08 червня 2022 року № 320/4747/20
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лапій С.М., розглянувши у м.Києві у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження адміністративний позов гр. ОСОБА_1 до Головного управління Державної податкової служби у Київській області про визнання протиправними та скасування наказу, податкових повідомлень-рішень та вимоги про сплату боргу,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся гр. ОСОБА_1 з позовом, в якому просить:
визнати протиправним наказ ГУ ДПС у Київській області від 09.01.2020 №25 «Про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки фізичної особи - платника податків ОСОБА_1 »;
визнати протиправними дії ГУ ДПС у Київській області з проведення перевірки на підставі наказу ГУ ДПС у Київській області від 09.01.2020 № 25 «Про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки фізичної особи - платника податків ОСОБА_1 »;
визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004293304;
визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004303304;
визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 № 0004343304;
визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004313304;
визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004353304;
визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004383304;
визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 20.05.2020 № Ф-0005413304;
визнати протиправним та скасувати рішення від 07.04.2020 №0004373304;
визнати протиправним та скасувати рішення від 07.04.2020 № 0004323304.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач за результатами проведення документальної позапланової невиїзної перевірки ОСОБА_1 дійшов висновку про здійснення позивачем у період 2017-2018 роки підприємницької діяльності з продажу об'єктів нерухомого майна, внаслідок чого дохід, отриманий від такої діяльності, підлягає оподаткуванню за ставкою, визначеною для фізичної особи-підприємця (18%). Крім того, позивач за твердженням контролюючого органу є платником військового збору та єдиного соціального внеску, а тому повинен сплачувати військовий збір та ЄСВ та подавати відповідну звітність, чого ним зроблено не було.
Позивач не погоджується з такими висновками контролюючого органу та стверджує, що він при здійсненні операцій з купівлі-продажу нерухомого майна виступав як фізична особа без статусу підприємця, а тому у нього не виникло обов'язку зі сплати податку на доходи фізичних осіб за ставкою 18%, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та військового збору, а також подання відповідної податкової звітності за 2017-2018 роки. При цьому позивач зауважує, що здійснення підприємницької діяльності є правом, а не обов'язком фізичної особи, а органи державної податкової служби не вправі визнавати осіб суб'єктами підприємництва без відповідного волевиявлення, покладаючи таким чином додаткове податкове навантаження та обов'язки з подання звітності.
Відповідачем подано до суду відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує та просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що за результатами проведення документальної позапланової невиїзної перевірки позивача контролюючий орган дійшов висновків про порушення позивачем ряду вимог чинного законодавства, на підставі яких були прийняті спірні податкові повідомлення-рішення, рішення та вимоги про сплату боргу (недоїмки).
Так, в ході перевірки було встановлено, що позивач здійснює діяльність з будівництва та реалізації квартир у багатоповерхових житлових будинках, яка спрямована на досягнення економічних та соціальних результатів та яка здійснюється з метою отримання прибутку, що за своєю суттю є підприємництвом.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09.06.2020 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05.10.2020 закінчено підготовче провадження та призначено справу до розгляду у судовому засіданні.
На підставі ст. ст. 194, 205 КАС України судом прийнято рішення про розгляд справи у порядку письмового провадження.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 (з 26.08.2008), про що свідчить паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Ірпінським МВ ГУ МВС України в Київській області 02.03.2000.
ГУ ДФС у м. Києві 21.02.2019 направлено ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 запит про надання документів.
Наказом ГУ ДПС у Київській області від 09.01.2020 № 25 «Про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки фізичної особи - платника податків ОСОБА_1 наказано провести документальну позапланову невиїзну перевірку позивача за період 2017 - 2018 роки.
У період з 28.01.2020 по 03.02.2020 посадовими особами Головного управління ДПС у Київській області було проведено документальну позапланову невиїзну перевірку фізичної особи-платника податків ОСОБА_1 з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати належних податків і зборів при отриманні доходу від здійснення діяльності, пов'язаної з будівництвом та продажем нерухомого майна, за період 2017-2018 роки, за результатами якої складено акт від 10.02.2020 № 95/10-36-33-04/ НОМЕР_2 .
Перевіркою встановлено, що відповідно до інформації Державної архітектурно-будівельної інспекції у Київській області, наданої листом від 27.02.2019 №10/10-42/2702/02, фізична особа ОСОБА_1 є замовником будівництва житлового будинку на підставі Декларації про готовність до експлуатації об'єкта, який належать до ІІІ категорії складності, виданих Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Київській області за адресою АДРЕСА_3 .
Згідно інформації, наявної в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, позивач є власником (користувачем) земельної ділянки, на якій відбувалось будівництво об'єкта нерухомості.
Перевіркою встановлено, що позивач набував у власність об'єкти нерухомого майна шляхом їх будівництва, замовником якого він безпосередньо виступає, після введення об'єктів нерухомості в експлуатацію на підставі внесення записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно державними реєстраторами та приватними нотаріусами.
У подальшому позивачем були реалізовані об'єкти нерухомого майна на підставі договорів купівлі-продажу, які посвідчувалися нотаріально.
У ході перевірки встановлено, що фізична особа-платник податків ОСОБА_1 здійснював будівництво багатоквартирного житлового будинку за видом діяльності 41.10 "Організація будівництва будівель" та систематичний продаж нерухомого майна (квартир) за видом діяльності 68.10 "Купівля та продаж власного нерухомого майна".
На думку відповідача, вказане свідчить про те, що діяльність фізичної особи-платника податків ОСОБА_1 з будівництва багатоповерхового житлового будинку з метою подальшої реалізації нерухомого майна спрямована на досягнення економічних і соціальних результатів та здійснюється з метою одержання доходу.
Відповідач зауважив, що систематичний продаж фізичними особами нерухомого майна, у тому числі власного, з метою одержання прибутку є підприємницькою діяльністю, та підтверджує, що діяльність фізичної особи - платника податків ОСОБА_1 з будівництва та реалізації квартир у багатоповерховому житловому будинку спрямована на досягнення економічних та соціальних результатів та здійснюється з метою одержання прибутку, а тому є підприємницькою, а суб'єкт підприємництва - підприємцем.
В акті перевірки вказано, що позивач не подавав декларації про майновий стан і доходи за 2017-2018 роки.
Перевіркою правильності визначення чистого оподатковуваного доходу, який не відображено в деклараціях та додатках до них, встановлено заниження чистого доходу, з якого утримується податок на доходи фізичних осіб, на суму 7 264 377, 00 грн.
Перевіркою встановлено порушення позивачем:
пункту 44.1 ст.44, п. 177.10 ст.177 ПК України в частині ненадання книги обліку доходів і витрат;
пункту 177.1 п.177.2 ст.177 ПК України в частині заниження податкового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб на суму 792 477,21 грн, у т.ч. за 2017 - 430 375,11 грн, за 2018 - 362 102,11 грн;
абз.1 п.2 ч.1 ст.7, п.11 ст.8, ч.2 ст.9 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» в частині заниження єдиного соціального внеску за період з 01.01.2017 по 31.12.2018 у розмірі 257 155,88 грн, у тому числі за 2017 - 109 725,00 грн, за 2018 - 147 430,88 грн.
пунктів 2, 9 та 11 розділу ІІІ Порядку формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 14.04.215 №435 в частині неподання звітів щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за 2017 - 2018 роки;
пункту 185.1 ст.185, п.187.1 ст.187, п.188.1 ст.188, п.200.1, п.200.2 ст.200, п. 203.2 ст.203 Кодексу в частині заниження податкових зобов'язань по податку на подану вартість, що підлягають сплаті до бюджету в сумі в сумі 272 834,00 грн, в тому числі за квітень 2017 року - 77640,00 грн, за травень 2017 - 84520,00 грн, за червень 2017 року - 2940,00 грн, за серпень 2017 року - 7620,00 грн, за жовтень 2017 року - 3180,00 грн, за грудень 2017 року - 4620,00 грн, за лютий 2018 року- 31380,00 грн, за березень 2018 року - 2940,00 грн, за квітень 2018 року - 4980,00 грн, за травень 2018 року - 2580,00 грн, за липень 2018 року - 4560,00 грн, за серпень 2018 року - 45874,00 грн.
Пункту 16-1 підрозділу 10 розділу XX Перехідних положень ПК України в частині заниження військового збору від здійснення підприємницької діяльності за період з 01.01.2017 по 31.12.2017 на суму 4 980,84 грн та завищення військового збору від здійснення підприємницької діяльності за період з 01.01.2018 по 31.12.2018 на суму 50 604,24 грн;
пункту 49.2 ст.49, пп.49,18.5 п.49.18 ст.49, абз.2 п.177.11 ст.177 ПК України в частині не подання декларації про майновий стан і доходи за 2017 - 2018 роки;
пункту 1 ст. 3 ЗУ “Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг”.
статті 58, частини 6 статті 128 ГК України в частині здійснення господарської діяльності без державної реєстрації фізичної особи - підприємця та не забезпечення ведення обліку результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;
статті 18 ЗУ „Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань” в частині неподання державному реєстратору документів для державної реєстрації фізичної особи - підприємця.
На підставі акту перевірки Головним управлінням ДПС у Київській області прийняті:
податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004293304;
податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004303304;
податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 № 0004343304;
податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004313304;
податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004353304;
податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004383304;
вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 20.05.2020 № Ф-0005413304;
рішення про застосування штрафних санкцій за неподання, несвоєчасне подання, подання не за встановленою формою звітності, передбаченої Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 07.04.2020 №0004373304;
рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів та зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 07.04.2020 № 0004323304.
Не погоджуючись з правомірністю вказаних документів, позивач звернувся з до суду за захистом своїх прав.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Щодо позовних вимог про визнання наказу ГУ ДПС у Київській області від 09.01.2020 №25 протиправним, суд зазначає таке.
Згідно з п.п.20.1.4 п.20.1 ст.20 ПК України органи державної податкової служби мають право проводити перевірки платників податків (крім Національного банку України) в порядку, встановленому цим Кодексом.
Відповідно до п.75.1 ст.75 ПК України органи державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзді) та фактичні перевірки.
Згідно підпункту 75.1.2. статті 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов'язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.
Документальною невиїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться в приміщенні контролюючого органу.
Згідно із пунктом 78.4. статті 78 ПК України про проведення документальної позапланової перевірки керівник контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом.
Як зазначено в наказі про проведенні податкової перевірки її проведено на підставі п.п.75.1.2 п. 75. пп. 78.1.1 п. 78.1, п.п. 78.1.2. п.п. 78.1.13 ст. 78. п. 79.2 ст. 79 ПК України.
Документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких обставин, вичерпний перелік яких визначено у п.78.1 ст.78 ПК України.
Відповідно до підпункту 78.1.1. пункту 78.1 статті 78 ПК України документальна позапланова перевірка здійснюється, зокрема, якщо отримано податкову інформацію, що свідчить про порушення платником податків валютного, податкового та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу, в якому зазначаються порушення цим платником податків відповідно валютного, податкового та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, протягом 15 робочих днів з дня. наступного за днем отримання запиту.
Така перевірка проводиться виключно з питань, що стали підставою для проведення такої перевірки.
Проте, згідно з п.п. 14.1.17 п. 14.1 ст. 14 ПК України податкова інформація розуміється у значенні, визначеному Законом України «Про інформацію».
Статтею 16 Закону України «Про інформацію» визначено, що податкова інформація - сукупність відомостей і даних, що створені або отримані суб'єктами інформаційних відносин у процесі поточної діяльності і необхідні для реалізації покладених на контролюючі органи завдань і функцій у порядку, встановленому ПК України.
Правовий режим податкової інформації визначається ПК України та іншими законами.
Відповідно до п. 72.1 ст. 72 ПК України для інформаційно - аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація що надійшла:
- від платників податків та податкових агентів, зокрема інформація, що міститься в податкових деклараціях, розрахунках, звітах про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, інших звітних документах; що міститься у наданих великими платниками податків в електронній формі копіях документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов'язаних із визначенням об'єктів оподаткування (податкових зобов'язань), первинних документах, які ведуться в електронній формі, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності, інших документах, пов'язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів; про фінансово-господарські операції платників податків; про застосування реєстраторів розрахункових операцій;
- від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та Національного банке України, зокрема інформація про об'єкти оподаткування, що надаються та/або реєструються такими органами. Зазначена інформація повинна містити, зокрема, вид. характеристики, індивідуальні ознаки об'єкта оподаткування (в разі наявності), за якими його можна ідентифікувати; про результати здійснення державного контролю за господарською діяльністю платника податків; що міститься у звітних документах (крім персоніфікованої статистичної інформації), які подаються платником податків органам виконавчої влади та/або органам місцевого самоврядування; про встановлені органами місцевого самоврядування ставки місцевих податків, зборів та надані такими органами податкові пільги; про дозволи, ліцензії, патенти, свідоцтва на право провадження окремих видів діяльності, яка повинна містити, зокрема: найменування платника податків, якому видані такі дозволи, ліцензії, патенти; податковий номер або реєстраційний номер облікової картки фізичної особи; вид дозвільного документа; вид діяльності, на провадження якої видано дозвільний документ; дату видачі дозвільного документа; строк дії дозвільного документа, інформацію про припинення (зупинення) дії дозвільного документа із зазначенням підстав такого припинення (зупинення); сплату належних платежів за видачу дозвільного документа; перелік Місць провадження діяльності, на яку видано дозвільний документ; про експортні та імпортні операції платників податків;
- від банків, інших фінансових установ - інформація про наявність та рух коштів на рахунках платника податків;
- від органів влади інших держав, міжнародних організацій або нерезидентів: - за наслідками податкового контролю.
Як слідує з матеріалів справи запит на отримання інформації направлено позивачу за адресою: АДРЕСА_2 , проте позивач зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
Виходячи з викладеного, позивачем зазначений запит отримано не було.
Суд зазначає, що виявлені факти, які свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, можуть бути підставою для проведення перевірки лише у випадку надіслання на адресу платника (вручення платнику) обов'язкового письмового запиту з пропозицією надати пояснення та їх документальні підтвердження для усунення сумнівів контролюючого органу, в якому зазначаються можливі порушення цим платником податків податкового, валютного та іншого законодавства.
Обов'язковою передумовою здійснення документальної позапланової виїзної перевірки є направлення платнику податків запиту про надання пояснень та їх документального підтвердження.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 815/2596/17, від 05.06.2018 у справі № 820/5076/17.
У листах ВАСУ від 27.07.2010 № 1145/11/13-10 та від 24.12.2010 № 1844/11/13-10 та листі ДФС України «Про узагальнення судової практики ВАСУ та ВСУ з питань оскарження наказів на проведення перевірок та актів перевірок» від 12.09.2014 №4352/7/99-99-10-02-02-17 висловлена правова позиція відносно того, що видання керівником податкового органу наказу про проведення перевірки безпосередньо призводить до виникнення певних обов'язків у платника податків, щодо якого прийнято таке рішення. Тому зазначений наказ є таким, що має правове значення, а отже, є актом у розумінні пункту 1 частини першої статті 17 КАС України та відповідно, правомірність останнього може бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Також зазначено, що прийняття наказу про проведення перевірки з порушенням визначеної Кодексом процедури проведення га/або призначення перевірок (без належних підстав, а також проведення таких перевірок без дотримання обов'язкових для цього умов), на думку ВАСУ, є підставою для його скасування (крім наказів про призначення виїзних документальних та фактичних перевірок платників податків за умови допуску посадових осіб до проведення перевірки).
Виходячи з викладеного, суд дійшов висновку про протиправність наказу, а отже, позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.
Щодо визнання протиправними дій ГУ ДПС у Київській області щодо проведення перевірки на підставі наказу ГУ ДПС у Київській області від 09.01.2020 № 25 суд зазначає таке.
Згідно з абзацом першим пункту 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.
Відповідно до п.п. 75.1.2. п. 75.1 ст. 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов'язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.
Документальна позапланова перевірка не передбачається у плані роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з обставин, визначених цим Кодексом.
Згідно з п. 78.4. ст. 74 ПК України про проведення документальної позапланової перевірки керівник контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом.
Право розпочати проведення документальної невиїзної перевірки виникає у контролюючого органу виключно за умови дотримання вимог пункту 78.4 статті 78 та пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України, якими передбачено, що документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами контролюючого органу виключно на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, оформленого наказом, та за умови вручення платнику податків (його представнику) у порядку, визначеному статтею 42 цього Кодексу, копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки. Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 Податкового кодексу України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.
За загальним змістом термін «повідомлення» включає в себе не тільки направлення відомостей, з якими платник має бути обізнаним, а й отримання ним зазначених відомостей (Постанова ВС від 05.05.2018 у справі 810/3188/17).
Відповідачем не було надано суду доказів вручення позивачу наказу про проведення перевірки, а отже, відповідачем був порушений порядок проведення документальної позапланової невиїзної перевірки.
Щодо решти позовних вимог, суд зазначає таке.
В акті перевірки податковий орган, вказуючи на порушення позивачем чинних вимог законодавства, зазначив, що будівництво та продаж позивачем у період з 2017-2018 роки значної кількості квартир свідчить про систематичний характер такої діяльності позивача, що є ознакою підприємницької діяльності.
Відповідач вважає, що діяльність позивача з продажу квартир є в розумінні вимог чинного законодавства підприємницькою діяльністю, у зв'язку з цим дохід від такої діяльності підлягає оподаткуванню у розмірах, визначених саме для фізичної особи-підприємця.
Судом встановлено, що спірні квартири були реалізовані позивачем фізичним особам на підставі договорів купівлю-продажу.
Позивачем за операціями з купівлі-продажу квартир під час нотаріального посвідчення угод було здійснено сплату податку на доходи фізичних осіб. При цьому податок був сплачений за ставкою 5% від суми вартості кожного об'єкта нерухомого майна.
Вказані обставини сторонами не заперечуються.
В акті перевірки зазначено, що систематичний продаж фізичними особами нерухомого майна, у тому числі власного, з метою одержання прибутку є підприємницькою діяльністю, а тому діяльність позивача з будівництва та реалізації квартир у багатоповерхових житлових будинках спрямована на досягнення економічних і соціальних результатів та здійснюється з метою одержання прибутку, а тому є підприємництвом, а позивач - підприємцем, внаслідок чого у останнього виникали обов'язки щодо подачі податкової звітності, сплати податку на доходи фізичних осіб, податку на додану вартість, єдиного соціального внеску та військового збору саме як у фізичної особи-підприємця, а не фізичної особи - громадянина.
Однак, з таким висновком відповідача суд погодитись не може з огляду на наступне.
Відповідно до статті 42 Конституції України кожний громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Це право закріплено також у статті 50 Цивільного кодексу України. При цьому визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації у порядку, встановлену законом.
Юридичний статус “фізична особа-підприємець” сам по собі жодним чином не обмежує будь-яких прав фізичної особи, які випливають з її цивільної право - та дієздатності.
Стаття 24 Цивільного кодексу України встановлює, що фізичною особою як учасником цивільних відносин визнається людина, яка набуває цивільної правоздатності у момент її народження.
Цивільний кодекс України (стаття 50) передбачає право фізичної особи на здійснення нею підприємницької діяльності, не забороненої законом. Фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Інформація про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців є відкритою.
Стаття 51 Цивільного кодексу України передбачає, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Отже, при здійсненні фізичною особою підприємницької діяльності необхідно чітко розмежувати, в яких відносинах фізична особа виступає як підприємець, а в яких - як фізична особа.
Відповідно до підпункту 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.
Згідно з частиною 2 статті 3 Господарського кодексу України господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями.
За своєю правовою природою підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (стаття 42 ГК України).
Відтак, підприємницькою діяльністю можна вважати сукупність постійно або систематично здійснюваних дій щодо виробництва матеріальних і нематеріальних благ, реалізації товарів, виконання робіт або надання послуг з метою отримання прибутку.
Аналізуючи ознаки, притаманні підприємницькій діяльності, можна зробити висновок про те, що остання передбачає систематичне прийняття особою самостійних рішень щодо здійснення операцій, спрямованих на отримання прибутку, що супроводжується прийняттям взятих на себе ризиків, що пов'язані з такою діяльністю.
У той же час суд зазначає, що громадянин, який бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, стає суб'єктом підприємництва після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур.
Порядок оподаткування операцій з продажу об'єктів нерухомого майна у період, що охоплювався проведеною документальною перевіркою (2017 - 2018 роки), регламентувався статтею 172 ПК України.
Відповідно до п.172.1 ст. 172 ПК України дохід, отриманий платником податку від продажу (обміну) не частіше одного разу протягом звітного податкового року житлового будинку, квартири або їх частини, кімнати, садового (дачного) будинку (включаючи земельну ділянку, на якій розташовані такі об'єкти, а також господарсько-побутові споруди та будівлі, розташовані на такій земельній ділянці), а також земельної ділянки, що не перевищує норми безоплатної передачі, визначеної статтею 121 Земельного кодексу України залежно від її призначення, та за умови перебування такого майна у власності платника податку понад три роки, не оподатковується.
Положеннями п.172.2 ст.172 ПК України встановлено, що дохід, отриманий платником податку від продажу протягом звітного податкового року більш як одного з об'єктів нерухомості, зазначених у пункті 172.1 цієї статті, або від продажу об'єкта нерухомості, не зазначеного в пункті 172.1 цієї статті, підлягає оподаткуванню за ставкою, визначеною пунктом 167.2 статті 167 цього Кодексу, тобто 5%.
У відповідності до п.172.3 ст.172 ПК України дохід від продажу об'єкта нерухомості визначається виходячи з ціни, зазначеної в договорі купівлі-продажу, але не нижче оціночної вартості такого об'єкта, розрахованої органом, уповноваженим здійснювати таку оцінку відповідно до закону.
Згідно з п. п. 14.1.180 п.14.1 ст.14 ПК України податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб - юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ), самозайнята особа, представництво нерезидента - юридичної особи, інвестор (оператор) за угодою про розподіл продукції, які незалежно від організаційно-правового статусу та способу оподаткування іншими податками та/або форми нарахування (виплати, надання) доходу (у грошовій або негрошовій формі) зобов'язані нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV цього Кодексу, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються такій особі, вести податковий облік, подавати податкову звітність контролюючим органам та нести відповідальність за порушення його норм в порядку, передбаченому статтею 18 та розділом IV цього Кодексу.
Отже, відповідальність за порушення норм Кодексу в разі здійснення особою функцій податкового агента покладається саме на цю особу.
Нормами п.18.1 ст.18 ПК України встановлено, що податковим агентом визнається особа, на яку цим Кодексом покладається обов'язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків.
Відповідно до п.172.4 ст.172 ПК України під час проведення операцій з продажу (обміну) об'єктів нерухомості між фізичними особами нотаріус посвідчує відповідний договір за наявності оціночної вартості такого нерухомого майна (зареєстрованої відповідно до пункту 172.3 цієї статті (вказане положення застосовується з 2018р.)) та документа про сплату податку до бюджету стороною (сторонами) договору та щокварталу подає до контролюючого органу за місцем розташування державної нотаріальної контори або робочого місця приватного нотаріуса інформацію про такий договір, включаючи інформацію про його вартість та суму сплаченого податку в порядку, встановленому цим розділом для податкового розрахунку.
Положеннями статті 171 ПК України визначено, що особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з доходів у вигляді заробітної плати, є роботодавець, який виплачує такі доходи на користь платника податку. Особою, відповідальною за нарахування, утримання та сплату (перерахування) до бюджету податку з інших доходів, є, зокрема, податковий агент - для оподатковуваних доходів з джерела їх походження в Україні.
Відповідно до підпункту “а” пункту 172.5 статті 172 ПК України сума податку визначається та самостійно сплачується через банківські установи особою, яка продає або обмінює з іншою фізичною особою нерухомість, - до нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, міни.
Таким чином, законодавство, що діяло на час продажу позивачем нерухомого майна, покладало обов'язок щодо сплати податку на сторону договору, а на податкового агента (нотаріуса) - обов'язок визначення відповідної суми, тобто нарахування податку, а також контроль за здійсненням сплати податку шляхом перевірки відповідного платіжного документа та вчинення дії щодо подання відповідної інформації податковому органу.
У розглядуваних правовідносинах податковим агентом позивача є приватні нотаріуси, які посвідчували договори купівлі-продажу об'єктів житлової нерухомості. При цьому до кожного договору купівлі-продажу, вчиненого позивачем, долучено відповідні розрахункові документи (квитанції), які підтверджують сплату позивачем податку на доходи фізичних осіб за ставкою 5% від визначеної вартості об'єктів нерухомого майна згідно з п.167.2 ст.167 ПК України.
Вказана обставина про сплату позивачем податку на доходи фізичних осіб за ставкою 5% від визначеної вартості об'єктів нерухомого майна вказується в самому акті перевірки.
Саме у такому порядку здійснювалося визначення та сплата податкових зобов'язань за наслідками оподаткування операцій з продажу позивачем в 2017-2018 роках об'єктів нерухомого майна.
У свою чергу відповідач вважає застосування позивачем такого порядку визначення податкових зобов'язань неправомірним, посилаючись на те, що діяльність позивача з продажу нерухомості містить ознаки підприємницької діяльності, а тому має застосовуватися ставка податку, що визначена статтею 177 ПК України, яка визначає порядок оподаткування доходів, отриманих фізичною особою-підприємцем від провадження господарської діяльності.
Відповідно до п. 177.1 ст. 177 ПК України доходи фізичних осіб - підприємців, отримані протягом календарного року від провадження господарської діяльності, оподатковуються за ставкою, визначеною пунктом 167.1 статті 167 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 167.1 статті 167 Податкового кодексу України ставка податку становить 18 відсотків бази оподаткування щодо доходів, нарахованих (виплачених, наданих) (крім випадків, визначених у пунктах 167.2 - 167.5 цієї статті) у тому числі, але не виключно у формі: заробітної плати, інших заохочувальних та компенсаційних виплат або інших виплат і винагород, які нараховуються (виплачуються, надаються) платнику у зв'язку з трудовими відносинами та за цивільно-правовими договорами.
Пунктом 177.2 ст. 177 ПК України визначено, що об'єктом оподаткування є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та не грошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов'язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи - підприємця.
З аналізу наведених вище норм податкового законодавства вбачається, що розмір ставки податку та порядок сплати визначається в залежності від статусу такого платника, що є відмінними для фізичних осіб та фізичних осіб-підприємців. При цьому, положення статті 177 ПК України застосовуються виключно щодо фізичних осіб-підприємців.
Договори купівлі-продажу об'єктів нерухомого майна укладалися з позивачем саме як фізичною особою, у зв'язку з чим висновок податкового органу про порушення позивачем п.177.2 ст.177 ПК України є помилковим.
Посилання відповідача на те, що діяльність позивача щодо продажу об'єктів нерухомості має ознаки підприємницької, суд оцінює критично, оскільки заборони щодо продажу фізичними особами протягом року більше як одного об'єкта нерухомого майна діюче законодавство не передбачає, а лише встановлює для цього відповідний режим оподаткування, передбачений статтею 172 ПК України, який в даному випадку позивачем був дотриманий.
Виходячи з викладеного, порушення вимог ст. 177 ПК України в діях позивача відсутнє, у зв'язку з чим суд вважає за необхідне визнати протиправними та скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 № 0004293304.
Стосовно висновків контролюючого органу щодо порушень позивачем вимог п.п.49.18.5 п.49.18 ст.49 ПК України, яким передбачено обов'язок подання податкових декларацій для платників податку на доходи фізичних осіб-підприємців, суд звертає увагу на те, що вказана норма застосовується виключно щодо фізичних осіб-підприємців, до яких позивач не відноситься, що виключає можливість застосування до позивача правових наслідків порушень вказаних норм права.
Так, відповідно до підпункту 49.18.5 пункту 49.18 статті 49 Податкового кодексу України податкові декларації, крім випадків, передбачених цим Кодексом, подаються за базовий звітний (податковий) період, що дорівнює календарному року для платників податку на доходи фізичних осіб - підприємців - протягом 40 календарних днів, що настають за останнім календарним днем звітного (податкового) року.
Згідно з пунктом 179.2 статті 179 Податкового кодексу України відповідно до цього розділу обов'язок платника податку щодо подання податкової декларації вважається виконаним і податкова декларація не подається, якщо такий платник податку отримував доходи, зокрема від операцій продажу (обміну) майна, дарування, при нотаріальному посвідченні договорів за якими був сплачений податок відповідно до цього розділу.
Оскільки в силу вимог наведеної норми у позивача відсутній обов'язок щодо подання податкової декларації, нарахування на підставі податкового повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004343304 та № 0004383304 штрафних (фінансових) санкцій на суму 340,00 грн за порушення підпункту 49.18.4 пункту 49.18, пункту 49.2 статті 49 є необґрунтованим.
У зв'язку з цим вказані податкові повідомлення-рішення є протиправним та таким, що підлягають скасуванню.
Щодо податкового повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004303304, яке прийнято на підставі висновків акта перевірки про порушення позивачем вимог п.44.1 ст.44, п.177.10 ст.177 Податкового кодексу України у зв'язку з ненаданням до перевірки первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством, суд зазначає, що відповідачем не конкретизовано, які саме документи не були надані позивачем до перевірки.
Згідно з пунктом 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.
Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.
Пунктом 177.10 статті 177 Податкового кодексу України встановлено, що фізичні особи - підприємці зобов'язані вести Книгу обліку доходів і витрат та мати підтверджуючі документи щодо походження товару.
Форма Книги обліку доходів і витрат та порядок її ведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.
Для реєстрації Книги обліку доходів і витрат фізичні особи - підприємці подають до контролюючого органу за місцем обліку примірник Книги у разі обрання способу ведення Книги у паперовому вигляді.
З огляду на те, що позивач здійснював продаж квартир, як фізична особо у нього не виникло обов'язку по веденню Книги обліку доходів і витрат фізичні особи - підприємці, що свідчить про безпідставність нарахування позивачу штрафних санкцій на підставі вказаного податкового повідомлення-рішення.
Таким чином, вказане податкове повідомлення-рішення є протиправним та підлягає скасуванню.
Щодо податкового повідомлення-рішення від 07.04.2020 № 0004353304, суд зазначає таке.
Порядок сплати ПДВ визначено розділом V Податкового кодексу України.
Згідно з п.п. 14.1.1.39 н. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України для цілей розділу V цього Кодексу, платником ПДВ є, зокрема:
б) фізична особа - підприємець, яка:
або є платником податків і зборів, встановлених цим Кодексом, крім єдиного податку;
або є платником єдиного податку за ставкою, що передбачає сплату податку на додану вартість;
або є платником єдиного податку за ставкою, що передбачає включення податку на додану вартість до складу єдиного податку, і добровільно переходить у встановленому цим Кодексом порядку на сплату єдиного податку за ставкою, що передбачає сплату податку на додану вартість.
Судом встановлено, що продаж нерухомого майна відбувався позивачем як фізичною особою, поза межами здійснення діяльності як фізичної особи підприємця.
Фізична особа без статусу ФОП у межах конкретної діяльності не є платником ПДВ. Платником ПДВ може бути фізична особа підприємець, яка здійснила таку реєстрацію, відповідно до ст. 183 ПКУ.
Виходячи з викладеного, зазначене податкове повідомлення-рішення підлягає визнанню протиправним та скасуванню.
Щодо висновків податкового органу про порушення позивачем абз. 1 п. 2 ч. 1 ст.7, п. 11 ст.8, ч. 2 ст.9 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" в частині не нарахування, не обчислення та не сплати єдиного внеску суд зазначає таке.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначені Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон №2464).
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону №2464 платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 7 Закону №2464 (в редакції до 01.01.2018) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Відповідно до пунктом 2 частини першої статті 7 Закону №2464 (в редакції з 01.01.2018) єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5 1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Пунктом 3 частини одинадцятої статті 25 Закону №2464 визначено, що орган доходів і зборів застосовує до платника єдиного внеску такі штрафні санкції за донарахування органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску накладається штраф у розмірі 10 відсотків зазначеної суми за кожний повний або неповний звітний період, за який донараховано таку суму, але не більш як 50 відсотків суми донарахованого єдиного внеску.
Відповідно до частини 5 статті 8 Закону №2464 єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
Отже, єдиний внесок нараховується, утримується та перераховується із сум чистого доходу, який визначається виходячи із документально підтверджених витрат, пов'язаних з господарською діяльністю такої фізичної особи-підприємця і підлягає обкладанню податком на доходи фізичних осіб з урахуванням максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, визначеного п.4 ч.1 ст.1 Закону №2464, яка дорівнює п'ятнадцяти розмірам мінімальної заробітної плати, встановленої законом, на яку нараховується єдиний внесок.
Як встановлено в акті перевірки, висновок контролюючого органу про заниження позивачем суми нарахувань по єдиному соціальному внеску ґрунтується на тому, що позивачем було занижено оподатковуваний дохід, тобто підставою для прийняття вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 07.04.2020 № Ф-0004333304 та рішень про застосування штрафних санкцій від 07.04.2020 №0004373304 та від 07.04.2020 № 0004323304 слугували твердження податкового органу про заниження суми чистого оподаткованого доходу, отриманого від підприємницької діяльності за період2017-2018 за здійснену ним діяльність як фізичної особи-підприємця, оцінку чому було надано судом вище.
Враховуючи недоведеність відповідачем правомірності збільшення суми оподатковуваного доходу позивача за вказаний період, суд доходить висновку про неправомірність донарахування позивачу суми єдиного внеску на вказану суму доходу, що тягне за собою також визнання протиправними та скасування оскаржуваних вимоги про сплату боргу (недоїмки) та рішень про застосування штрафних санкцій.
Відносно податкового повідомлення-рішення від 07.04.2020 № 0004313304, яке прийнято відповідачем у зв'язку з висновком про заниження військового збору, суд зазначає таке.
З 1 січня 2015 року набрали чинності зміни, внесені Законом України від 28.12.2014 №71-VІІІ "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" до Податкового кодексу України, в частині оподаткування військовим збором доходів фізичних осіб-підприємців.
Так, відповідно до п.16-1 підрозділу 10 розділу ХХ “Перехідні положення” ПК України тимчасово, до набрання чинності рішенням Верховної Ради України про завершення реформи Збройних Сил України, встановлюється військовий збір.
Платниками збору є особи, визначені п.162.1 ст.162 Податкового кодексу України, а саме:
- фізична особа - резидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи;
- фізична особа - нерезидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні.
При цьому, об'єктом оподаткування військовим збором є доходи, визначені ст.163 ПК України: загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання); іноземні доходи - доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України.
Відповідно до п.п.164.1.3 п.164.1 ст.164 ПК України загальний річний оподатковуваний дохід дорівнює сумі загальних місячних оподатковуваних доходів, іноземних доходів, отриманих протягом такого звітного податкового року, доходу, отриманих фізичною особою-підприємцем від провадження господарської діяльності згідно із статтею 177 цього Кодексу, та доходів, отриманих фізичною особою, яка проводить незалежну професійну діяльність згідно зі статтею 178 цього Кодексу.
Згідно п.177.2 ст.177 ПК України об'єктом оподаткування є чистий оподатковуваний дохід, тобто різниця між загальним оподатковуваним доходом (виручка у грошовій та негрошовій формі) і документально підтвердженими витратами, пов'язаними з господарською діяльністю такої фізичної особи-підприємця.
Отже, військовий збір нараховується, утримується та перераховується із сум чистого доходу, який визначається виходячи із документально підтверджених витрат, пов'язаних з господарською діяльністю такої фізичної особи-підприємця.
Як встановлено вище, в акті перевірки відповідачем зазначено, що позивачем порушено пункт 16-1 підрозділу 10 розділу XX “Перехідні положення” Податкового кодексу України в частині заниження військового збору від здійснення підприємницької діяльності, що підлягає декларуванню та сплаті до бюджету за період 2017-2018 роки.
Враховуючи спростування судом правомірності збільшення відповідачем суми оподатковуваного доходу позивача неправомірним є також донарахування позивачу суми військового збору на вказану суму доходу, що тягне за собою визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 07.04.2020 № 0004313304.
Окрім того, суд зазначає, що у даному випадку нарахування контролюючим органом податкових зобов'язань в будь-якому випадку не може вважатись обґрунтованим та правомірним, оскільки існують вимоги щодо визначення бази оподаткування, яку фактично визначити не можливо, у зв'язку із відсутністю відомостей про склад та розмір витрат позивача, пов'язаних із здійсненою діяльністю. При цьому, визначення податкового зобов'язання виключно виходячи з розміру доходу є абсолютно необґрунтованим втручанням в майнові права позивача, а відтак охоплюється предметом регулювання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Водночас у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Серков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/WestAllianceLimited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання держави у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; 3) чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення у справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення у справі "Трегубенко проти України").
Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.
Також при вирішенні даної справи суд враховує, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п.29).
На переконання суду питання, які можуть вплинути на результат розгляду даної справи, судом було розглянуто та надано їм оцінку у повній мірі.
Згідно з частинами першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На виконання цих вимог відповідач як суб'єкт владних повноважень належних і достатніх доказів, які б повністю спростували доводи позивача, не надав.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачем під час розгляду справи було сплачено судовий збір у розмірі 12191, 60 грн, що підтверджується квитанціями від 04.06.2020 № ПН3144 та ПН2145.
Враховуючи задоволення позовних вимог, сума судового збору, яка підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління ДПС у Київській області, становить 12191, 60 грн.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 та 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправним наказ ГУ ДПС у Київській області від 09.01.2020 №25 «Про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки фізичної особи - платника податків ОСОБА_1 ».
Визнати протиправними дії ГУ ДПС у Київській області з проведення перевірки на підставі наказу ГУ ДПС у Київській області від 09.01.2020 № 25 «Про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки фізичної особи - платника податків ОСОБА_1 ».
Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004293304.
Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004303304.
Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 № 0004343304.
Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004313304.
Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004353304.
Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 07.04.2020 №0004383304.
Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 20.05.2020 № Ф-0005413304.
Визнати протиправним та скасувати рішення про застосування штрафних санкцій за неподання, несвоєчасне подання, подання не за встановленою формою звітності, передбаченої Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 07.04.2020 №0004373304.
Визнати протиправним та скасувати рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів та зборів або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску від 07.04.2020 № 0004323304.
Стягнути з ГУ ДПС у Київській області за рахунок бюджетних асигнувань на користь гр. ОСОБА_1 понесені витрати по сплаті судового збору у розмірі 12 191 (дванадцять тисяч сто дев'яносто одна) грн 60 коп.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лапій С.М.