П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
21 червня 2022 р.м.ОдесаСправа № 1540/4836/18
Категорія: 113030000 Головуючий в 1 інстанції: Андрухів В. В.
Місце ухвалення: м. Одеса
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Лук'янчук О.В.
суддів - Бітова А. І.
- Ступакової І. Г.
розглянувши у порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 грудня 2021 року за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ДМС України в Одеській області №81 від 27.04.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області, у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту” прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог зазначається, що отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте на підставі Наказу №81 від 27.04.2018 року, у відповідності з яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області зазначає очевидну необґрунтованість заяви позивача через викладення неправдивої інформації щодо історії його переслідування. На думку позивача, оскаржуване рішення є необґрунтованим, протиправним, прийнятим без урахування та без дослідження усіх обставин, які мають значення і стосуються справи.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29 грудня 2021 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (адреса: вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області №81 від 27.04.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області, у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту” прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 - відмовлено повністю.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає про порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, а тому просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що звернення позивача не можна вважати очевидно необґрунтованим, а суд першої інстанції розглянув саме питання про статус біженця. А не питання обґрунтованості заяви позивача.
Відповідно до ст. ст. 10, 12-2, 26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», враховуючи рішення Ради суддів України від 24.02.2022 року № 09, наказом голови П'ятого апеляційного адміністративного суду № 9-до/с від 28.02.2022 року, з метою недопущення випадків загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів та працівників суду у П'ятому апеляційному адміністративному суді в умовах воєнного стану встановлено особливий режим роботи, а тому сторін повідомлено про можливість розгляду справи у режимі відеоконференції або в порядку письмового провадження про що запропоновано надати відповідні клопотання.
На адресу суду від міграційного органу надійшло клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження без участі сторін. Будь-яких клопотань або заперечень від апелянта до суду не надходило, а тому подальший розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Республіки Ірак, народився у місті Мосул. За національністю араб, за віросповіданням мусульманин-суніт. Рідна мова арабська, також володіє російською, англійською мовами на рівні спілкування. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Має повну вищу освіту, яку здобув у період 2010 - 2016 років в Одеському національному медичному університеті за спеціальністю “лікувальна справа”, отримав диплом спеціаліста серії НОМЕР_1 . Невійськовозобов'язаний, строкову службу не проходив.
У країні громадянської належності не працював, в Україні займається тимчасовими заробітками, працює помічником повара у кафе “Містер-Шаурма” (м. Миколаїв). Позивач не є членом жодної політичної, громадської чи іншої організації у країні громадянської належності. Місце постійного проживання в АДРЕСА_2 .
Згідно особової справи позивача, з країни громадянської належності, Ал-Фаріс Осама Ахмед виїхав легально 24.10.2010 року, на підставі паспортного документа серії НОМЕР_2 , та оформленої української візи типу “О”, авіарейсом з м. Мосул (Ірак) до м. Алеппо (САР) та до м. Одеса (Україна).
19.04.2018 року, ОСОБА_1 , звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т. ІІІ, а.с. 65-67). Щодо причин виїзду з країни громадянської належності, у заяві про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що приїхав до України з метою навчання у вищому навчальному закладі. Причиною неможливості повернення до Іраку зазначив проведення бойових дій у рідному для нього місті Мосул (Ірак), повідомивши, що місто було захоплене терористами, а сімейний будинок зруйновано внаслідок бойових дій.
Згідно матеріалів особової справи ОСОБА_1 , у період з моменту першого приїзду до України у 2010 році, чотири рази безперешкодно здійснював виїзди до Іраку, а саме: у 2011, 2012, 2013, 2014 роках, з метою відвідування батьків під час літніх канікул, не зазнаючи при цьому будь-яких погроз чи переслідувань.
У 2014 році, на момент перебування Ал-Фаріс Осама Ахмед у м. Мосул, місто було захоплене та підконтрольне терористичному угрупуванню “ІДІЛ”, у той же час, зі слів позивача, він не зазнавав будь-яких погроз чи переслідувань, натомість проходив практику у медичному закладі, після чого безперешкодно виїхав з міста Мосул та вирушив до України з метою продовження навчання у вищому навчальному закладі.
З 25.07.2016 року ОСОБА_1 більше року проживав в Україні як нелегальний мігрант, через що на нього було складено протокол про адміністративне правопорушення за ст. 203 КУпАП.
11.05.2017 року ОСОБА_1 вперше звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
18.05.2017 року Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області наказом № 92 відмовило позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
ОСОБА_1 оскаржив вищевказану відмову до суду.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 10.07.2017 року у справі № 815/3049/17, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12.09.2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ГУДМС в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії було відмовлено. Ухвалою від 06.10.2017 року Вищий адміністративний суд України відмовив позивачу у відкритті провадження за касаційною скаргою на рішення судів першої та апеляційної інстанцій.
14.02.2018 року у ході проведення заходів з протидії нелегальній міграції, під час операції “Мігрант” на території м. Миколаєва, ОСОБА_1 був виявлений в якості нелегального мігранта та притягнутий до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП (протокол серії ММК № 044299), за ухилення від виїзду з України.
11.04.2018 року Заводським РВ УДМС у Миколаївській області прийнято рішення №7 від 11.04.2018 про примусове повернення ОСОБА_1 та заборону в'їзду в Україну строком на 3 роки (до 11.04.2021 року) .
19.04.2018 року позивач повторно звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду звернення Ал-Фаріс Осама Ахмед Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області встановлено, що виїзд позивача з Іраку не був пов'язаний з обґрунтованим побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди.
Наказом №81 від 27.04.2018 року Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області відмовило позивачеві в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із наказом №81 від 27.04.2018 року, позивач оскаржив його до суду.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов до висновку, що наказ ГУ ДМС України в Одеській області №81 від 27.04.2018 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи, актуальної інформації по країні походження позивача, а тому прийнятий правомірно та скасуванню не підлягає.
Надаючи правову оцінку рішенню суду першої інстанції з урахуванням доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України №3671-VI, відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч.1 статті 7 Закону України №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника.
Відповідно до положень п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Таким чином, відповідний міграційний орган приймає рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення такого питання, лише у випадках, визначених положеннями вищевказаного Закону.
Процедура попереднього розгляду заяви, яка врегульована статтями 7 та 8 Закону, регламентована також розділом ІV Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрати і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС України 07.09.2011 року №649 (надалі - Правила).
Пунктом 4.1 Правил під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: - проводить співбесіду із заявником, результати якої оформлюються відповідним протоколом; - розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; - готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту).
У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.
При цьому, відповідно до п.45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно з п.5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004р. № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 р. №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Водночас, слід зазначити, що заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Таким чином, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011р. №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Як вбачається з особової справи позивача, за результатами аналізу матеріалів повторного клопотання позивача було встановлено, що клопотання особи є необґрунтованим, тобто заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
З матеріалів справи, зокрема з протоколів співбесіди, вбачається, що виїзд заявника з Іраку не був пов'язаний із обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди, оскільки згідно анкети від 19.04.2018 року та співбесіди від 24.04.2018 встановлено, що ні шукач захисту, ані його рідні, які залишились проживати в Іраку, не зазнавали та не зазнають переслідування за ознаками громадянства, національності, етнічної належності або віросповідання, а позивач не був членом жодних політичних, громадських чи інших організацій в країні громадянської належності, переслідувань з боку діючої влади Іраку не зазнавав. Також, вищезазначеним протоколом співбесіди підтверджено, що позивачу не загрожуватиме смертна кара, тортури або нелюдське поводження чи покарання у разі повернення на Батьківщину, під час проживання в Іраку його основоположні права та свободи не порушувалися, будь-які докази ймовірних загроз життю, свободі чи безпеці особи, відсутні, про що вірно зазначено судом першої інстанції.
При цьому, відповідно до пояснень позивача, після того, як він закінчив ВНЗ в Україні, він вирішив не повертатись на Батьківщину, а залишитись в Україні.
Як зазначено судом першої інстанції, під час проведення інтерв'ю позивач висловив наступні побоювання, які, на його думку, унеможливлюють його повернення до країни громадянського походження.
Кровна племінна помста зі сторони інших племен, які проживають в м. Мосул, та які, на думку позивача, вважають, що плем'я, до якого він належить, здійснювало підтримку представників ІДІЛ під час їх перебування в м. Мосул (арк. 4 співбесіди від 24.04.2018).
Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що даний елемент побоювання ґрунтується лише на його власних припущеннях та не має жодних вагомих підстав з огляду на те, що на момент захоплення та утримання м. Мосул представниками терористичного угрупування ІДІЛ він перебував в Україні, що фактично унеможливило будь-яку його фізичну взаємодію з представниками терористичного угрупування ІДІЛ. Батьки позивача залишились проживати в країні громадянського походження, де мають власну земельну ділянку та приватний будинок, займаються сільським господарством, не зазнаючи при цьому будь-якого переслідування чи погроз, у тому числі пов'язаних з племінною помстою.
При цьому, позивач повідомив, що не бажає матеріально обтяжувати власних батьків, оскільки в них існують певні фінансові труднощі, а на його думку, він не зможе працевлаштуватись на території Іраку з причини, що він родом з м. Мосул. Разом з тим, судом першої інстанції обґрунтовано зауважено, що вказаний елемент не може бути розглянутий в контексті надання особі міжнародного захисту в Україні.
Щодо наданої фотокартки із зображенням частково зруйнованої будівлі, то зі слів позивача, на фото зображено будинок, який раніше належав його родині, та який був зруйнований під час проведення військової операції щодо звільнення м. Мосул від терористичного угрупування ІДІЛ. Додатково позивач повідомив, що під час того, як будинок був знищений, в червні 2017 року, в результаті вибуху в ньому загинули його три рідні брати та сестра. Відповідно до пояснень позивача, зазначені фото він надав до ГУ ДМС України в Одеській області з метою підтвердити небезпеку власного повернення до рідного м. Мосул. Разом з тим, позивач визнає, що наразі м. Мосул повністю звільнене (починаючи з липня 2017 року) від терористичної організації ІДІЛ, бойові дії там не ведуться, місто підконтрольне державній владі Іраку, працюють державні та правоохоронні органи (арк. 3 співбесіди від 27.04.2018). Жодних доказів, що підтверджують загибель внаслідок бойових дій близьких родичів позивача та підтвердження ідентифікації зображеної на фото частково зруйнованої будівлі, як будинку його родини, він не надав, про що вірно вказано судом першої інстанції.
Отже, проведеним аналізом тверджень заявника неможливо підтвердити або спростувати правдоподібність наданих елементів, шукач захисту не надав достатньо деталізованої інформації, жодних документальних доказів або обґрунтованих усних тверджень стосовно повідомлених фактів. Зокрема, в поданій заяві відсутні посилання на матеріали, які підтверджують обгрунтованість побоювань зазнати переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або серйозної шкоди життю або свободі у разі добровільного повернення до країни громадянської належності.
При цьому, судом першої інстанції обґрунтовано вказано, що інформацією по країні походження (далі за текстом - ІКП) за посиланнями: http://ru.euronews.com/2017/07/09/iraq-mosul-freed, http://www.dsnews.ua/world/mosul-ofitsialno-osvobodili-ot-igil-10072017201800 (додаток № 1, 2 до висновку відповідача) підтверджено, що побоювання стати випадковою жертвою в результаті проведення бойових дій також є безпідставними, оскільки м. Мосул звільнене від бойовиків ІДІЛ у липні 2017 року.
Також, колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції, з урахуванням висновків Верховного Суду, детально досліджено інформацію по країні походження (публікації, звіти, доповіді), яка міститься в інтернет ресурсах за певними інтернет посиланнями: http://www.refworld.org.ru/docid/584997684.html, http://www.refworld.org.ru/docid/5bfce37a4.html, http://www.refworld.org.ru/docid/5adef3ae4.html, http://www.refworld.org.ru/docid/5d4d1fd84.html, http://www.ecoi.net/en/document/2011175.html, https://uk.wikiaro.ru/wiki/Islam_in_Iraq, https://www.ecoi.net/en/document/2004254.html, http://www.amnesty.org/en/countries/middle-east-and-north-africa/Iraq/report-iraq/ та правомірно вказано, що посилання позивача на ситуацію в країні та на адреси веб-сайтів, на яких розміщено відповідні відомості, носять загально-інформаційний характер та не підтверджують побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності, а отже не можуть бути прийняті до уваги.
Крім того, як зазначено в постановах Верховного Суду від 06.03.2019 по справі №826/14576/16, від 06.03.2019 по справі №815/2505/17, від 04.03.2019 по справі №815/2505/17, інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
При цьому, суд першої інстанції також дослідив інші інтернет джерела, щодо ситуації по країні походження позивача, та встановив, що є активна роботу влади Республіки Ірак, направлена на поліпшення інфраструктури та соціально-економічних умов для населення в регіоні. Також встановлено участь міжнародної спільноти у вирішенні проблемних питань, які свого часу склались на території Іраку, та в цілому закінчення військового протистояння на території Республіки Ірак, виведення військового контингенту США з Іраку у 2021 році. Судом першої інстанції вказано, що ІКП підтверджує активну різнобічну, у тому числі і фінансову, підтримку Іраку з боку міжнародної спільноти для відновлення економіки країни.
Відтак, враховуючи матеріали особової справи, інформацію щодо країни походження апелянта, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність підтвердження реальних погроз та переслідувань апелянта, відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року, яким визначене поняття "біженець", що включає в себе чотири основні підстави, тільки за наявності яких особі може бути надано статус біженця, проте в даній справі вказані підстави відсутні, а апелянтом не доведені твердження щодо реального переслідування.
Виходячи зі встановлених обставин справи, на переконання колегії суддів, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що оскаржуване позивачем рішення відповідача щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - є законним.
Крім того, представник відповідача надав до суду додаткові докази, з яких вбачається, що за результатами проведеної перевірки за обліками інтегрованої міжвідомчої інформаційно телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан», встановлено, що 01.03.2022 року ОСОБА_1 , виїхав за межі теріторії України через пункт пропуску «Шегині».
Зазначені обставини стосовно перетину ОСОБА_1 державного кордону України свідчать про втрату позивачем інтересу щодо надання йому Державною Міграційною Службою України статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з тим, що він вже не перебуває на території України.
Отже, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги не вбачається.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на встановлені обставини справи, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм чинного процесуального та матеріального права і підстав для його скасування не виявлено.
Керуючись ст. ст. 308,311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 грудня 2021 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено та підписано 21 червня 2022 року .
Головуючий суддя: О.В. Лук'янчук
Суддя: А. І. Бітов
Суддя: І. Г. Ступакова