справа № 759/153/20 Головуючий у 1 інстанції: Петренко Н.О.
провадження №22-ц/824/5448/2022 Головуючий суддя: Олійник В.І.
Іменем України
15 червня 2022 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Головуючого судді: Олійника В.І.,
суддів: Сушко Л.П., Суханової Є.М.,
при секретарі: Панчошній К.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до виробничого підрозділу Київської дистанції електропостачання Регіональної філії «Південно-Західна Залізниця», третя особа: ОСОБА_2 , про поновлення на роботі, компенсацію середньомісячної заробітної плати за час вимушених прогулів, зарахування безперервного трудового стажу та вислуги років з моменту звільнення по день поновлення на роботі, -
У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, який обґрунтовувала тим, що 24.07.2018 року під фізичним та моральним тиском на неї, шантажуванням, погрозами негайного звільнення з роботи в.о начальника ОСОБА_2 змусив написати заяву про переведення на посаду інспектора Київського лінійного відділу контролю за станом обліку споживачів на період відпустки по догляду за дитиною після 3-х річного віку і до дня її фактичного виходу на роботу.
Вказувала, що 20 червня 2019 року ОСОБА_2 викликав її (позивачку) та повідомив, що працівник ОСОБА_3 має намір достроково приступити до роботи після перерваної відпустки по догляду за дитиною від 21.06.2019 року та запропонували роботу прибиральницею. Проте, від вказаної посади вона відмовилась внаслідок травми, отриманої нею на роботі 24.12.2018 року, оскільки вона втратила працездатність не на один робочий день, а на три місяці і хворіє до цих пір, що й послужило причиною такого швидкого та незаконного звільнення з роботи відповідачем, який приховав травму на виробництві і саме тому вирішив позбавитися під час хвороби.
Зазначала, що як інвалід 3-ї групи вона десять років сумлінно працювала на посаді розпорядника робіт виробничого підрозділу Київської дистанції електропостачання Регіональної філії «Південно-Західна Залізниця».
Вказувала, що відповідач постійно обіцяв поновити її на роботі до 23.12.2019 року, коли отримала копію наказу про звільнення і зрозуміла про порушення її прав.
Відповідачем до цих пір не видано трудову книжку із записом про звільнення.
Вказує, що від 20.09.2019 року і по теперішній час не працює з вини відповідача.
Тому, просила стягнути 138 260 грн. борг за час вимушеного прогулу.
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 листопада 2021 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким позов задовольнити.
Скаргу обґрунтовувала тим, що апеляційний суд, керуючись ст.ст.262, 385, 390 ЦПК, має звернути увагу на порушення норм процесуального права суддею Святошинського районного суду м. Києва та довести до відома Вищої ради правосуддя для належного реагування.
Суд не врахував того факту, що ОСОБА_3 , посаду якої позивачка займала в період її декретної відпустки, відразу після виходу на роботу подала заяву про звільнення і звільнилася, а відповідач та третя особа, не враховуючи цей факт, пропонували їй іншу, некваліфіковану роботу, в той час як вона є кваліфікованим спеціалістом, а як інвалід третьої групи фізично не могла виконувати тяжку, некваліфіковану роботу, яку пропонували відповідач та третя особа.
Вказує, що фізичний та психологічний тиск на неї з боку відповідача та третьої особи, примушування написати заяву про переведення на посаду під час декретної відпустки ОСОБА_3 , може довести за допомогою багатьох свідків та документів, але суд першої інстанції, провівши стадію підготовчого слухання справи без участі її адвоката, стосовно чого позивачка заперечувала, позбавив її та адвоката Ганоцького О.О. можливості подати клопотання про виклик свідків та їх допит в суді першої інстанції.
У відзиві на апеляційну скаргу Гаркавенко І.Г. - представник АТ «Українська залізниця» просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Вказує, що суд першої інстанції не знайшов порушень вимог закону при звільненні позивачки, що свідчить про необґрунтованість заявлених у справі позовних вимог та необхідність відмови у їх задоволенні.
Зазначає, що оскільки стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зарахування стажу є похідним від позовних вимог про поновлення на роботі, ці позовні вимоги також не було задоволено.
Вважає, що суд першої інстанції дійшов правильних висновків щодо відсутності підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з відсутності порушень вимог закону при звільненні позивачки, що свідчить про необґрунтованість заявлених у справі позовних вимог та необхідності відмови у їх задоволенні.
Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
За ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідного до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що відповідно до наказу (розпорядження) №154/ОС від 14.09.2009 року ОСОБА_1 прийнято на роботу від 14.09.2009 року на посаду розподілювача робіт 4 розряду виробничого підрозділу Київської дистанції електропостачання Регіональної філії «Південно-Західна Залізниця» (а.с.11).
За наказом №118/ос від 24.07.2018 року позивачку було переведено за погодженням сторін на заміщення тимчасово відсутнього працівника (на період відпустки без збереження заробітної плати по догляду за дитиною після трирічного віку основного працівника ОСОБА_3 до дня фактичного виходу на роботу (а.с.12).
Відповідно до наказу (розпорядження) №81/ос від 20.06.2019 року ОСОБА_1 звільнено з посади на підставі п.2 ст.36 КЗпП України (а.с.13).
Як вбачається з акту від 20.06.2019 року, о 10:35 год. ОСОБА_1 було запропоновано наступні вакансії: електромонтер району електропостачання 3 розряду з тарифною ставкою 24,02 та прибиральниця виробничих приміщень туалетів з посадовим окладом 3696 грн. (а.с.62).
Зі складеного акту від 20.06.2019 року вбачається, що під час виклику о 16:00 год. до відділу кадрів виробничого підрозділу Київська дистанція електропостачання «інспектора Київського лінійного відділу контролю за станом обліку споживачів» ОСОБА_1 повідомила, що знаходиться у лікувальному закладі КНП КДЦ Святошинського району (а.с.61).
23.07.2019 року на адресу позивача направлено повідомлення з проханням прибути до відділу кадрів підрозділу для отримання трудової книжки та для ознайомлення з наказом про звільнення по закінченню строку трудового договору згідно з п.2 ст.36 КЗПП України (а.с.64).
22.08.2019 року на звернення ОСОБА_1 її повідомлено, що 20.06.2019 року її було повідомлено про те, що працівник ОСОБА_3 , на місці якої вона працювала на умовах строкового трудового договору, має намір приступити до роботи після виходу з відпустки по догляду за дитиною після трирічного віку з 21.06.2019 року. Наказом від 20.06.2019 року
№81/ос позивача звільнено на підставі п.2 ст.36 КЗпП України по закінченню строку трудового договору (а.с.63).
Судом встановлено, що ОСОБА_3 від 21.06.2019 року приступила до роботи після відпустки по догляду за дитиною, що підтверджується наказом від 21.06.2019 року
№82/ос (а.с.80).
Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи (стаття 23 КЗпП України).
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавством.
При укладанні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події (наприклад, повернення на роботу працівниці з відпустки по вагітності, родах і догляду за дитиною; особи, яка звільнилась з роботи у зв'язку з призовом на дійсну строкову військову чи альтернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду (або виконанням певного обсягу робіт).
За п.2 ст.36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є: закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.
Позивач вказує, що відповідач незаконно перевів її на іншу посаду, однак доказів на спростування вказаних тверджень не надає.
Звільнення у зв'язку із завершенням дії контракту, по суті не є розірванням трудового контракту, а є припиненням контракту у зв'язку із закінченням строку його дії.
Крім того, позивач вказує, що була звільнена під час перебування на лікарняному.
Однак, частиною третьою статті 40 КЗпП України встановлена заборона звільнення працівника з роботи в період тимчасової непрацездатності лише у випадках звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, тобто з підстав, передбачених статтями 40, 41 КЗпП України (п.4 ч.1 ст.36 КЗпП України), проте зазначена заборона не поширюється на звільнення працівника за підставі пункту 2 частини першої статті 36 зазначеного Кодексу.
Так як працівник, який працював на посаді, яку обіймала позивачка, вийшла на роботу, то відповідач повинен звільнити позивачку, оскільки ОСОБА_1 була переведена на посаду працівника, яка перебувала у відпустці по догляду за дитиною, тобто, на строкову посаду.
З огляду на вищенаведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності порушень вимог закону при звільненні позивачки, що свідчило про необґрунтованість заявлених у справі позовних вимог та необхідності відмови у їх задоволенні.
Також, суд вірно зазначав, що оскільки стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зарахування стажу є похідними від позовних вимог про поновлення на роботі, вказані позовні вимоги також не підлягали до задоволення.
Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.
Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.
Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 10 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст ухвали складено 20 червня 2022 року.
Головуючий:
Судді: