Провадження № 22-ц/803/2336/22 Справа № 206/2703/19 Суддя у 1-й інстанції - Озерянська Ж.М. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
15 червня 2022 року Дніпровський Апеляційний суд у складі: головуючого - судді Ткаченко І.Ю.
суддів - Деркач Н.М., Пищиди М.М.,
за участю секретаря - Піменової М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа : Восьма дніпровська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2020 року,-
16 травня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 , який проживав у будинку АДРЕСА_1 , успадкованому ним після смерті його матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , і після його смерті відкрилась спадщина на вказаний будинок. 18 червня 2003 року на її ім'я видано свідоцтво про право на спадщину за законом на цей будинок.
Вказувала, що на момент смерті батька їй було дев'ять років та оформленням усіх спадкових прав займалась її мати як законний представник.
Зазначала, що у 2019 році від сторонніх осіб їй стало відомо про те, що до складу її спадкового майна входила ще й земельна ділянка (пай), та для з'ясування даного питання вона звернулась до Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори, а 07 березня 2019 року отримала відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, оскільки її батько 15 листопада 2000 року склав заповіт, яким земельну ділянку (пай), що знаходиться в КСП «Україна» (Чаплі) с. Любимівка Дніпропетровського району Дніпропетровської області, заповідав ОСОБА_2 , яка 11 листопада 2002 року отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом.
Вказувала на те, що вона як неповнолітня дитина спадкодавця мала право успадкувати 2/3 частини земельної ділянки, на яку видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ім'я ОСОБА_2 , а тому оспорюваний свідоцтвом про право на спадщину за заповітом порушено її право на обов'язкову частку у зазначеному спадковому майні.
Про порушення свого права їй стало відомо після отримання постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 07 березня 2019 року.
З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просила визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 11 листопада 2002 року за реєстровим номером № 2-2956, видане Восьмою дніпропетровською державною нотаріальною конторою на ім'я ОСОБА_2 на земельну ділянку (пай), що знаходиться в КСП «Україна» (Чаплі) с. Любимівка Дніпропетровського району Дніпропетровської області, розміром 4,53 в умовних кадастрових гектарах без визначення цієї частки в натурі (на місцевості) (том 1 а.с.2-3).
Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат (том 1 а.с.130-135).
Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі (том 1 а.с.138-141).
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено (том 1 а.с.182-191).
Постановою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (том 2 а.с.71-77).
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог і доводів апеляційної скарги, з урахуванням постанови Верховного Суду від 08 вересня 201 року, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилась спадщина.
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 квітня 2003 року у справі № 2-1812/03 встановлено факт, що ОСОБА_3 є батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
На підставі вказаного судового рішення, 13 травня 2003 року відділом реєстрації актів громадянського стану Самарського районного управління юстиції м. Дніпропетровська внесено зміни до актового запису від 30 вересня 1992 року № 1122 про народження ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та повторно видано свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 .
За життя ОСОБА_3 склав заповіт, за яким сертифікат на право на земельну ділянку (пай), що знаходиться в КСП «Україна» (Чаплі) с. Любимівка Дніпропетровського району Дніпропетровської області, розміром 4,53 в умовних кадастрових гектарах без визначення цієї частки в натурі (на місцевості), заповів ОСОБА_2 . Заповіт посвідчено 15 листопада 2000 року приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу та зареєстровано в реєстрі за № 2067.
11 листопада 2002 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку (пай), що знаходиться в КСП «Україна» (Чаплі) с. Любимівка Дніпропетровського району Дніпропетровської області, розміром 4,53 в умовних кадастрових гектарах без визначення цієї частки в натурі (на місцевості), яка належала спадкодавцю на підставі сертифіката на право на земельну ділянку частку (пай) серії ДП № 0345933, виданого 22 червня 2000 року.
18 червня 2003 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 56,2 кв.м, житловою площею 28,5 кв.м, що розташований на земельній ділянці площею 1394 кв.м.
На момент прийняття спадщини після смерті батька, ОСОБА_1 виповнилося дев'ять років, тому оформленням спадщини займалась її матір ОСОБА_5 .
07 березня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельну ділянку (пай), що знаходиться в КСП «Україна» (Чаплі) с. Любимівка Дніпропетровського району Дніпропетровської області, розміром 4,53 в умовних кадастрових гектарах, без визначення цієї частки в натурі (на місцевості).
Постановою державного нотаріуса Восьмої дніпровської державної нотаріальної контори від 07 березня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , на вказане спадкове майно у зв'язку з тим, що свідоцтво про право на спадщину за заповітом на зазначене майно 11 листопада 2002 року отримала ОСОБА_2 .
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із їх необґрунтованості та недоведеності, зазначивши, що цивільне судочинство не може ґрунтуватись на припущеннях, крім того, встановив порушення позивачем процесуального строку на звернення до суду з цим позовом.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з підставності позовних вимог, оскільки в силу положень статей 529, 535 ЦК Української РСР ОСОБА_1 мала право на отримання 2/3 частки від спірного спадкового майна, а тому оспорюваним свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 11 листопада 2002 року порушені права позивача як спадкоємця за законом, яка повинна була отримати також право на земельну частку (пай).
Враховуючи те, що свідоцтво про право на спадщину за заповітом видано відповідачу 11 листопада 2002 року, а позивачка звернулася до суду з цим позовом у 2019 році, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивачка пропустила строк позовної давності, про застосування якого заявила відповідачка, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
При цьому апеляційний суд зазначив, що посилання позивачки на те, що про порушення своїх прав вона дізналась лише у 2019 році, не беруться до уваги, оскільки не доведені належними та допустимими доказами.
Скасовуючи постанову апеляційного суду, Верховний Суд зазначив, що поза увагою апеляційного суду залишилось те, що цивільним законодавством не передбачено обмеження строку, у який спадкоємець, що прийняв спадщину, може зареєструвати своє право власності у встановленому законом порядку.
З урахуванням висновків Верховного Суду в постанові від 08 вересня 2021 року, колегія суддів дійшла до наступних висновків.
Частиною 1 ст. 15 ЦК України, визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав. Така правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 16.09.2015 року №21-1465а15.
Як вбачається з матеріалів справи, оспорюване Свідоцтво про право на спадщину за заповітом було видане 11.11.2002 року (через 7 місяців з дня відкриття спадщини - 17.04.2002р.)
Відповідно до ст.549 ЦК УРСР в редакції 1963 року дії, що свідчать про прийняття спадщини повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. Проте, віднесення Позивача до кола спадкоємців першої черги відбулося лише 13.05.2003 року - шляхом видачі Свідоцтва про народження на підставі Рішення суду про встановлення факту визнання батьківства.
Звернення до Восьмої ДДНК за оформленням спадкових прав відбулося через 7 місяців з моменту видачі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом та 18 червня 2003 року позивачка отримала Свідоцтво про право на спадщину за законом.
Таким чином, станом на день видачі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом юридично не існувало інших спадкоємців за законом першої, які б прийняли спадщину.
Відповідно до абз.4 ч.19 Постанови Пленуму ВСУ від 30.05.2008 року №7, у разі порушення права спадкоємців на частку у спадщині суд може вирішувати питання про недійсність свідоцтва про право на спадщину лише в тій частині, яка складає обов'язкову частку. Проте, як вбачається з позовної заяви, позивачем не розраховано обов'язкову частку та не заявлено про внесення змін до Свідоцтва.
При цьому, звертаючись до Восьмої ДДНК, законний представник малолітньої ОСОБА_1 , - ОСОБА_5 достеменно знала про існування заповіту на ім'я ОСОБА_2 , що підтверджується змістом заяви від її імені до восьмої дніпровської державної нотаріальної контори (том 1 а.с.73), в якій чітко вказано про наявність заповіту посвідченого 15.11.2000 року приватним нотаріусом Гула В.Л. за реєстровим номером №2067 та відкриття спадкової справи №331/02., дана обставина була встановлена рішенням суду першої інстанції та підтверджується матеріалами справи.
З урахуванням вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про безпідставність позовних вимог та правомірно відмовив в їх задоволенні, оскільки на день видачі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом юридично не існувало інших спадкоємців за законом першої черги, які б прийняли спадщину. А тому вказана позивачем підстава для визнання його недійсним є безпідставною.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, врахувавши заявлені позовні вимоги та підстави, на які сторони посилалися в обґрунтування своїх вимог, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку обставинам справи, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, саме за безпідставністю.
Оскаржуване рішення в частині застосування наслідків пропуску строків позовної давності підлягає скасуванню, а в іншій частині, як таке, що відповідає нормам матеріального та процесуального права, повинне бути залишене без змін.
Керуючись ст. ст. 259, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2020 року - змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення посилання на порушення позивачем процесуального строку звернення до суду з даним позовом.
В іншій частині рішення - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Судді: