08 листопада 2021 року Справа № 160/12800/21
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Турової О.М.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) та зобов'язання вчинити певні дії, -
28.07.2021 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, в якій позивач просить:
- визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області від 06.02.2021 року № Ф-11837-53/64 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування станом на 18.05.2021 на суму 37788,74 грн.;
- зобов'язати Головне управління ДПС у Дніпропетровській області скасувати нарахування ОСОБА_1 сум заборгованості з єдиного внеску станом на 18.05.2021 у розмірі 37788,74 грн.;
- зобов'язати Головне управління ДПС у Дніпропетровській області здійснити коригування відомостей в інтегрованій картці платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог зазначається, що дійсно з 18.06.2008 року ОСОБА_1 був зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа-підприємець, проте, позивач фактично підприємницьку діяльність не здійснював та не отримував доходів від провадження підприємницької діяльності. При цьому, в період нарахування єдиного соціального внеску згідно спірної вимоги він взагалі не був платником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - ЄСВ), оскільки з 2009 року він мав постійне офіційне місце роботи, зокрема, з 2014 року по теперішній час працює в Товаристві з обмеженою відповідальністю «Логістік Юніон», а, отже, ЄСВ за нього регулярно нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального страхового внеску. За наведених обставин, позивач вважає, що він не є страхувальником у розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» №2464-VI (далі - Закон №2464-VI) в статусі фізичної особи-підприємця, одночасно, в розумінні цього Закону, позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього регулярно нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального страхового внеску, що підтверджується відповідними витягами з Індивідуальних відомостей про застраховану особу (Форма ОК-7). Таким чином, на думку позивача, спірна вимога є протиправною та підлягає скасуванню, а для повного відновлення порушених прав позивача слід зобов'язати відповідача здійснити коригування відомостей в інтегрованій картці платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування ОСОБА_1 , шляхом виключення з неї відомостей про наявність у останнього боргу зі сплати єдиного внеску.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02.08.2021 року вказана позовна заява була залишена без руху та позивачеві надано строк - десять днів з дня отримання копії цієї ухвали, для усунення недоліків позову шляхом подання до суду: належним чином завірених копій всіх документів, долучених до позовної заяви, для відповідача та оригіналу документа про сплату судового збору за подання до суду цієї позовної заяви у розмірі 2724,00грн.
На виконання вимог ухвали суду від 02.08.2021 року позивачем усунуті недоліки позову та долучено належним чином завірені копії доданих до позовної заяви документів для примірника позовної заяви відповідачу, а також оригіналу квитанції №33849692 від 10.08.2021 року про сплату судового збору на суму 2724,00грн.
10.08.2021 року ОСОБА_1 подано до суду заяву про забезпечення позову у справі 160/12800/21.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 11 серпня 2021 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову в адміністративній справі №160/12800/21 за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу було задоволено у повному обсязі та зупинено стягнення на підставі виконавчого документа - вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-11837-53/64-У від 06.02.2021 року, виданої Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області, про стягнення з ОСОБА_1 (реєстраційний обліковий податковий номер платника податків НОМЕР_1 ) суми боргу у розмірі 37788,74грн. у виконавчому провадженні №66074397, відкритому державним виконавцем Індустріального відділу державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) Кірсановим С.І. 14.07.2021 року, до набрання законної сили судовим рішенням у справі №160/12800/21.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2021 року прийнято до розгляду вищевказану позовну заяву ОСОБА_1 та відкрито провадження в адміністративній справі №160/12800/21 за цією позовною заявою, призначено цю справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) з 07.10.2021 року за наявними у справі матеріалами, а також встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання ухвали.
Також вказаною ухвалою суду від 06.09.2021р. відмовлено у задоволенні клопотання позивача про залучення до участі у справі Індустріального відділу державної виконавчої служби у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору.
Крім того, вищезазначеною ухвалою суду від 06.09.2021р. витребувано у Головного управління ДПС у Дніпропетровській області детальний розрахунок суми боргу (недоїмки), визначеної у вимозі про сплату боргу (недоїмки) №Ф-11837-53/64 від 06.02.2021 року, із зазначенням періоду, за який нарахована така заборгованість і в якій сумі.
23 вересня 2021 року до канцелярії суду від представника позивача надійшла заява про розподіл судових витрат у справі №160/12800/21, разом з якою надано докази на понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу, які він просить стягнути з відповідача.
28.09.2021 року до суду надійшов відзив ГУ ДПС у Дніпропетровській області на позовну заяву ОСОБА_1 , в якому пред'явлений позов не визнав, заперечував проти його задоволення і просив повністю відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що за даними інформаційної системи податкового органу ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ) перебував на податковому обліку в Лівобережній ДПІ (Індустріальний район м. Дніпра) ГУ ДПС у Дніпропетровській області, як фізична особа-підприємець з 23.06.2008 року по 20.07.2021 року на загальній системі оподаткування, стан платника:11-припинено, але не знято з обліку (КОР не пусті) та відповідно до п. 4 частини першої ст.4 Закону №2464-VI був платником єдиного внеску. Так, Законом №2464-VI передбачений обов'язок фізичної особи - підприємця сплачувати єдиний внесок, незалежно від отримання доходу, у розмірі не меншому мінімального страхового внеску. Із врахуванням зазначеного, контролюючим органом було винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 06.02.2021 року № Ф-11837-53/64 на суму 37788,74 грн., яка включає єдиний соціальний внесок за 2017 рік у сумі 8444 грн. (граничний строк сплати до 09.02.2018;); за 2018 рік: 1 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.04.2018 року; 2 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.07.2018 року; 3 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.10.2018 року; 4 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 21.01.2019 року; за 2019 рік: 1 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 19.04.2019 року; 2 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 19.07.2019 року; 3 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 21.10.2019 року; 4 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 20.01.2020 року; за 2020 рік: 1 квартал 2020 року у сумі 2078,12 грн., граничний строк сплати до 21.04.2020 року; 2 квартал 2020 року у сумі 1039,06 грн., граничний строк сплати до 20.07.2020 року; 3 квартал 2020 року у сумі 3178,12 грн., граничний строк сплати до 19.10.2020 року; 4 квартал 2020 року у сумі 2200,00грн., граничний строк сплати до 20.01.2021р. Таким чином, сума недоїмки позивача станом на 06.02.2021 року становила 37788,74 грн. Відповідно до Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої Наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015р. №449, саме на цю суму і було винесено вимогу від 06.02.2021 року № Ф-11837-53/64 , адже на кінець календарного місяця у позивача була наявна недоїмка зі сплати єдиного внеску. Відповідно до п.4 Розділу VI Інструкції №449 вимога про сплату боргу (недоїмки) вважається належним чином надісланою (врученою), якщо вона надіслана на адресу (місцезнаходження юридичної особи або його відокремленого підрозділу, місце проживання або останнього відомого місця перебування фізичної особи) платника єдиного внеску рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручена платнику єдиного внеску або його законному чи уповноваженому представникові. Так, спірна вимога про сплату боргу (недоїмки) від 06.02.2021 року №Ф-11837-53/64 на суму 37788,74 грн. була направлена позивачу відповідно до вимог закону й повернута податковому органу у зв'язку із закінченням строку зберігання 27.04.2021 року. На підставі пункту 5 Розділу VI Інструкції №449, вимога про сплату боргу (недоїмки) від 06.02.2021 року № Ф-11837-53/64 на суму 37788,74 грн. набула статусу узгодженої 07.05.2021 року. Також відповідачем зазначено, що згідно з наданою позивачем інформацією він був працевлаштований у ТОВ «Логістік Юніон» на посаді комірника по прийому товару, отже, види діяльності позивача за трудовим договором та як фізичної особи-підприємця за КВЕД 74.13.0 - Дослідження кон'юктури ринку та виявлення суспільної думки, не співпадають, у зв'язку із чим факт працевлаштування позивача на вищевказаному підприємстві у періоди нарахування заборгованості з ЄСВ спірною вимогою, не є підставою для звільнення останнього від сплати ЄСВ за підприємницьку діяльність. Крім того, відповідач зауважує, що роботодавці та фізичні особи - підприємці розглядаються законодавцем як окремі платники, тому посилання позивача на те, що він працює на підприємстві і саме відповідна установа, в якій він працює на умовах трудового договору, як роботодавець, сплачує за нього єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у визначеному законодавством розмірі, не є обґрунтованим звільненням від сплати ЄСВ за підприємницьку діяльність. Отже, вищенаведене свідчить про те, що ГУ ДПС у Дніпропетровській області під час прийняття спірної вимоги про сплату боргу (недоїмки) діяло у межах повноважень та у спосіб, які визначені чинним законодавством, що свідчить про відсутність підстав для скасування цієї вимоги про сплату боргу.
Також 28 вересня 2021 року до канцелярії суду від представника відповідача надійшло клопотання про заміну відповідача, в якому останній просив суд замінити відповідача у справі ГУ ДПС у Дніпропетровській області ( код ЄДРПОУ 43145015) на ГУ ДПС у Дніпропетровській області, як відокремлений підрозділ ( код ЄДРПОУ 44118658).
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.11.2021р. клопотання представника відповідача про заміну сторони у справі №160/12800/21 за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу було задоволено частково, допущено процесуальне правонаступництво у справі №160/12800/21 та замінено первісного відповідача у справі №160/12800/21 Головне управління ДПС у Дніпропетровській області на його правонаступника - Головне управління ДПС у Дніпропетровській області, яке є територіальний орган на правах відокремленого підрозділу Державної податкової служби України, у задоволенні решти вимог - відмовлено.
Відповідно до ч.1 ст.257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Згідно з ч.1 ст.258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Частиною 4 статті 243 КАС України встановлено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, суд доходить висновку про часткове задоволення позовних вимог, з огляду на таке.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ) був зареєстрований як фізична особа - підприємниць 18.06.2008 року, про що також внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, номер 22240000000056933.
23.06.2008 року фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ) взято на облік Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області, Лівобережна ДПІ (Індустріальний район м. Дніпра), як платника податків та з 20.06.2008 року як платника єдиного внеску.
20.07.2021р. до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (підстава: власне рішення; номер запису: 20022400600010569933).
Водночас, 06 лютого 2021 року ГУ ДПС у Дніпропетровській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-11837-53/64У, відповідно до якої за ОСОБА_1 станом на 18.05.2021 року обліковується борг (недоїмка) зі сплати єдиного внеску на загальну суму 37788,74 грн.
Незгода позивача з означеною вимогою стала підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зважає на таке.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі - ПК України) в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” (“Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань”) в частині відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців та нормами Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування” (далі - Закон №2464-VI) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За змістом приписів статті 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб-підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України “Про оплату праці', та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Верховний Суд вже неодноразово вирішував зазначене питання. Зокрема, у постановах від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19), від 4 грудня 2019 року (справа №440/2149/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18) висловлено правову позицію, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
З урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ.
При цьому, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте, за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте, фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
З огляду на предмет спору у цій справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд доходить висновку, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Таким чином, з урахуванням наведеного, суд при вирішенні спору повинен, зокрема, перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення ним підприємницької діяльності та отримання ним доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19 (адміністративне провадження №К/9901/28514/19).
Задля визначення наявності у особи статусу фізичної-особи підприємця має першочергове значення для вирішення питання щодо наявності обов'язку сплати єдиного внеску.
З метою встановлення наявності такого статусу у відповідних осіб, суд звертає увагу на наступне правове регулювання.
01 липня 2004 року набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (у подальшому змінено назву на Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»).
Відповідно до частини першої статті 4 вказаного Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру.
01 липня 2010 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» №2390-VI (далі - Закон № 2390-VI), який набув чинності 03 березня 2011 року.
Відповідно до ч.1 ст.10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (тут і далі в редакції, чинній станом на час формування спірної вимоги) якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.
Згідно з ч.8 ст.4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.
Приписами п. 4 ст. 13 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» встановлено, що відомості з Єдиного державного реєстру про державну реєстрацію про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця є підставою для зняття їх з обліку в органах державної статистики, державної фіскальної служби, Пенсійного фонду України та/або вчинення інших дій відповідно до законодавства.
Як встановлено судом, позивачем було подано документи державному реєстратору на припинення підприємницької діяльності, про що 20.07.2021р. в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис 2002240060001056933 про припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 підстава внесення: власне рішення.
Згідно з ч.3 ст.46 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.
При цьому, у зв'язку із встановленням судом обставин наявності у позивача станом на час формування спірної вимоги статусу фізичної особи-підприємця, слід звернути на наступне правове регулювання.
Підпунктом 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України надано визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом №2464-VI не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ.
Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте, за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте, фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
З огляду на предмет спору у цій справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд доходить висновку, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Таким чином, з урахуванням наведеного, суд при вирішенні спору повинен, зокрема, перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення ним підприємницької діяльності та отримання ним доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19 (адміністративне провадження №К/9901/28514/19).
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як слідує з наданого відповідачем на виконання вимог суду розрахунку суми боргу (недоїмки), визначеної у спірній вимозі про сплату боргу (недоїмки) №Ф-11837-53/64У від 06.02.2021р., контролюючим органом нараховано ФОП ОСОБА_1 заборгованість зі сплати єдиного внеску у загальному розмірі 37788,74 грн. за 2017-2020р.р., а саме: за 2017 рік у сумі 8444 грн. (граничний строк сплати до 09.02.2018;); за 2018 рік - єдиний соціальний внесок на загальну суму 9828,72 грн. (1 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.04.2018 року; 2 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.07.2018 року; 3 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.10.2018 року; 4 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 21.01.2019 року), за 2019 рік - на загальну суму 11016,72 грн. (1 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати до 19.04.2019 року; 2 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати до 19.07.2019 року; 3 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати до 21.10.2019 року; 4 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., строк сплати до 20.01.2020 року), а також за 2020 рік - на загальну суму 8495,30 грн. (1 квартал 2020 року у сумі 2078,12 грн., строк сплати до 21.04.2020 року; 2 квартал 2020 року у сумі 1039,06 грн., строк сплати до 20.07.2020 року; 3 квартал 2020 року у сумі 3178,12 грн., строк сплати до 19.10.2020 року, 4 квартал 2020 року у сумі 2200,00грн., строк сплати до 20.01.2021р.).
Водночас, судом встановлено, що ОСОБА_1 з 01 квітня 2014 року по теперішній час працює в Товаристві з обмеженою відповідальністю «Логістік Юніон», що підтверджується записами №№ 6-9 у трудовій книжці позивача НОМЕР_2 , копія якої наявна в матеріалах справи.
Крім того, факт сплати страхових внесків за позивача його роботодавцем - ТОВАРИСТВОМ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «Логістік Юніон» (ЄДРПОУ 30487219) за період з січня 2017 року по грудень 2020 року, включно, підтверджується Витягом з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування «Індивідуальні відомості про застраховану особу» (Форма ОК-7), що містяться у матеріалах справи.
Водночас Закон №2464-VI не містить норм щодо обов'язку фізичної особи - підприємця сплачувати єдиний внесок за себе самостійно у разі, коли така особа не веде підприємницьку діяльність, а працевлаштована як найманий працівник за трудовим договором і єдиний внесок за неї сплачує роботодавець.
Зважаючи на те, що основоположним принципом збору єдиного внеску є обов'язковість законодавчого визначення умов і порядку його сплати, відсутність у законі конкретної вказівки на необхідність сплати єдиного внеску у вищеописаному випадку свідчить на користь висновку про відсутність у позивача обов'язку з його сплати.
Крім того, визначальним у контексті саме цього спору на думку суду є мета сплати єдиного внеску - отримання особою права на соціальне забезпечення у разі настання страхового випадку.
Позивачу таке право гарантоване за рахунок її участі в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування як найманого працівника та сплати єдиного внеску за неї роботодавцем за основним місцем роботи.
Застосування судом вищенаведених правових норм відповідає правовим висновкам Верховного Суду, висловленим у постановах від 27.11.2019 у справі № 160/3114/19, від 04.12.2019 у справі № 404/2149/19, від 23.01.2020 у справі № 480/4656/18, від 18.03.2020 у справі № 140/1777/19.
Враховуючи зазначене, Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 у справі №440/2149/19 сформував правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Отже, твердження скаржника про наявність у позивача обов'язку щодо сплати єдиного внеску незалежно від факту перебування його у трудових відносинах є протиправним.
Також суд, з огляду на вищевикладене, відхиляє доводи відповідача, стосовно того, що ОСОБА_1 має сплачувати протягом спірного періоду ЄСВ, оскільки вид діяльності позивача за трудовим договором та як фізичної особи-підприємця згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців не співпадають, бо це не спростовує вищенаведених висновків суду.
Отже, встановлені обставини свідчать про те, що позивач є застрахованою особою і платником єдиного внеску за нього є його роботодавець, що, в свою чергу, свідчить про те, що ОСОБА_1 не є платником ЄСВ у розумінні приписів частини першої статті 4 Закону №2464-VI.
Відтак, у контролюючого органу відсутні підстави для нарахування позивачеві заборгованості зі сплати ЄСВ за 2017-2020 роки, тому спірна вимога про сплату боргу (недоїмки) від 06 лютого 2021 року №Ф-11837-53/64У на суму 37788,74 грн. є протиправною та підлягає скасуванню, а позовні вимоги в цій частині, відповідно, - задоволенню.
Крім того, задоволенню підлягає і інша частина позовних вимог ОСОБА_1 щодо зобов'язання відповідача здійснити коригування відомостей в інтегрованій картці платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування ОСОБА_1 , з огляду на таке.
Організацію діяльності з ведення органами Державної фіскальної служби України оперативного обліку податків і зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначено Порядком ведення органами Державної фіскальної служби України оперативного обліку податків і зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженим Наказом Міністерства фінансів України від 07.04.2016р. №422 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 20.05.2016р. за №751/28881 (далі - Порядок №422).
Так, відповідно до п.1 Розділу ІІ Порядку №422 з метою обліку нарахованих і сплачених сум податків, зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску органами ДФС відкриваються ІКП за кожним платником та кожним видом платежу, які повинні сплачуватися такими платниками. ІКП містить інформацію про облікові операції та облікові показники, які характеризують стан розрахунків платника податків з бюджетами та цільовими фондами за відповідним видом платежу. Облік нарахованих і сплачених сум податків, зборів, митних та інших платежів до бюджетів, єдиного внеску відображається в ІКП окремими обліковими операціями в хронологічному порядку. При цьому кожна операція фіксується в окремому рядку із зазначенням виду операції та дати її проведення. Інформаційна система органів ДФС після відображення облікової операції забезпечує автоматичне проведення в ІКП розрахункових операцій. В ІКП на дату проведення кожної облікової операції підбиваються підсумки за всіма її графами.
Згідно з п.2 Розділу ІІ Порядку №422 ІКП відкриваються автоматично кожному платнику, зокрема, у разі: нарахування сум грошових зобов'язань і пені з податків, зборів та сум єдиного внеску, визначених органом ДФС (акт перевірки, податкове повідомлення-рішення, рішення про застосування штрафних (фінансових) санкцій, передбачених Законом України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”, рішення про застосування штрафних санкцій по єдиному внеску, вимоги про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску).
Аналіз наведених положень свідчить про те, що відображення контролюючим органом в інтегрованій картці платника податків відомостей щодо своєчасного нарахування та сплати податкових зобов'язань створює певні наслідки для платника податків та наявність у останнього матеріально-правового інтересу, щоб дані інтегрованих карток правильно відображали фактичний стан розрахунків з бюджетом. Відповідно, у разі скасування вимоги про сплату боргу, контролюючий орган повинен вчинити дії щодо відображення/коригування у особовій картці позивача дійсного стану зобов'язань перед бюджетом.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 19 лютого 2019 року (справа №825/999/17), від 26 лютого 2019 року (справа №805/4374/15-а).
Щодо вимог позивача про зобов'язання Головного управління ДПС у Дніпропетровські області скасувати нарахування ОСОБА_1 сум заборгованості з єдиного внеску станом на 18.05.2021 у розмірі 37788,74 грн., суд зазначає, що останні задоволенню не підлягають, оскільки є неналежним способом захисту прав позивача.
В свою чергу, права позивача захищено шляхом визнання протиправною та скасування вимоги Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) від 06 лютого 2021 року №Ф-11837-53/64У на суму 37788,74 грн., а також шляхом зобов'язання Головного управління ДПС у Дніпропетровській області здійснити коригування відомостей в інтегрованій картці платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування ОСОБА_1 шляхом виключення з неї відомостей про наявність у останнього боргу зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 37788,74грн.
Таким чином, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Питання щодо розподілу судових витрат врегульовані ст.139 КАС України.
Згідно з частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При цьому, ч.3 ст.139 КАС України визначено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
З огляду на положення вказаної статті та зважаючи на часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , понесені позивачем судові витрати зі сплати судового збору у загальному розмірі 2724,00 грн. підлягають відшкодуванню на користь останнього пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, шляхом стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області коштів у сумі 1816,00 грн.
Крім того, позивачем у позові заявлено клопотання щодо стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем, при вирішенні якого суд керуються наступними нормами КАС України.
Так, за змістом приписів ч.1 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Частинами 1 та 2 статті 134 КАС України передбачено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини четвертої цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п'ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частини 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Як зазначалося вище, за правилами частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно з ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина дев'ята статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України).
Зміст наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Суд звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.
Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди мають досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Судом встановлено, що на підтвердження розміру понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу останнім надано Договір про надання правничої (правової) допомоги №0719/21 від 19.07.2021р., укладений ОСОБА_1 з адвокатським бюро «Вікторії Дубовенко»; Акт №1 від 10.09.2021 прийому-передачі послуг наданої правничої (правової) допомоги за договором №0719/21 від 19.07.2021р.
Зважаючи на наведене, позивач просить суд стягнути з відповідача за рахунок його бюджетних асигнувань на користь позивача понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн.
Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України 05.07.2012 №5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закону № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 19 Закону № 5076-VI визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Таким чином, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
Відповідно до статті 30 Закону №5076 гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Так, при визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі ст.41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України", від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України", від 30.03.2004 у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018р. у справі № 826/1216/16.
Як вище було зазначено, на підтвердження розміру понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу останнім надано Договір про надання правничої (правової) допомоги №0719/21 від 19.07.2021р.(далі - Договір)
Відповідно до п.1.1 Договору, замовник доручає, а виконавець бере на себе обов'язок надати правову (правничу) допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним Договором.
Сума Договору за надання правничої (правової) допомоги становить 10000грн. та складається з надання наступних послуг: складання позовної заяви про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-11837-53/64 та формування додатків до позовної заяви - 10000 грн. (п.4.1 Договору).
Згідно з п.4.2 Договору замовник оплачує надану правничу (правову) допомогу виконавця, визначену п. 4.1 даного Договору, згідно виставленими рахунками на підставі актів приймання передачі правничої (правової) допомоги протягом п'яти банківських днів з дня вступу в законну силу рішення суду.
Відповідно до Акта №1 від 10.09.2021 прийому-передачі послуг наданої правничої (правової) допомоги за договором №0719/21 від 19.07.2021р. адвокат надав замовнику правничу (правову) допомогу, передбачену Договором про надання правничої (правової) допомоги №0719/21 від 19.07.2021р., а замовник прийняв правничу (правову) допомогу. Вартість наданої правничої (правової) допомоги: складання позовної заяви про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-11837-53/64 та формування додатків до позовної заяви - 10000 грн.
Вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу в даній адміністративній справі, судом враховано наступне.
По-перше, дана справа не викликає складності у правовому розумінні, та є справою незначної складності, відповідно до вимог п.10 ч.6 ст.12 КАС України, а також на наявність установленої практики з вирішення цієї категорії спорів.
Справа розглянута у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), є нескладною. У судових засіданнях адвокат участі не брав.
По-друге, при визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі “Схід/Захід Альянс Лімітед” проти України” (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
Вказаний правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц.
Суд наголошує, що відповідно до частини третьої статті 134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості.
Крім того, суд зазначає, що окремою вимогою до витрат на професійну правничу допомогу, як-то передбачено ч. 4 ст.134 КАС України, є детальний опис послуги.
Дослідивши надані до суду докази на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, суд констатує, що він позбавлений можливості оцінити обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, співмірність послуг категорії складності даної справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, оскільки у зазначених вище документах не зазначено кількість витраченого часу та вартість часу роботи адвоката.
Відповідно до частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
За приписами статті 17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини”, суди при розгляді справ, практику Європейського Суду з прав людини, застосовують як джерело права.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі “Баришевський проти України” (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі “Двойних проти України” (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі “Меріт проти України” (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
У пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Lavents v. Latvia” (заява № 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
Враховуючи наведене вище, суд вважає, що визначена адвокатом сума понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу, за результатами розгляду справи №160/12800/21, не є належним чином обґрунтованою у контексті дослідження обсягу фактично наданих ним послуг із урахуванням складності справи, кількості витраченого на ці послуги часу, та, відповідно, співмірності обсягу цих послуг та витраченого адвокатом часу із розміром заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу. Також позивачем не надано доказів фактичного понесення цих витрат (їх сплати).
Таким чином, з огляду на те, що позивачем не надано належних в розумінні ст.73 КАС України доказів на підтвердження здійснення відповідних витрат на професійну правничу допомогу у сумі 10000,00грн., суд доходить висновку про відмову у задоволенні клопотання позивача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, які позивач поніс у зв'язку із розглядом справи.
Керуючись ст. ст. 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Позовну заяву ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 44118658, місцезнаходження: вул. Сімферопольська, 17-А, м. Дніпро, 49600) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) від 06 лютого 2021 року №Ф-11837-53/64У на суму 37788,74грн.
Зобов'язати Головне управління ДПС у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 44118658, місцезнаходження: вул. Сімферопольська, 17-А, м. Дніпро, 49600) здійснити коригування відомостей в інтегрованій картці платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) шляхом виключення з неї відомостей про наявність у ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) боргу зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 37788,74грн. (тридцять сім тисяч сімсот вісімдесят вісім гривень 74 копійки).
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 44118658, місцезнаходження: вул. Сімферопольська, 17-А, м. Дніпро, 49600) за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) судові витрати зі сплати судового збору у сумі 1816,00 грн. (одну тисячу вісімсот шістнадцять гривень 00 копійок).
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в сумі 10000грн. - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, передбачені ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складено 08 листопада 2021 року.
Суддя: О.М. Турова