справа №380/24109/21
07 червня 2022 року місто Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Гулика А.Г.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу(недоїмки) зі сплати єдиного внеску, зобов'язання вчинити дії
І. Стислий виклад позицій учасників справи
до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 (далі - позивач) до Головного управління ДПС у Львівській області код ЄДРПОУ 43968090, місцезнаходження: 79003, м.Львів, вул.Стрийська, 35 (далі - відповідач), у якій позивач просить:
- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Львівській області зі сплати єдиного соціального внеску №Ф-3460-51 від 09.02.2021 на суму 37788,74 грн;
- зобов'язати Головне управління ДПС у Львівській області виключити з інтегрованої картки платника (ІКП) заборгованість з єдиного соціального внеску ОСОБА_1 у розмірі, визначеному податковою вимогою від №Ф-3460-51 від 09.02.2021 на суму 37788,74 грн.
Позов обґрунтований тим, що 06.10.2021 у застосунку «ДІЯ» позивач отримав копію постанови Франківського ВДВС у м.Львові Західного МУ Міністерства юстиції (м.Львів) про відкриття виконавчого провадження №67048940 на підставі вимоги про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДПС у Львівській області зі сплати єдиного соціального внеску №Ф-3460-51 від 09.02.2021 на суму 37788,74 грн. Позивач факт існування у нього заборгованості зі сплати єдиного внеску заперечує. Зазначає, що він був зареєстрований як фізична особа-підприємець з 26.11.1997, проте підприємницької діяльності не здійснював, доходів від підприємницької діяльності не отримував та жодних звітів та інших документів до контролюючого органу не подавав. Наголошує на тому, що не звертався до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію фізичної особи підприємцем чи про включення відомостей про фізичну особу-підприємця, зареєстровану до 01.07.2004, відомості про яку не містяться в Єдиному державному реєстрі, тобто не перереєстровувався ФОПом. Реєстрація суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою не є тотожним державній реєстрації фізичної особи-підприємця у розумінні Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань”, а тому відсутні підстави вважати позивача підприємцем та, відповідно, платником єдиного внеску.
Крім того, звертає увагу на те, що у витязі з Єдиного державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань зазначено про недійсність свідоцтва про державну реєстрацію ФОП ОСОБА_1 . Вважає, що відсутність офіційного підтвердження в ОСОБА_1 статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у нормативно встановленому порядку виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом. Вважає вимогу протиправною та просить таку скасувати.
Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позову заперечує. Відзив обґрунтований тим, що оскаржувана податкова вимога правомірно сформована контролюючим органом, внаслідок наявності у позивача недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за 2013 - 2021 роки. Зазначає, що ОСОБА_1 з 26.11.1997 перебуває на обліку в органах податкової. Крім цього, позивач включений в реєстр страхувальників. Відомості про припинення ОСОБА_1 здійснення підприємницької діяльності у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відсутні. Вказує на те, що відповідно до підпункту 6 пункту 11.18 розділу XI Порядку №1588 після державної реєстрації припинення підприємницької діяльності, фізична особа продовжує обліковуватись у контролюючих органах як фізична особа-платник податків, яка отримувала доходи від провадження підприємницької діяльності. Зазначає також, що така фізична особа має забезпечити остаточні розрахунки з податків від провадження підприємницької діяльності, повинна закрити усі рахунки відкриті у фінансових установах та в установлені строки подати контролюючому органу - повідомлення про об'єкти оподаткування або об'єкти, пов'язані з оподаткуванням або через які провадиться діяльність за формою №20-ОПП з оновленою інформацією про закриття об'єкта оподаткування (у разі наявності), протягом 10 робочих днів після його закриття, декларацію за останній базовий податковий (звітний) період. Вказує, що позивач такі дії не вчинив. З огляду на вказане, відсутні підстави для зняття позивача з податкового обліку.
Представник позивача подав до суду відповідь на відзив, в якій зазначає, що свідоцтва про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців, оформлені з використання бланків старого зразка та видані до 01.07.2004, вважаються недійсними. У зв'язку з цим у позивача відсутня можливість здійснення підприємницької діяльності. Також зазначає, що відповідно до Наказу Міністерства фінансів України від 09.12.2015 №1124 у разі скасування вимоги або рішення контролюючого органу про нарахування пені та накладення штрафу, вони вважаються відкликаними з дня прийняття рішення контролюючим органом вищого рівня про повне або часткове задоволення скарги, про що зазначається в рішенні відповідного контролюючого органу. Аналіз зазначеного вказує на те, що у випадку скасування вимоги, відповідач зобов'язаний за результатами задоволення скарги відобразити інформацію в обліковій картці платника. Зазначив, що відсутність реєстраційної справи є доказом того, що позивач не набув статусу фізичної особи-підприємця, а його реєстрація як суб'єкта підприємницької діяльності фізичної особи припинена ще до 2004 року.
ІІ. Рух справи
Ухвалою від 16.12.2021 суддя відмовив у застосуванні заходів забезпечення позову.
Ухвалою від 20.12.2021 суддя залишив позовну заяву без руху, надав строк для усунення недоліків.
Ухвалою від 04.01.2022 суддя прийняв позовну заяву до розгляду й відкрив провадження у справі.
Ухвалою від 07.06.2022 суд відмовив у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду.
Заходи забезпечення позову та доказів, у тому числі шляхом їх витребування, не вживались.
ІІІ. Фактичні обставини справи
Всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, дослідивши та об'єктивно оцінивши наявні в матеріалах справи докази, які мають юридичне значення для вирішення спору, суд встановив наступне.
Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, датою реєстрації ОСОБА_1 як фізичної особи - підприємця є 01.01.2001, дата відповідного запису - 31.12.2013, номер запису 24151750000062073.
Позивач узятий на облік як платник податків в Головному управління ДПС у Львівській області.
Відповідно до витягу, колонки “актуальний стан на фактичну дату та час формування”: свідоцтво про державну реєстрацію недійсне.
09.02.2021 ГУ ДПС у Львівській області прийняло вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 09.02.2021 №Ф-3460-51 на суму 37788,74 грн.
У відповідь на адвокатський запит представника позивача від 29.10.2021 №31229/6/13-01-24-07 відповідач зазначив, що податкова вимога від 09.02.2021 №Ф-3460-51 сформована для стягнення з позивача заборгованості зі сплати єдиного внеску за 2013 - 2021 роки на суму 37788,74 грн.
Вважаючи податкову вимогу від 09.02.2021 №Ф-3460-51 протиправною, позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
IV. Позиція суду
Вирішуючи спір по суті, суд виходив з такого.
Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Відповідно до статті 42 Конституції України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначаються Законом України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування” від 08.07.2010 № 2464-VI (Закон України № 2464-VI).
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 4 Закону України № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
01.01.2017 набрав чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України” від 06.12.2016 № 1774-VIII (Закон України № 1774-VIII), яким внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України № 2464-VІ щодо нарахування єдиного внеску його платниками.
Відповідно до абзаців 1, 2 пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України № 2464-VІ (у редакції Закону України № 1774-VIII зі змінами, внесеними Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій” від 03.10.2017 № 2148-VIII) єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 вказаного Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі, якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Таким чином, у зв'язку із внесеними до Закону України №2464-VІ змінами щодо нарахування єдиного внеску його платниками у фізичних осіб-підприємців з 01.01.2017 виник обов'язок щодо нарахування та сплати єдиного внеску незалежно від того, чи отримували вони дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу.
Відповідно до частин 2-4, 8, 12 статті 9 Закону України №2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або, які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до вказаного Закону нараховується єдиний внесок. Обчислення єдиного внеску податковими органами у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Обчислення єдиного внеску за минулі періоди, крім випадків сплати єдиного внеску згідно з частиною п'ятою статті 10 цього Закону, здійснюється виходячи з розміру єдиного внеску, що діяв на день нарахування (обчислення, визначення) заробітної плати (доходу), на яку відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок. Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
Згідно з абзацами 1, 3-5 частини 4 статті 25 Закону України № 2464-VI податковий орган у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом. Платник єдиного внеску зобов'язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею. У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з податковим органам шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку.
Процедуру нарахування і сплати єдиного внеску страхувальниками, визначеними Законом України № 2464-VI, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів податковими органами визначає Інструкція про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затверджена наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 № 449 та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 07.05.2015 за № 508/26953 (Інструкція № 449, тут і надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Абзацом 2 пункту 2 розділу VI Інструкції № 449 встановлено, що у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції.
Відповідно до абзаців 1-3, 11 пункту 3 розділу VI Інструкції № 449 органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску. Вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів на суму боргу, що перевищує 10 грн.
Згідно з абзацом 1 пункту 4 розділу VI Інструкції № 449 вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи).
Суд зазначає, що спірним є питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини 1 статті 4 Закону України № 2464-VІ і, як наслідок, наявності обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі відповідно до оскарженої вимоги за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності. При цьому позивач набув статусу суб'єкта підприємницької діяльності та отримав відповідне свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи до 01.07.2004, тобто до набрання чинності Законом України № 755-IV, але не звертався до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про нього до ЄДР відповідно до вимог цього Закону. Отже, до предмета доказування у цій справі входить наявність можливості в осіб, які набули статусу суб'єктів підприємницької діяльності до набрання чинності Законом України №755-IV, здійснювати конституційне право на підприємницьку діяльність та отримувати дохід від такої діяльності на законних підставах у разі неподання ними реєстраційної картки відповідно до вимог вказаного Закону. Суб'єктна ознака статусу ФОП є визначальною для вирішення питання про віднесення позивача до платників єдиного внеску, а тому дослідження питання про наявність у позивача статусу ФОП має значення для правильного вирішення цієї справи та прийняття обґрунтованого рішення.
Згідно з частиною 2 статті 50 Цивільного кодексу України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Частиною 1 статті 128 Господарського кодексу України визначено, що громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
01.07.2004 набрав чинності Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15.05.2003 № 755-IV (Закон України №755-IV), яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Згідно з частиною 1 статті 42 Закону України № 755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.
Відповідно до пункту 2 розділу VIII “Прикінцеві положення” вказаного Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 вказаного Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом України № 755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 01.07.2004) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац 7 частини 1 статті 1 Закону України № 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац 9 частини 1 статті 1 Закону України № 755-IV).
03.03.2011 набрав чинності Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 01.07.2010 № 2390-VI (Закон України № 2390-VI), яким внесено зміни до Закону № 755-IV.
Пунктами 2-4 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України №2390-VI передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01.07.2004, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 01.07.2004, зобов'язані у встановлений пунктом 2 вказаного розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв. Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01.07.2004, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
Разом з тим, пунктом 8 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України № 2390-VI визначено, що після закінчення передбаченого для включення відомостей до ЄДР строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01.07.2004, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до ЄДР. За результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 01.07.2004, включаються до ЄДР з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01.07.2004, вважаються недійсними.
Таким чином, суд зазначає, що строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01.07.2004, визначений пунктом 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону № 2390-VI, закінчився 03.03.2012. При цьому цей строк включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб-підприємців, державна реєстрація яких проведена до 01.07.2004, підлягав застосуванню виключно у випадках самостійного подання останніми реєстраційних карток державному реєстратору. Натомість, відомості про фізичних осіб-підприємців, які самостійно не звернулись із відповідною заявою у строк, установлений пунктом 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України № 2390-VI, підлягали включенню до ЄДР на підставі інформації, отриманої від тимчасових міжвідомчих спеціальних комісій. Державні реєстратори, вносячи відомості про цих фізичних осіб-підприємців до ЄДР, зобов'язані були зробити відмітку про недійсність їхнього свідоцтва про державну реєстрацію.
Суд звертає увагу на те, що у матеріалах справи відсутні докази про подання позивачем державному реєстратору реєстраційної картки для включення відомостей про нього до ЄДР та для заміни свідоцтва про державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію єдиного зразка. Доказів зворотного відповідач суду не надав. Наведене фактично підтверджується відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, відповідно до яких свідоцтво позивача про його державну реєстрацію вважається недійсним.
25.04.2014 набрав чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців до Єдиного державного реєстру” від 25.03.2014 № 1155-VII (Закон України №1155-VII).
Вказаним Законом пункт 2 розділу VIII “Прикінцеві положення” Закону України №755-IV викладено в новій редакції, відповідно до якої усі діючі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 01.07.2004, відомості про яких не включені до ЄДР, зобов'язані подати державному реєстратору відповідно до вимог статті 19 вказаного Закону реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР. Державний реєстратор після отримання від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки зобов'язаний включити відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців і видати їм виписку з ЄДР. До того ж, Законом України № 1155-VII виключено пункти 2-4 і 7-9 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України №2390-VI.
Основною метою проекту Закону України №1155-VII є продовження процесу включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, які зареєстровані до 01.07.2004 та до цього часу не подали державному реєстратору про себе відомості. Для досягнення такої мети Законом України №1155-VII внесені зміни до розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України №2390-VІ щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання”, які дозволять проводити включення відомостей про діючих юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців до ЄДР.
Суд дійшов висновку, що статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01.07.2004 ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд. Водночас, зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб-підприємців, запроваджені Законами України № 2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до тих фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01.07.2004, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01.07.2004, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Враховуючи наведене, суд зазначає, що відсутність офіційного підтвердження у позивача статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом України №755-IV виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.07.2020 у справі № 260/81/19, у постановах Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 280/2854/20, від 18.02.2021 у справі № 320/6518/18.
На підставі аналізу викладених обставин, суд дійшов висновку про помилковість доводів відповідача щодо наявності у позивача заборгованості зі сплати єдиного соціального внеску за 2013 - 2021 роки у розмірі 37788,74 грн. Відповідно, податкова вимога від №Ф-3460-51 від 09.02.2021, сформована для стягнення вказаної заборгованості, є протиправною та підлягає скасуванню.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача виключити з інтегрованої картки платника (ІКП) заборгованість з єдиного соціального внеску позивача у розмірі, визначеному податковою вимогою від №Ф-3460-51 від 09.02.2021 на суму 37788,74грн, суд зазначає таке.
Згідно з Порядком ведення податковими органами оперативного обліку податків, зборів, платежів та єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженим наказом Міністерства фінансів України 12.01.2021 № 5 (далі - Порядок), інтегрована картка платника (далі - ІКП) - форма оперативного обліку податків, зборів, платежів та єдиного внеску (далі - платежі), що ведеться за кожним видом платежу.
Суд зазначає, що відображення контролюючим органом в інтегрованій картці платника податків відомостей щодо своєчасного нарахування та сплати податкових зобов'язань створює певні наслідки для платника податків та наявність у останнього матеріально-правового інтересу щодо правильного та об'єктивного відображення в інтегрованій картці фактичного стану розрахунків з бюджетом.
Відповідно, у разі скасування вимоги про сплату податкового боргу, контролюючий орган зобов'язаний вчинити дії щодо відображення/коригування у особовій картці позивача дійсного стану зобов'язань перед бюджетом за такою вимогою про сплату боргу.
Така правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду від 25.02.2020 у справі № 826/9288/18.
Суд також зазначає, що визнання судом протиправною та скасування вимоги про сплату боргу без виключення податковим органом сум боргу (на підставі яких була сформована спірна вимога) з інтегрованої картки позивача, спричинить подальше формування в автоматичному режимі іншої вимоги про сплату боргу на таку невиключену суму та зумовить повторне звернення позивача до суду за її оскарженням, а відтак без зобов'язання відповідача виключити суму боргу з інтегрованої картки спосіб захисту прав позивача не буде ефективним та не відповідатиме завданням адміністративного судочинства.
Відповідно до частини 3 статті 245 КАС України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
У спірному випадку, належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є також зобов'язання Головного управління ДПС у Львівській області відкоригувати дані інтегрованої картки платника податків позивача шляхом виключення боргу з єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у загальній сумі 37788,74 грн.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини третьої статті 2 КАС України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з вимогами статті 78 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити повністю.
Щодо стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п'ятій статті 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно з частиною сьомою статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Таким чином, необхідною умовою для відшкодування витрат на правничу допомогу є подання стороною детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.
Відповідно до частини дев'ятої статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Суд встановив, що між позивачем (клієнт) та адвокатом Горщаром Сергієм Васильовичем укладено договір №95/21 про надання правової допомоги від 20.10.2021, згідно з умовами якого виконавець зобов'язується надати клієнту правову допомогу на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно з детальним описом робіт (наданих послуг) та актом приймання-передачі наданих послуг №1 виконавець в інтересах клієнта виконав такі зобов'язання:
- збір доказів - 0,5 год;
- проведення аналізу законодавства - 0,5год;
- надання усних консультацій - 0,5год;
- складання та подання адвокатського запиту - 0,5год;
- складення позовної зави - 2 год;
- складення відповіді на відзив - 1 год;
- інформування клієнта про рух справи - 1 год.
Згідно з Протоколом №1 від 20.10.2021 сторони погодили розмір гонорару - 5000грн.
Згідно з квитанцією від 20.10.2021 позивач здійснив оплату за договором про надання професійної правничої допомоги у розмірі 5000,00 грн.
Суд вказує на те, що при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, слід керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.
На підставі системного аналізу матеріалів справи та долучених представником позивача доказів на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, а також виходячи з усталеної правової позиції у таких справах, суд вважає, що зобов'язання стосовно підготовки та надсилання позовної заяви з додатками не відповідають критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності).
Так, суд зауважує, що справа, яка розглядається, відноситься до категорії справ незначної складності, розглядається в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, не потребує збору та дослідження значних обсягів доказового матеріалу. Також суд наголошує на тому, що судова практика у такій категорії справ є усталеною та передбачуваною, зважаючи на її типовий характер.
Суд також зазначає, що Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду за результатами розгляду справи №200/14113/18-а ухвалив постанову від 26.06.2019, в якій сформував правову позицію, згідно з якою, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої було ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір витрат, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору.
Вказаний висновок Верховного Суду у відповідності до приписів частини п'ятої статті 242 КАС України та частини шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд враховує під час вирішення такого питання.
Враховуючи практику Європейського суду з прав людини щодо присудження судових витрат, суд при розподілі судових витрат має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "East/WestAllianceLimited" проти України", оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що сума судових витрат на професійну правничу допомогу, яку позивач просить стягнути за рахунок відповідача, підлягає зменшенню на підставі заперечень відповідача та у зв'язку з відсутністю ознак співмірності, визначених частиною п'ятою статті 134 КАС України.
Таким чином, заявлені позивачем до відшкодування 5000,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу є необґрунтованими, не відповідають реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а їх стягнення з відповідача становить надмірний тягар для останнього, що суперечить принципу розподілу таких витрат. Заявлений розмір витрат не є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), із реальним часом витраченим адвокатом та із обсягом наданих адвокатом послуг (виконаних робіт).
Відтак, з огляду на незначну складність справи, недоведеність її значення для позивача та обсяг наданих послуг, суд, виходячи з критерію пропорційності вважає, що розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає стягненню з відповідача, повинен становити 2000,00 грн.
Відповідно до положень статті 139 КАС України на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача необхідно стягнути сплачений судовий збір у розмірі 908,00грн.
Керуючись статтями 6, 9, 73-76, 242, 245 КАС України, суд
позов задовольнити повністю.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Львівській області про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного соціального внеску №Ф-3460-51 від 09.02.2021.
Зобов'язати Головне управління ДПС у Львівській області виключити з інтегрованої картки платника (ІКП) заборгованість з єдиного соціального внеску ОСОБА_1 у розмірі, визначеному податковою вимогою від №Ф-3460-51 від 09.02.2021 на суму 37788,74 грн.
Стягнути з Головного управління ДПС у Львівській області код ЄДРПОУ 43968090, місцезнаходження: 79003, м.Львів, вул.Стрийська, 35 за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 судовий збір у розмірі 908 (дев'ятсот вісім) грн. 00 коп.
Стягнути з Головного управління ДПС у Львівській області код ЄДРПОУ 43968090, місцезнаходження: 79003, м.Львів, вул.Стрийська, 35 за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2000 (дві тисячі) грн. 00 коп.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.
Суддя А.Г. Гулик