79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
14.06.2022 Справа № 914/2857/21
Господарський суд Львівської області у складі
Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участю секретаря судового засідання Полюхович Х.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:
за позовом: Дочірнього підприємства ПрАТ “Надра України” “Західукргеологія”, Львівська область, м.Львів;
до Відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “Надрагідробурмаш”, Львівська область, Дрогобицький район, с.Старий Кропивник;
про: витребування майна
Представники:
Позивача: не з'явився;
Відповідача:не з'явився.
16.09.2021р. на адресу Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява за позовом Дочірнього підприємства ПрАТ “Надра України” “Західукргеологія” від 10.09.2021р. вих. №01-891/13 (вх. №3102) до Товариства з обмеженою відповідальністю “Надрагідробурмаш” про витребування майна.
Підставами позовних вимог Позивач зазначає невиконання Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань з повернення майна за Договором відповідального зберігання від 06.04.2020р. №03-58/20.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 17.09.2021р. у цій справі суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання призначити на 13.10.2021р.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання обов'язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 13.10.2021р. у цій справі судом постановлено відкласти підготовче судове засідання на 09.11.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов'язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання.
Ухвалою від 09.11.2021р. у цій справі суд постановив відзив Товариства з обмеженою відповідальністю “Надрагідробурмаш” на позовну заяву від 20.10.2021р. вх. №24342/21 повернути без розгляду; продовжити строк підготовчого провадження на 14 днів; відкласти підготовче судове засідання на 30.11.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов'язковою.
Ухвалою від 30.11.2021р. у цій справі суд постановив продовжити строк підготовчого провадження на 16 днів; відкласти підготовче судове засідання на 14.12.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов'язковою.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 14.12.2021р. у цій справі суд постановив відкласти підготовче судове засідання на 18.01.2022р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов'язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання.
Ухвалою від 18.01.2022р. у цій справі судом постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті; судове засідання з розгляду спору по суті призначити на 15.02.2022р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов'язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання.
В судовому засіданні 15.02.2022р. судом оголошено перерву до 11:15год. 10.03.2022р., про що представники Сторін повідомлялись в судовому засіданні під розписку.
Ухвалою від 10.03.2022р. у цій справі судом постановлено повернути без розгляду адвокату Рождествеській Л.П. клопотання від 04.03.2022р. вх. №5572/22; відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 29.03.2022р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов'язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання.
Ухвалою від 29.03.2022р. у цій справі суд постановив в задоволенні клопотання Дочірнього підприємства ПрАТ “Надра України” “Західукргеологія” від 29.03.2022р. вх. №6893/22 про відкладення розгляду справи відмовити; в задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю “Надрагідробурмаш” від 29.03.2022р. вх. №6891/22 про відкладення розгляду справи відмовити; відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 19.04.2022р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов'язковою.
Ухвалою від 19.04.2022р. у цій справі суд постановив клопотання Дочірнього підприємства ПрАТ “Надра України” “Західукргеологія” від 19.04.2022р. вх. №8121/22 про відкладення розгляду справи відхилити; відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 17.05.2022р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов'язковою.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 17.05.2022р. у цій справі судом постановлено клопотання Дочірнього підприємства ПрАТ “Надра України” “Західукргеологія” від 18.05.2022р. вх. №10286/22 про відкладення розгляду справи задоволити; клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю “Надрагідробурмаш” від 18.05.2022р. вх. №10285/22 про відкладення розгляду справи відхилити; відкласти судове засідання з розгляду спору по суті до 14.06.2022р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнається обов'язковою.
Відповідно до ч.3 ст.222 ГПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою технічного засобу не здійснюється.
В порядку ст.205 ГПК України клопотання про роз'яснення прав та обов'язків до суду не надходили.
Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.
Представник Позивача в судове засідання не з'явився, причин неявки суду не повідомив,явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнавалась судом обов'язковою.
Представник Відповідача в судове засідання не з'явився, причин неявки суду не повідомив,явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання не визнавалась судом обов'язковою.
Позиція Позивача:
Позивач просить суд зобов'язати Відповідача повернути Позивачу майно, передане на відповідальне зберігання за Договором відповідального зберігання від 06.04.2020р. №03-58/20 за актом приймання-передачі майна.
В обґрунтування заявленого позову Позивач вказує на те, що 06.04.2020р. між Сторонами укладено Договір відповідального зберігання від 06.04.2020р. №03-58/20, за умовами якого Позивачем передано Відповідачу майно на відповідальне зберігання згідно акту приймання-передачі.
Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань з повернення майна з відповідального зберігання у зв'язку із закінченням строку дії договору відповідального зберігання не виконано, передане Позивачем майно 06.07.2020р. не повернено.
Листами (вимогами) від 07.07.2020р. вих. №04-834/13, від 18.08.2020р. вих. №04-1051/13 Позивач повідомляв Відповідача про закінчення строку дії Договору та необхідність повернення майна з відповідального зберігання, однак такі Відповідачем залишено без відповіді та реагування.
Також Позивач зазначає, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які Позивач поніс та очікує понести у зв'язку із розглядом цієї справи, становить 2270грн. судових витрат на сплату судового збору за подання позовної заяви до господарського суду.
Позивач у поданих 13.12.2021р. за вх. №30099/21 Додаткових поясненнях від 13.12.2021р. б/н вказує на те, що між Сторонами укладено Договір відповідального зберігання від 06.04.2020р. №03-58/20, на підставі якого згідно Акту приймання-передачі Позивачем передано Відповідачу майно на відповідальне зберігання.
В подальшому, Відповідачем вказане майно не повернуто Позивачу у зв'язку із закінченням строку дії Договору.
З наведеного Позивач зазначає, що предметом розгляду в межах цієї справи є зобов'язання Відповідача повернути майно Позивачу з відповідального зберігання.
Попри це Позивач звертає увагу суду на те, що Відповідачем у поданому відзиві не наведено жодних заперечень щодо обставини укладення між Сторонами Договору, передання Позивачем Відповідачу майна за ним на відповідальне зберігання та наявності зобов'язання Відповідача повернути таке майно у зв'язку із закінчення строму дії Договору.
Крім того, Позивач у поданих поясненнях вказує на те, що докази в обґрунтування обставини понесення Позивачем судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги будуть подані суду в порядку ч.8 ст.129 ГПК України до завершення судових дебатів або протягом п'яти днів з після ухвалення рішення суду.
Позиція Відповідача:
Відповідач у долученому до клопотання від 02.12.2021р. вх. №29045/21 Відзиві на позовну заяву від 15.10.2021р. б/н проти позову заперечує, вважає його безпідставним та необґрунтованим і просить суд відмовити Позивачу в його задоволенні з підстав того, що між МТ Груп та Відповідачем 31.03.2016р. укладено Договір простого товариства, на підставі якого Відповідачем як оператором залучено Позивача до будівництва бурової площадки по свердловині №1 Акрешорської площі.
Відповідачем здійснено оплату за договором на користь Позивача в розмірі 800000грн., про що Сторонами підписано Акт звіряння розрахунків.
Однак, згідно доводів Відповідача, Позивачем взятих на себе договірних зобов'язань за Договором від 14.06.2017р. №03-73/17 не виконано, будівництво бурової площадки по свердловині №1 Акрешорської площі не здійснено.
З наведеного Відповідач підсумовує, що позовна вимога про витребування майна не може розглядатись окремо від аналізу дійсних взаємовідносин між Сторонами.
Крім того, Відповідач у поданому відзиві наводить попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які Відповідач очікує понести у зв'язку із розглядом справи в розмірі 27000грн. судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч.10 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.
Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.
Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання Відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202 та 216Господарського процесуального кодексу України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов, суд вважає за можливе розглянути справу по суті за відсутності повноважних представників Учасників справи за наявними у справі матеріалами.
За результатами дослідження наведених Позивачем доводів, поданих доказів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення повністю з огляду на наступне.
06.04.2020р. між Дочірнім підприємством ПрАТ “Надра України” “Західукргеологія” (надалі - Позивач, Поклажодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Надрагідробурмаш» (надалі - Відповідач, Зберігач) укладено Договір відповідального зберігання №03-58/20 (надалі - Договір), за умовами якого (п.1. Договору) Поклажодавець передає, а Зберігач приймає на платній основі у відповідальне зберігання майно згідно з Додатком № 1 до цього Договору (далі - Майно), яке знаходиться за адресою вказаною у Додатках № 1,2 до цього Договору.
Відповідно до п.1.2. Договору право власності на Майно до Зберігача не переходить, Майно не може бути передане ним третім особам.
Згідно п.1.3. Договору майно передається Поклажодавцем Зберігачу згідно акту приймання-передачі, який вважається підтвердженням передачі Майна на відповідальне зберігання.
Строк (термін) зберігання Майна - 3 місяці, починаючи з дати підписанняакту приймання-передачі Майна (Додаток № 2 до цього Договору) на відповідальне зберігання (п.1.4. Договору).
Пунктом 2.1. Договору Сторонами передбачено, що вартість відповідального зберігання за цим Договором встановлюється за домовленістю Сторін та складає 1грн. в т.ч. ПДВ 0,17 грн. за 1 (один) місяць (Додаток № 3 до Договору).
Нарахування плати за зберігання Майна починається з дати підписання акту приймання-передачі Майна (п.2.2. Договору).
Відповідно до п.2.3. Договору плата за зберігання Майна вноситься Поклажодавцем протягом 10 днів з моменту затвердження актів виконаних робіт, згідно з отриманими Поклажодавцем рахунками на оплату.
Згідно п.3.1.1., 3.1.3. Договору Зберігач зобов'язувався: забезпечити повне збереження Майна, а після закінчення зберігання повернути Поклажодавцю Майно, зазначене в п.1.1. Договору на склад Відокремленого підрозділу «Калуська нафтогазорозвідувальна експедиція Дочірнього підприємства ПрАТ «НАК «Надра України» «Західукргеологія», розміщеного за адресою: Івано-Франківська обл., м.Калуш, вул.Пекарська, 5. Витрати пов'язані з поверненням майна покладаються на Зберігача. Майно повинно бути повернене в тому самому стані, у якому воно було прийняте на зберігання; нести відповідальність за втрату (нестачу) або пошкодження Майна Поклажодавця, переданого на зберігання Зберігачеві, у відповідності із цим Договором та чинним законодавством України з моменту одержання Майна від Поклажодавця та до моменту його повернення Поклажодавцеві.
Пунктами3.1.4., 3.1.5. Договору Сторонами встановлено, що Зберігач не має права користуватись Майном, переданим на зберігання для своїх потреб; Зберігач не має права передавати Майно у користування третім особам.
Зберігач повертає Майно Поклажодавцю повністю або частково за першою вимогою останнього протягом 5 календарних днів з дня одержання такої вимоги (п.3.1.11. Договору).
Відповідно до п.3.1.12. Договору Зберігач повертає Майно повністю після припинення Договору на склад Калуської нафтогазорозвідувальної експедиції Дочірнього підприємства ПрАт «НАК «Надра України» «Західукргеологія», розміщеного за адресою: Івано-Франківська обл., м.Калуш вул.Пекарська, 5.
Згідно п.4.1. Договору у випадку порушення Договору, Сторона несе відповідальність, визначену Договором та (або) чинним законодавством України.
Пунктом 4.2. Договору Сторонами погоджено, що порушенням Договору є його невиконання або неналежне виконання чи виконання з порушенням умов, визначених змістом Договору.
Відповідно до п.7.1. Договору Договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання та скріплення печатками Сторін за умови погодження Дочірнім підприємством ПрАТ «НАК «Надра України» «Західукргеологія».
Згідно п.7.2 Договору Строк Договору починає свій перебіг у момент, визначений у п. 7.1 Договору і діє протягом терміну визначеного у п. 1.4. цього Договору.
Переліком майна, що передається Поклажодавцем на відповідальне зберігання Зберігачу згідно з Договором (Додаток №1 до Договору) Сторонами визначено перелік майна, яке Позивач зобов'язувався передати Відповідачу на відповідальне зберігання за Договором, а саме:
1. Дегазаційна ємність в комплекті у кількості 1 комплект;
2. ПВО 230х350 з гідравлічним приводом у кількості 1 комплект;
- Труби викиду 6м у кількості 26шт.;
- Пульт ГУП-100 у кількості 1шт.;
- Дублюючий пульт у кількості 1шт.;
- Шланги гідравлічні у кількості 1шт.;
- Шпильки у кількості 144шт.;
- Кільця у кількості 19шт.;
- Адаптерна колонна головка у кількості 1шт.;
- Котушка 8м у кількості 2шт.;
- Котушка 1,3м у кількості 1шт.;
- Котушка 2,2м. у кількості 1шт.;
- Котушка 20см 6*8 у кількості 1шт.;
- Коліно коване 900 у кількості 5 шт.;
- Хомути у кількості 17 шт.;
- Труба 6м до дегаз. Ємності у кількості 1шт.;
- Штурвали до превентора з трубками у кількості 1шт.;
- Хрестовина 230*350 з кільцем у кількості 1 комплект;
3. Промивочний перехідник ф324мм. у кількості 1шт.;
4. Промивочний перехідник ф245мм. у кількості 1шт.;
5. Дошка 294,5мм у кількості 1шт.;
6. КШ 5"у кількості 2шт.;
7. Перехідник 147*БРС у кількості 1шт.;
8. Буровий насос 2PN-400 у кількості 1шт.;
9. Привід бурового насоса 2PN-400 WOLA-H у кількості 1шт.;
10. Шурф Ш 194мм у кількості 1шт.;
11. Гайки у кількості 288шт.;
12. ОБТ-229 у кількості 2шт. (16м.);
13. Котушка фланцева у кількості 1шт.;
14. Шланг високого тиску з фланцями до бур.насоса 2PN-400 у кількості 1шт. (4 м.);
15. Розпірні шпильки кріплення насоса 2PN-400 у кількості 4шт.;
16. Кронштейн кріплення насоса 2PN-400 у кількості 4шт.
Протоколом погодження договірної ціни (Додаток №3 до Договору) Сторонами дійшли згоди про те, що вартість відповідального зберігання за Договором становить 1грн., в тому числі 0,17грн. ПДВ за один місяць.
Актом від 06.04.2020р. приймання-передачі майна, яке знаходиться на відповідальному зберіганні за Договором (Додаток №2 до Договору) Позивач передав, а Відповідач прийняв на відповідальне зберігання майно за Договором згідно переліку, визначеного Сторонами у Додатку №1 до Договору.
Вказаний Договір, Додатки до нього та Акт приймання-передачі майна підписано повноважними представниками, їх підписи завірено відтисками печаток юридичних осіб - Сторін Договору.
Листом від 02.07.2020р. вих. №142 Відповідач просив Позивача внести зміни в пункт 1.4. розділу 1 Договору та продовжити термін дії Договору до 31.12.2020р.
Листом від 07.07.2020р. вих. №04-834/13 Позивач повідомив Відповідача про необхідність у семиденний строк повернути майно за Договором у зв'язку із закінченням строку його дії. Відповідачем вказаного листа одержано 14.07.2020р., що підтверджується відповідною відміткою уповноваженої особи Відповідача на Рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення від 10.07.2020р. №7900602529017. Відповідачем вказаного листа залишено без відповіді та реагування.
Листом від 18.08.2020р. вих. №04-1051/13 Позивач повідомив Відповідача про необхідність у семиденний строк повернути майно за Договором у зв'язку із закінченням строку його дії. Відповідачем вказаного листа одержано 27.08.2020р., що підтверджується відповідною відміткою уповноваженої особи Відповідача на Рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення від 19.08.2020р. №7900602597071. Відповідачем вказаного листа залишено без відповіді та реагування.
Докази виконання Відповідачем умов Договору в частині повернення Позивачу майна за Договором у зв'язку із закінченням строку дії Договору чи виконання вимог листів Позивача від 07.07.2020р. вих. №04-834/13 і від 18.08.2020р. вих. №04-1051/13 в матеріалах справи відсутні станом на час проведення судового засідання з вирішення спору по суті Учасниками справи суду не заявлені та не подані.
У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч.1 ст.4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Реалізуючи передбачене ст.55 Конституції України, ст.4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду від 19.09.2019р. у справі №924/831/17.
Верховний Суд у справі №924/1022/17 (постанова від 06.11.2019 року) констатує, що встановивши наявність порушеного права заявника, суд повинен при прийнятті рішення враховувати мету звернення його до суду та забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно ст.3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до ч.1 ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду від 03.03.2021р. у справі №521/20937/16-ц, що для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Відповідно до ч.1 ст.173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У відповідності до вимог ст.174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч.1 ст.510 ЦК України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Статтею 193 ГК України передбачено, що господарські зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Згідно із ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно ч.1 ст.527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок.
Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Згідно ч.1 ст.936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Приписами ч.1 ст.938 ЦК України зберігач зобов'язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання.
Зберігач зобов'язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості (ч.1 ст.949 ЦК України).
Згідно ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Згідно ст.ст.6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ч.1 ст.181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у пункті 7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», що за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Статтею 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Приписами ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Приписами ч.2 вказаної статті визначено, що відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Як передбачено ст.79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно з позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 11.09.2020р. у справі №910/16505/19, тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Аналізуючи доводи та подані на їх підтвердження докази Позивачем і ненадання жодних доказів на їх спростування Відповідачем, керуючись наведеним критерієм доказування суд доходить висновку, що зазначені вище докази, надані Позивачем, відповідають критеріям належності та вірогідності, тому вважаються такими, що підтверджують наведені Позивачем обставини щодо укладення між Сторонами Договору, виконання Позивачем взятих на себе договірних зобов'язань щодо передання Відповідачу майна на відповідальне зберігання та невиконання Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань з повернення Позивачу переданого на відповідальне зберігання майна в порядку, передбаченому п.3.1.12. Договору у зв'язку із закінченням строку дії Договору.
Відтак, право Позивача, за захистом якого він звернувся до суду, є порушеним, а позовні вимоги про зобов'язання Відповідача повернути майно за актом приймання-передачі є мотивованими та обґрунтованими.
При цьому суд вважає слушними доводи Позивача про те, що наявність інших, окрім Договору, укладених між Сторонами правочинів та ступінь їх виконання Сторонами не входить до предмета доказування у цій справі.
Відповідно до статей 73, 74 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно з ст. 76 ГПК України Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно ст.86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачем не спростовано доводів позовної заяви, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.
Враховуючи вищенаведене, в тому числі те, що матеріалами справи підтверджено обставину укладення між Позивачем та Відповідачем Договору, виконання Позивачем взятих на себе договірних зобов'язань щодо передання Відповідачу майна на відповідальне зберігання та невиконання Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань з повернення Позивачу переданого на відповідальне зберігання майна в порядку, передбаченому п.3.1.12. Договору у зв'язку із закінченням строку дії Договору суд дійшов висновків про те, що позовні вимоги про зобов'язання Відповідача повернути Позивачу майно за актом приймання-передачі є обґрунтованими та мотивованими підлягають до задоволення повністю.
Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно ч.1 ст.4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до пп.1 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Приписами статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2021 року для працездатних осіб в розмірі 2270 гривень.
Приписами ч.1 ст.124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв'язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 2270грн. у вигляді сплаченого за подання до господарського суду позовної заяви судового збору.
Як доказ сплати судового збору Позивач подав Платіжне доручення від 14.09.2021р. №3829 про сплату за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2270грн. Оригінал вказаного платіжного доручення є додатком №1 до позовної заяви
Богуцький Остап Юрійович є адвокатом та представником Позивача, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 27.01.2017р. серії ЛВ №000532 та Ордеру від 12.10.2021р. серії ВС №1083551.
Альховська Світлана В'ячеславівна є адвокатом та представником Позивача, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 22.01.2018р. серії ЛВ №000854 та Ордеру від 14.12.2021р. серії ВС №1114436.
Позивач у поданих 13.12.2021р. за вх. №30099/21 Додаткових поясненнях від 13.12.2021р. б/н зазначає, що докази в обґрунтування обставини понесення Позивачем судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги будуть подані суду в порядку ч.8 ст.129 ГПК України до завершення судових дебатів або протягом п'яти днів з після ухвалення рішення суду.
Окрім того Відповідач у долученому до клопотання від 02.12.2021р. вх. №29045/21 Відзиві на позовну заяву наводить попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які Відповідач очікує понести у зв'язку із розглядом справи в розмірі 27000грн. судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги.
Інших доказів в обґрунтування розміру понесених судових витрат у справі Відповідачем суду не заявлено та не подано.
Згідно ч.3 ст.123 ГПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу; витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; витрати, пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; витрати, пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Відповідно до ч.1 ст.126 ГПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Частиною 2 цієї статті встановлено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Згідно з ч.3 ст.126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.4 ст.126 ГПК України).
Визначення договору про надання правової допомоги міститься в ст.1 вищевказаного Закону, згідно з якою договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.п.6, 9 ст.1 Закону).
Відповідно до п.2 ч.1 ст.1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Згідно ст.6 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою відповідно до рівня, визначеного згідно Законом "Про забезпечення функціонування української мови як державної", має стаж роботи в галузі права не менше двох років, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.
Відповідно до частини третьої статті 4, частини першої статті 13 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об'єднання (організаційні форми адвокатської діяльності). Адвокат, який здійснює адвокатську діяльність індивідуально, є самозайнятою особою.
Статтею 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" передбачено, що видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Приписами ст.26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначені підстави для здійснення адвокатської діяльності. Зокрема, зазначено, що адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Згідно п.28 Правил адвокатської етики (затверджені звітно-виборним з'їздом адвокатів України 09.06.2017р.) необхідно дотримуватись принципу "розумного обґрунтування" розміру оплати юридичної допомоги. Цей принцип набуває конкретних рис через перелік певних факторів, що мають братись до уваги при визначенні розміру оплати: обсяг часу і роботи, що вимагається для адвоката, його кваліфікацію та адвокатський досвід, науково-теоретична підготовка.
Суд звертає увагу на те, що в рішенні Національної асоціації адвокатів України від 04-05.07.2014р. №61 «Про надання роз'яснень щодо інформації, яка зазначається в ордері адвоката та можливості його подання у декілька установ» зазначено, що Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» у статті 26 визначив підстави для здійснення адвокатської діяльності. Так, адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, може бути, зокрема, ордер (частина друга статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Згідно з положеннями вищезазначеної статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об'єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера.
Рішенням Ради адвокатів України №36 від 17.12.2012р. затверджено Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів (далі - Положення), яке встановлює єдині для всіх адвокатів України, адвокатських об'єднань/адвокатських бюро правила виготовлення, оформлення, зберігання, обліку ордерів.
Згідно ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Суд також звертає увагу на те, що у разі встановлення клієнтом і адвокатом фіксованого розміру гонорару детальний опис робіт, виконаних при наданні послуг правничої допомоги не є необхідним. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 28.12.2020р. у справі №640/18402/19.
Втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень ч. 4 ст. 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях ст. 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у ст. 43 Конституції України. Чинним процесуальним законодавством не передбачено обов'язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити обґрунтованість їх ринкової вартості. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 28.09.2021р. у справі №918/1045/20.
Крім того метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утриматися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача. Водночас стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постанові Верховного Суду від 24.01.2022р. у справі №911/2737/17.
Відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року “Лавентс проти Латвії” зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Згідно правової позиції, викладеної, зокрема в постановах Верховного Суду від 05.06.2018р. у справі №904/8308/17 та від 01.08.2019р. у справі №915/237/18, розмір судових витрат має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат, а суд повинен оцінити рівень адвокатських витрат, що були присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично і чи була їх сума обґрунтованою та не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулось рішення, її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною чи її адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час та неспіврозмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг. У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду від 20.11.2018р. у справі №910/23210/17.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі “East/West Alliance Limited” проти України”, заява №19336/04).
Також суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), відповідно до якої заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим (справа "Гімайдуліна і інші проти України" від 10.12.2009, справа "Баришевський проти України" від 26.02.2015). А також висновки ЄСПЛ, викладені у справах: "East/West Alliance Limited" проти України" від 02.06.2014, за змістом яких заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим; "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002, за результатом розгляду якої ЄСПЛ вирішив, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у додатковій ухвалі від 21.07.2020р. у справі № 915/1654/19.
При цьому суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018р. у справі №826/1216/16, що на підтвердження факту понесення судових витрат та їх розміру суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування витрат.
Також судом враховано позицію Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду, викладену в постановах від 03.10.2019р. у справі №922/445/19 та від 18.12.2019р. у справі №910/13731/18, відповідно до якої, за змістом п.1 ч.2 ст.126, ч.8 ст.129 ГПК України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10.12.2019р. у справі №922/902/19, від 12.12.2019р. у справі №922/1897/18 та від 20.12.2019р. у справі №903/125/19.
Поряд з цим суд зазначає, що згідно ч.5 ст.126 ГПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Отже, зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Аналогічну правову позицію викладено зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі №755/9215/15-ц та у постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019р. у справі №922/445/19.
Як вказує Об'єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду у постанові від 03.10.2019р. у справі №922/445/19, загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч.4 ст.129 ГПК України.
Зокрема відповідно до ч.5 ст.129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч.4 ст.129 ГПК України та ч.ч.6, 7, 9 ст.129 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч.4 ст.126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5-7, 9 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись ч.5-7, 9 ст.129 цього Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Аналогічна правова позиція підтримана та застосована у постанові Верховного Суду від 07.11.2019р. у справі №905/1795/18.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Приписами п.3 ч.4 ст.129 ГПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно ч.8 ст.129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо); такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву; у разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Станом на час виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення рішення Відповідачем до матеріалів справи не долучено доказів понесення судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги, про які він зазначав в долученому до клопотання від 02.12.2021р. вх. №29045/21 Відзиві на позовну заяву та не заявлено клопотання про подання таких в порядку ч.8 ст.129 ГПК України.
З врахуванням вищенаведеного, беручи до уваги відсутність інших доказів в обґрунтування розміру понесених Відповідачем судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги суд зазначає, що Відповідачем не доведено належними засобами доказування обставини понесення судових витрат на оплату послуг професійної правничої допомоги в розмірі 27000грн., що, в свою чергу, унеможливлює розподіл судом вказаних витрат.
Беручи до уваги вищенаведене, в тому числі зроблену Позивачем у Додаткових поясненнях від 13.12.2021р. за вх. №30099/21заяву про подання доказів в обґрунтування понесення судових витрат у справі в порядку, передбаченому ч.8 ст.129 ГПК України до завершення судових дебатів або протягом п'яти днів після ухвалення рішення судусуд зазначає, що відповідно до ч.ч.1-3 ст.221 ГПК України у випадку, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог; для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п'ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог; у випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 244 цього Кодексу.
Рішення суду складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин. У разі необхідності у резолютивній частині також вказується про призначення судового засідання для вирішення питання про судові витрати, дата, час і місце його проведення; строк для подання стороною, за клопотанням якої таке судове засідання проводиться, доказів щодо розміру, понесених нею судових витрат. (ч.1, п.5 ч.6 ст.238 ГПК України).
Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Приписами п.3 ч.4 ст.129 ГПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З підстав наведеного, а також неподання Позивачем станом на час вирішення спору по суті в порядку, визначеному главою 8 розділу І ГПК України доказів іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2270грн., беручи до уваги зроблену Позивачем у Додаткових поясненнях від 13.12.2021р. за вх. №30099/21 заяву про подання доказів в обґрунтування понесення судових витрат у справі в порядку, передбаченому ч.8 ст.129 ГПК України до завершення судових дебатів або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду суд дійшов висновків про те, що судові витрати у справі, а саме сплачений Позивачем за подання позовної заяви до господарського суду судовий збір в розмірі 2270грн. слід розподілити між Сторонами пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, стягнути з Відповідача на користь Позивача 2270 грн. судового збору.
Також суд дійшов висновків про наявність правових підстав до призначення судового засідання для вирішення питання про розподіл понесених Позивачем судових витрат у справі на 10год. 00хв. 29.06.2022р. і встановлення Позивачу п'ятиденного строку з моменту ухвалення рішення на подання суду та іншим Учасникам справи доказів в обґрунтування розміру понесених судових витрат.
Враховуючи вищенаведене, керуючись ст. 42, п. 1, 3 ч. 1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 129, 165, 205, 216, 222, 235, 236, 238, 241 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.173, 174, 179, 193 Господарського кодексу України, ст.ст.3, 6, 11, 15, 16, 509, 526, 527, 530, 543, 547, 549, 553, 554, 599, 610-612, 627, 629, 632, 936, 938, 949 Цивільного кодексу України, суд -
1. Позов задоволити повністю.
2. Зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Надрагідробурмаш» (82193, Львівська область, Дрогобицький район, с.Старий Кропивник, вул.Першотравнева, буд.35А; ідентифікаційний код: 37349225) повернути Дочірньому підприємству ПрАТ «НАК «Надра України» «Західукргеологія» (79000, Львівська область, м.Львів, пл.Міцкевича, буд.8; ідентифікаційний код: 01432606) майно, передане на відповідальне зберігання за Договором відповідального зберігання від 06.04.2020р. №03-58/20 за актом приймання-передачі:
1. Дегазаційна ємність в комплекті у кількості 1 комплект;
2. ПВО 230х350 з гідравлічним приводом у кількості 1 комплект;
- Труби викиду 6м у кількості 26шт.;
- Пульт ГУП-100 у кількості 1шт.;
- Дублюючий пульт у кількості 1шт.;
- Шланги гідравлічні у кількості 1шт.;
- Шпильки у кількості 144шт.;
- Кільця у кількості 19шт.;
- Адаптерна колонна головка у кількості 1шт.;
- Котушка 8м у кількості 2шт.;
- Котушка 1,3м у кількості 1шт.;
- Котушка 2,2м. у кількості 1шт.;
- Котушка 20см 6*8 у кількості 1шт.;
- Коліно коване 900 у кількості 5 шт.;
- Хомути у кількості 17 шт.;
- Труба 6м до дегаз. Ємності у кількості 1шт.;
- Штурвали до превентора з трубками у кількості 1шт.;
- Хрестовина 230*350 з кільцем у кількості 1 комплект;
3. Промивочний перехідник ф324мм. у кількості 1шт.;
4. Промивочний перехідник ф245мм. у кількості 1шт.;
5. Дошка 294,5мм у кількості 1шт.;
6. КШ 5"у кількості 2шт.;
7. Перехідник 147*БРС у кількості 1шт.;
8. Буровий насос 2PN-400 у кількості 1шт.;
9. Привід бурового насоса 2PN-400 WOLA-H у кількості 1шт.;
10. Шурф Ш 194мм у кількості 1шт.;
11. Гайки у кількості 288шт.;
12. ОБТ-229 у кількості 2шт. (16м.);
13. Котушка фланцева у кількості 1шт.;
14. Шланг високого тиску з фланцями до бур.насоса 2PN-400 у кількості 1шт. (4 м.);
15. Розпірні шпильки кріплення насоса 2PN-400 у кількості 4шт.;
16. Кронштейн кріплення насоса 2PN-400 у кількості 4шт.
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Надрагідробурмаш» (82193, Львівська область, Дрогобицький район, с.Старий Кропивник, вул.Першотравнева, буд.35А; ідентифікаційний код: 37349225) на користь Дочірнього підприємства ПрАТ «НАК «Надра України» «Західукргеологія» (79000, Львівська область, м.Львів, пл.Міцкевича, буд.8; ідентифікаційний код: 01432606) 2270грн. судового збору.
4. Накази видати після набрання рішенням законної сили.
5. Призначити судове засідання для вирішення питання про розподіл понесених Позивачем судових витрат у справі на 29.06.2022р. о 10год. 00хв.
Засідання відбудеться в приміщенні Господарського суду Львівської області за адресою: м.Львів, вул.Личаківська, 128. Інформація про номер зали судового засідання буде розміщена на дошці оголошень суду.
6. Встановити Дочірньому підприємству ПрАТ «НАК «Надра України» «Західукргеологія» п'ятиденний строк з моменту ухвалення рішення на подання суду та іншим Учасникам справи доказів в обґрунтування розміру понесених судових витрат.
7. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.
8. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою І розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.
Повний текст рішення складено 22.06.2022р.
Головуючий суддя Фартушок Т.Б.