25 травня 2022 року місто Київ
справа № 757/36393/20-ц провадження №22-ц/824/ 4490/2022
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Онопрієнко К.С.
сторони:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - АТ КБ «ПРиватБанк»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Савченко Тетяною Вікторівною,
на рішення Печерського районного суду м.Києва від 8 грудня 2021 року, ухвалене у складі судді Литвинової І.В.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про стягнення пені у розмірі трьох відсотків річних, -
У серпні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача про стягнення пені за період з 18 жовтня 2019 року по 17 листопада 2019 року..
Позов обґрунтовано тим, що 24 вересня 2001 року ОСОБА_1 передав до каси Маріупольської філії ПАТ КБ «ПриватБанк» 400000 доларів США для зарахування на його депозитний рахунок та його дочки ОСОБА_2 , строком на шість місяців зі сплатою 24% річних; тобто по 200000 доларів США на кожного.
26 вересня 2001 року між ОСОБА_1 та банком укладений договір про спеціальний строковий вклад № 791, який підписаний директором Маріупольської філії банку ОСОБА_4, яка діяла згідно з довіреністю голови правління ПАТ КБ «Приватбанк» від 26 жовтня 2000 року № 3878.
Відповідно до умов договору банк зобов'язаний протягом шести місяців з дня наступного після прийняття від нього 200000 доларів США нарахувати на вказану суму 24% річних і на першу вимогу виплатити позивачу суму вкладу та відсотки.
Позивач звернувся до банку з вимогою про виплату йому суми вкладу та відсотків, проте банк відмовив у задоволенні його вимог.
Постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року, описки в якій виправлені ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 22 липня 2020 року, у справі № 0519/12689/2012, стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 400000 доларів 00 центів США за договором про спеціальний строковий вклад від 26 вересня 2001 року № 791 та три проценти річних від простроченої суми в розмірі 36003,69 доларів США.
7 серпня 2020 року на поточний рахунок ОСОБА_1 надійшли грошові кошти від АТ КБ «ПриватБанк», як повернення від ПрватБанку депозитного вкладу згідно ухвали Верховного Суду від 22 липня 2020 року по справі № 0519/12689/2012, що підтверджується довідкою від 17 серпня 2020 року, виданою АБ «Кліринговий Дім». Стягнуті кошти включають в себе суму вкладу та 3% річних, але дана суму розрахована до подачі позовної заяви до суду, тобто з 21 листопада 2010 року по 21 листопада 2012 року.
Разом з тим, позивач не міг користуватися грошовими коштами, які йому належать до фактичного повернення АТ КБ «ПриватБанк» суми вкладу, а саме до 7 серпня 2020 року, у зв'язку з чим позивач змушений звернутися до суду з позовом про стягнення суми пені за період розгляду позовної заяви та до виконання рішення суду, нарахування якої передбачено ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів».
Посилаючись на зазначені обставини. позивач просив стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» пеню у розмірі 3% річних за кожен день прострочення з 18 жовтня 2019 року по 17 листопада 2019 року у сумі 11142684,66 грн.
Рішенням Печерського районного суду м.Києва від 8 грудня 2021 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 адвокат Савченко Т.В. подала апеляційну скаргу, в який просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити. Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, зважаючи на те, що: 1) договірні відносини між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» є розірваним виключно з моменту набрання законної сили рішенням Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі № 0519/12689/2012, яким було встановлено факт наявності договірних відносин між позивачем та відповідачем та стягнуто на користь позивача кошти за договором вкладу № 791 від 26 вересня 2001 року: 2) відмова споживача від договору банківського вкладу або його розірвання на підставі рішення суду не зумовлює такий правовий наслідок для вкладника (споживача), як відсутність підстав для застосування ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, зазначала про те, що стягнення з позивача, який звільнений від сплати судового збору на підставі ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів», судового збору суперечить вимогам закону та практиці Верховного Суду.
У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ КБ «ПриватБанк» Бригинець А.А. просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а рішення Печерського районного суду м.Києва від 8 грудня 2021 року залишити без задоволення. У відзиві зазначає про те, що висновки суду першої інстанції є правильними, зважаючи на те, що позивач не мав наміру продовжувати дію договору № 791 від 26 вересня 2001 року, звернувся до банку із вимогою про повернення коштів і до суду з позовною заявою у серпні 2002 року, наявні підстави для висновку про розірвання договору з серпня 2002 року, що відповідає умовам Договору № 791, в силу вимог ч.3 ст.651 ЦК України.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокати Кравець Р.Ю., Савченко Т.В. апеляційну скаргу підтримали і просили її задовольнити.
Представник АТ КБ «ПриватБанк» Бригинець А.А. проти доводів апеляційної скарги заперечувала і просила рішення суду першої інстанції як законне і обґрунтоване залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Судом установлено, що 24 вересня 2001 року ОСОБА_1 передав до каси Маріупольської філії ПАТ КБ «ПриватБанк» 400000 доларів США для зарахування на його депозитний рахунок та його дочки ОСОБА_2 строком на шість місяців зі сплатою 24% річних; тобто по 200000 доларів США на кожного. На підтвердження отримання банком вказаної суми грошових коштів головний бухгалтер банку ОСОБА_3 надала йому прибутковий касовий ордер від 24 вересня 2001 року № 14, виписаний на його ім'я на суму 400000 доларів США.
26 вересня 2001 року сторонами укладений договір про спеціальний строковий вклад №791, який підписаний директором Маріупольської філії банку ОСОБА_4, яка діяла згідно з довіреністю голови правління ПАТ КБ «ПриватБанк» від 26 жовтня 2000 року № 3878.
Відповідно до умов договору банк зобов'язаний протягом шести місяців з дня наступного після прийняття від нього 200000 доларів США нараховувати на вказану суму 24% річних і на першу вимогу виплатити позивачеві суму вкладу та відсотки. Позивач звернувся до банку з вимогою про виплату йому суми вкладу та відсотків, проте банк відмовив у задоволенні його вимог.
У серпні 2002 року ОСОБА_1 звернувся до Жовтневого районного суду м.Маріуполя з позовом про стягнення з відповідача суми внеску у розмірі 200000 доларів США, відсотків та розірвання договору про спеціальний строковий вклад від 26 вересня 2001 року № 791, який 13 листопада 2008 року задоволений рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя.
9 січня 2009 року рішенням Апеляційного суду Донецької області рішення Жовтневого районного суму м.Маріуполя від 13 листопада 2008 року скасовано, в позові відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 9 січня 2009 року встановлено, що з постанови Ленінського районного суду м.Донецька від 7 січня 2006 року, якою до ОСОБА_3 застосовані примусові заходи медичного характеру, вбачається, що належні йому грошові кошти в сумі 400000 доларів США присвоєні директором Маріупольської філії ЗАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_4 і головним бухгалтером Маріупольської філії ЗАТ «КБ «ПриватБанк» ОСОБА_3, які отримані кошти до каси банку не вносили, а присвоювали собі.
З цього рішення суду апеляційної інстанції позивач дізнався, що правовідносини, які виникли у нього з відповідачем не є договірними, а виникли як наслідок заподіяння йому майнової шкоди незаконними діями посадових осіб банку.
Під час розслідування кримінальної справи № 67-818 проведено почеркознавчу експертизу від 4 квітня 2002 року № 156 прибутково-касового ордеру від 24 вересня 2001 року № 14, згідно з висновком якої «підпис у прибутково-касовому ордері від 24 вересня 2001 року № 14 у графі «Контролер» виконаний головним бухгалтером МФ ЗАТ «КБ «ПриватБанк» ОСОБА_3, інші підписи належать невідомим особам.
У постанові Ленінського районного суду м.Донецька від 7 червня 2006 року встановлено, що ОСОБА_3 на момент скоєння злочину була посадовою особою банку, а саме головним бухгалтером Маріупольської філії ЗАТ «КБ «ПриватБанк» згідно з наказом голови правління ЗАТ «КБ «ПриватБанк» з 12 квітня 1995 року № 508. До її обов'язків входило керування діяльністю обліково-операційним апаратом (службою бухгалтерського обліку), забезпечення виконання встановлених єдиних методологічних рахунків бухгалтерського обліку, забезпечення повного обліку отриманих грошових коштів, забезпечення та організація контролю за відображенням в бухгалтерському обліку всіх операцій тощо, а при необхідності вона мала право безпосередньо втручатись в його робочі процедури.
У кримінальній справі за обвинуваченням головного бухгалтера банку ОСОБА_3 ухвалою Ленінського районного суду м.Донецька від 24 березня 2003 року ЗАТ КБ «ПриватБанк» визнаний цивільним відповідачем.
Суди встановили, що вказані грошові кошти позивач передав працівникам банку у приміщенні банку і в робочу годину банку, що підтверджується відповідними документами, виданими банком, підписаними уповноваженими особами банку та скріплені печаткою банку - договір та прибутковий ордер. У момент передачі коштів до каси банку, ОСОБА_1 не знав і не міг знати про те, що у такому відомому банку, його працівниками щодо нього відбувалися шахрайські дії.
Договори та прибуткові ордери від імені відповідача укладені та підписані ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , які на той час були посадовими особами банку і діяли від імені банку.
Згідно з актом документальної перевірки фінансової діяльності в МФ ЗАТ КБ «ПриватБанк» за період з 1 січня 1999 року до 1 березня 2002 року, складеним 2 квітня 2002 року Контрольно-ревізійним відділом у м.Маріуполі, Маріупольська філія ЗАТ КБ «ПриватБанк» не виступає юридичною особою та здійснює свою діяльність від імені ЗАТ КБ «ПриватБанк» за дорученням. Філія має печатку зі своїм найменуванням. За період з 1 січня 1999 року до 25 грудня 2001 року керівництво філією здійснювала директор ОСОБА_4, яка за дорученням від 7 лютого 1997 року № 343, від 20 березня 2000 року № 877, від 26 жовтня 2000 року № 3878 була уповноважена укладати угоди та здійснювати банківські операції від імені банку та у відповідності з Положеннями про МФ КБ «ПриватБанк». Посаду головного бухгалтера за вказаний період займала ОСОБА_3 . Встановлена відсутність документів, які підтверджують факт надходження коштів в сумі 400000 доларів США від ОСОБА_1 . Вказана сума, незважаючи на наявність ордеру від 24 вересня 2001 року № 14, не оприбутковувалась. Вказаним актом встановлено порушення вимог пункту 9.2.8 наказу МФ КБ «Приватбанк» від 30 листопада 2000 року № 1278, згідно з яким прибутковий касовий ордер повинен залишитися в документах банку, а вкладнику видається квитанція з підписами відповідальних касових осіб банку з печаткою банку. У порушення зазначених вимог вкладнику надано прибутковий касовий ордер. У документах банку, які підтверджують надходження коштів в сумі 400000 доларів США від ОСОБА_1 , відомості відсутні.
Справа розглядалась неодноразово.
Рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 10 червня 2013 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 2 вересня 2013 року, в позові відмолено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 10 червня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 2 вересня 2013 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Жовтневого районного суду м.Маруполя від 27 серпня 2014 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 200000 доларів США, що еквівалентно 1598000 грн. В іншій частині позову відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 11 листопада 2014 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено, апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 27 серпня 2014 року змінено. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 200000 доларів США, що станом на 11 листопада 2014 року еквівалентно 2960845,00 грн. В іншій частині рішення залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня 2015 року касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 27 серпня 2014 року та рішення Апеляційного суду Донецької області від 11 листопада 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 5 листопада 2015 року позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 майнову шкоду у розмірі 4254000,00 грн. В іншій частині позову відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 18 лютого 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» відхилено. Рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 5 листопада 2015 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 5 листопада 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 18 лютого 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до цієї ухвали при новому розгляді справи судам необхідно взяти до уваги правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-118цс14 та від 6 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16, як згідно зі статтею 360-7 ЦПК України є обов'язковими для всіх судів України.
Постановою Донецького апеляційного суду від 24 червня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_1 , АТ КБ «ПриватБанк» задоволено.
Рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 2 серпня 2018 року в частині стягнення на користь ОСОБА_1 майнової шкоди в розмірі 400000 доларів США залишено без змін. Рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 2 серпня 2018 року скасовано в частині відмови в стягненні трьох процентів річних від простроченої суми.
Позов в частині стягнення трьох процентів річних від простроченої суми задоволено. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 три проценти річних від простроченої суми в розмірі 157216,44 доларів США, судовий збір в розмірі 20000 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення за деліктним зобов'язанням відповідача на користь ОСОБА_1 завдану майнову шкоду у розмірі 400000 доларів США, що на день ухвалення рішення, відповідно до курсу Національного банку України, становить 10784840,00 грн., проте суд не врахував правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, провадження № 14-16цс18.
Суд апеляційної інстанції з урахуванням правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18, дійшов висновку про стягнення з банку на користь ОСОБА_1 трьох процентів річних від простроченої суми в розмірі 157216,44 доларів США.
Постановою Верховного Суду у справі № 0519/12689/2012 від 15 квітня 2020 року, описку в якій виправлено ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року, касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя Донецької області від 2 серпня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 24 червня 2019 року скасовано і ухвалено нове, яким позов ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про повернення грошової суми (вкладу) та трьох процентів річних задоволено частково, а саме: стягнуто з банку на користь ОСОБА_1 грошові кошти внесені позивачем в розмірі 400000 доларів США за договором про спеціальний строковий вклад 26 вересня 2001 року № 791, три проценти річних від простроченої суми в розмір 36003,69 доларів США, а всього 595475,41 доларів США.
7 серпня 2020 року, згідно з довідкою № 03-09/62 від 17 серпня 2020 року, ОСОБА_1 на його поточний рахунок, відкритий за договором № 01-2620/707-К від 31 січня 2019 року, надійшли кошти від PJSC CB PRIVATBANK у сумі 428959,31 доларів США як повернення від банку, згідно з ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 0519/12689/2012 від 15 квітня 2020 року.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не мав наміру продовжувати дію договору № 791 від 26 вересня 2001 року і звертався до банку з вимогою про повернення суми вкладу з відсотками після спливу строку дії договору, що відображено у рішенні Жовтневого районного суду м.Маріуполь Донецької області від 5 листопада 2015 року. Укладений сторонами договір № 791 від 26 вересня 2001 року був строковим, не передбачав зобов'язання банка повідомляти клієнта про пролонгацію договору банківського вкладу, або погодження будь-яким способом розірвання договору, тому факт розірвання договору не пов'язується із зустрічними діями другої сторони. Оскільки між позивачем та банком припинено правовідносини з договору банківського вкладу, тому частина 5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини.
Проте повністю з такими висновками суду першої інстанції не можна, виходячи з наступного.
Позовні вимоги стосуються правовідносин, які виникли з укладення договорів банківського вкладу.
Правовідносини з банківського вкладу врегульовані нормами ЦК України, Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Закону України «Про банки і банківську діяльність», Закону України «Про захист прав споживачів».
У статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вказано, що вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Згідно з преамбулою Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у ньому встановлені загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг. Його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні.
Відповідно до п.5 ч.1 ст.1 Закону про фінансові послуги фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За змістом ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачем є фізична особа є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (п.22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (п.19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (п.17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (п.3).
Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання послуг.
Договір банківського вкладу (депозиту) належить до виплатних договорів за ознакою наявності в банку обов'язку виплатити вкладнику крім суми вкладу також і проценти на неї або дохід в іншій формі ( ст.ст.1058, 1061 ЦК України).
У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу. При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти за договором банківського вкладу не є вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги.
Виходячи з наведеного розмір внесених ОСОБА_1 в банк грошових коштів за договором про спеціальний строковий вклад не може бути базою для обчислення пені на підставі ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів» ( правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц).
Зважаючи на те, що позивач нараховував пеню на суму вкладу, - підстави для задоволення позовних вимог відсутні. Крім того, не може бути визнана базою нарахування пені і розмір пені, яка нарахована на підставі рішення суду, за невиконання відповідачем зобов'язань щодо повернення суми вкладу.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав, що між позивачем та банком припинено правовідносини з договору банківського вкладу, оскільки ОСОБА_1 звертався до банку з вимогою про повернення суми вкладу, що свідчить про не бажання останнього продовжувати дію договору.
Разом з тим, колегія суддів не погоджується з такими мотивами суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Сторонами не заперечується, що у серпні 2002 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача суми вкладу у розмірі 200000 доларів США, відсотків та розірвання договору про спеціальний строковий вклад від 26 вересня 2001 року № 791, який 13 листопада 2008 року задоволений рішенням Жовтневого районного суду м.Маріуполя. 9 січня 2009 року рішенням Апеляційного суду Донецької області рішення Жовтневого районного суду м.Маріуполя від 13 листопада 2008 року скасовано, в позові відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що правовідносини, які виникли у ОСОБА_1 з відповідачем не є договірними, а виникли як наслідок заподіяння йому майнової шкоди незаконними діями посадових осіб банку. Цим рішенням апеляційного суду відмовлено в розірванні договору.
Судовим рішенням Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 0519/12689/2012 було встановлено, що між сторонами існують зобов'язання, які виникли на підставі договору про спеціальний строковий вкладі. У зв'язку з невиконанням відповідачем умов договору щодо повернення суми вкладу, суд вважав вимоги ОСОБА_1 обґрунтованими.
З урахуванням таких обставин, колегія суддів вважає, що договірні правовідносини з договору про спеціальний строковий вклад між сторонами ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» припинилися 15 квітня 2020 року.
Судом установлено, що позивач ОСОБА_1 , звертаючись до суду з цим позовом, просив стягнути пеню відповідно до ч.5 ст.10 Закону України «Про захист прав споживачів», обчислену за період з 18 жовтня 2019 року по 17 листопада 2019 року, тобто до прийняття Верховним Судом рішенні у справі про стягнення суми вкладу.
Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що договірні відносини між сторонами станом на 18 жовтня 2019 року вже були припинені, не відповідають обставинам справи.
Разом з тим, зважаючи на те, що висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову є правильним, але неправильно навів мотиви для такої відмови, рішення суду першої підлягає зміні з викладенням його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Савченко Тетяною Вікторівною, задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду м.Києва від 8 грудня 2021 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення суду в редакції цієї постанови.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повна постанова складена 9 червня 2022 року.
Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна
Судді: Л.Д. Поливач
А.М. Стрижеус