02 червня 2022 року
м. Київ
справа № 640/23779/20
адміністративне провадження № К/9901/8433/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,
суддів - Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №640/23779/20
за позовом Акціонерного товариства «Укргазвидобування»
до Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)
про визнання протиправними дій, визнання протиправною та скасування постанови,
за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Укргазвидобування»
на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року (головуючий суддя: Мєзєнцев Є.І., судді: Земляна Г.В., Файдюк В.В.)
І. Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2020 року Акціонерне товариство «Укргазвидобування» пред'явило позов до Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), у якому просило суд:
- визнати протиправними дії відповідача з винесення постанови про стягнення виконавчого збору від 14 вересня 2020 року ВП №24258701;
- визнати протиправною і скасувати постанову відповідача про стягнення виконавчого збору від 14 вересня 2020 року ВП №24258701.
В обґрунтування позовних вимог акціонерне товариство «Укргазвидобування» покликалося на те, що з 2011 року у відповідача на примусовому виконанні перебувало рішення господарського суду, за яким товариство мало статус боржника і повинно було сплатити борг у сумі: 35925,20 грн. Позивач зазначав, що протягом 2011-2020 років виконавче провадження було зупинене, натомість у вересні 2020 року товариство добровільно сплатило заборгованість. Надалі відповідач виніс постанови про відновлення виконавчого провадження і стягнення виконавчого збору у розмірі: 3652,05 грн як 10 відсотків суми, що підлягає стягненню.
Позивач стверджував, що відповідач не мав підстав виносити постанову про стягнення виконавчого збору.
У цьому контексті позивач указував на те, що постанова про стягнення виконавчого збору винесена з порушенням процедури, яка встановлена частиною третьою статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII, оскільки таке рішення прийняте за відсутності постанови про закінчення виконавчого провадження (повернення виконавчого документу).
Одночасно з цим, позивач зазначав, що протягом існування заборгованості змінилося законодавство щодо бази обрахунку виконавчого збору - з 10 відсотків фактичної стягнутої суми до 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню. У цьому аспекті позивач вказував, що на час винесення оскаржуваної постанови закон погіршував його становище як боржника, тож через приписи статті 58 Конституції України такий закон не міг бути застосований до товариства.
ІІ. Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2020 року позов задоволено частково:
- визнано протиправною і скасовано постанову Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про стягнення виконавчого збору від 14 вересня 2020 року ВП №24258701;
- стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі: 4204,00 грн;
- у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції виходив з того, що на момент відкриття виконавчого провадження (9 лютого 2011 року) стаття 46 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV передбачала стягнення виконавчого збору у розмірі 10 відсотків від фактично стягнутої суми. Натомість на час винесення оскаржуваної постанови стаття 27 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII установлювала, що такий збір стягується у розмірі 10 відсотків суми, яка підлягає стягненню, тобто новий закон погіршував становище боржника. Водночас суд указав на те, що заборгованість була сплачена боржником добровільно, без зусиль державного виконавця.
На цій основі місцевий суд дійшов висновку, що відповідач не мав підстав для стягнення виконавчого збору, а тому оскаржувана постанова є протиправною і має бути скасована.
Одночасно з цим, суд зазначив, що належним способом захисту позивача є оскарження рішення відповідача, а не визнання його дій протиправними, тому позов задовольнив частково.
ІІІ. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року скасовано рішення суду першої інстанції і прийнято нову постанову про відмову у задоволенні позову.
Апеляційний суд виходив з того, що як на момент відкриття виконавчого провадження, так і на час винесення спірної постанови діяло аналогічне правове регулювання щодо ставки виконавчого збору, а саме: 10 відсотків суми, яка підлягала стягненню. Одночасно з цим, апеляційний суд указав на те, що стягнення виконавчого збору не було поставлене у залежність від фактичного вчинення державним виконавцем дій, спрямованих на примусове виконання рішення суду.
Зрештою апеляційний суд зазначив, що вирішення питання про розмір виконавчого збору після поновлення виконавчого провадження та з урахуванням сплати боржником стягуваної суми не суперечить вимогам статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII.
На основі цього суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
IV. Короткий зміст вимог касаційної скарги і відзиву
Скаржник просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року і залишити в силі рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2020 року.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження позивач покликається на пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України»).
Скаржник стверджує, що суд апеляційної інстанції застосував частину третю статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 24 жовтня 2019 року у справі №580/1328/19, від 1 квітня 2020 року у справі №802/848/18-а, від 30 червня 2020 року у справі №823/1824/17, щодо порядку винесення постанови про стягнення виконавчого збору.
Одночасно з цим, скаржник стверджує про те, що апеляційний суд застосував частини першу, другу статті 27 указаного Закону без врахування висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 28 квітня 2020 року у справі №520/11908/18, від 29 липня 2020 року у справі №1340/5050/18, від 11 березня 2020 року у справі №2540/3203/18, щодо зменшення відповідальності боржника у зв'язку зі зміною правового регулювання та умов стягнення виконавчого збору.
Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав, копію ухвали про відкриття касаційного провадження отримав 22 березня 2021 року.
V. Фактичні обставини справи
Рішенням Господарського суду міста Києва від 8 листопада 2010 року у справі №7/436 задоволено позов і стягнуто з Дочірньої компанії «Укргазвидобування» НАК «Нафтогаз України» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Нафтотранссервіс» борг у сумі: 35925,20 грн, а також державне мито у розмірі: 359,25 грн та витрати за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у сумі: 236,00 грн.
На виконання цього рішення Господарський суд міста Києва видав відповідний наказ, який надалі був пред'явлений до виконання до відділу ДВС Шевченківського РУЮ у місті Києві.
9 лютого 2011 року державний виконавець відділу ДВС Шевченківського РУЮ у місті Києві відкрив виконавче провадження №24258701 з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва від 24 січня 2011 року №7/436 щодо стягнення з Дочірньої компанії «Укргазвидобування» НАК «Нафтогаз України» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Нафтотранссервіс» боргу у розмірі: 36520,45 грн.
27 липня 2011 року виконавче провадження №24258701 було зупинене на підставі пункту 15 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26 серпня 2020 року у справі №7/436 замінено боржника у виконавчому провадженні, а саме Дочірню компанію «Укргазвидобування» НАК «Нафтогаз України» на правонаступника - Акціонерне товариство «Укргазвидобування» у межах виконавчого провадження №24258701 від 9 лютого 2011 року з примусового виконання наказу Господарського суду міста Києва №7/436 від 24 січня 2011 року.
Платіжним дорученням від 1 вересня 2020 року №324284 Акціонерне товариство «Укргазвидобування» повністю сплатило борг у сумі: 36520,45 грн за наказом Господарського суду міста Києва від 24 січня 2011 року №7/436 на рахунок Шевченківського районного відділу ДВС у місті Києві Центрального МРУ МЮ (м. Київ), про що відповідача було повідомлено листом від 1 вересня 2020 року №2/1-456.
14 вересня 2020 року державний виконавець Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Чорний В.В. виніс постанову про стягнення виконавчого збору ВП №24258701, якою вирішено стягнути з позивача виконавчий збір в сумі: 3652,05 грн.
Не погоджуючись з правомірністю дій та рішенням відповідача щодо стягнення виконавчого збору, позивач звернувся до суду з метою їхнього оскарження.
VI. Релевантні джерела права
На час відкриття виконавчого провадження (9 лютого 2011 року) спеціальним законом, який визначав умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону підлягали примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, був Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV (далі - «Закон №606-XIV»).
Частиною першою статті 46 указаного Закону (в редакції від 1 січня 2011 року) було передбачено, що у разі невиконання рішення у строк, установлений для добровільного його виконання, з боржника постановою державного виконавця, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпорядкований, стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків від фактично стягненої суми або вартості майна боржника, яке передане стягувачу за виконавчим документом, а в разі невиконання рішення немайнового характеру в строк, встановлений для добровільного його виконання, з боржника після повного виконання рішення в тому ж порядку стягується виконавчий збір у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з боржника - громадянина і в розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - з боржника - юридичної особи.
Поряд з цим, 5 жовтня 2016 року набув чинності Закон України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII (далі - «Закон №1404-VIII», у редакції на момент винесення постанови про стягнення виконавчого збору).
Згідно з пунктом 7 розділу ХІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» указаного Закону, виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 27 Закону №1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Згідно з частиною другою статті 27 указаного Закону виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
За змістом частини четвертої статті 27 Закону №1404-VIII державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Відповідно до частини третьої статті 40 указаного Закону, у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
VІІ. Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
У цій справі спір виник з приводу правомірності винесення державним виконавцем постанови про стягнення з позивача виконавчого збору (у розмірі 10 відсотків від суми, що підлягала стягненню).
Згідно з ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2021 року касаційне провадження у справі відкрито з метою перевірки доводів скарги, яка подана на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
У цьому контексті скаржник покликається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої, другої статті 27, частини третьої статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII.
З урахуванням доводів скаржника та розбіжних висновків судів попередніх інстанцій, у першу чергу колегія суддів звертає увагу на редакцію Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин.
Так, виконавче провадження №24258701 було відкрите 9 лютого 2011 року. У той час частина перша статті 46 «Виконавчий збір» Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV передбачала, що у разі невиконання рішення у строк, установлений для добровільного його виконання, з боржника постановою державного виконавця <…> стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків від фактично стягненої суми <…>.
Суд першої інстанції застосував цю норму у наведеній редакції.
Натомість апеляційний суд застосував до спірних правовідносин зазначену норму в такій редакції: <…> у разі невиконання рішення у строк, встановлений для добровільного його виконання, з боржника <…> стягується виконавчий збір у розмірі п'яти відсотків від належної до стягнення суми <…>.
Колегія суддів зауважує, що суд апеляційної інстанції застосував частину першу статті 46 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV у редакції, яка не має відношення спірних правовідносин. З контексту оскаржуваного судового рішення видно, що апеляційний суд редакцію матеріального закону прив'язав до моменту відкриття виконавчого провадження №34727700, однак указане провадження не стосується цього спору і у матеріалах справи чи рішенні місцевого суду ніде не згадується.
Зазначена помилка призвела до неправильного застосування апеляційним судом норм матеріального права і, відповідно, мала визначальний вплив на подальшу мотивацію й висновки суду.
Водночас суд першої інстанції правильно визначив закон, який належить застосувати до спірних правовідносин, та обґрунтовано зауважив, що на час винесення оскаржуваної постанови стаття 27 Закону №1404-VIII визначала ставку виконавчого збору у розмірі 10 відсотків суми, яка підлягає стягненню. На цій основі місцевий суд дійшов слушного висновку про погіршення становища боржника.
Так, на момент відкриття виконавчого провадження №24258701 (9 лютого 2011 року), у державного виконавця існували цілком обґрунтовані підстави для стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 10 відсотків від суми, що фактично стягнута.
Зважаючи на те, що боржник у встановлений виконавцем у постанові про відкриття виконавчого провадження строк не сплатив заборгованість за виконавчим документом, мало б розпочатися примусове виконання цього рішення (за змістом частини п'ятої статті 30 Закону №606-XIV).
Проте надалі внаслідок зміни правового регулювання були змінені умови стягнення виконавчого збору. Зокрема 28 серпня 2018 року набрав чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 3 липня 2018 року №2475-VIII, яким внесено зміни до частини другої статті 27 Закону №1404-VІІІ, внаслідок чого слова «фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом» замінено словами «підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів».
Верховний Суд уже аналізував указані законодавчі зміни й неодноразово робив висновки стосовно їхнього застосування, зокрема, у постановах від 28 квітня 2020 року у справі №520/11908/18, від 29 липня 2020 року у справі №1340/5050/18, від 28 жовтня 2020 року у справі № 400/878/20, від 11 серпня 2021 року у справі №300/3260/20, від 10 лютого 2022 року у справі №640/9256/21,
Суть позиції, яку висловив Верховний Суд у зазначених постановах, стисло можна окреслити так: внесені Законом України від 3 липня 2018 року №2475-VIII зміни до статті 27 Закону №1404-VIII погіршили становище боржника у виконавчому провадженні (адже попередня редакція цієї статті передбачала стягнення виконавчого збору в розмірі 10 відсотків від суми, яка фактично стягнена), тому до спірних правовідносин потрібно застосовувати положення статті 27 Закону №1404-VIII у редакції, яка діяла до 28 серпня 2018 року. Треба зауважити також, що цю думку суд касаційної інстанції висловив стосовно правової ситуації, за якої виконавче провадження було розпочато до 28 серпня 2018 року, а постанова про стягнення виконавчого збору ухвалена після зазначеної дати.
Цей підхід, відповідно до постанов Верховного Суду, зокрема, від 12 серпня 2020 року у справі №1340/5053/18, від 28 жовтня 2020 року у справі №400/878/20, від 21 січня 2021 року у справі №640/3430/19, від 28 січня 2021 року у справі №420/769/19, основується на інтерпретації стягнення виконавчого збору як виду [юридичної] відповідальності боржника через призму статті 58 Конституції України (про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів).
Повертаючись до обставин цієї справи необхідно зауважити, що виконавче провадження №24258701 було відкрито 9 лютого 2011 року (тобто за правилами Закону №606-XIV, які діяли на той час), а спірна постанова про стягнення виконавчого збору - 14 вересня 2020 року (за правилами Закону №1404-VIII, теж чинного на дату її ухвалення).
За подібної ситуації Верховний Суд у постанові від 11 серпня 2021 року у справі №300/3260/20 дійшов висновку, що у випадку, коли виконавче провадження відкрито за правилами Закону №606-XIV, розмір виконавчого збору, який належить стягнути з боржника, потрібно визначати за правилами статті №606-XIV (чинного на той час).
Аналіз статті 46 Закону №606-XIV, чинної станом на 9 лютого 2011 року, свідчить про те, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів було здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховувався як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.
Як установив суд першої інстанції, виконавче провадження №24258701 протягом 2011-2020 років було зупинене, у вересні 2020 року боржник сплатив заборгованість у повному розмірі, тобто рішення суду було виконане без зусиль з боку державного виконавця.
Отже, оскільки внесені Законом України від 3 липня 2018 року №2475-VIII зміни до статті 27 Закону №1404-VІІІ погіршили становище боржника (позивача), а державний виконавець фактично не стягнув з нього коштів за виконавчим документом, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для стягнення виконавчого збору у визначеному виконавцем розмірі.
Висновок, якого дійшов суд першої інстанції, в цілому відповідає правовій позиції і підходам Верховного Суду до вирішення спорів, пов'язаних зі стягненням виконавчого збору.
Наведене дає підстави Суду констатувати обґрунтованість доводів скаржника стосовно неврахування судом апеляційної інстанції указаної правової позиції при ухваленні оскаржуваної постанови.
Крім цього, в аспекті доводів скаржника колегія суддів має відповісти на питання про те, чи відповідає застосування судом апеляційної інстанції частини третьої статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII у цій справі правовій позиції, яку висловив Верховний Суд у постановах від 24 жовтня 2019 року у справі №580/1328/19, від 1 квітня 2020 року у справі №802/848/18-а, від 30 червня 2020 року у справі №823/1824/17
Як уже зазначалося, доводи скаржника полягають у тому, що державний виконавець виніс постанову про стягнення виконавчого збору без попереднього винесення постанови про закінчення провадження (повернення виконавчого документу). Тобто скаржник акцентує увагу на порушенні процедури, визначеної частиною третьою статті 40 Закону №1404-VIII.
Суд апеляційної інстанції визнав ці доводи необґрунтованими.
Суть правової позиції, яка викладена Верховним Судом у перелічених скаржником постановах, полягає у тому, що постанову про стягнення виконавчого збору, крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 Закону №1404-VIII, державний виконавець виносить за умови повернення виконавчого документа або закінчення виконавчого провадження у відповідних випадках.
У справі №823/1824/17 постанова про повернення виконавчого листа була винесена через 19 днів після винесення постанови про стягнення виконавчого збору. У справі №802/848/18-а постанова про стягнення виконавчого збору була винесена на два місяці раніше, ніж постанова про закінчення виконавчого провадження. У справі №580/1328/19 ця різниця склала 17 днів. На основі таких часових розбіжностей та в силу приписів частини третьої статті 40 Закону №1404-VIII у зазначених справах Верховний Суд констатував порушення державним виконавцем процедури винесення постанов про стягнення виконавчого збору.
У той же час, з установлених судами обставин та матеріалів цієї справи вбачається, що перед винесенням постанови про стягнення виконавчого збору питання про закінчення виконавчого провадження (повернення виконавчого документа) вирішене не було. Тобто спірна постанова винесена раніше, а отже, за відсутності передумов, передбачених частиною третьою статті 40 Закону №1404-VIII.
З урахуванням викладеного колегія суддів вважає, що висновок Верховного Суду, на який покликається скаржник, є релевантним до обставин цієї справи, а відтак є обґрунтованими його доводи про неврахування судом апеляційної інстанції указаного висновку.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає такими, що знайшли підтвердження доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не правильно застосував норми матеріального права, не урахував правові позиції Верховного Суду у подібних правовідносинах, та зробив помилковий висновок про відсутність підстав для задоволення позову.
Водночас суд першої інстанції дійшов правильного висновку стосовно того, що державний виконавець не мав підстав для винесення постанови про стягнення виконавчого збору.
Отже, рішення місцевого суду, яким задоволено позовні вимоги, по своїй суті є правильним. Натомість суд апеляційної інстанції помилково застосував норми матеріального права, що призвело до скасування законного рішення суду першої інстанції.
Відтак, переглянувши оскаржуване судове рішення у межах, встановлених статтею 341 КАС України, Суд констатує обґрунтованість доводів і вимог касаційної скарги.
Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Зважаючи на викладене, касаційну скаргу необхідно задовольнити та скасувати постанову апеляційного суду, залишивши в силі рішення місцевого суду.
VІІІ. Судові витрати
За подання касаційної скарги Акціонерне товариство «Укргазвидобування» сплатило судовий збір у розмірі: 8408,00 грн.
Ураховуючи, що Верховний Суд ухвалює рішення на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, та зважаючи на документальне підтвердження понесених витрат у суді касаційної інстанції, у силу частини першої статті 139 КАС України наявні підстави для стягнення судових витрат, понесених позивачем у суді касаційної інстанції, з відповідача.
Керуючись статтями 139, 341, 345, 349, 352, 355, 356, 359 КАС України,
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Укргазвидобування» задовольнити.
Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 15 лютого 2021 року скасувати.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2020 року залишити в силі.
Стягнути на користь Акціонерного товариства «Укргазвидобування» (вулиця Кудрявська, 26/28, місто Київ, 04053, код ЄДРПОУ 30019775) за рахунок бюджетних асигнувань Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (вулиця Саксаганського, 110, місто Київ, 01032, код ЄДРПОУ 34967593) судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі: 8408 (вісім тисяч чотириста вісім) грн 00 коп.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.
…………………………….
…………………………….
…………………………….
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду