Дата документу 01.06.2022 Справа № 317/1847/21
ЄУ № 317/1847/21 Головуючий в 1 інстанції ОСОБА_1
Провадж. №11-кп/807/1009/22 Доповідач 2 інст. ОСОБА_2
колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
за участю:
адвоката ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 в режимі відеоконференції з ДУ «Запорізький слідчий ізолятор»,
розглянула 1 червня 2022року у відкритому судовому засіданні в м. Запоріжжі матеріали судового провадження за апеляційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_6 на ухвалу Запорізького районного суду Запорізької області від 1 травня 2022 року, якою продовжено запобіжний захід у виді тримання під вартою відносно ОСОБА_7 , який обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України.
Як вбачається з матеріалів судового провадження, в провадженні Запорізького районного суду Запорізької області перебуває кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 115 КК України.
1 травня 2022 року прокурор подав клопотання про продовження обвинуваченому ОСОБА_7 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 діб, яке обґрунтоване тим, що на даний час збереглись ризики, визначені п.п. 1, 2, 3, 5, ч. 1 ст. 177 КПК України, а жоден інший, більш м'який, запобіжний захід, не в змозі запобігти цим ризикам.
Ухвалою Запорізького районного суду Запорізької області від 1 травня 2022 року задоволено клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою відносно ОСОБА_7 строком до 30 червня 2022 року. Приймаючи таке рішення, суд послався на дані про особу обвинуваченого, наявність ризиків, передбачених п.п. 1, 3, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України, що унеможливлює застосування до обвинуваченого більш м'якого запобіжного заходу, ніж тримання під вартою.
В апеляційній скарзі адвокат ОСОБА_6 , не погоджуючись з оскаржуваною ухвалою зазначає, що прокурор не навів нових обставин та доводів в обґрунтування своєї позиції щодо продовження запобіжного заходу ОСОБА_7 , а лише перерахував обставини, які зазначались під час досудового розслідування, тобто прокурором лише формально наведены ризики передбачені ст.177 КПК України. Сторона захисту вказує на наявність у ОСОБА_7 постійного місця проживання, працевлаштованості та міцність соціальних зв'язків, що спростовує ризик переховування ОСОБА_7 від суду. Доводи прокурора та суду про те, що лише подальше тримання обвинуваченого під вартою може забезпечити його належну процесуальну поведінку на даний час не можна вважати підтвердженими та належно обґрунтованими з огляду на рішення Європейского суду. Отже, на думку апелянта, до ОСОБА_7 необхідно застосувати запобіжний захід у вигляді домашнього арешту із забороною залишати житло цілодобово, що забезпечить необхідний контроль за поведінкою та місцезнаходженням ОСОБА_7 , та надасть можливості обвинуваченому реалізовувати повною мірою право на захист. Просить ухвалу суду скасувати, змінити запобіжний захід ОСОБА_7 із тримання під вартою на цілодобовий домашній арешт.
В судове засідання апеляційної інстанції прокурор будучи належним чином повідомлена про час і дату судового засідання не з'явився, тому колегія суддів вирішила за можливе розглянути провадження за відсутністю прокурора, що не суперечить положенням ч. 4 ст. 405 КПК України та відповідає ч. 4 ст. 422-1 КПК України.
Позиції учасників судового провадження.
Обвинувачений та його захисник підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити.
Встановлені судом апеляційної інстанції обставини та мотиви, з яких суд виходив при постановленні ухвали.
Відповідно до ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Згідно ч.1 ст.183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст.177 КПК України.
Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що наявність підстав для тримання особи під вартою має оцінюватись в кожному кримінальному провадженні з урахуванням його конкретних обставин. Тримання особи під вартою завжди може бути виправдано, за наявності ознак того, що цього вимагають справжні інтереси суспільства, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважають інтереси забезпечення поваги до особистої свободи.
Положеннями ст. 199, ст. 331 КПК України регламентовано порядок продовження строку тримання під вартою.
Під час апеляційного розгляду, колегією суддів встановлено, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим та постановлено з дотриманням зазначених вимог чинного та міжнародного законодавства.
Колегія суддів погоджується висновками суду першої інстанції, щодо продовження існування ризиків передбачених п.п. 1, 3, 5 ч. 1 ст.177 КПК України, які існували на час обрання запобіжного заходу у вигляді триманні під вартою.
Так, ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні особливо тяжкого злочину, передбаченого ч.1 ст.115 КК України, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі строком від семи до п'ятнадцяти років, на що обґрунтовано послався суд першої інстанції у своєму рішенні.
Однак, тяжкість обвинувачення не є самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. У справі «Ілійков проти Болгарії» від 26 липня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».
Надаючи оцінку можливості обвинуваченого ОСОБА_7 переховуватися від суду, суд бере до уваги серйозність висунутого останньому обвинувачення за ч. 1 ст. 115, КК України, зокрема, умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині, отже існує певна ймовірність того, що обвинувачений з метою уникнення покарання, передбаченого за вчинення інкримінованого йому злочину, може вдатися до відповідних дій.
При цьому, відсутність постійного джерела доходів підвищує ризик переховування обвинуваченого і вказує на неможливість зміни ОСОБА_7 запобіжного заходу на менш суворий.
Ризик, передбачений п. 3 ч. 1 ст. 177 КПК України також знайшов своє підтвердження, оскільки розгляд даного провадження ще триває, атому існує ризик можливого впливу на потерпілу та свідків з боку обвинуваченого, який може перешкодити кримінальному провадженню, що вплине на встановлення обставин, які відповідно до ст. 91 КПК України, підлягають доказуванню.
Крім того, беззаперечні відомості щодо неодноразових попередніх притягнень ОСОБА_7 до кримінальної відповідальності (7 разів) за вчинення як корисливих, так і насильницьких злочинів, відсутність постійного місця робити свідчать на користь встановленого судом ризику вчинення іншого кримінального правопорушення.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що ризики, які існували на час обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на даний час не змінилися, та не зменшилися.
Отже, доводи апеляційної скарги захисника щодо незгоди з ризиками, на які послався суд у своєму рішенні,колегія суддів вважає непереконливими.
Доводи щодо постійного місця проживання не здатні спростувати висновок суду стосовно недоцільності застосування альтернативного запобіжного заходу.
Твердження адвоката про міцні соціальні зв'язки та працевлаштованість ОСОБА_7 не знайшли свого документального підтвердження, а тому відхиляються.
Сукупність даних щодо серйозності висунутого обвинувачення, відомості про наявність у обвинуваченого судимостей та не зайнятість останнього у суспільно-корисній сфері додатково переконують колегію суддів щодо вірності прийнятого рішення.
Отже, доводи апеляційної скарги щодо зміни запобіжного заходу з наведених підстав є неспроможними.
На думку судової колегія, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про необхідність продовження строку тримання під вартою обвинуваченого та відсутність процесуальної необхідності застосування на даний час більш м'якого запобіжного заходу.
Між тим, як встановлено ч. 1 ст. 197 КПК України, строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати шістдесяти днів.
Так, ухвалу про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання ОСОБА_7 під вартою судом постановлено 1 травня 2022 року, і саме з цієї дати обчислюється строк її дії. Строк дії ухвали становить 60 днів, тобто, з 1 травня 2022 року по 29 червня 2022 року включно, натомість суд визначив кінцевим строком дії ухвали 30 червня 2022 року, що є помилковим.
Отже, місцевий суд, при визначенні кінцевого строку дії оскаржуваної ухвали про продовження строку запобіжного заходу у виді тримання під вартою не дотримався, зазначених вище вимог закону та визначив строк тримання під вартою понад шістдесят днів з дня постановлення оскаржуваної ухвали, що не відповідає положенням ст. 197 КПК України.
Беручи до уваги положення ч. 1 ст. 407 КПК України, судова колегія вважає за необхідне змінити ухвалу суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 409, 419 КПК України, колегія суддів
апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_6 залишити без задоволення.
Ухвалу Запорізького районного суду Запорізької області від 1 травня 2022 року, якою продовжено запобіжний захід у виді тримання під вартою відносно ОСОБА_7 до 30 червня 2022 р. змінити, визначивши кінцевим строком тримання ОСОБА_7 під вартою за даним судовим рішенням суду першої інстанції до 29 червня 2022 р.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4