Справа № 758/14476/18
Категорія 20
17 травня 2022 року м. Київ
Подільський районний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Петрова Д.В.,
при секретарі судового засідання Бурдун М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_4 , приватний виконавець Київського міського округу Вольф (Павелків) Тетяна Леонідівна про визнання договору дарування удаваним із застосуванням наслідків договору купівлі-продажу, визнання права власності у порядку поділу майна подружжя,
У листопаді 2018 року позивачка звернулася до Подільського районного суду м. Києва із вищезазначеним позовом.
З урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог від 24 вересня 2020 року, позивачка просить: визнати удаваним договір дарування від 21 лютого 2017 року гаражного боксу, що знаходиться за адресою - АДРЕСА_1, укладеного між відповідачами; застосувати до оспорюваного договору наслідки договору купівлі-продажу, а саме: визнати, що гаражний бокс набутий ОСОБА_2 у власність шляхом його купівлі у ОСОБА_3 ; в порядку поділу майна подружжя визнати за позивачем право власності на Ѕ частину гаражного боксу; вирішити питання судових витрат.
В обґрунтування своїх позовних вимог позивачка зазначає, що позивач та відповідач ОСОБА_2 перебувають у шлюбних відносинах. Позивач була присутня під час укладення оспорюваного договору між відповідачами. ОСОБА_3 попросив позивача та ОСОБА_2 укласти договір дарування, а не купівлі-продажу через питання оподаткування, на що останні погодились.
З метою купівлі гаражного боксу позивачем було укладено договір позики грошових коштів у розмірі ціни такого боксу. Кошти були передані ОСОБА_3 .
Разом із тим, сторони оспорюваного договору не перебували у жодних відносинах, такий договір не відповідав внутрішній волі сторін щодо безоплатної передачі права власності, сторони мали на меті перехід права власності на гараж, що в подальшому і відбулось.
Наведені обставини свідчать про укладення договору купівлі-продажу гаражного боксу, а тому договір дарування був укладений з метою приховування продажу майна, що свідчить про його удаваність, а тому до нього необхідно застосувати наслідки договору купівлі-продажу. Після укладення оспорюваного договору відносини між подружжям погіршились, внаслідок чого виникло питання поділу майна подружжя.
Вважає, що такий гаражний бокс є спільною сумісною власністю, адже придбаний за час перебування подружжя у шлюбних відносинах, а відтак позивачка має право на Ѕ його частину.
У відповідності до статей 203, 235 ЦК України, статей 69-72 СК України, просить позов задовольнити.
Відповідачами не подано письмові відзиви, які б містили заперечення на позов.
Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору не подано пояснень щодо позову.
28 лютого 2019 року ухвалою судді Подільського районного суду м. Києва прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
28 лютого 2019 року ухвалою суду задоволено заяву позивача про забезпечення позову шляхом накладення арешту на гаражний бокс, що знаходиться за адресою - АДРЕСА_1.
11 травня 2021 року у справі проведено повторний автоматизований розподіл та головуючим суддею визначено Петрова Д. В. 25 травня 2021 року ухвалою суду справу прийнято до провадження за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
В судове засідання 17 травня 2022 року учасники справи не з'явилися, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Позивачем подано до суду заяву про розгляду справи у її відсутності. Позовні вимоги підтримує повністю. Відповідачем-1 подано до суду заяву про визнання позову та просить такий позов задовольнити. Справу розглядати у його відсутності.
У судове засідання відповідач-2 та треті особи не з'явились, хоча належним чином повідомлялась про дату, час та місце розгляду справи. З урахування поданих заяв позивача та відповідача-1, суд вважає за можливе провести розгляду справи у відсутності осіб, що не з'явились.
Згідно з ч. 2 ст. 247 Цивільного процесуального кодексу України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснювалось.
Дослідивши матеріали справи, судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебувають у шлюбних відносинах з 14 травня 2011 року, що підтверджено копією свідоцтва про шлюб (а.с. 14).
За час перебування у шлюбних відносних, 21 лютого 2017 року ОСОБА_2 прийняв у дар від дарувальника ОСОБА_3 гаражний бокс, що знаходиться за адресою - АДРЕСА_1. Дані обставини підтверджено договором дарування, зареєстрованим у реєстрі за № 238 (далі - договір, оспорюваний договір, правочин).
Щодо позовної вимоги про визнання правочину удаваним та застування відповідних норм, які насправді регулюють відносини, що склались між сторонами договору, суд дійшов наступних висновків.
Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, доводить, що факт укладання правочину є удаваним; воля сторін в удаваному правочині була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином; між сторонами оспорюваного правочину відсутні будь-які відносин (родинні, трудові тощо); передано кошти за таким договором у розмірі визначено у договорі вартості майна, що підтверджено розпискою.
Відповідно до статей 6, 11, 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Згідно зі статтею 202 цього Кодексу під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п'ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з частиною 1 статті 235 ЦК України удаваний правочин - це правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо цей факт буде встановлено, то відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Відповідно до п. 25 постанови Пленум Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
Верховний Суд у своїх постановах від 03 червня 2020 року (справа №683/3451/16-ц) та від 12 червня 2020 року (справа №709/2194/16-ц) наголошує, що позивачі, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, мають доводити факт укладення правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 2 ст. 81 ЦПК України). Відповідно до ч. ч. 5, 6 ст. 81 ЦПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
На підтвердження укладення договору купівлі-продажу, а не договору дарування, позивачем подано розписку від 15 лютого 2017 року про отримання грошових коштів від ОСОБА_5 у розмірі 46900,00 грн для покупки гаражного боксу (знаходиться за адресою - АДРЕСА_1) та зобов'язується повернути у строк до 15 серпня 2017 року. Грошові кошти повертались частинами в обумовлений сторонами строк (а./с. 17).
Позивач стверджує, що сума позичених коштів відповідає оцінці дару, вартості об'єкта оцінки, а також такий документ містить мету отримання коштів - придбання гаражного боксу (пункти 4, 5 договору).
Такий доказ, в частині мети отримання коштів, суд оцінює критично, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. (ч. 2 ст. 1047 ЦК України).
Отже, істотними умовами договору позики є: передача грошових коштів, чи інших речей, повернення таких коштів чи майна, наявність зобов'язальної умови для ОСОБА_1 про повернення грошових коштів.
Відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Суд прийшов до переконання про те, що умова укладеної розписки про позику коштів, а саме для придбання гаражного боксу, не є істотною умовою договору позики та такий договір не може підтверджувати той факт, а відтак не є допустимим доказом у цій частині, а тому суд не бере її до уваги.
Разом із тим, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що кошти, отримані ОСОБА_1 за договором позики, останньою використані за призначенням - придбання гаражного боксу, про що стверджує позивач. Сам по собі факт проведення вартості оцінки майна 13 лютого 2017 року, укладення договору позики 15 лютого 2017 року, а договору дарування 21 лютого 2017 року не свідчить про те, що позика була витрачена на придбання гаражного боксу.
Доводи позивача про те, що такий договір укладено на прохання ОСОБА_3 суд оцінює критично, адже, аналізуючи вищенаведені норми права та оцінюючи подані докази у їх сукупності, суд прийшов до переконання про те, що наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо, оскільки для визнання правочину удаваним необхідно, щоб обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії повинні бути направлені на досягнення інших правових наслідків та приховують іншу волю учасників угоди.
Щодо аргументів позивача про настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином, а саме за договором купівлі-продажу, суд прийшов до наступного.
Із оспорюваного договору встановлено, що сторони попередньо ознайомлені з вимогами чинного законодавства щодо недійсності угод, перебувають при здоровому розумі та ясній пам'яті, діють добровільно, без будь-якого примусу, як фізичного так і морального повністю розуміють значення своїх дій. Отже, сторонам були відомі на момент укладення договору дарування права і обов'язки за таким договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з ч. 2 ст. 717 ЦК України договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Аналізуючи договір суд не встановив, що сторонами погоджено будь-які зобов'язання щодо сплати обдарованим на користь дарувальника певної суми грошових коштів за подарований дар, щоб виконати умову договору купівлі-продажу та яке б свідчило про не укладення договору дарування.
Твердження позивача про те, що ним передано кошти ОСОБА_2 з метою подальшої передачі таких ОСОБА_3 як плату за гаражний бокс, що свідчить про укладення договору купівлі-продажу, суд оцінює критично, адже позивач не довів та не надав у відповідності до статей 76-80 ЦПК України жодних належних та допустимих доказів цього.
Також суд не встановив жодних розписок чи будь-яких інших даних, які б підтверджували отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 грошових коштів за гаражний бокс.
Суд не приймає визнання позову відповідачем ОСОБА_2 щодо обставин передачі коштів за гаражний бокс, адже таке визнання не стверджує факт передачі коштів, оскільки таке повинно підтверджуватись іншими засобами доказування, передбаченими ЦПК України.
Отже, суд дійшов висновку про те, що відсутні докази, які б підтверджували виникнення між сторонами оспорюваного договору якихось інших прав і обов'язків, зокрема за договором купівлі-продажу, ніж ті що передбачені укладеним договором.
Аргументи позивача про те, що між сторонами договору відсутні будь-які відносини (трудові, родинні тощо), суд не бере до уваги, адже сторонами у договорі дарування можуть бути, зокрема фізичні особи (ч. 1 ст. 720 ЦК України). Отже, поняття інституту договору дарування, яке міститься у ЦК України, не передбачає вимог щодо сторін договору про перебування у будь-яких відносинах, відмінних від цивільних.
Щодо тверджень позивача про те, що сторони за договором мали на меті перехід права власності на дар, що відбулось, а отже свідчить про укладення договору-купівлі продажу, то таке твердження суд оцінює критично, адже право власності на дар виникає з моменту його прийняття ОСОБА_2 у відповідності до ч.1 ст. 722 ЦК України. Оскільки таке майно є нерухомим, то згідно з ст. 182 ЦК України право власності виникає з моменту державної реєстрації у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Дані обставини є змістом договору. Отже, право власності на майно виникає не лише при укладенні договору купівлі-продажу, але й при укладенні оспорюваного договору у відповідності до норм ЦК України.
Враховуючи наведене вище суд прийшов до переконання про те, що договір вчинено з наміром створення відповідних правових наслідків за договором дарування, такий не суперечить вимогам закону, відповідає волі сторін на встановлення цивільних-правових відносин передбачених таким договором; відсутність доказів щодо наміру сторін договору приховати який-небудь інший правочин та настання між сторонами такого договору інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені договором дарування, а тому суд прийшов до висновку про те, що немає підстави для визнання договору удаваним із застосування наслідків договору купівлі-продажу, згідно з ст. 235 ЦК України, а відтак у цій позовній вимозі необхідно відмовити.
Щодо позовної вимоги про визнання за позивачем права власності на Ѕ частину гаражного боксу у порядку поділу майна подружжя, суд дійшов до наступного.
Позивач наводить аргументи про те, що спірний гаражний бокс є спільною сумісною власністю подружжя, адже придбаний відповідачем-1 за час перебування із позивачем у шлюбних відносинах, а тому підлягає поділу у рівних частках між подружжям.
Суд установив, що гаражний бокс набутий у власність ОСОБА_2 , під час перебування із ОСОБА_1 у шлюбних відносинах, за договором дарування від 21 лютого 2017 року, зареєстрований у реєстрі за № 238.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжя за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, хвороба, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми тощо) самостійного заробітку(доходу).
Тлумачення цієї статті свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Аналізуючи законодавчі положення щодо набуття права спільної сумісної власності суд відмічає, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом набуття його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна (ст.60 СК України). Застосовуючи цю норму права та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
Разом із тим, згідно з п. 2 ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Суд відмічає, що право власності на гаражний бокс, що знаходиться за адресою - АДРЕСА_1, набуто на підставі договору дарування від 21 лютого 2017 року, зареєстрований у реєстрі за № 238, який є чинним. Будь-яких інших даних, які б свідчили про інші підстави набуття права власності на гаражний бокс суд не встановив.
За таких обставин, суд прийшов до переконання про те, що позивачем у відповідності до статей 76-80 ЦПК України не доведено, що спільною участю подружжя набуто спірний гаражний бокс у спільну сумісну власність, а відтак відсутні підстави для застосування положення статей 60-71 СК України щодо його поділу у рівних частках між подружжям та визнання права власності позивача на Ѕ частку цього майна, а тому, суд дійшов до висновку про те, що у цій позовній вимозі необхідно відмовити.
Суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем-1 позову у відповідності до ст. 206 ЦПК України, яке викладено у заявах, що містяться у матеріалах справи, адже таке суперечить вимогам вище аналізованих судом норм цивільного права у цій справі.
Будь-яких інших фактичних обставин, які б мали значення для правильного вирішення спору між сторонами суд не встановив.
Інші доводи учасників справи, а саме наявність спору між відповідачем-1 та третіми особами (справа № 759/15306/17), суд не приймає до уваги, адже такі не стосуються предмету доказування у цій справі.
У зв'язку із наведеним, суд прийшов до висновку про те, що у позові необхідно відмовити повністю.
У відповідності до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, оскільки у задоволенні позову відмовлено, а відтак сплачений позивачем судовий збір за подання позову до суду та заяви про забезпечення позову необхідно покласти на останнього.
На підставі викладеного та керуючись ст. 2, 12, 13, 77-84, 89, 141, 258, 259, 263-265, 274-279 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_4 , приватний виконавець Київського міського округу Вольф (Павелків) Тетяна Леонідівна про визнання договору дарування удаваним із застосуванням наслідків договору купівлі-продажу, визнання права власності у порядку поділу майна подружжя - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне найменування сторін та інших учасників справи:
- позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання - АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 ;
- відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ;
- відповідач ОСОБА_3 , місце проживання - АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_4 ;
- третя особа - ОСОБА_4 , місце проживання - АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_5 ;
третя особа - ОСОБА_6 , місцезнаходження - АДРЕСА_6 .
Суддя Д. В. Петров