Справа № 454/1414/20 Головуючий у 1 інстанції: Фарина Л.Ю.
Провадження № 22-ц/811/591/22 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.
30 травня 2022 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Ванівського О.М.
суддів:Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.,
секретаря: Івасюти М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 24 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування,-
В квітні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом і заявою про зменшення позовних вимог та просив суд визнати недійсним договір дарування житлового будинку загальною площею 107,4 м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,25га (кадастровий номер 4624885500:18:002:0054, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд) укладений ОСОБА_3 30.05.2019 року та посвідчений приватним нотаріусом Сокальського нотаріального округу Ковальчук І.Т. в частині 1/5 частки майна, яка належить ОСОБА_2 ; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 47128705 від 30.05.2019 17:10:52, приватного нотаріуса Ковальчук І.Т. Сокальського районного нотаріального округу Львівської області в частині реєстрації 1/5 частки майна, яка належить ОСОБА_2 ; стягнути судові витрати.
В обгрунтування позовних вимог покликався на те, що рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 06.03.2018р. первісний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особи: Поторицька сільська рада та Сокальська державна нотаріальна контора задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_4 видане 08.09.2004р. Сокальською державною нотаріальною конторою на ім'я ОСОБА_3 зареєстроване за реєстром №1-2814 в частині 1/5 частини житлового будинку з надвірними будівлями, який знаходиться в АДРЕСА_1 та скасовано державну реєстрацію права власності в частині 1/5 частини вказаного житлового будинку проведену реєстраційною службою Сокальського РУЮ Львівської області, що записана в реєстрову книгу №1, номер запису 131.
Постановою Львівського апеляційного суду від 05.03.2019р. вищевказане рішення суду залишено без змін
Відповідач ОСОБА_3 30.05.2019р. уклала договір дарування на спірне майно, а саме, подарувала ОСОБА_1 зазначений житловий будинок та земельну ділянку надану для обслуговування житлового будинку. Даний договір був посвідчений приватним нотаріусом Сокальського районного нотаріального округу Ковальчук І.Т.
Вважав, що відповідачка не могла вчиняти правочин щодо дарування майна, оскільки відповідно до рішення суду її право власності було скасовано.
Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 14.01.2021р., яке набрало законної сили за ОСОБА_5 визнано право власності на 1/5 ідеальну частку житлового будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .
На виконання вказаного рішення суду він звернувся до державного реєстратора та останній відмовив позивачу у державній реєстрації права власності на 1/5 частини житлового будинку, оскільки відповідач ОСОБА_3 не є власником житлового будинку, а відчужила його ОСОБА_1 не маючи на це законних прав.
Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 24 січня 2022 року зменшені позовні вимоги задоволено.
Визнано недійсним договір дарування житлового будинку загальною площею 107,4 м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 та земельної ділянки площею 0,25га (кадастровий номер 4624885500:18:002:0054, цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд) укладений ОСОБА_3 30.05.2019 року та посвідчений приватним нотаріусом Сокальського нотаріального округу Ковальчук Ігорем Тарасовичем в частині 1/5 частки майна, яка належить ОСОБА_2 .
Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 47128705 від 30.05.2019 17:10:52, приватного нотаріуса Ковальчук Ігоря Тарасовича Сокальського районного нотаріального округу Львівської області в частині реєстрації 1/5 частки майна, яка належить ОСОБА_2 .
Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 по 908 (дев'ятсот вісім) грн. з кожного сплаченого судового збору.
Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 , подавши апеляційну скаргу.
Вважає, що рішення суду ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права, неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.
Зазначає, що за обставин даної справи, право власності позивача на 1/5 частину вищевказаного будинку визнано рішенням суду лише через 1р.6м. після укладення спірного договору дарування. При цьому на час укладення оспорюваного договору дарування право власності на вищевказаний будинок було зареєстровано за її мамою ОСОБА_3 , а будь-яких відомостей про зареєстровані права інших осіб на цей будинок при укладенні такого договору нотаріусом не встановлено.
Позивачем не надано, а судом не встановлено будь-яких доказів, які б свідчили про наявність в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на час укладення оспорюваного договору дарування відомості про речові права позивача на вищевказаний будинок та/чи про часткове скасування права власності ОСОБА_3 на 1/5 частину цього будинку.
Вказує, що законодавством передбачено можливість оскарження рішення державного реєстратора про відмову у державній реєстрації речового права та регламентовано порядок відновлення прав особи, якій відмовлено у такій реєстрації, у разі скасування такого рішення. У випадку спірних правовідносин визнання оспорюваного договору дарування частково недійсним не являється єдиним можливим способом виправлення правової ситуації, зумовленої відмовою державного реєстратора у реєстрації речового права позивача, а отже й відсутність підстав для визнання цього договору частково недійсним за позовом особи, яка не є його стороною з врахуванням висновків Верховного суду від 19.02.2021 року у справі №904/2979/20.
Просить скасувати рішення Сокальського районного суду Львівської області від 24 січня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
Сторони в судове засідання не з'явилися, хоча про час та дату розгляду справи були повідомлені належним чином.
Відповідно до ч.2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
ОСОБА_3 та ОСОБА_1 подали до суду заяви про відкладення апеляційного розгляду справи на іншу дату, проте ніяких підтверджуючих документів до заяв не було додано, тому колегія суддів вважає, що заяви не підлягають до задоволення.
Дана справа перебуває в провадженні суду апеляційної інстанції з лютого 2022 року і у всіх учасників справи було достатньо часу для наведення своїх доводів у поданому до суду позові, запереченні на позов, письмових поясненнях, апеляційній скарзі та відзиві на скаргу тощо.
За вищенаведених обставин колегія суддів вважає можливим здійснити апеляційний розгляд справи за відсутності сторін - на підставі наявних у справі даних та доказів.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення із наступних підстав.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в Постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам.
Згідно з вимогами ч.1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивач надав належні та допустимі докази на підтвердження того, що укладаючи оспорюваний договір дарування обидві його сторони вчиняли такий правочин умисно, лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним та вчиняючи такий правочин, сторони мали інші цілі, ніж ті, що передбачені цим правочином.
Таким чином, суд прийшов до висновку про визнання спірного договору від 30.05.2019р. в частині 1/5 частки майна фіктивним, а відтак визнається судом недійсним в частині 1/5 ідеальної частки, яка належить ОСОБА_2 , без застосування наслідків недійсності, адже суд не встановив, що вчинено будь-які дії на виконання такого договору.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду з наступних підстав.
Встановлено, що рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 06.03.2018р. визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_4 видане 08.09.2004р. Сокальською державною нотаріальною конторою на ім'я ОСОБА_3 зареєстроване за реєстром №1-2814 в частині 1/5 частини житлового будинку з надвірними будівлями, який знаходиться в АДРЕСА_1 та скасовано державну реєстрацію права власності в частині 1/5 частини вказаного житлового будинку проведену реєстраційною службою Сокальського РУЮ Львівської області, що записана в реєстрову книгу №1, номер запису 131.
Постановою Львівського апеляційного суду від 05.03.2019р. апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Сокальського районного суду від 06.03.2018р. залишено без змін.
30 травня 2019р. ОСОБА_3 уклала договір дарування, а саме, подарувала ОСОБА_1 вищевказаний житловий будинок та земельну ділянку надану для обслуговування житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Сокальського районного нотаріального округу Ковальчук І.Т.
Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 14.01.2021р., за ОСОБА_5 визнано право власності на 1/5 ідеальну частку житлового будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .
13 квітня 2021 року державний реєстратор прав на нерухоме майно ОСОБА_6 прийняла рішення про відмову у державній реєстрації права власності на 1/5 частини житлового будинку за ОСОБА_2 , оскільки відповідач ОСОБА_3 не є власником житлового будинку, а відчужила його ОСОБА_1 .
Суд першої інстанції дійшов висновку про визнання спірного договору від 30.05.2019р. в частині 1/5 частки майна фіктивним оскільки вважав, що укладаючи оспорюваний договір дарування обидві його сторони вчиняли такий правочин умисно, лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним та вчиняючи такий правочин, сторони мали інші цілі, ніж ті, що передбачені цим правочином.
Згідно з частинами 1, 2 статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз?яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Ознака вчинення правочину лише для виду повинна бути властива діям обох сторін. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Відповідно до ч.1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Колегія суддів, не встановила обставин, які б підтверджували фіктивність правочину та приходить до висновку, що волевиявлення сторін правочину було спрямовано на припинення права власності у попереднього власника майна та виникнення такого права у нового власника, що відповідає правовій природі договору дарування.
Поряд з цим варто зазначити, що ОСОБА_2 не посилався на фіктивність правочину, як на підставу для задоволення позовних вимог. Таким чином, суд першої інстанції визнаючи спірний договір від 30.05.2019р. в частині 1/5 частки майна фіктивним, вийшов за межі позовних вимог.
В постановах Верховного Суду від 08.08.2019р. у справі №450/1686/17 та від 15.07.2019 р. у справі №235/499/17 зазначено, що аналіз наведених норм процесуального та матеріального права дає підставу вважати, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Положення частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину.
Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 628 зазначеного Кодексу зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Згідно з частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 ЦК України).
У статті 215 Цивільного кодексу України унормовано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Згідно зі статтею 217 зазначеного Кодексу недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.
Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.
Звертаючись із позовними вимогами ОСОБА_2 звертав увагу, що спірний договір порушує його права та законні інтереси, оскільки право власності на 1/5 частину житлового будинку належить позивачу, однак у встановленому законом порядку право власності на спірну квартиру не зареєстровано, хоча таке визнано в судовому порядку .
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Визнання договору недійсним за позовом третьої особи, не сторони договору, є суттєвим втручанням держави у зазначені принципи і порушений інтерес особи має бути таким, що вимагає такого втручання і таке втручання має бути єдиним можливим способом виправлення правової ситуації.
Велика Плата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Відповідні висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
Колегія суддів приходить до висновку, що пред'явлення ОСОБА_2 позову про визнання недійсним договору дарування не є ефективним способом захисту прав позивача та не призведе до забезпечення поновлення порушеного права.
Ефективним способом захисту права власника, який не є фактичним володільцем майна, є звернення до суду з віндикаційним позовом до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, тобто з позовом про повернення майна із чужого незаконного володіння.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).
З огляду на вказане, в разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) зазначено, що: «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення є:1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ч.1,2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відтак, з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 слід стягнути судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 2724 грн.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,-
апеляційну скаргу ОСОБА_1 -задовольнити.
Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 24 січня 2022 року - скасувати.
Постановити нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування -відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2724 грн. судового збору.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повний текст постанови складено 09 червня 2022 року.
Головуючий: Ванівський О.М.
Судді Цяцяк Р.П.
Шеремета Н.О.