оцінку заявленим позовним вимогам, суд вказує на те, що для витребування земельної ділянки оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
При цьому суд враховує правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 по справі № 359/3373/16-ц. У зв'язку з цим позовні вимоги про визнання протиправним та скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним та скасування державного акта на землю не підлягають задоволенню. Відтак суд відхиляє доводи представника відповідача-1 про необхідність застосування наслідків спливу позовної давності щодо оскарження спірного рішення міської ради.
Також необхідно звернути увагу на те, що на час призначення прийняття спірного рішення про передачу земельної ділянки у власність третій особі, яка не заявляє вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, правова регламентація особливостей функціонування прокуратури забезпечувалася Законом України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-ХІІ (далі - Закон №1789-ХІІ).
До прийняття Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VІІ (далі - Закон №1697- VII) чинне законодавство не містило норм про те, що право прокурора на здійснення представництва в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави виникає у випадках нездійснення або неналежного здійснення захисту інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування або іншим суб'єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Відповідно до пояснювальної записки до проекту Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VІІ зазначено про те, що актуальність прийняття згаданого законопроекту обумовлена необхідністю вдосконалення правового статусу, функцій і повноважень прокуратури України та приведення їх у відповідність із міжнародними стандартами. Подальше реформування прокуратури є важливим і з огляду на зобов'язання нашої держави перед європейськими інституціями.
Так, у Висновку Парламентської асамблеї Ради Європи №190 (1995) від 26.09.1995 щодо вступу України до Ради Європи зазначено, що одне із зобов'язань, яке взяла на себе наша держава, полягає у тому, що роль та функції Генеральної прокуратури будуть змінені (особливо щодо здійснення загального контролю за додержанням законності) шляхом перетворення цього інституту в орган, який відповідатиме принципам Ради Європи.
У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VІІ чітко визначається, що на виконання зобов'язання України перед європейськими інституціями, цим Законом передбачається повне скасування функції прокуратури щодо нагляду за додержанням і застосуванням законів (так званий «загальний нагляд»), а також звуження повноважень прокурора щодо представництва в суді інтересів громадянина або держави (роль прокурора у сфері представництва інтересів держави носитиме допоміжний характер і основну роль відіграватимуть профільні органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, які самостійно звертатимуться до суду).
Слід зазначити про те, що приписи Закону №1697-VII набрали чинності, починаючи з 15.07.2015.
Аналіз наведеного правового регулювання дозволяє суду стверджувати про те, що з указаної дати з органів прокуратури знято функцію так званого «загального нагляду».
Між тим, відповідно до положень статті 19 Закону №1789-ХІІ перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського реагування, а за наявності приводів - також з власної ініціативи прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така діяльність не суперечить чинному законодавству.
За наведених обставин суд висновує про те, що чинним на момент виникнення спірних правовідносин законодавством на органи прокуратури не покладався абсолютний(тотальний) нагляд за законністю всіх правових актів, прийнятих місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.
Положення зазначеного нормативного акта не зобов'язували прокурора здійснювати перевірку додержання законів при винесені будь-якого рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, а лише за наявності для цього відповідних підстав. Враховуючи наведене, суд дійшов до висновку, що доводи про обізнаність прокурора стосовно наявності підстав для звернення до суду з огляду на здійснення прокуратурою нагляду не ґрунтуються на законі.
На переконання суду, заволодіння приватними особами земельними ділянками призначення всупереч вимог чинного законодавства, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, не погіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.
Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України).
З питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії").
Суд вказує на те, що стосовно земель оборони закон установлює пріоритет державної власності на землю над приватною
За таких обставин, повернення спірної земельної ділянки відповідає критерію законності: воно здійснюється у зв'язку з порушенням вимог Земельного України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними.
Таким чином, за висновками суду, результат розгляду відповідного позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.
Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина 2 статті 152 ЗК України). Наведені способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина 2 статті 152 ЗК України).
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Заволодіння громадянами та юридичними особами землями, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд всупереч вимогам Земельного кодексу України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду сформульовано у постановах від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц щодо земель водного фонду).
З огляду на що, зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень Земельного кодексу України, на переконання суду, треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов'язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі №504/2864/13-ц, пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц, а також пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суд від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц). Власник земельної ділянки лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку.
Вказане дозволяє суду стверджувати про те, що (1)доводи щодо звернення прокурора з пропуском строку позовної давності є безпідставними та (2) витребування земельної ділянки у вимірі спірних правовідносин не є порушенням принципу пропорційності та узгоджується із вимогами відповідного «трискладового тесту».
Таким чином, суд дійшов висновку про те, що земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:35:001:0115, що входить до складу земельної ділянки площею 18,47 га військового містечка №43 у АДРЕСА_4 на користь держави в особі Міністерства оборони України з незаконного володіння ОСОБА_1 .
Суд повторно наголошує на тому, що для витребування земельних ділянок оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
З огляду на вказане позовні вимоги слід задовольнити частково.
Відповідно до статті 143 ЦПК України з огляду на часткове задоволення позову з відповідача-2 необхідно стягнути сплачений судовий збір у розмірі 1762 грн.
Керуючись статтями 12, 13, 18, 81, 259, 263-265 ЦПК України, суд
позов задовольнити частково.
Витребувати земельну ділянку площею 0,0912 га з кадастровим номером 2110100000:35:001:0115, що входить до складу земельної ділянки площею 18,47 га військового містечка №43 у АДРЕСА_4 на користь держави в особі Міністерства оборони України з незаконного володіння ОСОБА_1 .
У задоволенні решти позовних вимог відмовити повністю.
Стягнути з ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 на користь Закарпатської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Західного регіону місцезнаходження: 88000, м.Ужгород, вул..Бращайків, 2 судовий збір у розмірі 1762 грн. 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя В.Й. Данко