Справа №756/4224/19 Головуючий у І інстанції Андрейчук Т.В.
Провадження №22-ц/824/37/2022 Головуючий у 2 інстанції Голуб С.А.
15 червня 2022 року Київський апеляційний суд у складі колегія суддів судової палати у цивільних справах:
судді-доповідача Голуб С.А.,
суддів: Ігнатченко Н.В., Таргоній Д.О.,
за участі секретаря судового засідання Сакалоша Б.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в м. Києві апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 25 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та відшкодування моральної шкоди,
У березні 2019 року ОСОБА_2 пред'явив в суді названий позов посилаючись на те, що 08 серпня 2018 року ОСОБА_1 взяла у нього в борг грошові кошти у сумі 11000,00 доларів США, представивши розписку про отримання грошових коштів у зазначеній сумі. Борг відповідач зобов'язалася повернути у термін до 09 серпня 2018 року.
07 грудня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, відповідно до якого позивач надав відповідачеві в позику грошові кошти у сумі 11000,00 доларів США на строк до 28 грудня 2018 року.
Але, як стверджував позивач, кошти, отримані в борг кошти ОСОБА_1 не повернула, безпідставно ухиляючись від взятих на себе зобов'язань за договорами позики від 08 серпня 2018 року та 07 грудня 2018 року.
ОСОБА_2 просив суд стягнути з відповідача на його користь борг за договорами позики від 08 серпня 2018 року та 07 грудня 2018 року у сумі 21000,00 доларів США, також 100000,00 грн. на відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Оболонського районного суду м.Києва від 2021 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики від 08 серпня 2018 року у сумі 11000 (одинадцять тисяч) доларів США 00 (нуль) центів.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, сторони подали апеляційні скарги, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, що призвело до ухвалення необґрунтованого та незаконного рішення.
ОСОБА_2 оскаржує рішення суду в частині відмовлення в задоволенні позовних вимог про стягнення з ОСОБА_1 на його користь боргу у розмірі 10000 доларів США за договором позики від 07 грудня 2018 року.
В доводах апеляційної скарги зазначає, що з матеріалів справи, заяв по суті, допитів свідків чітко вбачається, що відповідачка не заперечувала тієї обставини, що писала власноруч вказану розписку, тільки начебто інші особі.
Звертає увагу на практику Верховного Суду в аналогічних справах. 19 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 128/891/20-ц залишив без задоволення касаційну скаргу позичальника, вказавши, що особа, яка має боргову розписку без зазначення в ній даних про позикодавця, вважається позикодавцем за відсутності належних, допустимих доказів, що спростовують зміст боргового документа, або наявності доказів неправомірного заволодіння ним.
07 грудня 2018 року відповідач власноручно склала розписку про отримання грошових коштів, оригінал якої знаходиться у позивача. Факт того, що вказана розписка написана ним особисто відповідач не заперечувала.
Розписка містить, зокрема, дату її складання, місце проживання відповідача, отримання грошових коштів в конкретно визначеній сумі та зобов'язання щодо її повернення, строк повернення, однак даних про особу позикодавця в такій не зазначено.
На розписці відсутні будь-які ознаки, які б давали підстави для висновку що її намагалися яким-небудь чином знищити, як помилкову чи таку, що містить неточності (вона не є пом'ятою, розірваною, не містить викреслень тощо).
Дослідивши спірну боргову розписку, оцінивши її зміст, установивши, що оригінал розписки знаходиться в позивача, а доказів неправомірного володіння цією розпискою відповідач суду не надав, підтверджує, що між сторонами існують правовідносини, що виникли з договору позики.
Просить рішення суду скасувати в оскаржуваній частині і в цій частині ухвалити нове рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 10000 доларів США за договором позики від 07 грудня 2018 року.
ОСОБА_1 оскаржує рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог про стягнення з неї на користь позивача 11000 доларів США за договором позики від 08 серпня 2018 року.
В доводах апеляційної скарги зазначає, що суд у рішенні дав односторонню оцінку її показам, показам свідків та наданим письмовим доказам, зважаючи на що судом в повній мірі не оцінені фактичні відносини які існували між сторонами на період написання розписки від 08.08.2018 року. Враховуючи те, що суд не надав правильну оцінку доказам, ним не було надано правильної оцінки правовій природі розписки, яка насправді носила удаваний характер. Відповідачка оспорює боргову розписку від 08 серпня 2018 року, як таку, що носила безгрошовий характер, оскільки вона не містить моменту передання грошових коштів ОСОБА_2 і тому відповідно до ст. 1051 ЦК України має право доводити та доказувати, що грошові кошти не були одержані нею. Сторони є адвокатами. Кошти 11000 доларів США передбачались як винагорода позивачеві за залучення ним для відповідачки клієнта, тобто сумою відступного від гонорару адвоката. Розписка була написана на одну ніч. 09 серпня 2018 року клієнт повинен був розрахуватися за надання правової допомоги. Оскільки клієнт відмовився від співпраці із відповідачкою, він не сплатив гонорар, отже вона не сплатила ці кошти позивачу. Позивач пообіцяв знищити розписку. Ці обставини підтверджуються показаннями свідка ОСОБА_3 .
Зазначає, що суд в оскаржуваному рішенні дійшов висновку, що у позивача знаходиться оригінал розписки від 08 серпня 2018 року, вказуючи, що відповідачка не заперечувала факт її написання. Оскаржуване рішення було винесене судом без огляду оригіналу розписки від 08 серпня 2018 року. Судом зроблено помилковий висновок про те, що відповідачка не вимагала надання до суду оригіналів розписок.
Просить скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову про стягнення з відповідачки 11000 доларів США.
В порядку визначеному ст. 360 ЦПК України, на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 від ОСОБА_2 Спростовує доводи відповідачки про те, що розписка не містить необхідних даних, які засвідчують укладення між сторонами договору позики. В самій розписці від 08.08.2018 р. чітко зазначено, що « ОСОБА_1 отримала в борг від ОСОБА_2 11 000 доларів США 08 серпня 2018 року, які зобов'язується повернути 09 серпня 2018 року» та стоїть дата написання розписки 08 серпня 2018 року з підписом відповідача.
Сам зміст розписки чітко підтверджує отримання грошових коштів в день підписання розписки. Окрім того, відповідач підтвердила, що вказану розписку вона написала власноруч та підтвердила її зміст.
Посилання на те, що це була безгрошова розписка за клієнта якого начебто ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 , не відповідає дійсності, оскільки жодного доказу відповідачем суду першої інстанції не надано, окрім того жодних посилань у розписці на будь-які «відступні гонорари, як зазначає відповідач або інші обставини та підстави написання розписки, крім чіткого зазначення «отримала в борг», не вказано та спростовується самим змістом розписки.
Стосовно оригіналів розписок, то вони перебувають у позивача, надавались для дослідження суду при ухваленні заочного рішення, на яких відсутній напис про повернення грошових коштів відповідачем.
Просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити.
Рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди сторонами не оскаржується, отже судом апеляційної інстанції в цій частині не переглядається.
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Шеремет М.О. підтримала доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 . Проти задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 заперечувала.
ОСОБА_1 в судове засідання не з'явилась, про дату, час та місце судового розгляду повідомлена належним чином, про причини неявки суд не повідомила.
Так, судова повістка, що надсилалась на адресу ОСОБА_1 повернулась до суду без вручення, з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Згідно з ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Статтею 131 ЦПК України передбачено, що учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового розгляду справи, про причини неявки суд не повідомляли, з клопотанням про відкладення судового розгляду справи не звертались.
Після закінчення судового розгляду справи, а саме 15 червня 2022 року о 15 год. 55 хв. судді-доповідачу було передано клопотання ОСОБА_1 про відкладення судового засідання, однак таке клопотання судом не оцінювалось, оскільки на момент його отримання судове засідання було закінчено.
Вивчивши матеріали справи, доводи викладені в апеляційних скаргах, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає до задоволення, а апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає з урахуванням наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 08 серпня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 (позикодавець) передав у власність ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 11000,00 доларів США. Борг відповідач зобов'язалася повернути у термін до 09 серпня 2018 року. У розписці зазначено дату її складення, особу позикодавця та позичальника, суму позики, строк, на який вона надається, та обов'язок позичальника повернути кошти, отримані в борг. На цій розписці міститься підпис позичальника.
У позивача ОСОБА_2 знаходиться оригінал розписки від 08 серпня 2018 року, у якій не зазначено про повернення отриманої позичальником ОСОБА_1 суми позики, що підтверджує те, що боргове зобов'язання не виконане. Факт наявності у позивача оригіналу розписки від 08 серпня 2018 року ні у відзиві, ні у судовому засіданні ОСОБА_1 не заперечувала та не вимагала надання її суду.
Задовольняючи позов в частині стягнення коштів за договором позики від 08 серпня 2018 року суд першої інстанції виходив з того, що у розписці від 08 серпня 2018 року містяться усі істотні умови договору позики та підтверджують факт отримання позичальником ОСОБА_1 коштів у борг та її зобов'язання з повернення запозичених коштів.
Відхиляючи заперечення відповідачки про безгрошовість договору позики, суд першої інстанції виходив з того, що показання свідків не можуть бути допустимим доказом безгрошовості позики (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 613/919/16-ц).
Відповідач не надала належних, допустимих та достовірних доказів (письмові, електронні докази, засоби аудіо-, відеозапису тощо) на підтвердження того, що кошти за договором позики від 08 серпня 2018 року не передавались позичальнику (безгрошовість договору позики), а також існування між сторонами справи будь-яких інших правовідносини фінансового характеру, окрім боргових за договором позики від 08 серпня 2018 року.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 про стягнення з відповідачки за договором позики від 07 грудня 2018 року грошових коштів у розмірі 1000 доларів США, суд першої інстанції виходив з того, що на підтвердження своїх позовних вимог ОСОБА_2 надав до суду розписку від 07 грудня 2018 року, в якій зазначено, що цього дня ОСОБА_1 запозичила 10000,00 доларів США, а суму позики зобов'язується повернути у термін до 28 грудня 2018 року (а.с. 18).
Однак у цій розписці не вказано особу позикодавця, тобто особу, яка надала ОСОБА_1 кошти в борг, та на користь якої позичальник має виконати зобов'язання щодо повернення запозичених коштів. Відомості щодо особи позикодавця є істотними умовами договору позики.
Отже, надана позивачем розписка не свідчить про те, що між ним та відповідачем у справі було укладено договір позики від 07 грудня 2018 року на суму 10000,00 доларів США. Наявність у ОСОБА_2 згаданої розписки не свідчить, що зобов'язання з повернення суми позики, зазначене у ній, має бути виконане саме на користь позивача.
Колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції в частині задоволення позову про стягнення коштів за розпискою від 08 серпня 2018 року, однак не може погодитись із висновками суду про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення боргу за розпискою від 07 грудня 2018 року.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За приписами ч. 1, ч. 2 ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.
Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання має містити умови отримання позичальником в борг коштів з зобов'язанням щодо їх повернення та дати отримання коштів.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив з того, що зміст розписки від 08 серпня 2018 року містить дату її складення, особу позикодавця та позичальника, суму позики, строк, на який вона надається, та обов'язок позичальника повернути кошти, отримані в борг. На цій розписці міститься підпис позичальника. Отже розписка містить усі істотні умови договору позики та підтверджують факт отримання позичальником ОСОБА_1 коштів у борг та її зобов'язання з повернення запозичених коштів.
У п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» звернуто увагу судів, що зі змісту абз. 2 ч. 1 ст. 218 ЦК України не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов'язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК України визначені прямо (ч. 2 ст. 937, ч. 3 ст. 949 ЦК України).
З врахуванням наведених роз'яснень, суд першої інстанції правильно виходив з того, що показання свідка ОСОБА_3 з приводу природи правочину не можуть братись судом до уваги.
Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів того, що укладений між сторонами договір позики від 08 серпня 2018 року був безгрошовим. Матеріали справи не містять жодного доказу тих обставин, на які посилається відповідач щодо обставин написання розписки. За таких обставин висновки суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення боргу за договором позики від 08 серпня 2018 року є правильними.
Щодо рішення суду в частині відмови у задоволенні позову про стягнення коштів за договором від 07 грудня 2018 року, то з такими висновками суду суд апеляційної інстанції погодитись не може з таких підстав.
Особа, яка має боргову розписку, в якій немає даних про позикодавця, вважається позикодавцем при відсутності належних і допустимих доказів, визначених частиною другою статті 76 ЦПК України, що спростовують зміст боргового документа, або є докази неправомірного заволодіння такою розпискою особою, яка нею володіє (рішення правоохоронних органів тощо).
Зазначене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 583/97/19, провадження, № 61-13172св19, від 19 травня 2021 року у справі №128/891/20-ц, провадження № 61-4560св21
Доводи відповідачки про викрадення позивачем розписки із автомобіля позивачки є голослівними і не підтверджуються матеріалами справи. Отже, оскільки відсутні докази неправомірного заволодіння ОСОБА_2 борговою розпискою ОСОБА_1 від 07 грудня 2018 року, суд має визнавати його як особу, яка надала в борг ОСОБА_1 визначену у розписці позику.
Відповідно до ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Враховуючи наведене та доводи апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для скасування оскаржуваного рішення суду в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 коштів за договором позики від 07 грудня 2018 року і ухвалення в цій частині нового рішення про задоволення позову.
В частині позовних вимог про стягнення коштів за договором позики від 09 серпня 2018 року рішення суду підлягає залишенню без змін.
В іншій частині рішення суду першої інстанції не оскаржувалось і судом апеляційної інстанції не переглядалось.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Таким чином, з ОСОБА_1 слід стягнути на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 7000 грн., з яких 2800 грн. - розмір судового збору за звернення до суду з позовом, а 4200 грн. - розмір судового збору за звернення до суду з апеляційною скаргою.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 25 червня 2021 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів у розмірі 10000 доларів США за договором позики від 07 грудня 2018 року і ухвалити в цій частині нове судове рішення.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 10000 доларів США за договором позики від 07 грудня 2018 року.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 7000 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 20 червня 2022 року.
Суддя-доповідач
Судді: